Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Зміни в засадах освіти 2 страница




Андреас Лібавій (1540—1616) був лікарем і викладав хімію в Кобурзі. Він був одним із тих, хто створював новий практичний напрямок алхімії. А. Лібавій відійшов від традиції використання застиглого рецепту і зробив його предметом спеціального вивчення, об’єктом хімічної технології, яка вже наближалася до своєї наукової форми. Ученого цікавили операції, які мали б серійний характер. Не випадково, що він залишає опис типово хімічної лабораторії. 1597 р. А. Лібавій видав працю під назвою “Алхімія”, яка, по суті, була першим систематичним курсом хімії. У цьому творі охарактеризовано різні хімічні речовини та способи їх отримання, наведено опис техні­ки лабораторних досліджень, приладів, посуду тощо. А.Лібавію нале­жить класифікація простих речовин на дві групи — екстракти та

лагісторії. Значною мірою завдяки Парацельсу та його послідовнику А.Лібавію хімію було включено до переліку дисциплін, що виклада­лися в університеті.

Нова анатомія людини

Особлива увага до людини,її тіла в епоху Відродження знаходить своє вираження в зацікавленості анатомічними дослідженнями. Філо­софська теза “пізнай самого себе” тлумачилася з точки зору анатомії як пізнання фізичної природи людини. Анатомією займалися не лише лікарі, а й люди далекі від медицини. Наприклад, великий художник Леонардо да Вінчі залишив багато малюнків анатомії людського тіла. У Падуанському університеті знаходився один із найкращих анато­мічних театрів Європи. Саме т>т у XVI ст..склалася-відома анатомо­фізіологічна школа.

Широкі зв’язки, що існували між інженерами, медиками, астро­номами, художниками в епоху Відродження, сприяли формуванню в медицині, описового, анатомічного та механічного ухилів. Людське тіло розчленовувалось на частини, вивчалось, вимірювалось, опису­валось, пояснювалось як складна машина. Ці пояснення були дешо примітивними (про більшу частину того, що ми знаємо зараз щодо функції або еволюції органів людського тіла, тоді навіть гадки не мали). І все-таки наукові галузі “анатомія”, “фізіологія” та “патоло­гія” (останні два терміни дав французький-лікар Ж. Фернель) відно­вили зміст знань завдяки безпосередньому спостереженню та досвіду.

Значний вплив на оновлення медичних знань мала школа ГТара- цельса.' Парацельс боровся проти “галенізму” в медицині і навіть спалив прилюдно книги Галена. “Теорія лікаря — це досвід'”, — повчав Парацельс і вимагав від лікаря-вченого працювати в хімічній лабораторії, тому що вважав процеси, які відбуваються в організмі, хімічними. В галузі фармакології Парацельс розвинув нове уявлення про дозу і вважав, що все є отрутою і лише доза робить речовину або ж-отрутою, або ж ліками. Вчений наполягав на тісному зв'язку хірургії з терапією і вважав, що ці дві галузі виходять з одного знання. Важливою для розвитку медицини була ідея Парацельса про існування духовного регулятора всіх функцій організму (“архей”) і висновок про те, що коли організм хворіє, то лікувати слід і цю, духовну, основу.

Становленню анатомії, фізіології, наукової медицини сприяв внесок, зроблений Андреасом Везалієм (1514—1564). А. Везалій був одним із великих професорів-анатомів, який розробив топографічну та описову анатомію людини. 1543 р. вийшла друком праця АВезалія “Про будову людського тіла” у 7 частинах, ілюсірації до якої зробле­но кращими художниками школи Тіціана. Людське тіло ніколи не зображене у А. Везалія нерухомо, лежачи, а завжди динамічно, в русі. Малюнки свідчать, що ' лекції А. Везалія супроводжувалися порівняльними демонстраціями трупів, живих натурників, скелетів, іноді тварин. Учений був новатором не тільки у вивченні, а й у викладі анатомії. У теоретичних поглядах А. Везалій приєднувався до поширеного способу пояснення функціонування частин людського тіла як частин машини. Він характеризував суглоби, кістки та м"язи як шарніри, блоки і важіль, серце —як насос і т.ін. Праця А. Везалія і до сьогодні залишається класичною, але його сучасники вороже зустріли системну кришку вчення Галена. А. Везалій був змушений залишити кафедру та викладання в Падуї.

Завдяки поширенню знань з анатомії та фізіології в лікувальній медицині на зміну схоластичним диспутам щодо медичних текстів прийшли спостереження за хворими, збирання та систематизація проявів хвороби, вивчення послідовності її розвитку. Такі риси харак­теризували розвиток клінічного напрямку у медицині. Його представ­ником був Джованні Батісто Монтано (да Монте, 1489—1552), який вів викладання прямо у лікарні. Центрами розвитку клінічної меди­цини були Падуанський та Лейденський університети.

Значне місце в накопиченні знань з лікувальної медицини займав опис епідемій, заразних захворювань. До праць такого характеру належить ‘‘Про заразу, заразні захворювання та їх лікування” Дж. Фракасторо, відомого своїми працями з астрономії, геології, геогра­фії. Автор розрізняв три шляхи зараження: через безпосередній доіик, через опосередковані предмети та на відстані. У всіх випадках, вважав Дж. Фракасторо, зараження відбувається через дрібні невидимі ^Семе­на”, або “зародки” хвороби, причому зараза є матеріальне начало. При заражуванні через предмет, підкреслював лікар, важливим є вплив температури: висока та низька температури несприятливі для неї. З числа заразних захворювань Дж. Фракасторо описав оспу, кір, чахотку, проказу, сіфіліс, різні види лихоманок тощо та способи їх лікування.

У діяльності медичних факультетів університетів значне місце відводилося вивченню рослинного світу в створених ботанічних (“лікарських”) садах багатьох університетів Європи. Учасники морських експедицій та мандрів поповнювали не лише описи “заморських” тварин і рослин, а й колекції живих рослин невідомими раніше експонатами.«■ Нагромадження нових матеріалів спричинило інтерес до їх систематизації. Тому період XV—XVI ст. інколи нази­вають періодом “первісної інвентаризації” рослинного світу. Одна з

відомих систематизацій XVI ст. належала німецькому флористу К.Клюзіусу, який описав 567 видів рослин, об’єднуючи близькі види в групи. Він запропонував поділити всі рослини на такі групи: 1) дерева, кущі, напівкущі; 2) цибулинні; 3) пахучі рослини; 4) непа­хучі; 5) отруйні; 6) папороті тощо.

Епоха Великих географічних відкриттів — оновлення географічних знань

В історії географії період з 1415—1420 рр. до 1492 р. звичайно розглядається як перехідний до епохи Великих географічних відкрит­тів. Саме в цей час складаються соціально-економічні передумови відкриття Америки і морського шляху до Індії та розвиваються геог­рафічні концепції, що готували ці відкриття. У ряді творів узагаль­нено досвід арабських, індійських і перських мореплавців. Арабські лоції відрізнялись високою вірогідністю, на противагу країнознавчим описам і картам, які досить часто грунтувались ца некритично вико­ристаних джерелах. Низка посібників з навігації належить лоцману Ахмеду Ібн Маджіду, який у 1498 р. провів кораблі Васко да Гами від берегів Східної Африки до Індії.

Італійські гуманісти вивчали та перекладали праці античних геог­рафів. 1410 р. було зроблено перший латинський переклад “Геогра­фії” Птолемея, починаючи з 1475 р. з’являються його друковані видання (у XV ст. їх було шість, а до кінця XVI ст. число їх збільши­лось до сорока). Перше видання Птолемея з малюнками вийшло у Болоньї в 1477 р. Кардинал П’єр Д’Ейі на початку XV ст. у книзі “Зображення світу” одним із перших використав латинський перек­лад “Географії” Птолемея. Він піддав сумніву уявлення Птолемея про замкненість з півночі басейну Індійського океану, навівши численні свідчення про те, що північне узбережжя Африки омивається відкри­тим океаном. Ці ідеї мали значний вплив на португальських географів і мореплавців, які вже тоді почали пошук шляхів до Індії в обхід земель, зайнятих арабами. В Італії вперше були видані праці Страбо­на (1469), Геродота (1474), Феофраста (1483), проте вони не привер­нули до себе такої уваги, як твір Птолемея.

Першими розпочали підготовку до великих експедицій порту­гальці. 1418 р. принц Генріх заснував перший у світі географічний дослідний інститут (мореплавна школа з обсерваторією). Він запросив сюди вчених різних віросповідань з метою розв’язання цілої низки питань: чи заселені землі біля екватора, які розміри Землі чи настіль­ки вона велика, як вважав Ератосфен тощо. Своїх найбільш досвід­чених капітанів принц Генріх посилав на південь уздовж африкан­ських берегів. На південь від мису Кап-Блан, на території сучасної Мавританії, вони знайшли трохи золота, що стало сенсацією в Порту­галії. У 1497—1499 рр. відбулася грандіозна мандрівка Васко да Гами. За два роки плавання він подолав понад 24 тис. миль.

Великим дослідником і мереплавцем був Христофор Колумб (1451—-1506). Хр. Колуміо не мав сумнівів щодо кулеподібності Землі. Перед ним стояли дві проблеми, і в обох випадках йому потрібно було знати відстань, яку необхідно подолати в західному напрямі, щоб досягти Азії. По-перше, яка величина одного градуса або однієї триста шістдесятої довжини кола Землі, якщо слідувати Гіппархові? По-друге, якому з авторитетних поглядів можна довіритись у питанні про те, наскільки далеко на схід сягають відомі людині землі?

Чотири експедиції були зроблені Хр. Колумбом. Він відкрив землю саме там, де чекав знайти її, упевнений, що то була Азія. Від індійців стало відомо про родовища золота, що знаходяться неподалік на заході, а далі є ще один величезний океан, Хр. Колумб продов­жував рухатись у південному напрямі, сподіваючись знайти там вихід до Індійського океану. В ті часи панувала думка, що золото утво­рюється в тропічному кліматі: чим ближче до екватора, тим більше має бути нього металу. Хр. Колумб першим із дослідників виявив існуючу над Атлантичним океаном систему вітрів і скористався нею, відкрив Багамські та Антильські острови. Разом з А. Охеда і А. Веспуччі Хр. Колумб відкрив північне узбережжя Південної Аме­рики, Карибське узбережжя Центральної Америки.

Уперше досяг Азії під час плавання на захід португалець Фернан Магеллан (близько 1480—1521). У пошуках протоки в Тихий океан він ретельно досліджував бразильське узбережжя, входячи в кожну бухту, аби не проминути її. 21 жовтня 1520 р. був, нарешті, знайдений вхід до протоки, що отримала ім’я Магеллана. Ф. Магеллан став першою людиною, яка здійснила кругосвітню подорож.

Для пізнання внутрішніх частин материків XV ст. дало порівняно небагато. Найбільш видатним мандрівником XV ст. по Азії був тверський купець Афанасій Нікітін. Його мандрування продовжува­лось з 1466 до 1472 р. Він пройшов через Шемаху та Персію в Індію, де прожив понад три роки, і одним із перших європейців проник у глибинні райони країни. У своїх нотатках “Ходіння за три моря” А. Нікітін поряд із відомостями про тубільців описує клімат, тварин­ний та рослинній світ Індії.

Розвиток географічних уявлень епохи Великих відкриттів знай­шов найбільш яскраве відображення на картах того часу, що набули надзвичайного поширення завдяки книгодрукуванню та гравіюванню на міді. У першій половині XVI ст. більшість друкованих карт вида-

вались у вигляді додатків до “Географії” Птолемея, і картографи намагались узгодити нові дані з Птолемеєм, через що виникало бага­то суперечностей.

У цей період часто складались карій світу, автори яких намага­лись відтворити мінливі уявлення про обриси землі. Дослідження світу обмежувалось головним чином уточненням границь суходолу і вод на карті світу. Перед першомандрівшдаши стояли проблеми правильного визначення географічної довготи, зображення всієї сферичної поверхні Землі або великих її частин на плоских аркушах паперу, виправлення численних перекручень на карті світу.

Необхідність зображення всієї поверхні земної кулі стимулювала розробку картографічних проеікіів, і до кінця цього періоду їх було відомо близько 20 (зокрема, застосовувались серцеподібна проекція Іоганна Вернера та овальна Петра Апіана), але точність гарт зали­шалась низькою, особливо давалася взнаки відсутність задовільного методу визначення довготи. Точного вимірювання відстані майже не проводилось, бо ще не було інструментальної зйомки. 1533 р. профе­сор Лубенського університету Гемофрізіус (1508—1555) уперше вису­нув ідею тріангуляції, Ж. Фернель 1525 р. виміряв довжину дуги мерідіана між Парижем і Ам’єном і отримав порівняно точну довжину великого кола Землі (57070 туазів, чи 40002 км).

У географічних описах відчувався сильний вплив авторитету Птолемея. їх вступну частину звичайно становив загальний начерк математичної географії в дусі першої книги Птолемея, основна части­на будувалась або на зразок решти книг того ж автора, або як опис країн у стилі Страбона. Такими були, наприклад, “Вступ до космог­рафії” Вальдзеємюллера (1507), що належить до другого типу, і “Космографія” Апіана (1524). Арагонський гуманіст Мітель Сервет (близько 1511—1553) двічі (1535 і 1541) видавав “Географію” Птоле­мея з примітками та доповненнями на підставі власних спостережень у різних країнах Європи. 1544 р. вийшла в світ шеститомна “Космо­графія” Себастьяна Мюнстера (1489—1552), якого його сучасники називали “німецьким Страбоном”. Проте “Космографія” С.Мюнсте- ра, повна вигадок, аж до історій про одноногих людей та людей з головами на грудях, була далека від справжнього Страбона.

Описи окремих країн були ще нечисленними, зокрема в працях італійських “статистиків”. У них відомості про людину значно пере­важали фізико-географічні факти; останні зводилися до переліку річок, гір, фрагментарних нотаток про клімат, корисні копалини, тварини.

На тлі слабкого прогресу в галузі регіональних описів перша половина XVI ст. відзначалася поштаішими успіхами у створенні детальних карт окремих країн та областей, зокрема Центральної Європи (Етцлауб, 1506), Тоскани (Леонардо да Вінчі, 1502—1503), Чехії (Міколаш Кпаудіан, 1518), Польщі (Бернард Ваповський, 1526), Франції (Оронс Фіне, 1538), Скандинавії (Оланус Магнус, 1539), Фландрії (Меркатор, 1540), Угорщини (Лазар, чи Елізар, на прізвись­ко Студент, поч. XVI ст.). Щоправда, ці карти ще не грунтувались на зйомках і не відзначались ані великою точністю, ані багатством змісту.

Розвиток уявлень про фізико-географічні явища в цей період сильно відставав від стрімкого процесу розширення просторового кругозору, який формувався здебільшого в епоху Великих відкриттів не в ченими-натуралістами, а людьми неосвіченими. І все ж нові фізи- ко-географічні факти неминуче нагромаджувались і часто примушу­вали вносити виправлення в традиційні поняття про природу земної поверхні. Сфера спостережень над природою Землі розширилась не лише просторово, а й за своїм змістом. Деякі мандрівники вели спостереження, щоправда уривчасті й не точні (візуальні), над окре­мими метеорологічними явищами.

Задум написати спеціальний твір про метеорологічні явища га рух води в природі здійснив Леонардо да Вінчі. Він висловив деякі міркування про геоморфологічні процеси — ерозійну та акумулятив­ну роботу річок, хоча й не визнавав вертикального руху земної по­верхні.

Продовження пізнання Землі в практичній діяльності та теоретичних узагальненнях

Слово “геологія” з’явилось друком у XVI ст., проте воно мало тоді зовсім інший зміст, аніж той, який вкладається в нього тепер. 1473 р. у Кельні вийшла книга епіскопа де Б’юрі “Любов до книг”, де геологією названо весь комплекс закономірностей та правил “земного” буття на протилежність теології, яка звернена на духовне життя. Але нагромадження відомостей про Землю протягом XV— XVI ст. готувало виникнення геології як науки. До епохи Відроджен­ня належать перші судження про більшу, порівняно з біблейними уявленнями, тривалість історії Землі (Леонардо да Вінчі, Дж. Фракас- торо) на основі вивчення природи викопних черепашок як залишків вимерлих організмів. Зростаючий обсяг спостережень і вражаючі нові теоретичні уявлення про рух і поведінку природних тіл привели до появи теорій про походження Землі. Одна з проблем була породжена зіткненням нового наукового знання з традиційними уявленнями стародавніх греків. Чи здіймаються вогонь і повітря вгору в пошуках свого природного місця у Всесвіті, як вважав Арісготель і вслід за


ним всі його сучасники, чи ні? Чи виникли форми земної поверхні за велінням Бога? Чи можна вважати їх вічними та незмінними, як учить Біблія? Чи гори, долини та океанічні басейни створені природ­ними катаклізмами? Цілий ряд теорій, частина з яких належала ще давньогрецьким і римським ученим, об’єднуються під загальною назвою “катастрофізм”. Теорії ж, які грунтуються на тому, що всі зміни, котрі спостерігаються тепер, відбувалися і в минулому, а тому ними можна пояснити походження земної поверхні, відносять до тео­рій уніформізму.

Незважаючи на „широке визнання принципу катастрофізму, були такі учені, які взагалі відкидали уявлення про конвульсивність приро­ди. Одним із перших європейців, який висміяв уявлення про всесвіт­ній потоп, був Леонардо да Вінчі. Він доводкв, що текуча вода могла розмивати і згладжувати всі нерівності земної поверхні доти, доки не перетворила б форму Землі в ідеальну сферу/Використовуючи материнські породи для вивчення властивостей грунтів, Б. Поліссі підтвердив, що річкові води можуть легко змінити грунт, якщо він не закріплений корінням дерев.

Нові дані з металургії та мінералогії виникли завдяки розвитку гірничої справи. Зокрема, дослідження італійського інженера і вчено­го В.Бірінгуччо “Про піротехніку”, ‘"Про гірничу справу і металургію” присвячені гірничорудній справі, металургії, гончарному виробництву та іншим питанням технології. Вони були для свого часу на взірець технічної енциклопедії. Німецький вчений в галузі гірничої справи і металургії Г. Агріккола вперше узагальнив досвід гірничометалургій- ного виробництва, систематизуючи його за процесами: пошук і роз­відка родовищ корисних копалин; розкривання та розроблення родо­вищ; збагачення руд; пробірне мистецтво та металургійні процеси. У мінералогії Г. Агрікколи описано 20 нових мінералів і встановлено методи їх визначення за зовнішніми ознаками.

§ 6.4. Гуманістична історіографія: її поширення в країнах Європи

Розуміння наукового знання епохи Відродження бере свій поча­ток з відокремлення гуманітарних наук від теології, відстоювання найбільшої цінності БПісііа Ьитапііаз. Предметом науки стали сфери людської діяльності, в яких концентруються всі достоїнства людини. Однією з визначальніших сфер наукового вивчення стала історія. У XV—-XVI ст. історичні книги користувалися великою популярніс­тю. Проте історія ще не стала університетською дисципліною — її розглядали переважно як рід літератури.

 

Головне в історичній думці досліджуваного періоду — усвідом­лення історії як такої. Середньовіччя, яке закріпило уявлення про історію як об’єктивний, надособистісний процес, мислило її як обу­мовлену Проведінням, історичний час —* як лінійний, векторний, такий, що не мав зворотного напряму. Проте дійсні факти ще пере­пліталися в історичних творах із подіями біблійної історії. Для гума­ністичної історіографії історичне завжди мислилося на певній часовій дистанції, розглядалося як минуле. Історіографія цього періоду створила зовсім нову світську концепцію історії, нову, більш близьку до наукової, періодизацію історії, яка в дещо зміненій формі зберег­лась до нашого часу.

Одне з найважливіших досягнень гуманістів -— початок наукової критики джерел. їх заклик “до джерел” (“асі Гоп(е$”) означав запе­речення методу схоластики, намагання виявити історичні реальності, відбиті в документах. Гуманістична історіографія зробила важливий крок уперед у справі розвитку історичної критики. У ній вперше почали розглядати "Середні віки1’як особливий історичний період, якому і була присвячена більшість їхніх творів. Праці гуманістів були першою, початковою формою наукового знання історії, обмеженого і умовами епохи, і соціальним станом більшості гуманістів, і загаль­ним рівнем розвитку науки тих часів, проте їх ідеї стають основою сучасної історіографії.

У гуманістів виникла концепція “повороту історії”, яка сучасни­ми досліднііками (А. Ф. Лосєв) пов"язується з Петраркою: він першим заговорив про світлу античність і про очікуване повернення до забутого давнього ідеалу. Характерно, що це розуміння історії пронизувало всі сфери культури Відродження, знайшло відображення навіть в архітектурі. Досить згадати таких теоретиків архітектури, як Філілло Брунєлєскі і Антоніо Філарета. В їх аналізі розвитку архі­тектури виникає своя історіософія. Це засвідчує ще одну важливу тенденцію ренесансної історіографії — початок застосування історич­ного методу в дослідженні спеціальних дисциплін. Так, італійські гуманісти М. Фічіно та Дж. Пікко делла Мірандола в роздумах про релігію, намагались охопити майже всі її історичні форми. В поезії відрожувались античні традиції і переосмислювались жанри серед­ньовіччя (Людовіко Аріосто і його поема “Шалений Роланд”). Поряд із цим поглиблювався сам метод історичного пізнання, зокрема, щодо глибшого вивчення мов. Здійснювались переклади Біблії на латинську мову (Еразм Ротгердамський, 1469—1536), переклади античних мислителів і літераторів.

Особливістю гуманістичної історіографії було також намагання зрозуміти індивідуальне обличчя кожного античного мислителя, ціну-

валася не стільки абстрактна універсальність, скільки жива, конкрет­на особливість. Сучасний італійський вчений Е. Гарен у праці “Істо­рія у світогляді Відродження” пише про народження історії насам­перед як філології: як критичне усвідомлення себе та інших, усві­домлення відносин, побудованих на людських законах і відтворених силою розуму; як усвідомлення себе та інших у світі, створеному спільно та отриманому в усій його повноті, завдяки розпізнаванню всюди справ людських, і нарешті, усвідомлення самої цієї діяльності, її етапів та завоювань.

Усвідомлення змісту людської діяльності, набуття самосвідомості, полеміка із середньовічною схоластикою, виявлення власних харак­теристик свого часу порівняно з нею виступало в єдності почуття історії, яким володів гуманізм. Ці ідеї виражені також у поглядах філософів-гуманістів, насамперед Е. Роттердамського, М. Кузансько- го, французьких та іспанських мислителів. Вони мали вираження і в концепціях істориків. Ж. Боден у першій главі своєї книги “Метод, який полегшує пізнання історії” (15б6) підкреслював, що історія людей створюється людською волею, постійній зміні якої не видно кінця. Тому вивчати історію означало знову і знову виявляти і пізна­вати зміст цього творення, знаходячи у ньому взаємопроникнення практики і теорії.

У пошуках пояснення історичних подій, у звертанні до земних причин, людських мотивів, у намаганні раціонально пояснити історію гуманістична історіографія усвідомлює політику як особливу і важли­ву сферу людської діяльності, яка потребує спеціального вивчення.

З початку XVI ст. в історіографії виділяється школа, яка названа школою політиків. До неї належали політики за професією, які й історію розглядали переважно з політичної точки зору не лише тому, що бачили в ній засіб для досягнення певної політичної мети, а й тому, що вивчення історії для них було політичною школою. Вони намагалися зробити з історії певні політичні висновки. Але не по­одинокими були випадки, коли історик проводив в історіографії наперед визначену політичну схему.

Істориками-гуманістами політичної школи уважно вивчались праці античних істориків, уроки античної історії переносились ними на свій час. Роботи представників цієї школи написані італійською (вже не латинською) мовою, що дозволило ввести у вживання точні­шу історичну термінологію, чого бракувало письменникам -ритори­кам. До школи істориків-політиків належали Нікколо Макіавеллі (1469—1527) та Франческо Гвічгардіні (1483—1540);

Головна праця Н. Макіавеллі — багатотомна ‘‘Історія Флорен­ції” Йому також належать “Государ” та ін. Особливістю творчості Н. Макіавеллі була спрямованість до узагальнень: кожний факт його цікавив лише настільки, наскільки він міг бути матеріалом для висновку. Політична теорія, створена Н. Макіавеллі, в цілому повто­рює античних письменників. Його ідеалом виступало змішане прав­ління, у'якому народові мали належати певні права. До аристократії він ставився презирливо. Н. Макіавеллі звернувся до аналізу понять “народ”, ‘"нація”. Велику уьсгу приділяв військовій історії. Цікавим є реалістичний опис початку середньовіччя, який він пов’язував з падінням Римської імперії. Він робить одну з перших спроб висвіт­лення історії з точки зору політичної боротьби, за якою інтуїтивно відчував боротьбу класів.

Молодий сучасник Н. Макіавеллі — Ф. Гвіччардіні належав, на відміну від першого, до найзнатнішої династії Флоренції. Тому він обстоював зовсім інші політичні ідеї. Він теж написав “Історію Флоренції”. Але то був інший розгляд — не на тлі історії Італії, а в її внутрішніх спрямуваннях. Навіть обмежено демократичних рис, властивих Н. Макіавеллі, в цій роботі немає. Про народ Ф.Гвіччардіні пише з великим презирством. Його головна робота — “Історія Іта­лії”, у якій він повертається до гуманістичних традицій. Як історик, Ф. Гвіччардіні більший реаліст, аніж Н.Макіавеллі, але він зовсім пориває з “ідеєю блага”, вона замінюється “ідеєю держави”.

Гуманістична історіографія XVI ст. продовжувала дослідження біографічного напрямку. Зібранням біографій цієї епохи є відома книга Джордано Вазарі “Життя найвидатніших художників, скульпто­рів та архітекторів” (1550). У ніїї зроблено спробу розробити періо­дизацію історії мистецтв у Італії. Варті уваги і автобіографії, що з’являються в той час серед художників і письменників. Відома, наприклад, автобіографія скульптора Бенвенуто Челліяі.

У Франції та Англії першими історіографами-гуманістами були італійці. Так, у 1499 р. Людовік XII запросив гуманіста Павла Емілія з Верони та доручив йому написати історію Франції латинською мовою. Він написав “Десять книг про діяння франків”, дійшовши до 1488 р. При створенні своєї праці П. Емілій був змушений раху­ватися з рядом традицій, перш за все з існуванням у Франції офі­ційних хронік, складених з метою прославлення французької монар­хії. Нового матеріалу не було. Таким чином, історіографія Франції XVI ст. в цілому була більше пов’язана з середньовічними традиція­ми, ніж з гуманізмом.

В Англії таку саму роль запрошеного зіграв Полідор Вергілій, що створив історію Англії в 27 книгах. У деякому відношенні П. Вергілій був дещо більш вільним, бо в Англії не було авторитетних хронік. Він писав історію, ретельно добираючи новий історичний матеріал.

У той самий час, коли в Германії кінця XV — початку XVI ст. починає розвиватися гуманізм, назріває і великий рух соціально-релі­гійного характеру, починається Реформація. Оскільки за цих умов у сфері ідеології на перший план висуваються релігійні питання, то течія, що ставила б як одне з докорінних питань — звільнення істо­ріографії від церковного впливу, не могла мати успіху. Тому гума­ністична історіографія швидко переростає в історіографію реформації та контрреформації.

Це позначилось навіть на таких великих представниках німець­кого гуманізму, як Б. Ротгердамський, Й. Рейхлін, У. фон Гуттен. Проблеми підготовки релігійної реформації відіграють величезну роль в їх гуманістичних інтересах. Вони залишиш помітний слід в істо­ріографії, хоча самі й не були історіографами* Робота над давніми текстами, яку здійснили Е. Ротгердамський та Й. Рейхлін, усі впроваджені ними підготовчі прийоми історичної та філологічної кришки, робота над риданням правильних текстів — все це їхня велика заслуга перед наукою. Й. Рейхлін залишився в історії Германії в зв’язку із боротьбою проти знищення давньоєврейських книг, які він розглядав як джерело вивчення історії християнства. “Справа про єврейські книги” або “рейхлінівська суперечка” з теологами Кельнського університету точилась кілька років, позицію Й.Рейхліна в ній підтримали гуманісти різних країн.

З гуманістів, які водночас були істориками, можна назвати Беата Ренана (1486-—-1547). Він був другом Еразма, одним із найвидатніших гуманістів Германії, чудовим знавцем мов, що мав серйозну філоло­гічну підготовку. Б. Ренан написав працю ‘‘Історія Германії” в трьох книгах (1531) на основі першоджерел (переважно давньогерман­ських), добре їх цитував і з великою майстерністю критично аналі­зував. Але все таки він був більше збирачем і знавцем матеріалу, ніж істориком, узагальнень він не дав.

Демократична течія в Реформації знайшла відображення в творчості Себастьяна Франка (1499—1542). Його важливими працями були “Хроніка, літопис та історична Біблія від створення світу до 1531 р.”, “Хроніка Германії” (1538) тощо. С.Франк виступав не лише, як історик, а й як філософ, із незвичними на той час елементами історизму та діагіектшш. Реальний світ йому уявлявся відображенням дійсного світу ідеї. В основу філософії історії С. Франка покладено вчення про розвиток і прогрес. Розум він тлумачив як дійсний двигун історії.

Реформація внесла новий елемент в історіографію, підкорила її меті віросповідальної полеміки. Провідне місце посіла історія церкви, але її висвітлення носило тенденційний характер. Прикладом можуть бути “Магдебурзькі центурії” Матвія Власика (Флаціуса, 1520—1575), який був один час професором Віттенберзького університету. Метою цієї праці було довести, що спокон віку в церкві було не папське антихристове вчення про віру, а євангельське. '‘Центурії” мали вели­кий вплив на всю європейську історіографію церкви, як протестант- ську, так і католицьку. -

Формування національних мов та ініціація їх наукового вивчення

Сфера наукового інтересу мовознавців і літераторів епохи Відрод­ження значно розширилася, оскільки крім латинської мови у поле зору і вивчення включаються ще й інші, майже забуті, класичні мови, насамперед — грецька. Граматики і словники класичних мов пишуть Юлій Цезар Скалігер (1484—1558), Роберт Стефанус (1503—1559), його син Генріх Стефанус (1528—1598) та інші.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-18; Просмотров: 488; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.