Календарно-тематический план лекций 1 страница

ВСТУП

Державний борг та його види

Frac12; 19в.

В.

Что является отрицательной пластиной в аккумуляторе кислотного типа?

Что является положительной пластиной в аккумуляторе кислотного типа?

а) сульфат свинца; б) дистиллированная вода; в) губчатый свинец; г) двуокись

свинца; д) серная кислота.

Ответ: г

а) сульфат свинца; б) дистиллированная вода; в) губчатый свинец; г) двуокись

свинца; д) серная кислота.

Ответ: в

6.Какое уравнение описывает химическую реакцию, происходящую в аккумуляторе при его заряде:

а) 2Pb + O2 ® 2PbO2;

б) PbO + H2SO4 ® PbSO4 + H2O +2O2;

в) 2PbSO4 + 2H2O ® PbO2 + 2H2SO4 + Pb;

г) Pb + SO4 ® PbSO4 + 2e;

д) O2 + 4H ® 2H2O.

Ответ: в

Домашнее задание

1 Выучить материал согласно плану лекции.

2 Ответить на контрольные вопросы.

3 Дополнить конспект лекции, используя литературу:

- Л2 Электропитание устройств и систем телекоммуникации: Учебное

пособие для вузов/В.М. Бушуев, В.А. Деминский, Л.Ф. Захаров и др. –

М.: Горячая линия – Телеком, 2009. – 30-33; 38 – 42.

- Л3 Набір опорних конспектів з дисципліни «Електроживлення». м. Львів

4 Самостоятельно проработать вопросы: “ Щелочные аккумуляторы.

Электрические параметры. Режимы эксплуатации”, используя методические

указания к самостоятельной работе,содержание учебного материала

(приложение1).

(Материал предоставлен в текстовом, электронном виде)

Литература

1. -Л2 Электропитание устройств и систем телекоммуникации: Учебное

пособие для вузов/В.М. Бушуев, В.А. Деминский, Л.Ф. Захаров и др. –

М.: Горячая линия – Телеком, 2009. – c30-33; с38-42.

2. -Л3 Набір опорних конспектів з дисципліни «Електроживлення». м. Львів

Сибирь – аграрный край, главное занятие – хлебопашество (рожь, ячмень, овес, гречиха, с середины 18в. пшеница). Использовали соху, борону, серп, косу-горбушку, цепы (молотили зерно). С конца 17в. появляются мельницы. Сам-4, сам-5 считался хорошим урожаем. Сначала Сибирь не обеспечивала себя всеми необходимыми продуктами. К концу 17в. Сибирь в основном стала себя обеспечивать (это казалось обжитых территорий).

Огородничество. В начале 19в. появляется картошка (сначала как огородная культура, а потом уже как полевая), в 19в. появляются огурцы, в конце века – помидоры.

Садоводство. Сады появляются в 18в. при монастырях и в городах. В 19в. появляются крестьянские сады. Выращивали яблоки, вишню. Были бахчи (арбузы, дыни).

Промыслы. Лесные (рубка дров, выжиг угля, добыча смолы, дегтя) и речные (лов рыбы).

Сибиряк 18-19в. уже не отличался от жителя европейской части России. В 18в. в с/х Сибири происходит переворот. К этому времени вошли в оборот степные территории от Урала до Алтая, там был более благоприятный климат, что обусловило массовую миграцию населения на юг. К началу 19в. 3/4 населения жило на юге. Стала наблюдаться географическая специализация (что способствовало складыванию внутреннего сибирского рынка). На юге выращивали хлеб, где были не особо плодородные почвы, занимались скотоводством (выращивали как можно больше коров и лошадей, т.к. скот быстро изнашивался в тяжелых природно-климатических условиях, случались частые эпидемии). В таежной полосе сохранялось комплексное хозяйство (охота, рыбалка, лесные промыслы). Пахали сохой, как и прежде, господствовало двуполье. Но наблюдается технический прогресс, появляются плуги, косы, переход к трехпольному полеводству – шаг к интенсивному ведению хозяйства. Но в общем с/х Сибири развивалось экстенсивно.

В 18-19в. уже наблюдается избыток продуктов с/х, но из-за плохих и неудобных транспортных коммуникаций Сибирь почти не поставляла продукты в европейскую часть страны. Сибирь поставляла только сало, кожу, мед и воск (в 18-19в. возникло культурное пчеловодство). В Сибири было много хлеба, поэтому он был дешевым, его стали использовать в винокурении.

18. Промышленность Сибири в 17 – ½ 19в.

Промышленность Сибири была в 17в. перенесена из европейской части России. Это была ремесленная промышленность (форма промышленного ручного производства, где все операции от начала и до конца осуществляет один человек). Сложные ремесленные изделия привозили из России (предметы роскоши, оружие). Только в середине 17в. ремесло стало удовлетворять потребности сибирского населения.

В 18в. в Сибири нашли серебро (Забайкалье – Нерчинск, Алтай). Первым на алтайское серебро напал один из Демидовых. По пришествию к власти правительства Елизаветы, демидовские заводы были изъяты, стали коронной собственность (т.е. собственностью семьи Романовых). Управлял этой собственностью Кабинет, поэтому промышленность Алтая и Забайкалья стали называть кабинетской.

Добывали также медь, цинк, свинец. В 18в. было уже несколько десятков кабинетских заводов, все они были мануфактурами (форма промышленного ручного производства, основанная на пооперационном разделении труда). На кабинетских предприятиях основную массу рабочих составляли крепостные мастеровые, лишь небольшой объем вспомогательных работ осуществлялся приписными крестьянами.

Помимо добывающей алтайской и забайкальской промышленности существовала обрабатывающая (в 17в. была основана на с/х сырье, Н: хлеб). Обрабатывающая промышленность в 18 – 1/3 19в. оставалась ремесленной. Существовало 3 основных специализации:

· Металлообработка (кузнечное дело)

· Деревообработка

· Обработка с/х продукции

В 30е гг. 19в. в обрабатывающей промышленности происходит мануфактурный переворот. Мануфактуры стали производить более 50% всей продукции.

Толчок к развитию – золото. В 1928г. в Сибири обнаружили золото. По преданию впервые золотой песок в Сибири нашел бродяга Егор Лесной в томской губернии, а именно в Мариинской тайге. Он рассказал об этом Попову, который по легенде убил его. Началась золотая лихорадка. Появляются первые миллионеры (Попов, Астахов – первые миллионеры Томска). Томское золото оказалось бедным, вскоре его нашли на Енисее. Благодаря сибирскому золоту в ½ 19в. Россия была на 1 месте по добыче золота в мире, в середине 19в. – на 3 месте. В основном золотые прииски принадлежали дворянам и сибирским купцам, работниками были ссыльнопоселенцы.

В целом промышленное развитие Сибири отставало от российского на 100-150 лет.

19. Торговля и коммуникации

Внутренняя: Еще в 17в. Сибирь стала частью формирующегося единого всероссийского рынка (система экономических торговых связей, объединяющих страну в одно целое). В 18 – ½ 19вв. стал складываться свой внутренний, региональный рынок (юг поставлял мясо, кожу, хлеб, а севре – строительный и дровяной лес). Западная Сибирь снабжала Восточную хлебом, кожами, металлическими изделиями (торговый обмен был односторонним). Развитие внутренней торговли тормозило отсутствие системы коммуникаций.

Внешняя:

· С метрополией (европейской Россией) через Верхотурье (Урал) и Ирбитскую слободу. В Сибирь везли сложные промышленные товары (оружие), в Россию вывозили пушнину, серебро, золото

· Средняя Азия. Из Средней Азии в Сибирь везли крупный и мелкий рогатый скот, лошадей-скакунов для элиты, ковры, пряности, фрукты. В Среднюю Азию из Сибири транзитом везли простые металлические изделия (мотыги, ножи)

· Китай (после Нерчинского договора 1649г.). Китай продавал текстиль (шелк, вельвет, бархат, ситец, нанка – плотный ситец). В 19в. российская текстильная промышленность перебила китайскую. Большой популярностью пользовался китайский чай.

Транспорт: В 17в. основным транспортом были реки (летом на судах, зимой на санях). Неудобство сибирских рек – текут в меридиональном направлении, поэтому перебирались по притокам (для этого нужно было попасть из одной речной системы в другую, для чего перетаскивали волоком). В 18в. стала формироваться система московско-иркутского тракта (Москва-Казань-Екатеринбург-Тобоьск-Отмск-Томск-Енисейск-Иркутск, вспомогательные линии шли на Якутск, Охотск и Амур). Перевозки по транзиту осуществлялись 2 способами:

• Как повинность сибирских крестьян
• Ямщицкие (извозопромышленность). Существовали артели ямщиков, а также отдельные олигархи извозопромышленности (Н: Кухтерин)

Продолжал работать водный транспорт. В 30е гг. 19в. на Иртыше появился первый пароход. До 1861г. пароходы – явление единичное.

20. Социальные отношения в Сибири 17 – ½ 19в.

21. Ссылка и каторга в Сибири, ее развитие и значение

Первая партия ссыльных прибыла в Пелымский острог через год после его основания (1593) из Углича по делу об убиении царевича Дмитрия. Затем сюда же приехали братья Романовы, сосланные Годуновым. Первые сибирские остроги пополнялись людьми, сосланными «за опалу»: изменниками, шпионами, самозванцами, польскими и шведскими военнопленными, раскольниками, сподвижниками Степана Разина и московскими стрельцами. Наряду с государственными преступниками в Сибирь отправляли уголовников (татей, разбойников). Служилых людей и бояр ссылали в службу, людей низших сословий – на пашню или в посад.

В 18в. появился новый вид наказания – ссылка на каторгу (на принудительные работы). Впервые стала применяться при ПетреI. По указу 1765г. помещики могли сами ссылать крестьян за серьезные проступки. Ссыльнокаторжные широко использовались на казенных Нерчинских мануфактурах, кабинетских заводах и рудниках.

22. Управление Сибирью из центра и местное

Первоначально управление Сибирью входило в компетенцию Посольского приказа, который занимался внешней политикой России. Затем с 1599г. Сибирь как восточная территория находилась в ведении Казанского приказа. В 1637г. выделился Сибирский приказ. В его компетенцию входили вопросы, связанные с военными силами края, администрацией, внешнеполитическими связями с соседями, сбор ясака и торговых пошлин, денежные и хлебные сборы, переселенцы. Во главе стоял судья, назначаемый из представителей московской знати. Делопроизводством занимались дьяки и подьячии.

Сибирь делилась на уезды, центрами которых были города. К концу 17в. было 19 уездов. По мере расширения территории уезды стали группироваться в более крупные единицы – разряды. В 1629г. их было 2: Тобольский и Томский. Затем выделился еще Ленский и Енисейский. Во главе уездов и разрядов стояли присылаемые из Москвы воеводы. Разрядные воеводы назначались из числа титулованной московской знати, уездные – служилого московского дворянства. Воеводская канцелярия – «съезжая изба» (дьяк, 2-3 подьячих, переводчик – толмач, сторож). Помощниками в военных делах были представители командного состава гарнизонов (старшины, атаманы). Остроги и слободы управлялись приказчиками, назначаемыми воеводами из числа служилых людей. Ясачными слободами управляли представители местной знати (князцы, зайсаны, тойоны, шуленги). Во внутреннее управление ясачных волостей русская администрация не вмешивалась, оно строилось на основе обычного права.

В 1708г. в соответствии с общероссийской губернской реформой весь край был объединен в одну губернию с центром в Тобольске. Сибирским губернатором был назначен Матвей Петрович Гагарин. Сибирская губернская канцелярия. Вторая волна петровских реформ разделила Сибирскую губернию на 3 провинции: Тобольскую, Енисейскую и Иркутскую во главе с вице-губернаторами. Губернаторы, вице-губернаторы, воеводы назначались правительством из числа чиновников и служилых людей европейской части страны. В отличии от 17в. вводилась строгая соподчиненность. Уездные воеводы уже не могли сами сноситься с центром. Все отчеты и челобитные поступали к вице-губернатору, а затем – к сибирскому губернатору и правительству.

Города Сибири получили самоуправление в виде магистратов. В главных сибирских городах, Тобольске и Иркутске, магистраты состояли из президента, 2 бургомистров, 4 ратманов. Посадские миры ежегодно выбирали 1-2 мирских старост для решения вопросов, связанных с торгово-ремесленной деятельностью городов, их благоустройством.

Реформы Екатерины II еще более приблизили управление Сибирью к общероссийскому управлению. Сибирские дела распределились по коллегиям, а с1802г. – по министерствам. Вводился принцип разделения властей на судебную, исполнительную и финансовую. Исполнительную власть осуществлял губернатор и губернская канцелярия, финансовую казенная палата во главе с вице-губернатором, судебную – Палата уголовных и Палата гражданских дел. В Сибири почти не было помещичьего землевладения, поэтому не было создано дворянских собраний, за счет которых комплектовалось губернское и уездное управление в других губерниях. В Сибири штаты чиновников заполнялись армейскими чинами, выслужившимися разночинцами и др. Жалованная грамота городам коснулась и сибирских городов.

23. Реформы Сперанского

В 19в. в правительстве шла борьба 2 подходов в управлении Сибирью: либо унификация управления на общеимперских принципах, либо предоставлении Сибири административной автономии. Сторонником 2 подхода был М.М. Сперанский. В 1819г. он был назначен генерал-губернатором Сибири. Всеобщая ревизия Сибири выявила страшные злоупотребления местной администрации.

Сибирь была передана в ведение отдельного Сибирского комитета (1822-1838) и разделена на 2 генерал-губернаторства: Восточное и Западное. В Западно-Сибирское генерал-губернаторство со столицей в Тобольске вошли Тобольская, Томская губернии и Омская область, в Восточно-Сибирское со столицей в Иркутске – Иркутская и енисейская губернии, Якутская область, Охотское и Камчатское приморские и Троицко-Савское пограничное управление. Генерал-губернаторы имели широкие полномочия и вооруженные силы в своем распоряжении. Гражданские губернаторы сосредотачивали в своих руках экономическую, судебную и финансовую власть. Чтобы ограничить произвол, Сперанский создал при них совещательные советы из представителей от каждого министерства, но это мало изменило положение дел.

Сперанский существенно упростил городское управление. Думы и магистраты упразднялись. Вместо них в крупных городах вводились хозяйственные управления, состоявшие из городской головы и 4 гласных, городской суд и городские старосты. В средних городах вводилось управление хозяйственными и судебными делами, где заседали городской судья, 2 ратмана и городские старосты, в маленьких городах оставались только городские старосты.

1822г. – «Устав об управлении инородцев». «Устав» закреплял за народами Сибири в пользование их родовые земли, регулировал порядок и размеры ясака, порядок торговли с русскими, декларировал веротерпимость. Разделил инородцев на 3 разряда: бродячих, кочевых и оседлых. Оседлых, занимающихся земледелием, приравняли к русским крестьянам, а кочевые (скотоводы) и бродячие (охотники и рыболовы) продолжали платить ясак. В разряд оседлых перевели тобольских и томских татар. Ясак был меньше крестьянских платежей, поэтому аборигены стремились сохранить свой статус кочевых и бродячих инородцев даже тогда, когда занимались земледелием. Бродячие инородцы (северные и северо-восточные народы региона) управлялись своими родоплеменными верхушками. Кочевые инородцы (скотоводческие народы юга Сибири) получили более сложное правление. Они делились на стойбища и улусы. В каждом улусе выбирали старосту и его помощников. Улусные головы составляли Инородную управу, которая ведала раскладкой и сбором ясака, решала мелкие судебные дела, проводила в жизнь решения администрации.

1822г. – «Устав о ссыльных». Цель – улучшить положение ссылаемых в Сибирь. Каторжный тракт был разделен на 61 этап (на каждом этапе ставились тюрьмы для ночлега и отдыха ссыльных). Срок каторги был ограничен 20 годами, после чего ссыльный переводился на поселение.

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі призводить до формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.

Державний борг — загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення.

Гарантований державою борг - загальна сума боргових зобов'язань суб'єктів господарювання - резидентів України щодо отриманих та непогашених на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними гарантіями.

Розрізняють:

Поточний борг — це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році разом з належними до сплати в цей період процентами з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості і процентів, що мають бути виплачені за позиками. Управління державним боргом полягає у забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це відноситься як до поточного, так і до капітального боргу. Щодо поточного боргу, необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Відповідно для капітального боргу важливо встановити такі терміни його погашення, що будуть співвідноситися з наявністю належних для цього джерел. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень.

Внутрішній борг http://www.minfin.gov.ua/file/link/296220/file/borg.pdf — це заборгованість кредиторам всередині даної держави; зовнішній борг — кредиторам за межами даної країни.

До складу державного внутрішнього боргу України належать позики уряду України й позики, здійснені при безумовній гарантії уряду для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що виникла за борговими зобов'язаннями уряду України. До боргових зобов'язань уряду належать випущені ним цінні папери, інші зобов'язання у грошовій формі, гарантовані урядом України, а також одержані ним кредити.

Зовнішній державний борг України складається з: позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу; позик на підтримку національної валюти; позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів; державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено Державним бюджетом України; інших гарантій.

Характер розрахунків платежів за позиками залежить від інструменту запозичення (облігації державної позики, кредитні угоди), так і від кредитора (Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародний банк реконструкції та розвитку та ін.), кожен з яких має власну методику розрахунку платежів за позикою.

Внаслідок державних та муніципальних запозичень складаються боргові відносини, які визначаються поняттям державний борг та борг місцевого самоврядування. Формами запозичення муніципального органу є: випуск облігацій внутрішніх позик; укладання угод про отримання позик, кредитів, кредитних ліній у фінансових установах. Державні запозичення здійснюються шляхом: випуску цінних паперів; укладанням кредитних угод; наданням гарантій третіх осіб.

Формування державного боргу має як об’єктивні так і суб’єктивні аспекти. До перших можуть належати такі: несприятливий інвестиційний клімат; трансформаційний спад виробництва; звуження на цій основі податкової бази; наявність від’ємного сальдо торговельного балансу; переважання застарілої технологічної бази зі значним ступенем морального і фізичного зносу основного капіталу; уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб’єктивні ж пов’язані із ситуативними прорахунками в тактиці впровадження реформ та фактичною відсутністю стратегії розвитку фінансового ринку, зі спробами пожежного вирішення поточних проблем.

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

Державні запозичення – залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення.

Державна гарантія – зобов'язання держави в особі Кабінету Міністрів України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, іншим німе Україна, зобов'язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

Гарантований державою борг України збільшився на 6.657.152,22 тис.грн.(6,12%) за рахунок зростання курсів іноземних валют до гривні та залучення під державну гарантію коштів (єврооблігації) в обсязі 690 млн.дол.США для ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 06.02.2011 № 104 та від 06.04.2011 № 387. При цьому, протягом травня 2011 року сума державного та гарантованого державою боргу України зменшилася у гривневому еквіваленті на2.747.699,88 тис.грн.в основному, за рахунокпогашення внутрішнього та зовнішнього державного боргу тазниження курсу СПЗ до національної валюти.

5. Управління державним боргом

Виникнення державного боргу і накопичення заборгованості зумовлюють необхідність забезпечення ефективного управління ним. Управління державним боргом — комплекс заходів, що здійснюються державою в особі уповноважених органів щодо визначення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.

У широкому розумінні управління державним боргом передбачає формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов'язаної з її діяльністю у ролі позичальника і гаранта, що потребує комплексного підходу, координації грошово-кредитної (монетарної) та фіскальної політики, узгоджених взаємовідносин уряду та Національного банку з питань боргової політики; розроблення ефективних форм і методів зниження боргового тягаря у контексті переходу від антикризового менеджменту (тобто реструктуризації боргових зобов'язань) до стратегічного боргового менеджменту із застосуванням інструментів активного управління державним боргом. Управління боргом у вузькому розумінні варто розглядати як сукупність дій, пов'язаних з підготовкою до випуску, розміщенням боргових зобов'язань держави, наданням гарантій, а також проведенням операцій з обслуговування та погашення боргових зобов'язань.

Державну політику у сфері управління державним боргом можна поділити на боргову стратегію і боргову тактику. Під борговою стратегією у світовій теорії та практиці розуміють систему дій і заходів щодо уникнення (або врегулювання) боргових проблем держави та забезпечення (чи відновлення) її платоспроможності, окреслює кінцеву мету політики управління державним боргом, яка зводиться до отримання найвищого ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів та забезпечення платоспроможності держави. Боргова тактика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу, акцентує увагу на врегулюванні поточних проблем, зумовлених труднощами щодо обслуговування боргових зобов'язань і визначає основні завдання, які вирішуються у процесі управління державним боргом.

Принципи управління державним боргом:

1. Мінімізація вартості державного боргу – у т.ч. за рахунок довгострокового викупу боргових зобов'язань держави з дисконтом.

2. Оптимізація структури – підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань за строками обертання і погашення, згладжування “пікових”платежів.

3. Прозорості – дотримання відкритості і повної прозорості запозичень, починаючи від розгляду доцільності їх залучення до остаточного погашення, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до інформації про економічний стан у державі.

4. Збереження фінансової незалежності – підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави між резидентами і нерезидентами, поступове заміщення зовнішніх запозичень внутрішніми.

5. Мінімізація ризиків – оптимізація джерел запозичень т.ч., щоб максимально знизити вплив коливань кон'юнкутри світового ринку капіталів і спекулятивних тенденцій РЦП на ринок державних зобов'язань.

6. Безумовності – безумовне виконання державою всіх взятих на себе зобов'язань перед інвесторами і кредиторами.

Управління державним боргом варто розглядати як циклічний і багатостадійний процес, що послідовно включає три стадії: залучення — використання — погашення.

На етапі залучення позик управління державним боргом здійснюється в контексті бюджетного процесу. Зокрема, Законом України "Про державний бюджет України" на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу, вказуються обсяги державних запозичень із чіткою класифікацією на внутрішні і зовнішні. У період залучення позик необхідно основну увагу акцентувати на мінімізації затрат при погашенні боргу, враховуючи такі основні аспекти:

— обсяги позик;

— форми і умови запозичення (відсоткові ставки і валюта; строки погашення і пільговий період; можливі загальноекономічні і політичні умови);

— структура позик (за кредиторами й формами позик).

Використання позик може бути:

- фінансовим, коли державні позики та кредити виступають джерелом фінансування інвестиційних проектів і використовуються на розвиток національного виробництва. Цей спосіб є найпрогресивнішим видом використання державного боргу. При цьому надзвичайно важливим є відбір конкурентних високоефективних інвестиційних проектів, які б забезпечували повернення одержаних ресурсів;

- бюджетним, за якого залучені ресурси спрямовуються на поточне споживання, шляхом фінансування поточних бюджетних витрат, у тому числі на покриття дефіциту бюджету. Цей спосіб використання ресурсів є найменш ефективним з існуючих;

- фінансово бюджетним, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб, так і на інвестиційний розвиток економіки в цілому.

В Україні більшість державних позик спрямовується на: фінансування бюджетного дефіциту — 84 % державних запозичень, формування валютних резервів і підтримку національної валюти — 14; інвестиційні проекти — 2 %. Тому стратегічна мета політики управління державним боргом в Україні має бути зорієнтована на досягнення оптимальної структури та найвищого ефекту від використання позикових коштів.

Останнім етапом управління державним боргом є його погашення та обслуговування, яке здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат, передбачених умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику, державними гарантіями та іншими документами. Важливо враховувати суттєву відмінність між:

— погашенням боргу, яке варто розглядати як виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо сплати основної суми боргу, тобто суми позики, визначеної угодою про позики або номінальної вартості державних цінних паперів;

— обслуговуванням боргу, що передбачає виплату відсотків за позиками (доходу, що сплачується на користь кредитора згідно з умовами угоди про позику або про випуск державних цінних паперів).

На етапі погашення позик проводиться ранжування усіх можливих варіантів між повним погашенням боргу і абсолютним дефолтом (відмова від погашення і обслуговування боргу).

Обслуговування і погашення державного боргу здійснюється у процесі виконання державного бюджету. Безпосередню оплату здійснює Державне казначейство України через банківську систему.

Фінансово-правові і бюджетно-процедурні засади управління державним боргом регламентуються чинним законодавством України. Правовою основою управління державним боргом є Конституція, в якій передбачено, що лише законами України встановлюються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи. Основні параметри та граничні розміри державного боргу визначено у проекті Закону України "Про державний борг" - щорічний граничний розмір державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього на кінець року, розміри надання державних внутрішніх та зовнішніх гарантій упродовж року не повинні перевищувати відповідних граничних розмірів, затверджених Верховною Радою України у Законі України "Про державний бюджет України" на відповідний рік. Натомість граничний обсяг величини основної суми державного боргу регламентується ст. 18 Бюджетного кодексу України, а права та обов'язки органів управління державною заборгованістю визначені в Конституції України.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні й уповноважена затверджувати:

Дата добавления: 2014-01-07