Спільна зовнішня політика безпеки як особливий напрямок зовнішньополітичної діяльності ЄС

Інтеграція в області ОВПБ йшла зі значними труднощами. Перша спроба інтеграції була зроблена в початку 1952 року, коли Франція, ФРН, Італія і Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали договір про заснування Європейського Оборонного співтовариства (ЕОС). Однак парламент Франції заблокував створення ЕОС. Інтеграція стала розвиватися в напрямку від економіки до політики.

Маастрихтський договір 1993 вперше ввів поняття трьох опор ЄС. Другий опорою є формування Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, в договорі проголошуються наступні принципи: захист спільних цінностей відповідно до Статуту ООН; посилення безпеки ЄС;збереження миру і міжнародної безпеки; підвищення одноосібної ролі ЄС у визначенні єдиної зовнішньої політики; створення Підрозділи з планування нової політики і раннього попередження з метою аналізу міжнародних подій та вироблення рішень; введення посади Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

ОВПБ стала новим напрямком діяльності ЄС, що розвиває досвід «європейського політичного співробітництва» і передбачають узгодження і здійснення країнами ЄС спільних зовнішньополітичних дій на основі одноголосно прийнятих рішень.

Амстердамський договір (1997) реформував ОВПБ з метою підвищення ефективності її функціонування. Були передбачені наступні інституційні новації: - «Загальна Стратегія», можливість «конструктивного утримання» від участі у зовнішньополітичних акціях, посада Верховного Представника з ОВПБ і додатковий апарат зовнішньополітичного планування у складі Генерального Секретаріату Ради ЄС, а також положення про поступове включення Західноєвропейського союзу і підлеглих йому органів в загальну систему інститутів ЄС. Поворотним пунктом у вирішенні питання про інтеграцію в ОВПБ стала зустріч Ширака і Блера в Сан-Мало в грудні 1998 р Була сформульована мета - забезпечити Євросоюзу військові можливості для виконання так званих «Петерсберзьких місій» У червні 1999 року на саміті в Кельні країни ЄС прийняли рішення про поглиблення ВП координації та переході до проведення спільної політики в галузі безпеки та оборони (СЄПБО).Вироблення і проведення цієї політики зобов'язали верховному представникові ЄС з питань ВП і безпеки. В руках верховного представника стали концентруватися повноваження, пов'язані з представництвом політ. і військово-політ. інтересів ЄС у відносинах із зовнішніми партнерами.

Однак інтеграція в ЄС в області взаємин із зовнішнім світом здійснюється передусім через міжурядову координацію і в набагато меншій мірі - через делегування повноважень на рівень інтеграційного об'єднання. Сфера ВП залишається досить чутливою, і держави вельми обережні в тому, що стосується відмови від своїх прав і можливостей у цій галузі. В результаті через розбіжність ВП орієнтирів і пріоритетів країн-учасниць «єдина ВП» нерідко виявляється неможливою навіть на основі узгодження позицій.

З 2000 року функціонують нові структури ЄС - Комітет з політики і безпеки (для погоджень по ВП і військових питань) і Військовий комітет.

Лісабонський договір 2009 розширив сферу повноважень у сфері зовнішньої та оборонної політики ЄС. Був введений пост представника ЄС у сфері зовнішньої та оборонної політики.

Дата добавления: 2014-12-16