Види речових прав. 3 страница

судебный процесс. Приобретатель требовал вещь, которую приобретал,

угверждая, что она принадлежит ему. Отчуждатель признавал требование

истца. Претор, перед которым ос у'ществлялась эта процедура, признавал

право собственности за приобретателем.

Передача. Требовалась новая, более простая, легкая и доступная форма

перенесения права. Такая форма уже имелась в праве народов. Она называлась—

традиция и заключалась в передаче фактического владения вещью от

отчужадателя к приобретателю, т.е. выполнении предварительного соглашения,

каким является договор купли-продажи мены, дарения и т.п. Для перенесения

права собственности посредством традиции имело значение основание, по

которому передача совершалась. Этим основанием и была взаимная воля сторон,

выраженная в договоре, которая должна была предшествовать передаче вещи.

Традиция же была лишь ее выполнением, заключительным актом. Первоначально

традиция в Риме применялась только для неманципных вещей, приобретатели

которых не имели римского гражданства. Однако уже во времена Юстиниана

традиция ввиду ее простоты и доступности полностью вытеснила как

манципацию, так и уступку права, став господствующей формой приобретения

права собственности.

Вербальні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного

проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували

з моменту проголошення їх — уегЬіх. Звідси і їхня назва — вербальні. Це

найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника

патрону при звільненні і встановленні приданого. Сутність вербальних

договорів в найбільшій мірі відображає стипуляція. Це договір, що

встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і

відповідної відповіді майбутнього боржника Укладання договору проходило в

присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення

стипу-ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не

допускала ніякого представництва. Стипуляція — це суто формальний договір

навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише

кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі

виконати вимогу кредитора. Найчастіше Стипуляція застосовувалась для

оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука —

договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність

третьої особи (поручника) за виконання зобов 'язання боржником.

Літеральні (письмові)

договори Письмовими

контрактами називали договори, які укладалися письмово.

Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі. оскільки

письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою

формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах

Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми,

без матеріальної основи договору Одна з форм літерального контракту, яку

претори широко практикували в класичний період, був синграф — фіксований

факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому

документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і

свідками, що були присутні при цьому. В період абсолютної монархії синграфи

поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий

документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже. виникає

інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що

складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним.

Поняття володіння.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння»

мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від

права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні

мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння Навіть зараз

ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а

власника — від володільця Разом з тим такі різні правові категорії

змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар

речі, незалежно від наявності права на неї; власниік — фактичний володар

речі й має право власності на неї. Припускають, що володіння як

фактичне обпадання річчю походить від освоєння земель родами. Володіння,

основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне

обпадання річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на

будь-якому іншому, проте воно не буде володінням, оскільки основане на

праві. Володіння як фактичне обладання річчю — просто факт. У ранній період

римські юристи перший елемент володіння — фактичне володіння розуміли

досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо.

Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обпадання річчю не

обов'язково брати її в руки.Під фактичним обпаданням річчю вони розуміли

нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно

знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності. Другий елемент

володіння характеризує суб'єктивне ставлення обладателя до речі.

Володілець повинен вважати річ своєю. Отже, не всяке фактичне обпадання

річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі. Отже.

володіння — це фактичне обладатя річчю, поєднане з наміром вважати її

своєю, а держання — фактичне обла-дання річчю без наміру вважати її своєю

(наприклад, обладатель речі на підставі договору). Той, хто знайшов

загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає

волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її

привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим

власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

Емфітезіс та суперфіцій

Эмфитевзис.

Эмфитевзис можно определить как долгосрочное, отчуждаемое и наследственное

право пользования чужой землей сельскохозяйственного назначения. Это право

не было ограничено никакими сроками, поэтому его называли вечным. Впрочем,

в источниках встречается высказывание, что эмфитевзис не может длиться

свыше двух тысяч лет. Устанавливается эмфитевзис все же посредством

договоров и иных сделок. Так, между римскими юристами шли оживленными споры

о том, является ли эмфитевзис договором купли-продажи или найма. В

императорский период пришли к выводу, что это отношения особого рода,

устанавливаемые специальным договором эмфитевзисным контрактом.

Первоначально эмфитевзис устанавливался в форме «эмфитевтической продажи»,

передававшей нанимателю право пользования землей. Последний выплачивал

умеренную покупную цену и обязывался ежегодно выплачивать арендную плату

деньгами или натурой. Эмфитевзис мог устанавливаться также посредством

других сделок. Субъект эмфитевзиса (эмфитевта) обладал довольно широкими

правами. Формально он не являлся собственником земли, обладая только правом

пользования ею, а фактически осуществлял все правомочия собственника

(владение, пользование и распоряжение в полном объеме) в пределах полного

сельскохозяйственного производства, т.е. не будучи ограниченным никакими

рамками. Эмфитевта мог изменять хозяйственное назначение земли (только не

ухудшать), устанавливать на нее залог и сервитуты. Он получал право

собственности на все доходы и плоды. Как владелец он пользовался

владельческой защитой, т.е. владельческими интердиктами, и одновременно как

управомоченный собственника мог пользоваться петиторными исками. Права

эмфитевзиса переходили по наследству как по завещанию, так и по закону.

Эмфитевзис мог быть подарен (продан) любому третьему лицу. Однако эмфитевта

должен был уведомить об этом собственника земли, поскольку последнему

принадлежит преимущественное право на покупку эмфитевзиса. Если же

собственник земли откажется от своего преимущественного права, то эмфитевта

может продать свои правомочия любому третьему лицу, передав 2% цены

собственнику земли. Обязанности эмфитевты состояли в добре совестном и

рачительном ведении хозяйства, хорошей обработке земли. Он обязан был

платить все причитающиеся на землю налоги, выполнять другие государственные

и общественные повинности. Основная обязанность эмфитевты - уплата

ежегодной ренты (деньгами и натурой), которая обычно была ниже наемной

платы.

Эмфитевзис мог быть прекращен, если эмфитевта существенно ухудшал

земельный надел, в течение трех лет не уплачивал ренты или публичных

налогов.

Для защиты своих прав эмфитевта имел специальный вектигальный иск.

Собственник земли также имел иск против эмфитевты.

Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику

землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі,

належали власнику земельної ділянки. Однак розширення міст вимагало нового

будівництва, для якого вільних земель не було. Для розв'язання цього

протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім і

приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За

Юстініаном, суперфіцій — довгострокове, відчужуване і успадковуване право

користування чужою землею для забудови. Право власності на споруджену

будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом— будівля слідує за

землею. Суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на

чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: право продати,

подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими

строками не було обмежене. Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику

землі поземельну ренту, а в державну скарбницю — встановлені податки та

інші платежі. Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захищалось

право суперфіція всіма засобами захисту прав власника. Крім того, був

створений ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

Забезпечення зобов'язань

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язання було виконане

реально і в установлений строк. У випадку його невиконання боржником

кредитор має право повернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє

бути впевненим як в реальному і своєчасному виконанні самого зобов'язання,

так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням

зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували

боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням

негативних для нього наслідків.Римляни розробили досить широку сисі ему

правових засобів забезпечення зобов'язань, основними з яких є: завдаток,

неустойка, застава, порука Завдаток—

грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше

покупець) дає другій стороні — кредитору (продавцю) в момені укладення

договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укладення

договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, проте

завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функцію він набував

уже в епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Ця функція

полягала в примусі боржника до виконання зобов'язання. При забезпеченні

зобов'язання за здатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від

виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов'язаний був

повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору

завдаток зараховувався як частка платежу за зобов'язанням.

Неустойка — визначена в договорі

грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредитору в разі

невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Вона укладалась у формі

стипуляції і мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо

основний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась

недійсною і неустойка. У разі невиконання зобов'язання кредитор мав право

вимагати або виконання зобов'язання, або виплати неустойки. Витребування

виконання зобов'язання і виплати неустойки допускалось лише як виняток (так

звана кумулятивна неустойка). Застава — право на чужу річ.

Викладається у відповідному розділі.

Система цив. процессу.

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період

принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд

справи в суді. Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання,

друга — в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу,

що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді

без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце

лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і

погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не

вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не визнавав, він підлягав

обов'язковому розгляду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді)

На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення доцільності поділу римського

цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли

перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного

процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського

приватного права.

Поняття договорів

Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована

на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або

припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох

сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є

угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або

про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів —

двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами. Існували також три-

і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися

порівняно рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або

відмова від здійснення дії.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте

це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав

виникнення зобов'язань. Однак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча

переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття

зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім

договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів. Римська

договірна система розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які

істотно відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і

забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не

допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди

(за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного значення.

Проте під впливом товарообігу, що швидко розвивався, класичне і покласичне

право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за

межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного

значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні

якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної

відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського

господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом

контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені

були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного

захисту. Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і

зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки

право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад,

договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки,

— двосторонніми | |

Дата добавления: 2015-05-10