Лекція 1. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького

ТЕМА ІІІ. Суспільно-політичні процеси на українських землях за часи національної революції і козацької держави

1. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції.

2. Початок розгортання національно-визвольної війни. Соціально-економічні зміни на українських землях упродовж лютого 1648 – серпня 1657 р. Результати Селянської війни.

3. Утворення Української гетьманської держави та особливості її внутрішньої політики.

4. Геополітичне становище та суспільно-політичне життя України у червні 1652 – серпні 1657 р. Українсько-російський договір 1654 р. та його сучасні оцінки.

1. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції.

Внаслідок активізації нової політичної еліти – козацтва – в українському суспільстві відбулись суттєві зміни у соціальному, економічному та релігійному житті. Кульмінаційною подією середини ХVІІ ст. стала Українська національна революція, політичним наслідком якої стало утворення Української козацької держави, що свідчило про зрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості українського населення до політичної реалізації своєї самобутності.

Причини Української національної революції ХVІІ ст. мали комплексний характер й охоплювали одразу декілька сфер суспільного життя: економічну, соціальну, політичну, національно-релігійну і психологічну. На середину ХVІІ ст. у різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України у складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеним в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

У соціально-економічному житті українських земель, що входили до Речі Посполитої, окреслилися негативні тенденції, які проявлялися в гальмуванні розвитку міст, виробництва продукції, збільшенні панщини, посиленні експлуатації селян, зростанні впливу магнатства й переродженні сейму тощо. Зацікавлені у розвитку фільварково-панщинної системи господарювання, польські й українські феодали посилили наступ на селянство, що зумовило зростання кількості малоземельних і безземельних селянських господарств. Відбувалося зосередження земельної власності в руках великих феодалів[1]. Зростання експлуатації селян різко погіршувало їхнє соціально-правове та економічне становище. Зі збільшенням панщини одночасно зростають натуральні і грошові податки. Упродовж 20-40-х рр. ХVІІ ст. відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою власності; у 1647-1648 рр. на українських землях панував голод.

У розвитку українських міст і містечок середини ХVІІ ст. також простежуються негативні тенденції. Шляхетське законодавство перешкоджало розвитку промислів і торгівлі серед українського міського населення. На міщан королівських і приватних міст накладалися різноманітні повинності: панщинні роботи, виплата чиншу, бджоляна, овеча, свинна десятина, поволівщина, робота на шарварках тощо. Особливо важким був тягар міщан в тих містах, що знаходились у приватній власності феодалів.

Реєстрове козацтво, яке вважало себе майже шляхетним станом, вимагало від королівської Польщі збільшення реєстру, повернення колишніх та надання нових прав та привілеїв. Польський уряд, нехтуючи вимогами реєстрових козаків, проводив курс на ліквідацію козацтва як стану, що й спровукувало його збройний спротив.

Після ополячення та окатоличення українських аристократичних родів і значної частини колись православної шляхти на межі ХVІІ–ХVІІІ ст. в Україні починає формуватись власний середній клас з дрібної шляхти, яка залишилась вірною православ’ю, а також козацької старшини, середнього міщанства і православного духовенства. Однак постійні напади татар і репресії з боку державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи[2].

Фільварково-панщинна система закривала шляхи для економічного прогресу, гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації і початкових форм мануфактурного виробництва, які зароджувалися в багатьох галузях української промисловості. Згубні наслідки мала здача міст в оренди і застави, свавілля королівської і міської адміністрації, напади феодалів, безчинства жовнірів. Становлення козацького стану супроводжувалось розвитком якісно нового, за суттю – фермерського, типу господарювання та виробленням відмінних від існуючих середньовічних суспільних відносин принципів соціальної організації. Протиріччя між новими, буржуазними соціально-економічними відносинами і наступаючим фільварково-панщинним господарством стали однією із головних причин вибуху 1648 р.

Отже, головними соціально-економічними причинами суспільного невдоволення та антипольських повстань стали: надзвичайно стрімкі темпи зростання соціально-економічної експлуатації селян і міщан; закріпачення ще відносно вільного населення Південного і Східного регіонів; незадоволення широких верств українського суспільства політикою Речі Посполитої; наступ польського уряду на права козацтва і небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан; незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів.

Серед політичних причин варто назвати наступні: 1) позбавлення українського народу після Люблінської унії 1569 року не лише історії незалежного державного розвитку, але й перспектив на майбутнє, оскільки територія його проживання проголошувалась споконвічними польськими землями; 2) денаціоналізація української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї; 3) виразником національних інтересів та носієм української державності постає козацтво, яке активно виступає на захист поневоленого народу та започатковує розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу Південному регіону; 4) супереливість інтересів політичного розвитку України політичним інтересам Речі Посполитої.

У національно-релігійній сфері спостерігалось неухильне посилення національно-релігійних утисків, зумовлене політикою правлячих кіл Польщі, які послідовно проводили курс на усунення православних українців від участі у міському самоуправлінні; обмежували їхні права на заняття ремеслами, промислами, торгівлею; забороняли православним єпископам засідати в сенаті. „Ця політика таїла загрозу усунення українців від магістрального поступу нової цивілізації (в якій провідну роль відігравало місто) та їх замкнення у сфері середньовічного села, а відтак перетворення на „селянську націю”, – вважають вітчизняні історики[3].

Владні кола Речі Посполитої систематично проводили заходи, спрямовані на ліквідацію православної віри й впровадження католицизму й уніатства. З метою поширення католицької віри серед українців у містах і містечках споруджувалися католицькі монастирі (кляштори) й костьоли, у той час як православні церкви і монастирі закривалися, а їх приміщення віддавалися католикам або греко-католикам. За цих умов у доволі скрутному становищі опинилися православні священики, які в першу чергу зазнавали переслідувань.

Типовим явищем того часу було знущання над релігійними почуттями православних та насильницьке обернення в католицтво чи уніатство. Масовому покатоличенню і спольщенню піддалися найзаможніші шляхетські і князівські родини. До середини ХVІІ ст. відмовилася від православної віри більшість середньої та значна частина дрібної шляхти. „Трагізм цієї ситуації для України полягав не в зміні віросповідання (це справа совісті кожної людини), а в тому, що в існуючій конкретно-історичній обстановці вона призводила до втрати етнічної самосвідомості, до повної денаціоналізації економічно найсильнішого, політично найвпливовішого, найкраще організованого й освіченого класу – стану українського суспільства, який в ім’я збереження й зміцнення класових інтересів практично відмовився від боротьби проти іноземного поневолення, за створення національної держави. Подібний приклад важко знайти в середньовічній європейській історії", – вказує В. Степнков[4].

Поряд з національно-релігійними утисками існувала дискримінація у мовній та освітній сферах: заборонявся друк українських книг, українці не мали можливості отримати освіту рідною мовою. Антиукраїнська політика Речі Посполитої вже в середині 1640-х рр. викликала гостре невдоволення серед селян і козацтва, що з часом вилилось у збройне повстання та війну проти польсько-шляхетського панування. Проведення етнічних чисток каральними органами Речі Посполитої в умовах загострення національно-визвольної боротьби та релігійних суперечностей призводили до наростання нового вибуху релігійних пристрастей та антипольських повстань українського населення.

Економічне гноблення українського селянства, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, політика польського уряду на ліквідацію козацтва як стану, релігійна та мовна дискримінація не тільки гальмували у середині XVII ст. розвиток українського суспільства, а й робили цілком реальну загрозу втрати національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени українського народу.

Багатовимірне суспільно-політичне явище, яке було започатковане на українських теренах Речі Посполитої захопленням Запорізької Січі на початку 1648 року у результаті козацького повстання, за своєю масштабністю (у територіальному та людському вимірах), змістом, формами і характером боротьби, якісними змінами, що трансформували політичну, соціальну, економічну і духовну сфери, за соціальною сутністю є революцією. Оскільки вістря боротьби спрямовувалося не тільки на виокремлення України з державно-політичних структур Речі Посполитої, а й на відстоювання незалежності заснованої українським соціумом держави від посягань з боку Росії, Криму і Порти, то ця революція мала чітко виражений національний характер.

Її найважливіші завдання полягали у створенні незалежної соборної держави та ліквідації існуючої моделі соціально-економічних відносин й утвердженні нової, яка б ґрунтувалась на дрібній власності фермерського типу.

Отже, боротьба носила національно-визвольний (оскільки головним завданням було звільнення від іноземного гноблення), релігійний (захист православної віри)та буржуазний і соціальний характер (бо, по суті, відбувалась ліквідація феодального ладу і перехід до капіталістичних соціально-економічних відносин).

Соціальною базою і рушійними силами Українськоїнаціональної революції середини – другої половини ХVІІ ст. виступило козацтво, селянство, міщанство, українська шляхта, духовенство. Козацтво у подіях кінця 40-х – середини 70-х рр. відігравало найважливішу роль з-поміж інших соціальних верств, оскільки мало у своєму розпорядженні державотворчий потенціал, досвід воєнної організації, міцно тримало у своїх руках провід і винесло основний тягар боротьби. Саме воно чинило організований опір феодалізації соціально-економічних відносин, становило кістяк армії та основу нової політичної еліти. Селянство, поголовно „покозачившись”, відчайдушно боролося за збереження за собою козацьких прав і вольностей, проти відновлення дореволюційних порядків як із боку польського і російського урядів, так і українських владних структур. Участь у боротьбі міщанства набула масового характеру у 1648 році, саме за їхнього сприяння вдалося опанувати найміцнішими містами-фортецями. Роль прогресивної частини української шляхти у розвитку революції полягає у веденні національно-визвольної боротьби, створенні державних структур, формуванні еліти, виробленні програми уряду тощо. Помітну роль у революційних подіях 1648-1654 рр. відігравало православне духовенство, переважно низи. Верхівка ж православного кліру (за винятком київського митрополита Й. Тукальського, відомого своєю активною державотворчою діяльністю) в цілому займала обережну позицію, інколи брала на себе посередницькі функції у переговорах польського уряду з гетьманом. Серед повстанців було доволі багато представників різних національностей, що сповідували різні віровчення. Однак абсолютну більшість повстанського табору складали православні українці.

В українській історичній науці існують різні підходи до періодизації, революції середини ХVІІ ст., що пояснюється різницею у трактуванні її внутрішнього змісту, характеру і наслідків. Ми схиляємось до наукових підходів В. Смолія та В. Степанкова, які у перебігу революції виокремлюють п’ять періодів[5].

Перши й – лютий 1648 - червень 1652 р – характеризується найвищим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної і соціальної боротьби. Відбувається бурхливий процес становлення національних державних інститутів, оформлення державної ідеї, формування політичної еліти. Селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.

Другий – червень 1652 - серпень 1657 – відзначається погіршенням економічного й геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз’єднання в межах держави всіх етнічних українських земель. У політичній сфері започатковується утвердження монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату.

Третій – вересень 1657 - червень 1663 – характеризується різким загостренням соціально-політичної боротьби, що вилилася у громадянську війну, трагічним наслідком якої став розкол козацької України на дві Гетьманщини (Правобережну і Лівобережну) та виокремлення Запорожжя в автономну політичну одиницю.

Четвертий – липень 1663 - червень 1668 – ознаменувався прагненням польського та російського урядів поділити Українську державу (Андрусівським договір 1667 р.) та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за збереження її єдності.

П’ятий – липень 1668 - вересень 1676 – позначений новим загостренням політичної боротьби (1668-1669, 1674), посиленням втручання іноземних держав у внутрішні справи України. Відбувається ліквідація державних інституцій у Правобережжі, якому довелося пережити спустошливі вторгнення польських, кримських, турецьких і російських військ. Поразка революції.

Отже, соціально-економічні, політичні, національно-релігійні утиски українського населення з боку Речі Посполитої у середині XVII ст. стали детермінантами масових народних виступів. Розпочавшись у 1648 році, народне повстання стрімко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію, що призвела до радикальних змін в державному ладі, політичній організації, соціальній структурі та культурному житті.

Дата добавления: 2014-01-07