Лекція 2. Боротьба за воззєднання козацької України в умовах громадянської війни та посиленного іноземного втручання

Тема 3. Соціально-політичні процеси на українських землях за часи національної революції і козацької держави

1. Суспільно-політичні причини громадянської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657 р. – червень 1663 р.).

2. Боротьба за возз’єднання Української держави (липень 1663 р. – вересень 1676 рр.).

3. Причини поразки української національної революції, її особливості та значення в історії українського суспільства та у контексті європейського революційного руху ХVІ–ХVІІ ст.

1. Суспільно-політичні причини громадянської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657 р – червень 1663 р.)

Наростання соціально-політичних суперечностей у суспільстві, прорахунки у внутрішній політиці уряду та втручання в українські справи Москви призвели до розв’язання в березні 1658 р. громадянської війни, яка тривала до літа 1663 р. й стала для козацької України великою трагедією.

Смерть Б. Хмельницького спричинила істотні деструктивні зміни у формах правління й устрою держави, перегрупування політичних сил, а відтак і певні зміни у структурі засадничих принципів суспільної ідеології. Після смерті Великого гетьмана Україна вступила в найскладніший період своєї історії, що продовжувався майже тридцять років і отримав назву „Руїна” та характеризувався боротьбою козацької старшини за владу.

Початком доби Руїни стало усунення від влади династії Хмельницьких восени 1657 р., коли через неповноліття 16-ти річного Юрія Хмельницького секретна нарада частини Генеральної козацької ради вирішила передати гетьманські функції Генеральному писарю І. Виговському. Так було зірвано план Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства, а по суті – скасовано попередню форму правління і легітимним шляхом здійснено державний переворот. За оцінкою українських вчених, „було запущено в дію згубний для держави механізм жорстокої боротьби за гетьманську булаву”[1].

Прихід до влади І. Виговського припав на час загострення соціальних суперечностей та ускладнення геополітичного становища країни. У зовнішній політиці, починаючи з лютого-березня 1658 р., гетьман веде складну і непрогнозовану зовнішньополітичну гру, у якій визначальними були два напрями. З одного боку, він орієнтувався на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом, з іншого - пішов на неприпустимі поступки Москві, результатом яких була відмова української сторони від статей договору 1654 року, спрямованих на збереження суверенітету козацької України.

У внутрішньополітичному житті І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьма­нату, тобто монархічну модель управління. В основу свого дер­жавотворчого курсу він поклав принципи типової для середньовіччя олігархічної респуб­ліки, що посилювало охлократичні тенденції в суспільстві, послаблювало центральну владу і стимулювало безчинства старшини.

З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед – кріпацт­ва.

В економічній політиці панування польської шляхти змінилося пануванням української шляхти. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення цен­тральної влади, посилення позиції козацької старшини та шлях­ти, порушення соціальної рівноваги у суспільстві, зростання масового невдоволення і врешті-решт до вибуху соціальної бо­ротьби. Вже в перші місяці гетьманування І. Виговського внутрішньополітичне становище в країні почало катастрофічно погіршуватися, мало місце різке загострення соціальних суперечностей, що тісно перепліталося з ідеалами „вольності” запорожців і анархо-охлократичними настроями знедолених мас, котрі стікалися на Запорожжя. Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину та ігнорував гострі суперечності між нею і козацькими низами, він спровокував у суспільстві вибух громадянської непокори.

Уже в листопаді-грудні 1657 р. соціальний конфлікт, що визрівав у надрах суспільства через обмеження гетьманським урядом вольностей запорожців, повсюдне здирництво, поширення оренд, спроби поновлення шляхетського землеволодіння, збагачення представників козацької еліти, яка на місцях привласнювала прибуткти від оренди і частину державних податків, що збиралися до скарбниці, вилився у потужний рух запорожців і козацьких низів проти гетьмана і старшини.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили широкі верстви суспільства, які вели боротьбу під гаслом повернення козацьких вольностей. Поряд із соціальною непокорою населення зростала і політична опозиція владі І. Виговського з боку старшин, які зберігали відданість Ю. Хмельницькому.

Виступивши проти І. Виговського, представники козацької старшин на чолі з кошовим гетьманом Я. Барабашем звернулись через посольство за допомогою до Москви, висловивши готовність задовольнитись програмою „козацького автономізму”. В такий спосіб козацька старшина, „керуючись суто корпоративними соціально-політичними інтересами запорізької спільноти (війська Запорізького Низового) пожертвувала державною ідеєю. Вперше вона продемонструвала готовність підпорядкувати інтереси українського життя „планам московського бюрократизму іцентралізму”[2]. Поряд з цим, полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, ведучи таємні перегови з Московою та звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації, не приховували прагнень здобути гетьманську булаву.

Починаючи з березня 1658 р., в очолюваний М. Пушкарем та його прибічниками соціальний рух втяглися десятки тисяч селян, міщан і козаків, котрі трощили маєтки шляхти і старшин, розправлялися з їх власниками, орендарями, збирачами податків. Навесні 1658 року проти гетьмана виступили полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошові атамани Я. Барабаш, І. Золотаренко, ніжинський протопоп М. Филимонов. Боротьба переросла в громадянську.

Основними суспільно-політичними причинами громадянської війни в Україні (вересень 1657 р. – червень 1663 р.) були: 1) скасування спадкового гетьманату, послаблення центральної влади, боротьба за гетьманську булаву між козацькою старшиною; 2) формування олігархічної республіки, посилення охлократичних тенденцій в суспільстві; 3) прорахунки І. Виговського та його оточення у розв’язанні конфлікту з опозицією; 4) відмежування козацької старшини від решти козацтва, консолідація в окремий привілейований клас; 5) ігнорування владою політичної ролі козацтва, а також традиційних принципів його соціальної організації; 6) обмеження гетьманським урядом вольностей запорожців; 7) зосередження великого землеволодіння в руках гетьманської старшини; 8) відновлення старої моделі соціально-економічних відносин (повернення шляхетського землеволодіння) та поновлення економічного гноблення селянства; 9) загострення соціальних суперечності та порушення соціальної рівноваги у суспільстві; 10) ігнорування гетьманським урядом суперечностей між старшиною і козацькими низами та селянством; 11) ускладнення геополітичного становища (втручання іноземних держав у внутрішні справи України).

У ролі політичного керівника виступало Запоріжжя. Зібравши військо, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Опозиція була жорстоко розгромлена, а внаслідок каральної експедиції у братовбивчому протистоянні загинуло щонайменше 50 тисяч осіб. Оскільки постраждало переважно населення Лівобережної України, то в суспільстві окреслилася вкрай негативна тенденція його протистояння до Правобережжя.

І. Виговський, будучи досвідченим політиком, майстром інтриг і компромісів, мав змогу убезпечити суспільство від соціального вибуху, вжити необхідних заходів задля улагодження відносин з політичною опозицією та унеможливлення спалаху громадянського протистояння. Проте, ця можливість не була зреалізована через нездатність своєчасно зрозуміти значимість і незворотність революційного перевороту у соціально-економічних відносинах і сподівання на повернення їх дореволюційної моделі та через ігнорування політичної ролі в державі козацтва (висуваючи на неї шляхетство), а також його традиційних принципів соціальної організації. Вжиті І. Виговським заходи не розв’язували проблеми, а ще більше їх ускладнювали, внаслідок чого гетьман втратив довіру і підтримку навіть серед своїх прихильників.

Нездатність самостійно знайти вихід зі складної політичної ситуації спонукала І. Виговського шукати підтримку у зовнішньополітичної сили, що обернулося великою трагедією як для України, так і для нього самого. З огляду на створення сприятливих умов для реалізації Москвою планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення на автономну частину імперії, обидві сторони (влада і опозиція) несуть за це відповідальність. По суті, І. Виговський та його оточення, припустившись низки прорахунків у розв’язанні конфлікту з опозицією, своїми непродуманими діями спровокували вибух громадянської війни, яка започаткувала незворотні відцентрові процеси у козацькій Україні.

Серйозних змін в роки громадянської війни зазнала державотворча ідея. Промовистим свідченням готовності частини тогочасної української політичної еліти пожертвувати незалежністю і соборністю держави стали переговори І. Виговського з польським королем, що розпочалися на початку 1658 р. Зміцнивши своє становище після здобутої перемоги над опозицією й ураховуючи настрої більшості старшини, гетьман улітку 1659 р. почав домагатися від Варшави для козацької України статусу суб’єкта Речі Посполитої. Внутрішньополітична криза та тиск з боку Росії прискорили порозуміння угрупування І. Виговського з Польщею на основі визнання за козацькою Україною у формі Великого князівства Руського статусу третього державно-політичного суб’єкта федеративної Речі Посполитої.

Згідно з умовами Гадяцького договору, укладеним І. Виговським у вересні 1658 року з Польщею, козацька Україна, повертаючись до її складу, отримувала ще меншу автономію, ніж вона мала за Зборівським договором 1649 р. Польська сторона погоджувалась на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України (Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств). За польським зразком утворювались органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб’єкта міжнародних відносин. У сфері соціально-економічних відносин передбачалось повернення до дореволюційного становища. Лише козакам підтверджувалися всі права і вольності, а по 100 осіб з кожного полку могли отримали шляхетство. Визнавалася свобода релігійного віросповідання, гарантувалися права православної церкви на теренах всієї етнічної України. Оскільки польський уряд вважав, що зробив занадто великі поступки, то до часу ратифікації (травень 1659 р.) домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України.

Зміст Гадяцької угоди 1658 р. переконує, що по суті відбувся істотний перегляд основних положень державної ідеї 1649 р., зокрема, відмова від реалізації її найголовніших принципів – незалежності і соборності. Так, істотно змінювався адміністративно-територіальний устрій, узаконюючи поділ українських земель на дві частини й унеможливлючи їх возз’єднання у межах національної держави; докорінно змінювався політичний лад козацької України й зводив нанівець її державну автономію, засвідчуючи відмову від реалізації ідей соборності України та її незалежності; ліквідовувалась витворена під час революції модель соціально-економічних відносин й відновлювалась стара (велике і середнє землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпацтво), що неминуче мало викликати спалах соціальної боротьби; козацтво усувалося від управління, чільне місце знову посідала шляхта.

Оскільки для Польщі були неприйнятною сама ідея української автономії, то вона унеможливила все, щоб могло б нагадувати про українську державність. „Українська автономія у межах Польщі вмерла швидше, аніж встигла народитись”[3]. Таким чином, положення договору нанівець зводили державний суверенітет козацької України, якого вона спромоглася добитися 1654 р,. уклавши договір з Росією.

Підписання Гадяцького договору призвело до ускладнення влітку 1658 р. українсько-російських відносин: російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до укра­їнського народу, в якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик чинити непокору гетьманові. Зі вступом в межі козацької України російської армії напруга у відносинах між двома державами переросла у відкритий воєнний конфлікт. До російської армії почали приєднуватися невдоволені політикою І. Виговського козаки і старшини, за відчутної підтримки яких російські підрозділи зайняли частину Лівобережжя.

Початок українсько-російської війни (наприкінці жовтня 1658 р.) зумовив поглиблення розколу серед еліти й спровокував новий виток протистояння. Перемога І. Виговського у битві під Ко­нотопом (червень 1659 р.) відкривала перспективу завершення війни з Московією і припинення громадянської війни, однак гетьману не вдалося скористатися наслідками свого тріумфу. Масове невдоволення козаків і старшин Гадяцькою угодою позбавило гетьманську владу опори і, не зважаючи на ведення інтенсивних переговорів з Туреччиною, Австрією, Швецією, Бранденбургом про надання підтримки, утриматися при владі йому не вдалося. Через низку внутрішньополітичних інтриг та зовнішньополітичних чинників І. Виговський був змушений у жовтні 1659 р. зріктися булави.

Таким чином, політичні наслідки гетьманства І. Виговського позначилися різким загостренням соціально-політичної боротьби і виявилися занадто важкими для Української держави, оскільки суспільство було втягнуто у вир громадянської війни. Трагедія цього неординарного політичного діяча полягала в тому, що він не бачив перспективи розвитку України як суверенної держави і знехтував здобутками Національної революції, намагаючись створити, за словами І. Крип’якевича „шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі”.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити со­ціальну напругу, унеможливити територіальний розкол, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що „чарівне ім’я Хмельницького” (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною.

Перед новим гетьманом та його оточенням постали надзвичайно складні завдання: припинити громадянську війну, пом’якшити соціальне протистояння, покласти край як охлократичним виявам з боку „черні”, так і олігархічній сваволі старшини, запобігти загрозі територіального розпаду України, вдосконалити функціонування центральних і місцевих органів влади, домогтися цілковитого суверенітету та об’єднання українських земель державними кордонами. При цьому нагальною проблемою поставала необхідність зупинити загрозливі процеси анархізації суспільно-політичного життя й люмпенізації суспільства.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Ю. Хмельницький та його оточення припустилися фатальної помилки: більшість найвпливовіших старшин (у тому числі 7 правобережних полковників) не були запрошені до Переяслава обстоювати інтереси Гетьманщини. Тому російській стороні вдалося нав’язати власні умови договору.

Зміст нового Переяславського договору, укладеного 27 жовтня 1659 р. переносив характер українсько-московських відносин із сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії у складі Росії. Відповідно до нього, козацька Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, який, в свою чергу, втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозво­лу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовува­тися російські залоги; київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху тощо. Укладений договір відбивав промосковську орієнтацію лівобережної старшини і був великою помилкою гетьманського уряду, що призвела до розколу державної еліти за територіальною ознакою.

Безпринципна поступливість російськофільського угрупування лівобережної старшини зумовила загострення боротьби серед політичної еліти і змусила більшість генеральної та полкової старшини Правобережжя шукати вихід із ситуації у зближенні з Річчю Посполитою. Наслідком цього курсу стало укладання 17 жовтня 1660 р. Слободищенського трактату (Чуднівського договору) з Польщею, що поновлював чинність Гадяцької угоди, за винятком окремих статей. Відповідно до цієї угоди, Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії, що означало фактичне позбавлення політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин. Україна мала надавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними противниками. Власне, підписанням Слободищенського трактату завершилася багатолітня боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі. Після нього почалися війни між окремими регіонами України з активною участю іноземних держав, кожна з яких дбала про свої інтереси. Найтрагічнішим наслідком цієї угоди став початок територіального роз­колу України. Оскільки з таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, то упродовж 1661-1663 років громадянська війна розгорнулася з новою силою.

До непримиренної політичної боротьби додавалось загострення боротьби соціальної. Небезпечними тенденціями стали: 1) ствердження у політичній самосвідомості еліти відмови від реалізації національної ідеї й висунення на чільне місце регіональних політичних інтересів та 2) залучення до розв’язання внутрішньополітичних проблем урядів іноземних держав. Все реальнішою стає загроза розколу козацької України на два гетьманства, оскільки лівобережна старшина, при підтримці Московського царства, взяла курс на відокремлення від Правобережжя.

Отже, перебування при владі Ю. Хмельницького характеризувалось трагічною братовбивчою війною, яка суттєво підірвала політичну єдність держави; різким послабленням прерогатив гетьманської влади, зосередженням багатств і владних повноважень у руках генеральної старшини і полковників, що дає підстави говорити про започаткування процесу олігархічно-республіканської форми правління. У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської була­ви та йде у монастир. Початок розколу України за територіальною ознакою дав поштовх для нового етапу боротьби за гетьманську владу, специфіка якого полягала у прагненні козацької старшини обійняти одночасно дві булави. Претендентів на булаву в українських землях було більш, ніж достатньо.

У той час, як козацька старшина на Правому і Лівому берегах Дніпра боролась за булаву, становище селянства і незаможного козацтва помітно погіршувалося. Слободищенська угода з Польщею і перебування на Правобережжі загонів польських жовнірів досить скоро викликали невдоволення не тільки широких мас українського суспільства і рядового козацтва, а й серед частини козацької старшини. Відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції.

При підтримці правлячих кіл Речі Посполитої гетьманом Правобережної України у січні 1663 р. був проголошений Павло Тетеря (Моржковський). Царський уряд, скориставшись тим, що влада гетьмана поширювалась лише на Правобережжя, порушив питання про обрання гетьмана Лівобережної України. У червні 1663 року у Ніжині на Чорній Раді гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. У такий спосіб відбувся розкол України за територіальною ознакою.

Отже, у 60–80-тих роках XVII ст., які увійшли в історію України як „доба Руїни”, спадкоємцям Б. Хмельницького не вдалось успішно завершити його починання. Упродовж 1659–1662 рр. в Україні утверджується республікансько-олігархічна форма правління та відбувається поступове витіснення на маргінали політичного життя рядового козацтва. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю (січень 1663 р.), а Лівобережжя – І. Брюховецького (червень 1663 р.), територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний – „доба Руїни сягнула свого апогею”.

Гетьмани доби Руїни по-різному бачили перспективу політичного розвитку України. Одні вважали за краще залишатись під владою Москви, інші – намагалися добитись повної незалежності України, треті – шукали нового заступника. У боротьбу були залучені всі верстви населення, суспільство знаходилось в стані громадянської війни. Лівобережжя та Правобережжя мали протилежну орієнтацію, що надавало визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Все це послаблювало українську державу і зрештою призвело до її розколу на Правобережну Україну, яка потрапила під владу Польщі, і Лівобережну (Гетьманщину), що увійшла до складу Росії. Це зумовило наступний виток боротьби за владу та полегшувало процес інкорпорації Гетьманщини до складу Російської держави.

Наслідки громадянської війни 1658-1663 рр. в козацькій Україні були трагічними: відбувся територіальний розкол України, витворено проблему перманентної політичної боротьби, створено сприятливі умови для реалізації планів Московії і Речі Посполитої поділити між собою козацьку Україну. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення тому, що Українська держава як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами і політикою, при чому обидві пребували у стані війні.

Дата добавления: 2014-01-07