Методологія теорії держави і права

Предмет теорії держави і права

Теорія держави і права має спільний із іншими юридичними науками об’єкт дослідження – державно-правову дійсність. Розмежування теорії держави і права з іншими юридичними науками відбувається за предметом дослідження, тобто певного кола явищ, які вивчаються цією наукою. Кожна юридична наука має свій предмет дослідження, яким може виступати той або інший бік об’єктивної державно-правової дійсності.

Предметом теорії держави і права є державно-правова дійсність, загальні та специфічні об’єктивні закономірності її розвитку, на основі пізнання яких розробляються фундаментальні проблеми, що мають методологічне значення для галузевих юридичних наук. Закономірність – це стійкий причинно-наслідковий зв’язок між явищами (процесами), який існує об’єктивно (тобто незалежно від волі людей). Зазначимо, що в державно-правових процесах можливі також і випадковості. Випадковість – це подія, основну причину якої встановити засобами сучасної науки неможливо, оскільки вона викликана безліччю незначних і короткочасних причин. Висловлюючись науковою мовою, випадковість є перетином незалежних причинних рядів. Врахування випадковостей в юриспруденції необхідне, оскільки держава і право, як соціальні явища та творіння людини, не вільні від елементів хаосу, ірраціональності, дисбалансу. У цьому сенсі теорія держави і права, як і решта суспільних наук, є наукою не стільки закономірною, як законоподібною.

Предмет теорії держави і права включає:

1) сутність і соціальне призначення державних і правових явищ;

2) закономірності та випадковості виникнення, функціонування та розвитку держави і права;

3) систему понять і категорій, що використовуються в юриспруденції (право, держава, їхня сутність, функції, форми; норми права, правовідносини, реалізація права, правопорядок тощо);

4) правові принципи, аксіоми, презумпції, фікції, що були вироблені та використовуються юридичною теорією та практикою;

5) теоретичні моделі правотворчої, правозастосовчої та інтерпретаційної практики;

6) прогнози та практичні рекомендації щодо вдосконалення та розвитку права і держави.

Предмет теорії держави і права складають явища, які можна назвати азбукою юриспруденції. Без засвоєння цих явищ неможливо вірно та грамотно вивчати закони, складати угоди та договори, тлумачити їхній зміст, визначати їхню дію в просторі, у часі та за колом осіб.

Сучасна юридична наука неоднаково тлумачить поняття методології. Під методологією розуміють сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження предмету науки; визначають, що це наука про методи; розуміють її як систему певних теорій, принципів, законів і категорій, що відображають процес пізнання.

Беручи це все до уваги, методологію теорії держави і права слід визначити як складне утворення, яке включає в себе цілу систему різноманітних підходів, методів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання і вдосконалення державно-правових явищ.

Рівно так, як методологія є вихідним в механізмі юридичного пізнання, метод можна розглядати як вихідну базисну категорію методології. В юридичній і філософській літературі найбільш поширеним визначенням методу є вказівка на те, що це спосіб побудови і обґрунтування системи знання: сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. В залежності від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальнонаукові, окремо наукові (приватнонаукові) та спеціальні. Такий поділ можливий тільки в умовах їх порівняння. Якщо стверджується конкретність якогось методу, то ця конкретність виступає тільки по відношенню до іншого методу.

Методологія теорії держави і права – це система підходів, методів і принципів наукового вивчення державно-правових явищ.

Центральний елемент методології – метод (від грецьк. methodos – шлях дослідження, теорія, учення) – спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретної задачі. Якщо категорія «предмет науки» вказує на те, що саме вивчає та чи інша наука, то категорія «метод науки» вказує на те, яким саме шляхом відбувається дослідження.

Методи теорії держави і права умовно можна розділити на чотири групи: загальні; загальнонаукові; міждисциплінарні; спеціальні.

Загальні методи пізнання властиві кожній людині як розумній істоті та використовуються не лише в науці, але й у повсякденному житті: спостереження; порівняння; рахування; узагальнення; дескрипція (опис).

Загальнонаукові методи застосовуються в усіх науках. Зокрема, це методи: діалектики; формальної логіки; системного аналізу.

Діалектичний метод в юриспруденції передбачає об’єктивний, всебічний і конкретний розгляд державно-правових явищ, виявлення притаманних їм зв’язків, наявність у них суперечностей, оцінку державно-правових явищ з якісного та кількісного боку, виявлення залежності форми явища від його сутності. Діалектика включає такі прийоми пізнання, як аналіз і синтез, абстракція і сходження від абстрактного до конкретного.

Аналіз є прийомом пізнання за допомогою розчленування предмета дослідження на складові елементи. Синтез – це поєднання окремих частин предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез однаково необхідні для дослідження, оскільки становлять єдність протилежностей. Наприклад, для вивчення такого складного явища як правова реальність ми спочатку виділяємо в ній і окремо вивчаємо правові норми, правові відносини, правову свідомість, правомірну поведінку, а потім синтезуємо їх у категорії правопорядку.

Абстракція – це уявне виділення істотних властивостей предмета й одночасне відвернення від приватних його властивостей. Прийом сходження від абстрактного до конкретного полягає в переході від абстрактної схеми до наукового осмислення конкретного факту. Наприклад, зі всього різноманіття проявів інституту глави держави ми, відкидаючи особисті якості президента або монарха, особливості здійснення їм політичної діяльності, виділяємо такі істотні ознаки цього інституту як: спосіб заміщення поста та функції глави держави. Знаючи «очищені» від конкретики ознаки монархії або республіки, на їхній основі, ми можемо теоретично, науково оцінити і вивчити кожну існуючу монархію або республіку.

Логіка – це сукупність законів і прийомів правильного мислення. Існують чотири основні закони логіки:

1) закон тотожності. Тотожність – це таке відношення між об’єктами, коли вони рівні самі собі, є «тими ж самими». Цей закон свідчить: якщо твердження істинно, то воно істинно;

2) закон суперечності свідчить, що твердження і заперечення одного і того ж не можуть бути істинними: одне неодмінно помилково. Інакше кажучи, думки повинні бути несуперечливими;

3) закон виключеного третього свідчить, що кожен вислів є правильним або неправильним;

4) закон достатньої підстави означає, що жодна думка не може бути визнана істинною без достатньої підстави. Іншими словами, нічого не можна приймати на віру: треба ґрунтуватися на достовірних фактах і раніше доведених положеннях.

Основні прийоми логіки:

1) індукція – умовивід, що йде від фактів до якоїсь гіпотези (загального твердження);

2) дедукція – умовивід, в якому висновок про один елемент множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини;

3) аналогія – метод, за допомогою якого досягається знання предметів і явищ на підставі того, що вони мають подібність з іншими;

4) гіпотеза – обґрунтоване припущення. При гіпотетичному методі пізнання дослідник нерідко вдається до його різновиду – аксіоматичного методу. Його суть полягає в побудові наукової теорії, при якій деякі твердження приймаються без доказів і потім використовуються для отримання інших знань.

Системний метод (системний аналіз) використовується при вивченні складних проблем, які знаходяться у взаємозв’язку одна з іншою. Система – це сукупність об’єктів з фіксованими між ними відносинами. Системний метод представляє ціле явище як систему, що складається з декількох взаємодіючих елементів (або підсистем, оскільки кожен елемент може бути також представлений як система нижчого рівня). Системний аналіз стосується утворення, розвитку, функціонування, синтезу державно-правових явищ, а також їхнього взаємозв’язку з іншими соціальними явищами.

Міждисциплінарні методи застосовуються в декількох близьких по предметах дослідження науках:

1) культурологічний метод. Такий підхід припускає вивчення права як невід’ємної частини соціального регулювання разом з мораллю, етикою, релігією, а держави – в її взаємодії з іншими соціальними інститутами, що виникли в ході розвитку людської цивілізації (громадянське суспільство, політичні партії тощо);

2) соціологічний метод полягає в дослідженні права на базі конкретних соціальних фактів. Він включає аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, анкетування тощо;

3) статистичний метод використовується для кількісної характеристики предмету дослідження, наприклад, відомості про кількість правопорушень, про питому вагу економічних злочинів тощо;

4) конкретно-історичний метод допомагає вивчити специфіку конкретного державно-правового явища, прослідкувати динаміку його розвитку, наприклад, особливості соціального регулювання в період первісного ладу, ранньої державності, сучасної правової держави тощо.

Спеціальні методи теоретико-правової науки такі:

1) формально-юридичний (догматичний) метод передбачає дослідження юридичних фактів та юридичних текстів, тлумачення їх в логічній послідовності з використанням спеціальних юридичних термінів і конструкцій. Цей метод передбачає вивчення права як такого, в «чистому вигляді», поза зв’язком з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами.

Формально-юридичний метод є традиційним, властивим юридичній науці, таким, що виходить з її природи, оскільки формальність є невід’ємною властивістю права. Саме формальний метод виділив право з синкретичної (злитої) єдності соціальних регуляторів стародавнього суспільства.

Формальний метод складає обов’язковий, необхідний ступінь в науковому пізнанні права і держави, бо допомагає описати, узагальнити, класифікувати, систематизувати, передати одержане знання ясним, цілком визначеним способом. За допомогою цього методу формулюються категорії та поняття юриспруденції, наприклад: суб’єкт права, норма права, правовідносини, юридична відповідальність, правопорядок тощо;

2) порівняльно-правовий метод передбачає комплексне вивчення правової культури в зіставленні досвіду різних країн і народів, з’ясуванні традицій і новацій в розвитку державних і правових інститутів. За допомогою порівняльно-правового методу можливо зіставлення якого-небудь правового інституту або галузі права в одного народу в різні історичні періоди (діахронний аналіз) та правових інститутів, що існують одночасно в різних країнах (синхронний аналіз).

Компаративістика (порівняльне правознавство) – це метод вивчення правових систем різних держав шляхом зіставлення систем права, однойменних державних і правових інститутів, принципів права і правових норм. Одночасно компаративістика є галуззю юриспруденції та юридичною навчальною дисципліною.

Порівняльно-правовий метод дослідження відомий здавна, але засновником порівняльного правознавства як окремої галузі юриспруденції вважають французького просвітника XVIII ст. Шарля Луї Монтеск’є. У XIX ст. в європейських країнах виникли асоціації та товариства компаративістики, у 1900 р. в Парижі відбувся Перший Міжнародний конгрес порівняльного права, а в 1924 р. в Гаазі була створена Міжнародна академія порівняльного правознавства.

Метод порівняльного правознавства може застосовуватися як щодо діючого праву, так і щодо права, яке існувало у минулому. Порівняння однотипних явищ (галузей, інститутів, норм), що існували у різний час, називається діахронним. Проте найчастіше предметом порівняння є діючі правові системи та їхні компоненти. Таке порівняння називається синхронним. В юридичній науці і практиці розрізняють рівні порівняльного правового аналізу: макрорівень передбачає проведення порівняльних досліджень у рамках типів права, правових сімей або ж на рівні конкретних правових систем; мікрорівень передбачає проведення аналогічних досліджень на рівні правових категорій, інститутів, норм.

Порівняльне правознавство покликане зіграти величезну роль в оновленні юридичної науки та у виробленні нового міжнародного і національного права, що відповідає умовам сучасного світу. Об’єктивними чинниками, що обумовлюють і підкреслюють важливу роль і необхідність розвитку порівняльного правознавства, є: різноманіття правових систем сучасності; розвиток правових взаємозв’язків і розширення міжнародних, економічних, політичних, культурних та інших зв’язків між державами; поява на правовій карті світу правових систем нових незалежних держав; діяльність міжнародних організацій на основі міжнародного права з урахуванням особливостей національних систем права. Розвиток порівняльного правознавства визначається також настійною необхідністю поліпшити викладання та якість підготовки фахівців–юристів.

Методологія теорії держави і права не зводиться тільки до системи методів. Вона включає також підходи, принципи, ціннісні (методологічні) орієнтири, за допомогою яких забезпечується збагнення держави і права.

Наукова думка виробила найбільш загальні передумови пізнання – два основні підходи: матеріалістичний та ідеалістичний. Матеріалістичний виходить з того, що мир матеріальний, існує об’єктивно, зовні та незалежно від свідомості, що матерія первинна і вічна, а свідомість – властивість матерії. Стосовно юриспруденції даний підхід припускає, що державно-правові явища є похідними від економічної або технологічної сфери суспільного життя.

Ідеалістичний підхід протилежний матеріалістичному. Він виходить з того, що дух, свідомість, мислення – первинні, а матерія, природа, фізичне – вторинні, похідні. Вважається, що в основі державно-правових явищ лежать ідеальні спонукальні цілі, мотиви, установки людей або якихось надприродних сутностей. Наприклад, Г.Гегель вважав, що джерело розвитку суспільства лежить в якомусь абсолютному дусі, який творить історію, і зумовлює всі дії людей.

Останнім часом набирає силу цивілізаційний підхід, в якому виділяються два напрями: теорія стадіального розвитку цивілізації та теорія локальних цивілізацій. Для стадіальної теорії характерним є розгляд цивілізації як єдиного процесу прогресивного розвитку людства, в якому виділяються певні стадії (етапи). Теорія локальних цивілізацій виходить з того, що всесвітньо-історичний процес є сукупністю соціальних спільнот, що історично склалися, займають певну територію і мають свої особливості соціально-економічного, правового і культурного розвитку.

Принципи пізнання – це вихідні положення теорії методу (методів) пізнання, які вимагають від суб’єкта, що пізнає, здійснення певних дій. До класичних, загальновизнаних методологічних принципів відносять:

1) принцип раціоналізму, тобто визнання того, що державно-правові явища можуть бути пізнані за допомогою розуму;

2) принцип детермінізму, тобто визнання причинної обумовленості державно-правових явищ;

3) принцип об’єктивної істини, тобто визнання можливості встановити єдину, верифіковану (таку, що піддається перевірці) істину;

4) принцип верифікації, тобто перевірки, емпіричного підтвердження теоретичних положень юриспруденції шляхом зіставлення їх із спостережуваними об’єктами, експерименту;

5) принцип історизму, який полягає у визнанні того, що держава і право – історичні феномени, що всі державно-правові явища існують в часі, тобто виникають, змінюються, зникають.

Сучасна методологія, крім того, визнає можливість ірраціоналізму, принцип додатковості, принцип плюралізму істини.

Ірраціоналізм – це світоглядна орієнтація, що визнає основним видом пізнання уяву, інтуїцію, одкровення, віру, і обмежує або заперечує можливості розуму в процесі пізнання. Не заперечуючи раціоналізму, сучасна юридична наука використовує також й ірраціональне знання. Наприклад, багато загальних понять (істина, людина, суспільство) сприймаються суб’єктом пізнання спочатку інтуїтивно і лише в процесі детального вивчення формулюються раціоналістично.

Принцип додатковості вперше був сформульований великим фізиком Н.Бором. Річ у тому, що квантова механіка поставила людину в ситуацію, коли з’ясувалося, що пізнати багато явищ, керуючись тільки одним підходом, неможливо. Згідно принципу додатковості для відтворення в знаковій системі цілісного явища необхідні взаємовиключні, додаткові класи понять. Наприклад, багато правових інститутів традиційних аграрних співтовариств (в Африці, Азії) неможливо зрозуміти, керуючись тільки теоретичними уявленнями, виробленими європейською наукою.

З принципом додатковості тісно пов’язаний принцип наукового плюралізму, суть якого полягає у визнанні множинності, неоднозначності істини.

Важливе місце в методології теорії держави і права займають юридичні концепції та парадигми. Концепція – це науково обґрунтоване тлумачення явища. Парадигма – це модель постановки проблеми та її рішення, яка панує протягом певного історичного періоду в науковому співтоваристві. Точні, природничі та суспільні науки мають різний ступінь «відкритості», тобто здатність включати одну або більше загальновизнаних парадигм. Як правило, природничі науки керуються однією загальновизнаною парадигмою, а зміна парадигм є науковою революцією.

Юриспруденція і теорія держави і права як її методологічна, базова складова частина, відносячись до соціальних (гуманітарних) наук, розділяють їх поліпарадигмальний (поліконцептуальний) характер. Якщо точні та природничі науки керуються, як правило, однією загальновизнаною парадигмою (наприклад, визнання первинності матеріального світу), то соціальні науки «не можуть собі дозволити» однолінійного сприйняття миру через складність самого суспільства і породжених їм явищ.

Суспільні науки і юриспруденція як їх частина, неминуче є науками ідеологізованими, через що завданням і одночасно складовою частиною методології теорії держави і права є вироблення і слідування певним ціннісним (методологічним) орієнтирам. До них ми повинні віднести орієнтацію на загальнолюдські і, як їх ядро, – європейські цінності, а саме: права людини, демократію та верховенство права.

Компаративістика (порівняльне правознавство) – це метод вивчення правових систем різних держав шляхом зіставлення систем права, однойменних державних і правових інститутів, принципів права і правових норм. Одночасно компаративістика є галуззю юриспруденції та юридичною навчальною дисципліною.

Порівняльно-правовий метод дослідження відомий здавна, але засновником порівняльного правознавства як окремої галузі юриспруденції вважають французького просвітника XVIII ст. Шарля Луї Монтеск’є. У XIX ст. в європейських країнах виникли асоціації та товариства компаративістики, у 1900 р. в Парижі відбувся Перший Міжнародний конгрес порівняльного права, а в 1924 р. в Гаазі була створена Міжнародна академія порівняльного правознавства.

Метод порівняльного правознавства може застосовуватися як щодо діючого праву, так і щодо права, яке існувало у минулому. Порівняння однотипних явищ (галузей, інститутів, норм), що існували у різний час, називається діахронним. Проте найчастіше предметом порівняння є діючі правові системи та їхні компоненти. Таке порівняння називається синхронним. В юридичній науці і практиці розрізняють рівні порівняльного правового аналізу: макрорівень передбачає проведення порівняльних досліджень у рамках типів права, правових сімей або ж на рівні конкретних правових систем; мікрорівень передбачає проведення аналогічних досліджень на рівні правових категорій, інститутів, норм.

Порівняльне правознавство покликане зіграти величезну роль в оновленні юридичної науки та у виробленні нового міжнародного і національного права, що відповідає умовам сучасного світу. Об’єктивними чинниками, що обумовлюють і підкреслюють важливу роль і необхідність розвитку порівняльного правознавства, є: різноманіття правових систем сучасності; розвиток правових взаємозв’язків і розширення міжнародних, економічних, політичних, культурних та інших зв’язків між державами; поява на правовій карті світу правових систем нових незалежних держав; діяльність міжнародних організацій на основі міжнародного права з урахуванням особливостей національних систем права. Розвиток порівняльного правознавства визначається також настійною необхідністю поліпшити викладання та якість підготовки фахівців–юристів.

Дата добавления: 2014-01-11