Класичний період античної філософії

Класика (від лат. classicus – взірцевий, досконалий) – сукупність наукових праць, філософських та художніх творів, що мають світове визнання, віками зберігають своє значення.

Чому ж період античної філософії, про який піде мова, називають класичним? Ця філософія розглядає пізнання на основі розуму. Їй характерні такі риси як довершеність, цілісність, універсальність. Основою її є віра в існування єдиної, незалежної від людини істини, а також існує єдиний спосіб її досягнення. Звертає увагу на себе її абстрактність, тобто відірваність від конкретної дійсності. Вважається, що започаткував таку філософію Платон, яка домінувала в західному суспільстві до першої половини ХІХ ст.

Класичний період античної філософії розпочинається в V ст. до н.е. Це був період найвищого духовного розквіту Стародавньої Греції, центр духовного, в тому числі наукового життя переміщується в Афіни. Відбувається зміна предмету філософії: якщо раніше це були природа і космос, то тепер предметом філософії стає людина, її життя та діяльність. Це був час розквіту афінської демократії, коли провідного значення набули народні збори і народні суди, і коли громадська думка цінувала тих, хто володіє силою розуму, слова, здатністю аргументувати та переконувати. У зв’язку з цим тема людини та її розуму стає провідною у філософії. Цей «антропологічний» поворот пов’язують із софістами, хоч найбільш яскраво його представляв Сократ.

Софісти. Слово «софіст» в перекладі з грецької означає розумна, винахідлива людина. Пізніше значення слова змінилося і софістами стали називати людей, «вчителів мудрості», що подорожують з міста в місто в пошуках учнів, яких вони навчали риториці, математиці, граматиці, філософії за кошти.

Софісти з’явилися в V ст. до н.е., що було викликано потребою рабовласницької демократії мати фахівців, які б виступали на політичних зборах чи судах. Отже, софісти вчили своїх учнів думати і говорити, викладати свої думки стисло або розлого, говорити без підготовки, вміти знаходити аргументи. Вони звертали увагу на характер та особливості людського мислення.

Отже, софісти – це група давньогрецьких мислителів, яких називали «вчителями мудрості». До них належать Горгій, Продік, Ксеніад, Гіппій, Антіфонт, Алкідам, Пол, Каллікл, Фразімах, Лікофрон, Крітій та ін. Найвідомішими були Протагор та Горгій.

Протагор (бл. 480–410 рр. до н.е.) – засновник школи софістів. Основна його думка: «Людина є мірою усіх речей, в тому, що вони існують і в тому, що вони не існують». Іншими словами: першоосновою світу вважається те, що думає сама людина, і невідомо, що є першоосновою насправді. Людина сама визначає, що є добро і зло, що є істинне і хибне. Він вважав, що все, як і що йому здається, таким воно для нього є. А значить, всі судження істинні. Він заперечує можливість наукового пізнання богів і оточуючого світу. Єдиного знання, єдиної істини для всіх не існує, у кожного «своя правда». Разом з тим, Протагор визнавав можливість користуватись у житті замість істини тим, що корисно, наприклад, виконувати закони, дотримуватися справедливості і т. ін.

Горгій (бл. 483–375 рр. до н.е.), заперечуючи вчення Парменіда про буття, стверджував, що не існує ні буття, ні небуття. Навіть, якщо припустити, що буття існує, все одно його не можна пізнати; якщо його навіть можна пізнати, що неможливо висловити, тобто виразити словами, оскільки буття і мислення – різні явища.

Отже, якщо існуюче можна пізнати, то не можна пояснити іншому. Це означає, що абсолютної істини не існує.

Розглядаючи філософію софістів, слід звернути увагу на такі її риси, як скептицизм та суб’єктивізм, які пояснюються труднощами та можливостями людського пізнання. Новим кроком в історії античної думки були відмови від догматичного мислення, тобто постало питання відносності (релятивності) мислення. Проголосивши, що будь-яке знання залежить від людини, вони спонукали до зміни предмету філософії, здійснити який належало Сократу.

Сократ (469–399 рр. до н. е) народився і жив у Афінах. Його батько був каменярем, а мати – повитухою. Він брав участь у війнах і відрізнявся мужністю. Багато вчився, був непоганим музикантом і різьбярем, але основною його справою була філософія. Його учнями були Платон, Антисфен, Аристін та ін. Вільний час присвячував філософським бесідам та диспутам. До афінської демократії ставився критично. Сократ висловлював ідеї, які випереджали час, вони не були сприйняті владою, яка звинуватила його в поклонінні іншим богам, а не тим, яким поклоняються афіняни і в духовному розбещенні молоді, за що засудили до смерті. Він випив чашу з отрутою і помер в 399 р. до н.е.

Сократ не записував свої міркування, бо вважав, що записана думка – мертва думка. Його бесіди дійшли до нас в інтерпретаціях його учнів Платона і Ксенофонта.

З іменем Сократа пов’язують антропоцентричний поворот у філософії. Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою; предметом філософії є людина. Людина, її розум та сенси існування стають предметом класичної античної філософії.

Сократ бачив, як багато філософів, досліджуючи першооснови, природу,світобудову, прийшли до суперечностей, тому вважав, що вирішення цих питань недоступне традиційним методам пізнання. Пізнати можна лише те, що підвладне. Підвладним є не весь світ, а тільки власна думка. Тому найбільше він переймався проблемою сенсу життя. З точки зору Сократа, філософія – це вчення про те, як варто жити.

Людина у філософії Сократа постає в аспекті її ставлення до сім’ї, суспільства, законів, богів. Аморальні вчинки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, то вона не вчинить всупереч йому, тобто знання виступають джерелом моральності людини. Філософ звертає увагу на важливість пізнання суті доброчесності, куди відносяться стриманість, мужність та справедливість. І здобути їх можна шляхом пізнання та самопізнання. Це розуміння предмета пізнання Сократ висловив формулою: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю».

Сократ приділяв увагу і теорії пізнання. На відміну від софістів, які зупинилися на рівні чуттєвості, Сократ відкрив сферу розуму, де відношення між поняттями регулюються сферою раціоналістичної логіки. Він відкриває спосіб пізнання як поступового сходження від одиничного до загального, застосовуючи індукцію (наведення). Таким чином, він встановлює діалектичну тотожність одиничного (річ, явище) і загального, тобто поняття, що його визначає. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження. Отже, заслугою Сократа є те, що він відкрив і почав досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей і був передвісником платонівського вчення про ідеї.

В бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, який назвали діалектикою (від грецького – вести бесіду, розмовляти). Сократ ставив питання, якими спочатку заводив співрозмовника в глухий кут, а потім, знову ставлячи запитання, підводив людину до народження «правильної» думки. Цей спосіб він назвав маєвтикою (з грецьк. – «акушерське мистецтво»), порівнюючи народження думки з народженням дитини.

Платон (427–347 рр. до н.е.) – найвидатніший учень Сократа. Народився в Афінах в аристократичній родині. Справжнє ім’я його Арістокл, а Платон – прізвисько, що з грецької перекладається як «широкоплечий», оскільки він був міцної статури, виступав на змаганнях, брав участь у Пелопонесській війні.

Платон є першим у європейській історії мислителем, який намагається створити гармонійну, цілісну філософську систему. Практично всі його твори дійшли до нашого часу. Їх він писав у формі діалогу. За тематикою його філософські твори можна представити таким чином: вчення про ідеї («Гіппій більший», «Протагор»), про душу («Федр», «Федон», «Філеб»), про пізнання («Теетет», «Менон»), про космос («Тімей»), про божественну тріаду («Тімей», «Держава»), про діалектичний метод («Парменід», «Софіст»), про соціальний устрій («Держава»).

Центральним моментом філософії Платона є вчення про ідеї. Платон дійшов висновку, що усі речі фізичного світу мають нематеріальні причини. Він стверджував, що справжня причина появи певної речі – ідея цієї речі. Ідеї вічні, вони не мають ні народження, ні загибелі, вони однорідні і незмінні. Реальна річ виникає від поєднання ідеї речі з тим чи іншим матеріалом. Саме тому, з точки зору Платона, кожна річ внутрішньосуперечлива, тобто ідеальна і матеріальна одночасно. Вона має також потрійну природу: ідея, матеріал і сама річ. Мислитель визначає наступні властивості ідеї:

1) ідея є сутністю речі;

2) ідея речі є законом виникнення одиничних речей;

3) ідея речі сама по собі неречова;

4) ідея речі має власне незалежне існування.

Платон доходить висновку, що уявні речі, як ідеальні предмети, більше відповідають істині, ніж реальні, тобто поняття ідеї є реальнішим, ніж сама реальність. Звідси випливає, що справжня реальність ідеальна. За Платоном, ідеальний світ вічний і незмінний. він є первинним стосовно матеріального.

Таким чином, він створив вчення об’єктивного ідеалізму: ідеї існують об’єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу; вони є досконалими, нематеріальними, вічними сутностями.

Буття у Платона на відміну від Парменіду не єдине, а множинне. Воно вічне, незмінне, недоступне чуттєвому сприйняттю; це безтілесне, нематеріальне формування. Ідею він ототожнює з буттям.

Платон вводить поняття «єдине», що є синонімом ідеї. Єдине виступає джерелом будь-якого існування, будь-якої множинності, без чого неможливе існування ні ідеї, ні речі. «Єдине» постає основою світу ідей, в той час як основою світу речей служить «матерія» (²λη [гілє]).

Відповідно до теорії ідеї Платон розглядав людину, державу, процес пізнання.

Розглядаючи людину, Платон вважав, що в ній розрізняють безсмертну душу і смертне тіло, яке є в’язницею душі. Індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, споглядати світ довічних ідей і яка прагне «блага», за допомогою другої – людина виробляє почуття голоду і спраги, любові, відповідає за самозбереження.

За Платоном Деміург своєю енергією породжує Світову душу, яка має певні функції: по-перше, вона є джерелом руху; по-друге – основою пізнання. Людська душа – частина Душі Світу. Кожного разу, поєднуючись із новим тілом, душа забуває те знання, яким вона володіла. У конкретному тілі душа частково поновлює свої якості. Саме тому процес пізнання за Платоном – це процес «пригадування» (#νάμνησις [анамнез]).

Важливим методом пізнання Платон вважав діалектику: перехід від менш загальних до більш загальних понять. Найбільш загальною є ідея Блага. Для Платона діалектика виступає як метод поділу єдиного на множинне, як принцип розгортання світу ідей і становлення відповідного шляху пізнання. Діалектика для нього – це єдиний спосіб існування ідей (також і чуттєвого світу) і метод їх пізнання. Істотним у діалектиці є уявлення про єдність протилежностей, що означає: при поєднанні протилежностей обидві вони гинуть, перетворюючись у щось третє.

В діалогах «Держава» та «Закони» Платон створює проект ідеальної держави. Основним принципом такої держави є справедливість. В ідеальній державі існують три соціальні стани: правителі-філософи, воїни і люди фізичної праці (селяни і ремісники). Цей поділ відбувається на основі домінування певної частини душі в людині: розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). В цьому зв’язку, принцип справедливості означає, що кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище (кожен повинен займатися своєю справою), що означає їх гармонійне поєднання.

В такій державі, на думку Платона, воїни не мають приватної власності, оскільки вони отримують від держави все необхідне, жінки та діти є спільними, виховання дітей – це загальна справа. Селяни і ремісники забезпечують суспільство всім необхідним.

Отже, основними чинниками, які за Платоном, сприяють створенню «ідеальної держави», є спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення і примноження.

На думку Платона, держава постає найвищим втіленням блага на землі. Тому він підпорядковує людину цьому благу, тобто державі.

Арістотель (384–322). Він народився у Стагірі, у родині придворного лікаря македонського царя. У 367 році до н.е. у віці 17 років стає слухачем Академії Платона. Пізніше філософ став учителем Олександра Македонського.

Арістотель залишив велику творчу спадщину, яка налічує 150 наукових праць і трактатів. Найвідоміші його твори – це «Метафізика» (вчення про буття), «Органон» (розглядаються проблеми логіки), трактат «Про душу», етичні твори «Евдемова етика», «Велика етика», політико-економічні проблеми – твори «Політика» і «Економіка».

Арістотель розглядає проблему предмета філософії і доходить висновку, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Вивчення ідеального – кінцева мета філософії і в даному аспекті філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Але Арістотель доходить висновку, що предмет філософії ширший за предмет теології.

Критикуючи ідеалізм Платона, він критикував і матеріалізм, що привело його до думки, що для існування світу потрібні дві першооснови – матеріальна і ідеальна. Матерію філософ розглядає як пасивний початок, що не може самостійно розвиватися. Форма – це активний початок. Завдяки формі матеріал перетворюється на реальні речі. З точки зору Арістотеля, матерія є першою сутністю, а кінцевою формою є Бог: першодвигун природи і кінцева причина світу.

Він критикував розуміння Платоном співвідношення ідеї і самої речі. У Платона ідея існує незалежно від речі у світі ідей, а реальна річ є копією ідеї. Арістотель же вважав, що ідея речі і сама річ не існують окремо: ідея речі перебуває в самій речі. Не можна відривати одиничне від загального, вони існують в єдності.

Учений виділив чотири причини існування речей:

1. Форма. Не існує жодної речі без форми, яка виступає як сутність буття речі.

2. Матерія. Вона виступає як потенційна передумова існування речі. Не існує речі без матерії, як і без форми.

3. Рух. Саме рух є процесом перетворення можливого в дійсне.

4. Мета. Метою виникнення речі є сама річ.

Розглядаючи проблеми людини, Арістотель вважає, що душа – причина і початок людського тіла. Він вважає душу початком життя, проте розрізняє її «рівні»:

• нижчу – рослинну, що відповідає за функції живлення, зростання, розмноження в будь-яких живих істот;

• середню – тваринну, в якій до вищеназваних функцій додаються відчуття;

• вищу – розумну, яка притаманна людині; додає розсудливість і мислення.

Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум не залежить від тіла, він є вічним та незмінним, здатним до усвідомлення вічного буття. Розум вчений поділяв на пасивний, який відображає буття, і активний, який створює світ.

Щодо теорії пізнання Арістотеля, то слід зазначити, що він критикував скептицизм і вважав цілком можливим пізнання світу. Розглядаючи чуттєве і раціональне пізнання, протиставляв раціональне чуттєвому.

Арістотель є засновником логіки – науки про форми і закони правильного мислення; обґрунтував закон тотожності, закон несуперечності, закон виключеного третього. Розробив дедуктивний умовивід в роботі «Органон».

Важливе місце займає його соціальна філософія. Арістотель визначає людину як політичну істоту, яка може сформуватись і жити лише в суспільстві. На думку філософа держава – це суспільство рівних людей, які поєднані між собою з метою досягнення найкращого життя. Останнє передбачає не тільки середній матеріальний добробут, але дотримання справедливості.

Філософія Арістотеля відіграла визначальну роль не лише в античний період, але й в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, а також сучасну філософію і культуру.

Дата добавления: 2014-11-16