Тема 5 філософія Нового часу 16 страница

Філософська концепція Ф. Ніцше — ірраціоналізм і волюн­таризм. В онтологічній її частині попередні філософські уяв­лення, починаючи з Парменіда і Платона і закінчуючи Кантом, про "два світи" заперечуються. "Справжній" світ у Ф. Ніцше не допускає опозиції матерії і свідомості, істинності й позірності, несправжнього чуттєвого світу скінченних предметів ("світу для нас") і надчуттєвого справжнього світу ("світу в собі"). Світ є цілісністю, яку він позначав словом "життя", але ототожню­вати в розумінні Ф. Ніцше світ і життя здається неправомір­ним. Його філософія вкрай суперечлива і непослідовна. Він стверджував, наприклад, що світ, взятий незалежно від мож-

ливості жити в ньому, не існує, й одночасно багато міркував і писав про неорганічний світ, його існування поряд з органіч­ним, про "хімічний" світ, "мертвий" світ та ін. Очевидно, що заміна поняття "світ" на поняття "життя" була обумовлена концептуальними філософськими інтересами Ф. Ніцше, що спричиняли його критичне ставлення до сучасної йому соці­альної дійсності та установку на "радикальний аристокра­тизм", який вбачав у великих людях мету історії.

Насправді загальною ознакою життя Ф. Ніцше вважав ста­новлення, яке, проте, не означає формування якого-небудь ма­теріального або ідеального об'єкта, переходу можливості в дій­сність у ході розвитку, а є вічним поверненням одного й того самого. Немає буття, є лише становлення. Світ вічний, але скінченний у просторі. За переконанням філософа у світі вза­галі немає речей: якщо ліквідувати внесені нами поняття чис­ла, дійсності, руху, сили, то речей не буде, а залишаться дина­мічні кількості, які перебувають у деякому відношенні напру­женості з усіма іншими динамічними кількостями. У зв'язку з цим світ уявлявся йому мінливим і рухливим, але не таким, що розвивається. Навіть появу людини і взагалі лінію еволю­ції, яка веде до людини, він не вважав прогресом, оскільки все повертається. Вічно котиться колесо буття, все вмирає і роз­квітає знову. Повсюди середина. Колесо вічності кругле. Ніщо не розвивається від нижчого до вищого.

Ф. Ніцше оголосив волю до влади рушійною силою потоку становлення і першоосновою всього існуючого. Вона є не одним із різновидів вольових імпульсів людської поведінки, а визна­чальним стимулом діяльності і головною здатністю людини. Більше того, волю до влади він запровадив у самі надра Всесві­ту, світу в цілому. Через що дерева первісного світу борються одне з одним? — запитував Ніцше і відповідав: через владу. Життя є воля до влади. І пізнання, і краса, і релігія, і мораль, і нсілякі дії — все це воля до влади.

Отже, за Ф. Ніцше світ є становленням, тобто вічним повер­ненням, джерелом і причиною якого є воля до влади. На цих підставах він побудував свою своєрідну гносеологію, яка є пев­ною абсолютно релятивістською та ірраціоналістичною сукуп-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

ністю ідей, і яку тільки приблизно можна називати теорією пізнання.

Ф. Ніцше заперечував "річ у собі" як об'єктивну реальність. Сутністю речі є лише думка про річ. Пізнання — лише корис­ний для суб'єкта засіб продукування фікцій (тобто понять, практично виправданих, але які не мають об'єктивного теоре­тичного значення), що дають можливість йому вижити і здій­снити свою волю до влади. Пізнання — знаряддя влади, тому його дія не простягається далі того, що потрібно для здійснен­ня цієї волі і націлене лише на тлумачення світу. Немає фак­тів, є тільки їх інтерпретації, але й вони не мають якогось од­ного змісту. Думка в образі — знак, який має безліч тлумачень. Відчуття теж не означає щось конкретне, воно завжди інтер­претується нами і часто-густо дуже химерно.

Згідно з Ф. Ніцше, уявне тлумачення — нижча сходинка пізнання; вищою сходинкою є справа, діяльність суб'єкта, який уявляє, мислить, бажає, відчуває. Цій діяльності зобо­в'язані своїм існуванням усі речі. Немає речей, відмінних від явищ, немає сутності, відмінної від думки. Світ істинний для пас тому, що ми у ньому живемо.

Ф. Ніцше відкинув традиційне тлумачення істини в плані адекватного образу об'єкта, що існує незалежно від пізнаваль­ної активності суб'єкта. Він настирливо ототожнював істину з помилкою і неправдою. Істина — той тип помилок, без яких певний вид живих істот не міг би існувати. Тільки помилки і віра — умови життя, оскільки в них виявляється перш за все воля до влади. Людина оволодіває тим, на що націлений її ін­терес.

Воля до влади, за Ф. Ніцше, — критерій значущості будь-якого явища і суспільного життя. Що добре? — Усе, що підви­щує почуття влади, волю до влади. Що погано? — Усе, що від­бувається через слабкість. Раціональне пізнання не сприяє підвищенню волі, навпаки, паралізує її. Воля до влади — осно­ва права сильного. Мораль, що існує, проповідує любов до ближнього, отже, вона підриває волю до влади і тому має бути відкинута.

Ф. Ніцше розглядав мораль як сукупність законів, що ство­рює людина та яким вона сама себе підкоряє. Він називав себе

імморалістом, але моральні норми й оцінки не відкидав, оскіль­ки моралетворчість у людській поведінці розглядав природним виявом волі до влади. Будь-якими вимогами єдиної моралі не­хтував. На його думку, існують градації між людьми, а отже, між видами моральності: справедливе для одного, зовсім не обов'язково справедливе для іншого. Він вважав, що мораль виникає як реалізація відчуття переваги одних людей ("панів") над іншими ("рабами"). Нерівність людей Ніцше вважав при­родною, а протилежність панської і рабської моралі — вічною. Сам він був явно на боці моралі "панів", тому що в її основі ба­чив головну цінність життя — волю до влади, сильну людину, тобто природженого аристократа, абсолютно вільного, який не зв'язує себе жодними морально-правовими нормами. Це су­б'єкт панської моралі, або "надлюдина". Прообраз надлюдини він вбачав у гомерівських героях, у скандинавських вікінгах, у Цезарі, Н. Макіавеллі, Наполеоні.

Історія за Ф. Ніцше — це сукупність героїчних зусиль ви­датних індивідів, набір повчальних прикладів того, чим може стати людина і чого вона здатна досягти. Він вважав, що істо­ричні події завжди починаються з творчих зусиль великих осо­бистостей, які здатні розірвати пута традиції; історію робить дух свободи. Народні маси, на його думку, заслуговують на увагу тільки як слабкі копії великих людей, як сила опору ве­ликим і як знаряддя великих. Ф. Ніцше не визнавав за кож­ною людиною права бути особистістю. Величезна кількість людства — "стадо", "маса", що є головною загрозою для розвит­ку творчої особистості.

Ф. Ніцше передбачав неминучість глибокого перетворення духовного життя людини у XX ст., пов'язуючи це з розвитком техніки, з реальними небезпеками, які виникають внаслідок оволодіння гігантськими силами природи в умовах архаїчного мислення, неадекватного цим силам, зі зростанням психічних навантажень, зі створенням індустрії відпочинку тощо. За його переконанням все це може викликати саморуйнування куль­тури й особистості. Проте за принципом "чим гірше — тим кра­ще" Ф. Ніцше бачив у цій тенденції умови визрівання волі, яка здатна протистояти цій тенденції: демократизація суспільства породжує ненависть до нівелювання людей, демократія — од-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

ночасно несвідома передумова вирощування тиранів, а демо­кратичне роздрібнення характерів приводить до того, що на­віть не дуже сильна воля у своїх прагненнях до влади має шанс на успіх, оскільки люди схиляються перед всілякою силою волі, яка наказує.

На підставі таких роздумів Ф. Ніцше закликав виховувати нові породи людей: філософів-законодавців і слухняні маси. Він вважав даремними скарги на інертність маси, доводив, що маса виявляється безплідною тією мірою, в якій безплідні ви­хователі; вона йде так, як іде вождь попереду, живе так, як живе він, підноситься або псується так, як підноситься або псується він. Не заперечував Ф. Ніцше і "зворотного зв'язку" — впливу маси на вождів. Засобом проти руйнівного впливу маси на вождів він вважав мілітаризацію. Організацію су­спільства за військовим зразком вважав найкращою, порівня­но з економічною організацією, стосунки між солдатом і ко­мандиром — вищими, ніж стосунки між робітниками і робото­давцями, а підкорення могутній особистості, тирану — менш болючим, ніж підкорення особистості фабриканта. Тому по­трібно навчитися сприймати робітників як солдатів, ліквіду­вати будь-який зв'язок між оплатою праці та її результатом, усіх індивідів розмістити за рангом так, щоб кожен видавав найбільшу продуктивність праці. У творах Ф. Ніцше у деталях аналізував способи створення володарюючої еліти людей — ді­єту, фізіологію, фізкультуру, підбір шлюбних пар, поперед­ження розмноження хворих і неповноцінних.

Ф. Ніцше багато писав про майбутнє. Він вбачав своє завдан­ня у тому, щоб навчити спрямовуватись у майбутнє, навіть на тисячі років. Він пророкував європейцям керівництво всією світовою культурою, вважав, що на цьому шляху передбача­ється декілька століть воєн, які йтимуть одна за одною і по­дібних яким історія ще не знала. Згідно з Ф. Ніцше, будуть ві­йни за панування над Землею, війни, головними суперниками в яких стануть Росія й об'єднана перед лицем її потужної вій­ськової сили Європа, центром і керівником такої об'єднаної Європи буде Німеччина. У Німеччини є воля, вона здатна згур­тувати Європу і виконати тим самим відведену їй історичну роль.

Філософія Ніцше постійно викликає дискусії, різні інтер­претації і тлумачення. Донедавна автори історико-філософсь-ких досліджень таврували Ф. Ніцше за його аморалізм, біоло­гізм, волюнтаризм, антидемократизм, суб'єктивізм; про нього писали як про ідеолога антисемітизму і фашизму. Проте в останні роки позначилась стійка тенденція неупередженої оцінки його філософської творчості. Захоплює в ній духовний ризик, наявність постійної внутрішньої опозиції, здатність відмовитись від виношених, але вже "зношених" переконань. Наші уявлення про розвиток духовного світу людини довго бу­дувалися за принципом від плюралізму до монізму, від супе­речностей до тотожності, від неспокійної анархії почуттів і ду­мок до суворого ієрархічного наукового світогляду. Ознайом­лення з філософією Ніцше сприяє формуванню нових уявлень про духовне життя особистості, як про постійне самовизначен­ня, самоствердження і водночас самозаперечення.

Типовим прикладом "філософії життя" у нових умовах XX ст. була творчість Освальда Шпенглера (1880 — 1936). Го­ловним твором цього філософа є "Присмерк Європи", перший і другий томи якого було опубліковано відповідно у 1918 і 1922 рр. З інших його праць відомі "Чи це песимізм?", "Прус­сацтво і соціалізм", "Людина і техніка" тощо. Витоки популяр­ності його творів, очевидно, полягали у неабиякому літератур­ному таланті і незвичайній ерудиції їх автора, головне — у прагненні дати відповідь на питання про долю європейської культури у своєрідних історичних умовах після Першої світо­вої війни. Поразка німецького імперіалізму і його союзників у цій війні, перемога Жовтневої революції 1917 р. у Росії, рево­люційні події в Німеччині та Угорщині, наближення револю­ційних потрясінь в інших країнах викликали в буржуазії та її ідеологів острах і розгубленість, відчуття неминучої загибелі, що насувалась, очікування новоявленого пророка, який пома­хом пера розрубав би гордіїв вузол тих суперечностей, у яких, здавалося, безнадійно заплуталась тодішня Європа. Не дивно, що книга О. Шпенглера "Присмерк Європи", яка втілила надії на можливість подолати кризу, знайти хоч якісь шанси висто­яти під натиском революційних сил, була із захопленням сприйнята буржуазією.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Філософія Шпенглера — крайній суб'єктивізм і реляти­візм, войовничий аитиінтелектуалізм. Його вихідним понят­тям було "життя", тобто здійснена свідомість, хвилювання. "Варто мати на увазі, — писав філософ, — що як історія, так і природа припускають існування духу, через який і в якому вони стають дійсними. Без суб'єкта неможливий і об'єкт. Не­залежно від будь-яких теорій, що їм філософи надали тисячу різних формулювань, твердо встановлено, що земля і сонце, природа, простір, Всесвіт — усе це особисті хвилювання, до того ж їх існування в певному вигляді залежить від людської свідомості. Але те саме справедливо і відносно історичної кар­тини світу"¹. Тут суб'єктивно-ідеалістична позиція О. Шпен­глера виражена цілком певно: без суб'єкта об'єкт неможливий. Якщо врахувати, що під суб'єктом філософ розумів індивіда, то його світоглядна позиція — ще й соліпсизм. Разом з тим, він писав і про існування інших людей, суб'єктів, народів, куль­тур. Суперечність, яка виникла у зв'язку з цим, він ігнорував. Пояснити таке ігнорування можна, напевно, тільки тим, що для нього, як і для інших філософів його школи, пріоритетною була лише головна ідея, головна думка, а все інше — третьо­рядне, у тому числі виникаючі суперечності і, навіть, безглуз­дості.

Головна ідея Шпенглера: історія — це зміна окремих за­мкнених культур, що виключає єдиний історичний процес і іс­торичний прогрес. Є тільки суб'єктивне, індивідуальне уяв­лення про світ, яке змінюється від людини до людини, від культури до культури. Це означає, що для справжнього мисли­теля немає абсолютно правильних або абсолютно неправиль­них поглядів, все відносне, все змінне, все скороминуче.

Релятивізм такого плану неминуче веде до заперечення са­мої можливості наукового знання, але О. Шпенглер такого ви­сновку не робив, що також свідчить про непослідовність і край­ню суперечливість його концепції. Наукове пізнання він ви­знавав лише стосовно природи. Природа — це сфера мертвого, застиглого, нерухомого; відповідно до цього в ній панують за-

¹ Шпенглер О. Закат Евроиьі / О. Шпенглер. — М., 1923. — С. 6.

кон, причина, дія, число, простір, розум, логіка. Історія — це взагалі не знання, а хвилювання, внутрішнє почуття, інтуїція. Природа — це результат діяльності інтелекту, пізнання, а іс­торія — результат інтуїції. Історія — це рух, становлення, життя, саме живе буття; вона не має системи, програми, існує через себе і для себе. Отже, не слід шукати в історії закономір­них зв'язків, а змістом історичних досліджень можуть бути тільки аналогії розвитку культур до розвитку живих організ­мів і аналогії між різними культурами, які, згідно з О. Шпен-глером, не тільки проходять одні й ті самі стадії (народження, розквіт, занепад), але в історії яких відбуваються схожі події і з'являються схожі історичні персонажі, які відіграють схожу роль (наприклад, Цезар і Наполеон).

О. Шпенглер рішуче заперечував поняття всесвітньої істо­рії. Він не бачив ні прогресу, ні мети, ні самого шляху людства. Для нього існували лише окремі ізольовані культури, кожна з яких раптово виростає, безцільно розквітає, як квіти у полі, а потім, як і все живе, гине. Спрямовуючу роль у житті кожної культури, від її народження до загибелі, він відводив долі.

Доля, за О. Шпенглером, — поняття, яке не молена поясни­ти або обґрунтувати; слово, зміст якого треба відчувати. Однак такого роду відчуття притаманне далеко не всім, а тільки об­раним. Якщо природничо-наукове знання можна передати від учителя до учня, а пізнанню природи можна навчитися, то знавцем історії можна тільки народитися. Силу історика філо­соф вбачав у відчутті ходу історичного процесу, переживанні його, безпосередньому баченні поступу історії, завдяки тому, що історик користується несвідомим методом інстинктивного розгляду світового процесу, яким володіє небагато людей.

Якщо доля спрямовує життєвий шлях кожної культури, то конкретний зміст культури згідно з О. Шпенглером визнача­ється її душею. Культура, доводив він, виникає тоді, коли з первісного хаотичного стану у певній місцевості з'являється "велика душа" і залишається прив'язаною до неї подібно рос­лині. Ця душа наче розгортає свої внутрішні можливості у ви­гляді народів, мов, віровчень, мистецтв, наук тощо. Якщо мета досягнута, і душа, тобто багатство внутрішніх можливостей,

Тема 8

завершена і здійснена в зовнішньому, тоді культура раптом за­стигає, стає цивілізацією. Цивілізація — старість культури, її поступове відмирання. Симптомами цього відмирання О. Шпен-глер вважав матеріалізм і атеїзм, соціальні революції і поши­рення наукових знань.

Отже, О. Шпенглер довів ірраціоналізм у розумінні історії до логічного завершення.

0. Шпенглер нараховував вісім культур, що досягли свого завершення, кожна з яких визначається своєю особливою ду­шею: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська, європейська, культура народів майя. Виокремив він і російську культуру, але як таку, що перебуває на етапі ви­никнення. Детально 0. Шпенглер описав три культури: анти­чну, європейську й арабську. Породжені вони своїми душами: аполлонівською (греко-римською), яка вибрала своїм ідеаль­ним типом чуттєве тіло; фаустівською (західноєвропейською), символом якої є безмежний простір і всезагальна динаміка; магічною (візантійсько-арабською), яка виражає чіткий дуа­лізм душі і тіла.

Усі культури в О. Шпенглера виняткові до несумісності, до взаємної недосяжності. Кожна культура замкнута в собі і не має нічого спільного з іншими культурами. Не існує між ними жодної історичної спадкоємності, жодного впливу або запози­чення. Людина, яка налелшть до однієї культури, не тільки не може сприйняти чогось із цінностей інших культур, а й навіть не спроможна їх зрозуміти. Араб або китаєць дивляться на світ іншими очима, ніж грек, живуть інніими інтересами і клопо­тами. Сучасна математика, за 0. Шпенглером, зовсім не є по­дальшим розвитком математичних знань греків, арабів та ін­ших народів, а цілком самостійний світ математичних симво­лів, які виростають з глибини фаустівської душі тощо. Те саме стверджував він і відносно філософії. Кожна філософія є вира-ясенням свого і тільки свого часу, в історії філософії немає спадкоємності; у кожної культури своя філософія, тому хви­лююча філософів проблема природи або душі насправді має суто місцеве і тимчасове значення, вона не становитиме жодно­го інтересу і, навіть, залишиться незрозумілою для філософів інших культур.

Філософія XX—XXI ст.

Якщо розвиток культури О. Шпенглер уявляв циклічним, аналогічно циклам біологічного організму (народження, роз­квіт, смерть), то і розвиток історії уявлявся йому циклічним. Для кожної культури (отже, кожної історичної епохи) він від­водив приблизно тисячу років, а останній її стадії (цивілізації) 200—300 років. На цій стадії культура поступово відмирала, а люди поверталися до позаісторичного, суто біологічного існу­вання. Це не означає, що всі люди фізично гинуть, вони зали­шаються існувати, але це вже біологічне, а не культурне існу­вання.

Сучасну йому історію О. Шпенглер оцінював як таку, що пе­ребуває на стадії цивілізації. Це імперіалізм, що вступив у свою останню фазу. її змістом буде боротьба між грошима і кров'ю, яка завершиться цезаризмом, меч переможе гроші, а володаря підкорить собі знову воля до здобичі. О. Шпенглер вважав, що демократія в країнах Європи є хибною, за нею при­ховується безроздільне панування правлячих верств. Загос­трення соціальних антагонізмів між керівниками і виконавця­ми може спричинити "бунт мас". Крім того, писав філософ, за­гострюються суперечності між європейськими промислово розвиненими країнами та іншими "расами". До Європи руши­ла дешева робоча сила, яка неминуче спричинить безробіття у розвинутих країнах. Безробіття, за О. Шпенглером — це вже навіть не криза, а початок катастрофи. Сучасну історію буде вичерпано, як і всі форми будь-якої культури. Коли та як за­гине нинішня цивілізація, О. Шпенглер не знав.

Такі основні ідеї філософії історії і політичної концепції О. Шпенглера. Вони вкрай песимістичні, оскільки виходять із неминучого кінця західноєвропейської культури і суспільства. Разом з тим, вони відображали позицію німецької буржуазії, яка була готова перейти до відкритих насильницьких дій за­ради утвердження свого панування. Тому не випадково ідеї "Присмерку Європи" про історію як боротьбу крові і рас, як війну, де святкує воля до влади, про цезаризм, про долю і бага­то іншого були потім сприйняті ідеологами фашизму. Концеп­ція циклічності культур антиісторична, а тому непереконлива. її обґрунтування О. Шпенглером міфологічне, а використані ним історичні аналогії довільні. Це була філософія історичного

Тема 8

песимізму, невіри у суспільний прогрес, остраху перед соці­альними потрясіннями, які насувалися на суспільство середи­ни XX ст.

Видатним представником "філософії життя" у Франції був Апрі Бергсон (1859—1941). Широко відомі його роботи "Мате­рія і пам'ять" (1898), "Сміх" (1900), "Творча еволюція" (1907), "Довжина й одночасність" (1922), "Два джерела моралі і релі­гії" (1932), "Думка і рухоме" (1934) та ін. Це був філософ широ­кої ерудиції, він володів глибокими знаннями не тільки з філо­софії, а й із математики, фізики, біології, мистецтва і літерату­ри. У 1927 р. йому присуджено Нобелівську премію в галузі літератури. Він був професором найбільш престижних на­вчальних закладів Франції того часу, членом Академії мораль­них і політичних наук, а з 1914 р. — членом Французької ака­демії.

А. Бергсону належить розробка специфічної концепції роз­витку, яка отримала назву "творчої еволюції". Вона була спря­мована проти панівної у XIX ст. механістичної концепції, що зводила розвиток до кількісних змін, простого зростання. А. Бергсон справедливо уподібнював її дитячій грі, яка поля­гає у складанні картинки з перемішаних її частинок. Однак він гостро критикував її не за заперечення стрибкоподібного ха­рактеру розвитку та наявності в природних і соціальних про­цесах якісних змін, не за зведення закономірностей дійсності до законів механіки, а з метою визнання причинно необумов­лених, непередбачених і раціонально непояснимих нових якос­тей, які виникають у процесі еволюції, критики наукового ро­зуміння розвитку взагалі, проведення у філософії ірраціона­лізму та інтуїтивізму.

Однією з центральних категорій своєї філософії А. Бергсон вважав категорію "тривалості". Світ є тривалістю, стверджу­вав він, але саме поняття "тривалості" чітко і послідовно не ви­значив. Тривалість у нього — перш за все час, але не як набір, послідовність моментів, що змінюють один одного, а як безпе­рервний розвиток минулого, що вбирає в себе майбутнє і роз­ширюється завдяки руху вперед. При цьому філософ мав на увазі не фізичний час, а час як послідовність станів свідомості і їх відношення. Час у нього (отже, тривалість) неможливий

Філософія XX—XXI ст.

поза свідомістю. Триває свідомість, причому безперервно і суто якісно, виключаючи будь-які кількісні відмінності. Творча еволюція — це ряд раптових стрибків. Однак у працях філосо­фа немає аналізу якісного стрибка і дослідження якісних змін взагалі, все зводиться до того, що вони не допускають перед­бачення, а "нове" полягає у неможливості передбачити наступ­ні якісні стани.

Метафізичний розрив А. Бергсоном якісних і кількісних змін, нерозуміння того, як другі ведуть до перших і зумовлю­ють їх, змусили його шукати рушійну силу розвитку в якомусь духовному началі. Таким началом він оголосив "надсвідо-мість", або абсолютну свідомість, неподільну безперервність, порив, який володіє творчою потенцією, здатністю до різнома­нітних то мінливих, то відносно стійких втілень.

"Надсвідомість" А. Бергсон порівнював з ракетою, залишки якої падають у вигляді матерії. Свідомість суб'єкта є також ви­явом "надсвідомості", що використовує мозок як своє вмісти­лище, сховище, форму буття, яка входить у мозок, подібно до того, як кинджал входить у піхви.

"Надсвідомість" стосовно життя А. Бергсон назвав "життє­вим поривом", що трактується як потреба творчості, що про­низує все живе. Джерело життя — життєвий порив. Його природничо-наукове обґрунтування філософ шукав у концеп­ції "безперервності зародкової плазми" німецького зоолога й еволюціоніста Августа Вейсмана (1834—1914), згідно з якою статеві елементи організму-виробника передають свої спадкові особливості статевим елементам організму, який народжуєть­ся, а життя постає ніби течією, що йде від зародка до зародка за допомогою розвинутого організму. Однак, якщо в концепції А. Вейсмана міститься гіпотеза про матеріального носія спад­ковості, то життєвий порив А. Бергсона — ідеалістична вигад­ка, але за цілком певною аналогією.

Подальші роздуми А. Бергсона зводилися до такого. "Жит­тєвий порив", що влився в матерію, розходиться на два основ­них "рукави". Один з них — інстинкт, форма пристосування свідомості до матеріальних умов свого перебування, деяка стандартна згода дії тварини і предмета, яка не потребує ні на­вчання, ні пам'яті, ні самосвідомості, а задана споконвічно. Хижій осі, міркував філософ, не потрібне навчання технології

Тема 8

поведінки зі своїм жалом, як і знання анатомії гусені, яку їй потрібно паралізувати.

Другий "рукав" "життєвого пориву" — інтелект, вираже­ний у мисленні людини. Його функцію А. Бергсон вбачав у під­готовці дій людини, у передбаченні. На відміну від інстинкту, інтелект філософ наділяв творчими потенціями з їх вищим вті­ленням у науці. Однак пізнавальні можливості інтелекту і на­уки, за А. Бергсоном, обмежені та однобічні. Інтелект бачить у речах тільки той їх бік, який становить інтерес для практики. Інтелект не споглядає, а вибирає. Вибираючи те, що йому по­трібно, він відкидає все зайве, не рахуючись з тим, наскільки важливе воно саме по собі. Тому всі філософи минулого, на думку А. Бергсона, помилялися, стверджуючи, що призначен­ня інтелекту, а отже, завдання науки, полягає у відображенні дійсності такою, якою вона є. Ні інтелект, ні наука не створені для цього: предмет науки не сама реальність, а практичне став­лення людини до неї, головним чином — до її дії, а інтелект у своїй основі є тільки здатністю організації і підготовки наяв­них і можливих дій. Звідси він робив висновок про повну не­спроможність теорії пізнання всіх філософів минулого.

Як ідеальний спосіб філософського пізнання А. Бергсон ви­сував інтуїцію, тобто споглядання, незалежне від будь-якого зв'язку з практичними інтересами, вільне від поглядів і мето­дів, які навіює практика. Для оволодіння інтуїцією не потріб­но жодних спеціальних здібностей чи пізнавальних органів, необхідно лише звільнити свідомість від практичної зацікав­леності, усунути співвідносні з практикою погляди. Щоб пі­знавати інтуїтивно, не потрібно нічого вміти, знати, робити, потрібне тільки зусилля волі, яке спрямовує свідомість напе­рекір усім нахилам, звичкам, поглядами, що склалися в інте­лекті і своїм виникненням зобов'язані практичному переко­нанню та інтересу.

Отже, інтуїція в А. Бергсона — безпосереднє осягнення сут­ності речей. її умова — відмова від форм логічного мислення. її критерій — безпосередня очевидність споглядання, яке ви­ключене з усіх практичних відносин. Свою теорію інтуїції він спрямував проти механіцизму і метафізичного способу мис­лення, однак протиставив їм не діалектику, а ірраціоналізм і алогізм. Не випадковий тому перехід А. Бергсона в останніх

Філософія XX—XXI ст.

його працях на позиції релігійно-містичного тлумачення про­цесу еволюції. Він будував свою соціальну філософію, в якій уявляв людину і суспільство виявом "життєвого пориву".

А. Бергсон вважав, що людина живе не для себе, а для ін­ших. Це її несправжнє існування. Лише шляхом поглиблених роздумів людина може досягти свого "істинного Я" — вільно­го, соціального, індивідуального, надемпіричного. Це і є справ­жнє існування, справжня тривалість, безпосереднє втілення "життєвого пориву". Однак сучасне суспільство не забезпечує умов для досягнення такого стану.

Людина створила технічні засоби свого панування над при­родою і перетворила їх на особисту чи колективну власність. Бажання збільшити її породжує між людьми і державами кон­флікти, які нерідко переростають у війни. Війну він вважав природною, тобто обов'язковою, у зв'язку із сутністю людини і взаємовідносин між державами, характеризував її як зло і закликав міжнародні організації сприяти нейтралізації агре­сивних прагнень людей. Великі надії щодо цього він покладав на Лігу Націй. Як засіб відвернення війн пропонував обмежен­ня прагнень людей до багатства, розкоші, протиставлення "духові комфорту" "духу аскетизму". Такі рекомендації були і залишаються лише "доброзичливими побажаннями", що майже не впливають на жорстоку реальність воєн і збройних

конфліктів.

А. Бергсон не створив філософської школи, але сформулю­вав безліч провідних ідей, які набули поширення в усій ірра-ціоналістичній філософії XX ст., зокрема у французькому пер­соналізмі й екзистенціалізмі.

8.3.1. Несвідоме і психоаналіз. Фрейдизм і неофрейдизм

Серед ірраціоналістичних течій сучасної філософії однією з поширених і впливових є неофрейдизм, що в різних варіантах і модифікаціях відтворює ідеї психоаналітичного вчення ав­стрійського лікаря-невропатолога і психіатра Зигмунда Фрей- 9а (1856—1939).

Дата добавления: 2014-11-16