Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Самостійно перелік документів, які страховик повинен подати для отримання ліцензії

4.

3.

2.

4.

3.

2.

План

1. Поняття про аналіз уроку.

2. Мета уроку як об’єкт аналізу. Оцінювання якості знань, умінь учнів після реалізації певного типу уроку. Аналіз процесуального аспекту уроку (методів, прийомів, засобів, форм організації навчальної діяльності).

3. Матричний спосіб аналізу уроку.

1.

В дидактиці та окремих методиках мають місце різні підходи до проблеми аналізу уроку. Про це засвідчує наявність різноманітних пам`яток і схем з аналізу уроку, побудованих комплексно чи аспектно, розгорнуто чи в усіченому вигляді. І все ж у них бракує рекомендацій, що націлювали б на аналіз уроку як дидактичної системи, визначення ефективності навчання на уроці, діагностику процесу навчання, дані якої могли б націлювати вчителя на раціоналізацію викладання і учіння, пошук оптимального варіанту побудови уроку як найбільш ефективного в конкретних умовах.

У педагогічному словнику поняттям «аналіз» означено процес розчленування (мислено чи практично) на складові частини.

Тому, аналіз уроку – розгляд і оцінка навчального заняття в цілому або окремих його сторін. Проводиться з метою:

- управління директором школи і його заступником роботи вчителя;

- як засіб удосконалення й підвищення кваліфікації учителя;

- вивчення і узагальнення досвіду вчителя;

- під час педагогічної практики студентів - майбутніх учителів.

При аналізі уроку враховується діяльність учителя і учнів. Розрізняють загальний аналіз, який охоплює всі сторони уроку, і спеціальний, спрямований на окремі його сторони.

 

2.

При визначенні ефективності уроку ідеальною мірою, з якою мають порівнюватися результати навчання, виступає прогноз результату уроку у вигляді мети уроку. Практично не можливо визначити ефективність уроку, метою якого є, наприклад, “продовжити вивчення теми..., поглибити /чи повторити, закріпити, розширити/ знання чи уміння учнів, щось охарактеризувати” і т.д. На жаль, подібні цілі уроків мають місце в практичній роботі окремих вчителів, студентів-практикантів. Вони не можуть бути прийняті за міру, ідеал, до якого прагнуть на уроці вчитель і учні. Такі цілі не несуть в собі ніякої інформації про очікуваний результат, а тому не можуть порівнюватись з реальними результатами навчання учнів на уроці. А там, де немає можливості порівнювати результат з мірою /метою/, не може визначатися ефективність уроку ні коефіцієнтом, ні навіть судженням типу “вчитель досягнув чи не досягнув мети уроку”.

Звідси перша вимога до аналізу уроку: оцінити мету уроку з позиції того, чи є вона коректною, тобто сформульованою таким чином, щоб несла в собі інформацію про кінцевий результат навчання. Мета уроку має бути конкретною, реальною, дієвою, націленою на ту ланку процесу засвоєння знань, в структурі якої буде розгортатися рух змісту навчального матеріалу від його джерела /слова вчителя, наочності, практичної дії/ до свідомості учнів.

Дізнавшись про мету уроку, можна уже цілеспрямовано спостерігати за діяльністю вчителя і учнів, передбачаючи наперед, до якого результату вони мають дійти. При аналізі вказувати на недоцільні види роботи, які уводили учнів від мети, забирали дорогий час тощо /якщо таке мало місце на уроці/. І навпаки, підкреслювати, що все, що використовував вчитель /вправи, усний рахунок, розв`язування задач, відтворення прислів`їв, складання творів-мініатюр, аналіз речень тощо/, цілеспрямовано вело учнів до очікуваного результату, передбаченого метою уроку.

Якщо результат навчання повністю співпадає з метою уроку, робиться висновок про високу ефективність навчальної роботи у вигляді такого твердження: мета уроку повністю досягнута. Все, що використав учитель /зміст, засоби і методи навчання, форми організації навчальної роботи учнів/, було доцільним, а тому і раціональним, а урок можна віднести до оптимального варіанту. За таких умов не варто щось рекомендувати як доповнення до уроку. Він був результативним і цілеспрямованим.

Під час аналізу уроку слід особливу увагу звертати на наявність у планах-конспектах цільових завдань, на вміння ставити їх перед учнями на відповідних етапах уроку, виділити найбільш суттєве у змісті навчального матеріалу. З опорою саме на це можна робити висновок про повне чи часткове досягнення мети уроку, коли якесь цільове завдання або ж не ставилось перед учнями, бо не намічалось вчителем, або ж намічалось, але за браком часу не розв`язане. Слід встановити причини часткового досягнення мети і дати відповідні поради автору уроку.

Слід пам`ятати, що лише застосування різних типів уроків забезпечує формування в учнів усіх основних ознак якості знань. На окремому уроці при його аналізі слід особливу увагу приділити тому, чи домігся вчитель сформованості тієї якості знання, яка притаманна даному типу уроку. Уроки первинного засвоєння знань забезпечують, в основному, повноту і усвідомленість; уроки формування умінь і навичок - осмисленість і ґрунтовність /міцність/ знань; формування умінь застосовувати знання на практиці - дієвість знань, можливість їх застосовувати як у стандартних, так і в змінених ситуаціях; уроки систематизації та узагальнення знань - системність знань, тобто здатність дитини самостійно розкривати зв`язки і залежності між явищами, процесами, об`єктами, які упорядковуються на уроці, групуються в певні системи за ознаками спільності, належності до певної групи, класу, виду.

Вибір типу уроку - акт не формальний. Саме з цією процедурою тісно пов`язане питання про якість знань учнів. Тому при аналізі уроку слід постійно звертати увагу на приведення у відповідність цільового, процесуального і результативного компоненту діяльності навчання.

Процесуальний компонент навчання не зводиться лише до типу уроку і структури психологічного механізму засвоєння знання. Він включає методи навчання, які мають всебічно аналізуватися.

Першим кроком при аналізі методів навчання і є визначення зовнішньої форми прояву методів, використаних вчителем на уроці, і співвіднесенню їх з цільовими завданнями (словесні, наочні чи практичні). Якщо, скажімо, цільовим завданням є вивчення основних властивостей певного об`єкту, то вихідним, домінуючим у структурі методу навчання має бути не слово вчителя, а практично-наочні дії учнів /спостереження, обстеження, вимірювання, обчислювання, зважування, зарисовки, записи тощо/.

При аналізі методів навчання слід звертати увагу на готовність чи неготовність учнів до активного самостійного здобування знань, на необхідність підвищувати чи знижувати рівень їх включення в пізнавальну діяльність, на уміння вчителя перетворювати тему уроку в навчальну проблему шляхом створення проблемних ситуацій як суперечності між двома, що порівнюються, явищами.

Аналізуючи методи навчання з позицій описаного логічного аспекту, звертаємо увагу на наявність різних шляхів сходження від незнання до знання, що спричиняють розвиток в учнів різних форм мислення.

3.

Дані спостереження уроків з метою наступного аналізу можна фіксувати за такою дидактичною схемою:

Предмет:

Клас:

Тема уроку:

Мета уроку:

Тип уроку:

Рівень навчальних можливостей учнів класу:

Хід уроку:

Етапи, цільові завдання та зміст навчального матеріалу Час у хвили нах Засоби нав чан ня Методи навчання Форми організації навчальної діяльності Методи контролю ЗУН Проміжні результати
Зовнішня форма прояву Внутрішня сутність
Рівень пізнавальної активності Логіка розгортання думки
                     

Кінцевий результат уроку:

Примітка: Назви етапів залежать від типу уроку.

Мета уроку переноситься з конспекту вчителя до початку уроку, оскільки обізнаність з нею до спостереження та фіксації його результатів буде сприяти критичному ставленню до його наступного аналізу.

Подана схема дидактичного аналізу заповнюється поетапно по ходу уроку.

В графі 2 фіксується етап уроку, його цільові завдання, які один за одним повідомляє вчитель учням. Під кожне цільове завдання підводиться зміст, що повідомляється учням, чи вправи, які мають вони виконувати, або питання, план для бесіди, розповіді чи самостійної роботи з книгою тощо. Сюди вміщуються контрольні завдання, тести, задачі і т.д. В такий спосіб фіксуються результати спостереження за діяльністю вчителя і учнів на всіх етапах уроку. Далі напроти кожного цільового завдання в графі 3 записується використана вчителем наочність, що ілюструє зміст навчального матеріалу, назва ТЗН та змісту таблиці, схеми, діаграми тощо, що експонується з його допомогою.

В графи 4-5 заносяться назви застосованих засобів та методів навчання: в графу 5(1) - назви традиційних методів /бесіда, розповідь, пояснення, вправа тощо/; в графу 5(2) - назва методу, що характеризує рівень включення учнів у пізнавальний процес /пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемний виклад, частково-пошуковий чи дослідницький/; в графу 6 - назва методу, що показує задану вчителем логіку розгортання процесу засвоєння знання /індукція, дедукція чи традукція/. В результаті з`явиться цілісна характеристика методу навчання, застосованого вчителем у вигляді.

В графу 7 - ФОНД - /форми організації навчальної діяльності/ записуються ті форми, що використав учитель /загальнокласна, фронтальна, індивідуальна, парна, групова їхні різні поєднання/.

В графу 8 заносять поетапно використовувані вчителем методи контролю ЗУН учнів.

В графу 9 заносять поетапно одержані проміжні результати.

Після заповнення поданої схеми даними уроку, що спостерігався студентом чи методистом, приступають до його аналізу.

Спочатку здійснюють поетапний аналіз уроку. При цьому враховується інформація, що записана в поданій схемі по горизонталі /внутрі кожної клітинки уроку/. Після цього приступають до аналізу по вертикалі, розглядаючи кожну із 9 граф схеми окремо, керуючись принципами повноти відображення етапів уроку відповідно його типу /графа 1/ та цільових завдань, змісту виучуваного матеріалу /графа 2/; достатності наочної опори для свідомого засвоєння знань /графа 3/; поєднання методів словесної, наочної і практичної форми прояву /графа 4/; поєднання різних рівнів самостійності учнів у навчанні /графа5/ та логіки розгортання пізнавальної діяльності (графа 6); використання на уроці різних форм організації навчальної діяльності учнів на різних етапах уроку /графа 7/, методів контролю ЗУН /графа 8/, якість одержання кожного проміжного результату уроку /графа 9/.

Такий спосіб аналізу уроку дає можливість проаналізувати його як дидактичну систему.

 

За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані і регульовані ціни.

Фіксовані ціни – встановлюються державними органами на окремі види продукції, послуг, які мають важливе соціальне значення (ціни на проїзд у залізничному та міському пасажирському транспорті, тарифи на електроенергію для населення тощо).

Регульовані (індикативні) ціни – це ціни, збільшення яких обмежене державою за допомогою введення граничного їх рівня (мінімальний і максимальний рівні цін) чи встановлення граничного рівня рентабельності.

Вільні (договірні) ціни встановлюються з урахуванням поипту та пропозиції або домовленістю покупця з продавцем.

Складовими елементами кожної ціни є: собівартість, прибуток, акцизний збір, податок на доадну вартість, націнки і надбавки товаропостачальницьких організацій. Нижньою межею всякої ціни є собівартість.

З метою встановлення цін на оптимальному рівні використовуються такі методи ціноутворення:

1. Витратний.

2. Отримання цільової норми прибутку (на базі беззбитковості).

3. Оцінка споживної вартості (вигід споживача).

4. Пропорційне ціноутворення (конкурентний метод).

5. Метод очікуваного прибутку.

6. Метод швидкого повернення витрат.

Установлюючи вільні ціни за першим методом, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість.

Розрахунок ціни продукції можна здійснити за такими формулами:

Ц1 = С +П (3.3),

де Ц1 – ціна продукції (ціна виробника продукції); С – собівартість продукції; П – прибуток.

Ц2 = С +П + Пн (3.4),

де Ц2 – ціна продукції з податком на додану вартість; Пн – непрямі податки.

Пн = М + АЗ + ПДВ (3.5),

де М – мито, АЗ – акцизний збір і ПДВ – податок на додану вартість.

Відтак повну роздрібну ціну продукції можна розрахувати за формулою:

Ц3= С +П + Нп +ТН (3.6),

де Ц3- роздрібна ціна продукції; ТН – торгова націнка.

Ефективність використання факторів виробництва виражається в кінцевому підсумку в фінансових результатах діяльності господарюючих суб’єктів.

Фінансові результати - це економічний підсумок виробничої діяльності господарюючих суб'єктів, виражений у вартісній (грошовій) формі.

Фінансові результати діяльності підприємств характеризуються такими економічними показниками як валовий доход, чистий доход, прибуток.

Зміст цих показників як економічних категорій і загльна схема їх розрахунку такі.

Вироблена господарюючим суб’єктами валова продукція включає вартість спожитих засобів виробництва та новостворену живою працею вартість – валовий доход. „Валовий доход, - писав К.Маркс, - є та частина вартості та вимірювана його частина валового продукту, яка залишається за вирахуванням частини вартості та вимірюваної його частини всього виробленого продукту, який відшкодовує вкладений у виробництво і спожитий у ньому капітал”.

Отже, валовий дохід – це частина вартості валової продукції за вирахуванням матеріально-грошових затрат, крім оплати праці.

Валовий доход є узагальнюючим показником, який характеризує результат діяльності підприємств. Його розмір залежить від кількості виробленої продукції та використаних на її виробництво матеріально-грошових коштів, крім оплати праці.

Чистий дохід – це частина вартості продукту, яка залишається після відшкодування затрат живої та уречевленої праці.

Таким чином, чистий дохід є додатковим продуктом, тобто валовий доход за вирахуванням оплати праці.

Чистий доход, який створюється на підприємстві, ділиться на дві частини. Одна його частина вилучається в доход бюджету через механізм податків, друга – залишається на підприємстві і визначається як різниця між вартістю продукції та затратами на її виробництво. Чистий доход, що залишається у підприємства, в свою чергу, складається з реалізованого чистого доходу і чистого доходу, який залишається в залишках продукції, призначеної для внутрішньогосподарського використання.

Чистий доход у залишках продукції, яка використовується на внутрішньогосподарські потреби, визначається як різниця між вартістю продукції за цінами реалізації та її собівартостю.

Реалізований чистий доход розраховується за проданою продукцією, і тому він тотожний прибутку підприємства, отриманого від продажу продукції.

Отже, прибуток - це частина чистого доходу, одна з його форм.

У Законі України «Про підприємства в Україні» говориться, що при­буток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів гос­подарської діяльності підприємств. Підприємець повинен завжди ставити за свою мету отримання прибутку, але не завжди йому це вдається.

Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реа­лізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалі­зована і набере грошової форми.

Прибуток як економічна категорія - це грошовий вираз вартості ре­алізованого чистого доходу, основну форму грошових накопичень госпо­дарюючих суб'єктів. Він характеризує доходність підприємства від прове­дення відповідних заходів, окупність вкладених витрат і використаного майна в результаті проведення заходів

Водночас прибуток — це підсумковий показник, результат фі­нансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господа­рювання.

Прибуток — це показник, що формується на мікрорівні. Прибу­ток народного господарства — це результат діяльності окремих під­приємств, галузей економіки, розвитку окремих сфер, структурних зрушень в економіці, змін у порядку обліку фінансових результатів.

За розміром прибуток від продажу продукції менший прибутку від виробництва підприємства на суму, яка залишається в залишках продукції на складі. Основною складовою частиною загального прибутку є прибуток від реалізації товарної продукції.

 

 

Крім 1)прибутку від продажу, на підприємствах розраховується:

2) прибу­ток від основної діяльності,

3)прибуток від інвестиційної діяльності,

4)прибуток від фінансової діяльності,

5)прибуток (збиток) від позареалізаційних операцій,

6)загальний прибуток (1+2+3+4+5),

7)чистий прибуток (6 - податок на прибуток).

Загальний прибуток - це прибуток від продажу проду­кції та послуг, інших цінностей і нематеріальних активів, інвестиційної та фінансової діяльності, скоригований на суму позареалізаційних (надзви­чайних) доходів і витрат.

Чистий прибуток - це частина загального прибутку після сплати з нього відповідних податків і платежів до бюджету.

Схему формування загального прибутку згідно П(С)БО наведено на рис. 3.1.

 

Рис. 3.1. Схема формування загального прибутку.

Собівартість продукції (робіт, послуг) - це виражені в грошовій фо­рмі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Виробнича собівартість проданої продукції — це обсяг реалізації товарної продукції за виробничою собівартістю, скоригований на обсяг нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і суму над­нормативних виробничих витрат.

Така конструкція виробничої собівартості проданої продукції ви­магає певних пояснень. У першу чергу це стосується пояснення еко­номічної суті витрат і складових елементів собівартості проданої про­дукції.

Витрати, які неможливо пов'язати з доходом певного періоду, відображаються у витратах того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Отже, витратами не визнаються: платежі за угодами комісії; попе­редня оплата запасів, робіт, послуг; погашення одержаних позик; не­достовірне оцінені витрати; витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу.

До виробничої собівартості продукції необхідно відносити (класифікація витрат за елементами:

· прямі матеріальні витрати;

· прямі витрати на оплату праці;

· амортизація;

· інші прямі витрати;

· загальновиробничі витрати.

Прямі матеріальні витрати:

• вартість сировини та основних матеріалів;

• купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби;

• допоміжні матеріали тощо.

Прямі витрати на оплату праці:

• заробітна плата основна і додаткова;

• інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції (які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат).

Інші прямі витрати. Всі інші виробничі витрати, які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат, — відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

Загальновиробничі витрати:

• витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату уп­равління цехами, дільницями; відрахування на соціальні заходи й ме­дичне страхування, оплата службових відряджень персоналу цехів тощо);

• амортизація основних фондів і нематеріальних активів загаль-новиробничого призначення;

• витрати на утримання і експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних фондів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення;

• витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайня­тих удосконаленням технології та організації виробництва, поліпшен­ням якості продукції; витрати матеріалів, комплектуючих виробів, оп­лата послуг сторонніх організацій);

• витрати на опалення, освітлення, водопостачання та інше утри­мання виробничих приміщень;

• витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом;

витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими про­цесами);

• витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколиш­нього середовища;

• податки, збори та обов'язкові платежі, що входять до виробни­чої собівартості продукції;

• інші витрати (оплата простоїв, втрати від браку тощо).

За оцінкою виробничої собівартості здійснюється облік готової продукції на складі та проводиться її списання в реалізацію.

При списанні продукції в реалізацію виробнича собівартість ви­готовленої продукції коригується на залишки нереалізованих виробів на початок і кінець відповідного періоду. Тобто встановлюється обсяг проданої продукції за виробничою собівартістю.

Витрати загальногосподарського характеру (адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати) відносяться прямо на результати діяльності.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюється підприємством.

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю, які не включаю­ться до виробничої собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на:

— адміністративні витрати,

— витрати на збут;

— інші операційні витрати.

Адміністративні витрати:

• загальні корпоративні витрати (проведення зборів акціонерів, представницькі витрати тощо);

• витрати на службові відрядження і утримання апарату управлін­ня підприємством;

• амортизація основних фондів і нематеріальних активів загаль­ногосподарського призначення;

• витрати на утримання основних фондів (операційна оренда, ре­монт, страхування майна, опалення, освітлення, охорона тощо);

• витрати на зв'язок, плата за розрахунково-касове обслуговування;

• витрати на врегулювання суперечок у судових органах тощо;

• податки, збори та інші передбачені законодавством обов'язкові платежі (крім тих, що входять до собівартості продукції).

Витрати на збут містять:

• витрати пакувальних матеріалів, витрати на ремонт тари;

• оплата праці та комісійні винагороди працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

• витрати на рекламу та дослідження ринку;

• витрати на передпродажну підготовку;

• витрати на відрядження працівників підрозділів, що забезпечу­ють збут;

• витрати на утримання основних фондів, пов'язаних зі збутом продукції (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опа­лення, охорона);

• витрати на транспортування, пере валку і страхування продукції, транспортно-експедиційні послуги тощо;

Інші витрати операційної діяльності: витрати на дослідження і розробки; собівартість реалізованої іноземної валюти; собівартість реалізованих виробничих запасів; втрати від знецінення запасів, не­стачі, визнані штрафи тощо.

Загальновиробничі витрати поділяються на змінні й постійні • змінні: витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються пропорційно до зміни обсягу діяль­ності (витрати на придбання сировини, матеріалів комплектуючих ви­робів; електроенергію і паливо; технологічні; відрядна заробітна плата робочих та інші прямі витрати). Змінні витрати розподіляються на ко­жен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, зарп­лати, обсягу діяльності), виходячи з фактичної потужності звітного періоду;

постійні витрати: витрати на обслуговування і управління вироб­ництвом, що залишаються незмінними при зміні обсягу діяльності (амортизаційні відрахування, орендна плата, погодинна заробітна пла­та та інші постійні витрати).

Загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт вит­рат з використанням бази розподілу (годин праці, зарплати, обсягу діяльності, прямих витрат) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати вводять до складу собівартості проданої продукції у періоді їх виникнення. Наднормативні виробничі витрати - такі витрати виникають за фактом при наявності відхилень від встановлених норм списання матеріальних цінностей у виробництво.

Валовий прибуток - це прибуток, розрахований по реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручкою без ПДВ, акцизів тощо) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалі­зованої продукції (товарів, робіт, послуг).

Прибуток від операційної (основної) діяльності визначається як су­ма валового прибутку та інших операційних доходів за мінусом адмініст­ративних витрат, витрат на збут продукції, робіт, послуг та інших операційних витрат.

 

Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи.

Перший етап — це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасни­ків одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпе­чення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципо­вих питань реалізації фінансової політики держави, від правильного розв'язання якого залежить розвиток економіки в цілому.

Другий етап — це розподіл і використання чистого прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення пла­тежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за раху­нок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку під­приємств» від 22 травня 1997 р. державне регулювання викорис тання підприємствами чистого прибутку здійснюється способом зменшення оподатковуваного прибутку на суму витрат із чистого прибутку: на утримання й експлуатацію об'єктів соціальної інфра­структури (якщо відповідні об'єкти соціальної інфраструктури були на балансі підприємства й утримувались ним на час набуття чиннос­ті законом про оподаткування прибутку); на благодійну діяльність.

З реформуванням бухгалтерського обліку і фінансової звітно­сті відповідно до міжнародних стандартів відбуваються зміни в розподілі та використанні прибутку підприємств (рис. 4.4).

 

 

 

Рис. 1. Структурно-логічна схема розподілу і використання прибутку відповідно до положень (стандартів)бухгалтерського обліку

Чистий прибуток, одержаний після сплати податків, залиша­ється в розпорядженні підприємства, яке відповідно до установ­чих документів визначає напрями його використання.

Головні принципи розподілу чистого прибутку закріплені стату­том підприємства. Фактично розподіл здійснюється відповідно до поточної та стратегічної політики, що визначається підприємством.

Зокрема, сума прибутку спрямовується:

• на виплату дивідендів;

• поповнення статутного капіталу;

• створення резервного капіталу.

Нерозподілений прибуток є однією з найважливіших частин власного капіталу.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби.

В окремих випадках підприємства в результаті своєї діяльності за­знають збитків. Сума непокритого збитку зменшує власний капітал.

Нерозподілений прибуток поділяється на асигновану й неасигновану частини:

• асигнована частина має певне цільове призначення (напри­клад, для фінансування розвитку підприємства, проведення ці­льових програм тощо);

• неасигнована частина не має конкретного призначення.

Резервний капітал створюється з метою усунення можливих тимчасових фінансових ускладнень і забезпечення нормальної роботи підприємства. Величина резервного капіталу визначаєть­ся засновницькими документами як максимальний відсоток від розміру статутного капіталу. Так, в акціонерних підприємствах резервний капітал повинен становити не менше 25 % величини статутного капіталу. Він створюється за рахунок щорічних відра­хувань від прибутку в передбачених засновницькими документа­ми відсотках, але не менше 5 % чистого прибутку.

Кошти резервного капіталу використовуються на додаткові витрати виробничого і соціального розвитку підприємства, на поповнення його оборотних коштів, покриття збитків, на виплату гарантованих дивідендів за привілейованими акціями (у випадку недостатності прибутку) та інші заходи, передбачені засновниць­кими документами.

Дивіденди — це частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) підприємства, як правило, відповідно до їх часток у статутному (пайовому) капіталі підприємства.

Відповідно до Закону України від 18.06.1991 р. № 1201-ХІІ «Про цінні папери і фондову біржу» (зі змінами та доповненнями) основним джерелом виплати дивідендів за акціями є чистий при­буток товариства.

Для нара­хування дивідендів, крім чистого прибутку поточного року, можуть бути використані нерозподілений прибуток та резервний капітал.

З уведенням у дію в 2004 р. Цивільного кодексу України змі­нюється регулювання порядку розподілу прибутку акціонерного товариства серед його акціонерів. Так, оголошення і виплата ди­відендів товариством можливі за дотримання таких умов:

• повна оплата всіх випущених акцій;

• перевищення вартості чистих активів над величиною статут­ного та резервного капіталу.

Кодексом передбачається також можливість уведення іншими законами України додаткових обмежень щодо розподілу чистого прибутку серед акціонерів.

Дивіденди за акціями виплачуються один раз на рік за підсум­ками звітного року в порядку, передбаченому статутом акціонер­ного товариства, за рахунок прибутку, що залишається у його розпорядженні після сплати встановлених законодавством подат­ків, інших платежів до бюджету. Здебільшого дивіденди випла­чуються у грошовій формі. Також дивіденди можуть виплачува­тися й у вигляді акцій, і тоді вони мають назву акції-дивіденди. Вартість акцій-дивідендів становить певний відсоток від кількос­ті акцій, що перебувають у власності акціонерів.

Існують дві основні вимоги щодо виплати грошових дивідендів за залишковим принципом:

• нагромадження чистого прибутку, необхідного для фінансу­вання інвестиційної діяльності — товариство має нагромадити до­статню суму нерозподіленого прибутку (а за необхідності — і ре­зервного капіталу) перед нарахуванням дивідендів;

• наявність достатньої суми грошових коштів, що гарантує
можливість оголосити і виплатити дивіденди.

За браком необхідної суми наявних грошових коштів акціонер­ні товариства вирішують проблему виплати дивідендів запози­ченням грошей, які мають бути повернені за рахунок нерозподі­леного прибутку.

За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані і регульовані ціни.

Фіксовані ціни – встановлюються державними органами на окремі види продукції, послуг, які мають важливе соціальне значення (ціни на проїзд у залізничному та міському пасажирському транспорті, тарифи на електроенергію для населення тощо).

Регульовані (індикативні) ціни – це ціни, збільшення яких обмежене державою за допомогою введення граничного їх рівня (мінімальний і максимальний рівні цін) чи встановлення граничного рівня рентабельності.

Вільні (договірні) ціни встановлюються з урахуванням поипту та пропозиції або домовленістю покупця з продавцем.

Складовими елементами кожної ціни є: собівартість, прибуток, акцизний збір, податок на доадну вартість, націнки і надбавки товаропостачальницьких організацій. Нижньою межею всякої ціни є собівартість.

З метою встановлення цін на оптимальному рівні використовуються такі методи ціноутворення:

1. Витратний.

2. Отримання цільової норми прибутку (на базі беззбитковості).

3. Оцінка споживної вартості (вигід споживача).

4. Пропорційне ціноутворення (конкурентний метод).

5. Метод очікуваного прибутку.

6. Метод швидкого повернення витрат.

Установлюючи вільні ціни за першим методом, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість.

Розрахунок ціни продукції можна здійснити за такими формулами:

Ц1 = С +П (3.3),

де Ц1 – ціна продукції (ціна виробника продукції); С – собівартість продукції; П – прибуток.

Ц2 = С +П + Пн (3.4),

де Ц2 – ціна продукції з податком на додану вартість; Пн – непрямі податки.

Пн = М + АЗ + ПДВ (3.5),

де М – мито, АЗ – акцизний збір і ПДВ – податок на додану вартість.

Відтак повну роздрібну ціну продукції можна розрахувати за формулою:

Ц3= С +П + Нп +ТН (3.6),

де Ц3- роздрібна ціна продукції; ТН – торгова націнка.

Ефективність використання факторів виробництва виражається в кінцевому підсумку в фінансових результатах діяльності господарюючих суб’єктів.

Фінансові результати - це економічний підсумок виробничої діяльності господарюючих суб'єктів, виражений у вартісній (грошовій) формі.

Фінансові результати діяльності підприємств характеризуються такими економічними показниками як валовий доход, чистий доход, прибуток.

Зміст цих показників як економічних категорій і загльна схема їх розрахунку такі.

Вироблена господарюючим суб’єктами валова продукція включає вартість спожитих засобів виробництва та новостворену живою працею вартість – валовий доход. „Валовий доход, - писав К.Маркс, - є та частина вартості та вимірювана його частина валового продукту, яка залишається за вирахуванням частини вартості та вимірюваної його частини всього виробленого продукту, який відшкодовує вкладений у виробництво і спожитий у ньому капітал”.

Отже, валовий дохід – це частина вартості валової продукції за вирахуванням матеріально-грошових затрат, крім оплати праці.

Валовий доход є узагальнюючим показником, який характеризує результат діяльності підприємств. Його розмір залежить від кількості виробленої продукції та використаних на її виробництво матеріально-грошових коштів, крім оплати праці.

Чистий дохід – це частина вартості продукту, яка залишається після відшкодування затрат живої та уречевленої праці.

Таким чином, чистий дохід є додатковим продуктом, тобто валовий доход за вирахуванням оплати праці.

Чистий доход, який створюється на підприємстві, ділиться на дві частини. Одна його частина вилучається в доход бюджету через механізм податків, друга – залишається на підприємстві і визначається як різниця між вартістю продукції та затратами на її виробництво. Чистий доход, що залишається у підприємства, в свою чергу, складається з реалізованого чистого доходу і чистого доходу, який залишається в залишках продукції, призначеної для внутрішньогосподарського використання.

Чистий доход у залишках продукції, яка використовується на внутрішньогосподарські потреби, визначається як різниця між вартістю продукції за цінами реалізації та її собівартостю.

Реалізований чистий доход розраховується за проданою продукцією, і тому він тотожний прибутку підприємства, отриманого від продажу продукції.

Отже, прибуток - це частина чистого доходу, одна з його форм.

У Законі України «Про підприємства в Україні» говориться, що при­буток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів гос­подарської діяльності підприємств. Підприємець повинен завжди ставити за свою мету отримання прибутку, але не завжди йому це вдається.

Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реа­лізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалі­зована і набере грошової форми.

Прибуток як економічна категорія - це грошовий вираз вартості ре­алізованого чистого доходу, основну форму грошових накопичень госпо­дарюючих суб'єктів. Він характеризує доходність підприємства від прове­дення відповідних заходів, окупність вкладених витрат і використаного майна в результаті проведення заходів

Водночас прибуток — це підсумковий показник, результат фі­нансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господа­рювання.

Прибуток — це показник, що формується на мікрорівні. Прибу­ток народного господарства — це результат діяльності окремих під­приємств, галузей економіки, розвитку окремих сфер, структурних зрушень в економіці, змін у порядку обліку фінансових результатів.

За розміром прибуток від продажу продукції менший прибутку від виробництва підприємства на суму, яка залишається в залишках продукції на складі. Основною складовою частиною загального прибутку є прибуток від реалізації товарної продукції.

 

 

Крім 1)прибутку від продажу, на підприємствах розраховується:

2) прибу­ток від основної діяльності,

3)прибуток від інвестиційної діяльності,

4)прибуток від фінансової діяльності,

5)прибуток (збиток) від позареалізаційних операцій,

6)загальний прибуток (1+2+3+4+5),

7)чистий прибуток (6 - податок на прибуток).

Загальний прибуток - це прибуток від продажу проду­кції та послуг, інших цінностей і нематеріальних активів, інвестиційної та фінансової діяльності, скоригований на суму позареалізаційних (надзви­чайних) доходів і витрат.

Чистий прибуток - це частина загального прибутку після сплати з нього відповідних податків і платежів до бюджету.

Схему формування загального прибутку згідно П(С)БО наведено на рис. 3.1.

 

Рис. 3.1. Схема формування загального прибутку.

Собівартість продукції (робіт, послуг) - це виражені в грошовій фо­рмі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Виробнича собівартість проданої продукції — це обсяг реалізації товарної продукції за виробничою собівартістю, скоригований на обсяг нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і суму над­нормативних виробничих витрат.

Така конструкція виробничої собівартості проданої продукції ви­магає певних пояснень. У першу чергу це стосується пояснення еко­номічної суті витрат і складових елементів собівартості проданої про­дукції.

Витрати, які неможливо пов'язати з доходом певного періоду, відображаються у витратах того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Отже, витратами не визнаються: платежі за угодами комісії; попе­редня оплата запасів, робіт, послуг; погашення одержаних позик; не­достовірне оцінені витрати; витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу.

До виробничої собівартості продукції необхідно відносити (класифікація витрат за елементами:

· прямі матеріальні витрати;

· прямі витрати на оплату праці;

· амортизація;

· інші прямі витрати;

· загальновиробничі витрати.

Прямі матеріальні витрати:

• вартість сировини та основних матеріалів;

• купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби;

• допоміжні матеріали тощо.

Прямі витрати на оплату праці:

• заробітна плата основна і додаткова;

• інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції (які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат).

Інші прямі витрати. Всі інші виробничі витрати, які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат, — відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

Загальновиробничі витрати:

• витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату уп­равління цехами, дільницями; відрахування на соціальні заходи й ме­дичне страхування, оплата службових відряджень персоналу цехів тощо);

• амортизація основних фондів і нематеріальних активів загаль-новиробничого призначення;

• витрати на утримання і експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних фондів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення;

• витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайня­тих удосконаленням технології та організації виробництва, поліпшен­ням якості продукції; витрати матеріалів, комплектуючих виробів, оп­лата послуг сторонніх організацій);

• витрати на опалення, освітлення, водопостачання та інше утри­мання виробничих приміщень;

• витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом;

витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими про­цесами);

• витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколиш­нього середовища;

• податки, збори та обов'язкові платежі, що входять до виробни­чої собівартості продукції;

• інші витрати (оплата простоїв, втрати від браку тощо).

За оцінкою виробничої собівартості здійснюється облік готової продукції на складі та проводиться її списання в реалізацію.

При списанні продукції в реалізацію виробнича собівартість ви­готовленої продукції коригується на залишки нереалізованих виробів на початок і кінець відповідного періоду. Тобто встановлюється обсяг проданої продукції за виробничою собівартістю.

Витрати загальногосподарського характеру (адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати) відносяться прямо на результати діяльності.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюється підприємством.

Витрати, пов'язані з операційною діяльністю, які не включаю­ться до виробничої собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на:

— адміністративні витрати,

— витрати на збут;

— інші операційні витрати.

Адміністративні витрати:

• загальні корпоративні витрати (проведення зборів акціонерів, представницькі витрати тощо);

• витрати на службові відрядження і утримання апарату управлін­ня підприємством;

• амортизація основних фондів і нематеріальних активів загаль­ногосподарського призначення;

• витрати на утримання основних фондів (операційна оренда, ре­монт, страхування майна, опалення, освітлення, охорона тощо);

• витрати на зв'язок, плата за розрахунково-касове обслуговування;

• витрати на врегулювання суперечок у судових органах тощо;

• податки, збори та інші передбачені законодавством обов'язкові платежі (крім тих, що входять до собівартості продукції).

Витрати на збут містять:

• витрати пакувальних матеріалів, витрати на ремонт тари;

• оплата праці та комісійні винагороди працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

• витрати на рекламу та дослідження ринку;

• витрати на передпродажну підготовку;

• витрати на відрядження працівників підрозділів, що забезпечу­ють збут;

• витрати на утримання основних фондів, пов'язаних зі збутом продукції (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опа­лення, охорона);

• витрати на транспортування, пере валку і страхування продукції, транспортно-експедиційні послуги тощо;

Інші витрати операційної діяльності: витрати на дослідження і розробки; собівартість реалізованої іноземної валюти; собівартість реалізованих виробничих запасів; втрати від знецінення запасів, не­стачі, визнані штрафи тощо.

Загальновиробничі витрати поділяються на змінні й постійні • змінні: витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються пропорційно до зміни обсягу діяль­ності (витрати на придбання сировини, матеріалів комплектуючих ви­робів; електроенергію і паливо; технологічні; відрядна заробітна плата робочих та інші прямі витрати). Змінні витрати розподіляються на ко­жен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, зарп­лати, обсягу діяльності), виходячи з фактичної потужності звітного періоду;

постійні витрати: витрати на обслуговування і управління вироб­ництвом, що залишаються незмінними при зміні обсягу діяльності (амортизаційні відрахування, орендна плата, погодинна заробітна пла­та та інші постійні витрати).

Загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт вит­рат з використанням бази розподілу (годин праці, зарплати, обсягу діяльності, прямих витрат) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати вводять до складу собівартості проданої продукції у періоді їх виникнення. Наднормативні виробничі витрати - такі витрати виникають за фактом при наявності відхилень від встановлених норм списання матеріальних цінностей у виробництво.

Валовий прибуток - це прибуток, розрахований по реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручкою без ПДВ, акцизів тощо) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалі­зованої продукції (товарів, робіт, послуг).

Прибуток від операційної (основної) діяльності визначається як су­ма валового прибутку та інших операційних доходів за мінусом адмініст­ративних витрат, витрат на збут продукції, робіт, послуг та інших операційних витрат.

 

Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи.

Перший етап — це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасни­ків одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпе­чення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципо­вих питань реалізації фінансової політики держави, від правильного розв'язання якого залежить розвиток економіки в цілому.

Другий етап — це розподіл і використання чистого прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення пла­тежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за раху­нок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку під­приємств» від 22 травня 1997 р. державне регулювання викорис тання підприємствами чистого прибутку здійснюється способом зменшення оподатковуваного прибутку на суму витрат із чистого прибутку: на утримання й експлуатацію об'єктів соціальної інфра­структури (якщо відповідні об'єкти соціальної інфраструктури були на балансі підприємства й утримувались ним на час набуття чиннос­ті законом про оподаткування прибутку); на благодійну діяльність.

З реформуванням бухгалтерського обліку і фінансової звітно­сті відповідно до міжнародних стандартів відбуваються зміни в розподілі та використанні прибутку підприємств (рис. 4.4).

 

 

 

Рис. 1. Структурно-логічна схема розподілу і використання прибутку відповідно до положень (стандартів)бухгалтерського обліку

Чистий прибуток, одержаний після сплати податків, залиша­ється в розпорядженні підприємства, яке відповідно до установ­чих документів визначає напрями його використання.

Головні принципи розподілу чистого прибутку закріплені стату­том підприємства. Фактично розподіл здійснюється відповідно до поточної та стратегічної політики, що визначається підприємством.

Зокрема, сума прибутку спрямовується:

• на виплату дивідендів;

• поповнення статутного капіталу;

• створення резервного капіталу.

Нерозподілений прибуток є однією з найважливіших частин власного капіталу.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби.

В окремих випадках підприємства в результаті своєї діяльності за­знають збитків. Сума непокритого збитку зменшує власний капітал.

Нерозподілений прибуток поділяється на асигновану й неасигновану частини:

• асигнована частина має певне цільове призначення (напри­клад, для фінансування розвитку підприємства, проведення ці­льових програм тощо);

• неасигнована частина не має конкретного призначення.

Резервний капітал створюється з метою усунення можливих тимчасових фінансових ускладнень і забезпечення нормальної роботи підприємства. Величина резервного капіталу визначаєть­ся засновницькими документами як максимальний відсоток від розміру статутного капіталу. Так, в акціонерних підприємствах резервний капітал повинен становити не менше 25 % величини статутного капіталу. Він створюється за рахунок щорічних відра­хувань від прибутку в передбачених засновницькими документа­ми відсотках, але не менше 5 % чистого прибутку.

Кошти резервного капіталу використовуються на додаткові витрати виробничого і соціального розвитку підприємства, на поповнення його оборотних коштів, покриття збитків, на виплату гарантованих дивідендів за привілейованими акціями (у випадку недостатності прибутку) та інші заходи, передбачені засновниць­кими документами.

Дивіденди — це частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) підприємства, як правило, відповідно до їх часток у статутному (пайовому) капіталі підприємства.

Відповідно до Закону України від 18.06.1991 р. № 1201-ХІІ «Про цінні папери і фондову біржу» (зі змінами та доповненнями) основним джерелом виплати дивідендів за акціями є чистий при­буток товариства.

Для нара­хування дивідендів, крім чистого прибутку поточного року, можуть бути використані нерозподілений прибуток та резервний капітал.

З уведенням у дію в 2004 р. Цивільного кодексу України змі­нюється регулювання порядку розподілу прибутку акціонерного товариства серед його акціонерів. Так, оголошення і виплата ди­відендів товариством можливі за дотримання таких умов:

• повна оплата всіх випущених акцій;

• перевищення вартості чистих активів над величиною статут­ного та резервного капіталу.

Кодексом передбачається також можливість уведення іншими законами України додаткових обмежень щодо розподілу чистого прибутку серед акціонерів.

Дивіденди за акціями виплачуються один раз на рік за підсум­ками звітного року в порядку, передбаченому статутом акціонер­ного товариства, за рахунок прибутку, що залишається у його розпорядженні після сплати встановлених законодавством подат­ків, інших платежів до бюджету. Здебільшого дивіденди випла­чуються у грошовій формі. Також дивіденди можуть виплачува­тися й у вигляді акцій, і тоді вони мають назву акції-дивіденди. Вартість акцій-дивідендів становить певний відсоток від кількос­ті акцій, що перебувають у власності акціонерів.

Існують дві основні вимоги щодо виплати грошових дивідендів за залишковим принципом:

• нагромадження чистого прибутку, необхідного для фінансу­вання інвестиційної діяльності — товариство має нагромадити до­статню суму нерозподіленого прибутку (а за необхідності — і ре­зервного капіталу) перед нарахуванням дивідендів;

• наявність достатньої суми грошових коштів, що гарантує
можливість оголосити і виплатити дивіденди.

За браком необхідної суми наявних грошових коштів акціонер­ні товариства вирішують проблему виплати дивідендів запози­ченням грошей, які мають бути повернені за рахунок нерозподі­леного прибутку.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Лекція № 12. Аналіз уроку як системи | Лекція 5. Форми організації
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 329; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.334 сек.