Поняття суспільної свідомості. Рівні та форми суспільної свідомості

Свідомість – найвища, відповідна лише людини форма відображення об’єктивної дійсності, спосіб її відношення до себе, опосередкований загальнимим формами суспільно історичної діяльності людей.

Сукупність характеристик свідомості, які є спільними для певної соціальної групи або для суспільства в цілому, називають суспільною свідомістю (духовним життям суспільства). Як духовне життя взагалі, так і духовне життя суспільства зокрема не зводиться до усвідомленої частини його, але термінологічні традиції тут настільки міцні, що ми вживатимемо термін «суспільна свідомість» у широкому значенні як синонім суспільного духовного життя в цілому.

Духовне життя окремої людини містить в собі елементи свідомості того суспільства і тих соціальних груп, членом яких вона є, і неповторні індивідуальні риси. Суспільна свідомість, постаючи чимось спільним у відношеннні до індивідів, водночас щодо інших типів суспільної свідомості є унікальною: наприклад, національна свідомість певного типу культури, певної епохи.

Суспільна свідомість відрізняється від індивідуальної за своїми носіями (це свідомість групи і суспільства), роллю (відображає світ з позиції групи і суспільства) і способом, існування (суспільна свідомість немовби «дводомна»—наслідки діяльності її поза індивідуальною свідомістю: у бібліотеках, музеях тощо, а ключ до розуміння захований у свідомості окремих людей).

Суспільна свідомість стосовно духовного життя індивіда постає як щось об'єктивне, зберігаючи водночас свою духовну природу. В традиціях світової філософії співвідношення їх фіксується у поняттях «дух» (духовне, що виступає у своєму об'єктивному аспекті) і «душа» (духовне в межах суб'єктивної реальності).

Суспільна свідомість постає у житті суспільства у чотирьох основних аспектах: 1) як відображення об’єктивної реальності; 2) як керування діяльністю суспільства; 3) як створення програм, що спроможні керувати діяльністю суспільства; 4) як самоцінне духовне життя.

Відповідно суспільна свідомість постає, по-перше, як результат об'єктивного процесу розвитку суспільства; по-друге, як програма, що керує діяльністю суспільства; по-третє, як основа духовного виробництва; по-четверте, як духовне життя суспільства.

Зрозуміло, що і співвідношення суспільної свідомості і суспільного буття у всіх чотирьох випадках має бути різним.

Відносна незалежність свідомості від буття в суспільному житті полягає не в тому, що залежність свідомості від буття є абсолютною, а в тому, що свідомість і буття є абсолютно залежними або незалежними одне від одного в одних об'єктивних інтервалах (умови взаємодії) і відносно залежні або незалежні в інших. Буття не залежить від свідомості абсолютно, оскільки воно існувало до свідомості й існує в певних межах поза дією свідомості. Буття не залежить від свідомості відносно, бо сама дія свідомості можлива лише відповідно до об'єктивних законів буття (неможливість порушення законів визначає незалежність, а можливість дії у їх межах—залежність). Свідомість, не-залежить від буття абсолютно в межах власної самоцінності (людина, яка дотримується певних моральних норм, може вмерти, але моральний ідеал, виникнувши, стає цінністю безумовною, тобто абсолютною).

Виділяються два рівні суспільної свідомості: стихійний та усвідомлений. Стихійний рівень - це суспільна підсвідомість, ті цінності, повсякденні уявлення, норми, які помітно впливають на наше життя, але не виявляються у виразній формі, тим більше не зазнають рефлексії.

Рівні Компоненти	Стихійний	Усвідомлений
Цінності	Суспільна психологія	Ідеологія
Знання	Повсякденні	Наукові
Норми	Такі, що формуються стихійно на грунті суспільної психології та повсякденних знань	Ідеологічні і науково-обгрунтовані

Крім компонентів і рівнів суспільна свідомість містить у собі форми, тобто окремі види її, кожний з яких характерний певним співвідношенням цінностей, знань та норм, що існують як на стихійному, так і на усвідомленому рівні. Система суспільної свідомості відповідає системі надбудовних суспільних відносин. Форми суспільної свідомості народжуються як відображення суспільних відносин і живуть власним внутрішнім життям.

Визначають такі форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська. Як правило, політика і право у буденній свідомості ототожнювалися з їхніми історичними формами, які притаманні суспільствам, що побудовані на класових антагонізмах. Внаслідок цього в центр політики ставили владу одного класу над іншим, а право розу­міли як волю панівного класу, зведену до закону. Отже, пошуки різних форм співробітництва і взаємопорозуміння про­диктовані потребою виживання людства, вирішення його гло­бальних проблем. Це може бути здійснене лише зусиллями всієї світової спільноти.

Незважаючи на всю різноманітність історичних форм суспільних відносин, в них зберігаються спільні інваріантні моделі, які зумовлені тим, що за будь-яких обставин люди (суб'єкти) мають справу або з об'єктами будь-якої природи — від якоїсь каменюки до інформаційних систем (суб'єктно-об'єктні відносини), або з іншими суб'єктами — окремими людьми, групами, спільнотами (суб'єктно-суб'єктні відносини). Політичні і правові відносини, як і моральні, є суб’єктно-суб'єктними відносинами. Однак ці відносини — відносини різних рівнів, і як такі вони орієнтовані на різні цінності. Ці відмінності, мабуть, мають загальний характер.

Політичні відносини виникають тоді, коли суб'єкти змушені керувати один одним, а правові—коли виникає нагальна потреба відрегулювати політичні відносини на основі законних прав суб'єктів відносин. Такі відносини, і це очевидно, виникають лише за умов істотно різкої спрямованості інтересів суб'єктів, коли ці інтереси суперечать один одному. Мрія про часи, коли такі ситуації абсолютно зникнуть з життя людей, це, ма­буть, мрія про рай. У суспільствах різного типу суперечності вирішуються або шляхом придушення інтересів одних суб'єктів іншими в політиці і закріпленням цього придушення у праві (антагоністичні суспільства), або шляхом керування узгодженням цих інтересів на грунті права, що виходить з максимально досяжної єдності інтересів окремих суб'єктів і суспільства за­галом. У другому випадку регулювання відносин теж має політичний і правовий, а не моральний характер, оскільки джерелом регулювання є зовнішня примусова необхідність: люди підкоряються владі та праву не тому, що це кожного разу відповідає їхнім інтересам. Вони добровільно роблять поступки іншим суб'єктам, цілком усвідомлюючи, що у протилежному випадку суспільство зруйнується.

Совість як внутрішній механізм прийняття моральних рішень уособлює концентрований вираз раціонального і чуттєво-емоційного досвіду моральних взаємин людей; голос її має примусову силу, бо вимагає здійснити одні вчинки і забороняє інші.

Моральна свідомість існує у вигляді цінностей (що виражають уявлення про обов'язок, добро, честь, гідність та ін.), норм (що виражені у моральних кодексах, заповідях, прислів'ях, приказках тощо) і знань (що розкривають та обгрунтовують мо­ральні цінності та норми). Проте врешті-решт рівень морального життя суспільства визначається нашими вчинками, тобто діями на основі вибору між моральними і аморальними ціннісними орієнтаціями (добром і злом, обов'язком і його відсутністю тощо). Основою морального вибору є наявність набору об'єктивних можливостей, наявність внутрішньої можливості впливати на реалізацію тих чи інших зовнішніх можливостей, якщо мати необхідні знання і докласти потрібних зусиль. Тією мірою, якою людина володіє цими знаннями і може докласти зусиль (міг, але не схотів), вона вільна, а тому несе моральну відпові­дальність.

Естетична свідомість регулює поведінку людини на такій же глибокій основі, як і моральна, але своїми особливими засобами. Можна зрозуміти політичне значення певного вчинку, юридичне обгрунтувати його, прийняти його совістю за умови, якщо до цього він буде сприйматися як естетично прекрасний, як такий, що є гідним до естетичного почуття.

Естетична свідомість не зводиться до мистецтва (професійної форми її) так само, як наука не зводиться до людського пізнання. Вона проймає людські відносини, побут, манери, упорядкування середовища, бо скрізь, людина «будує» також і за законами краси.

Красу як ключову цінність естетичної свідомості можна визначити як символічне чуттєво-емоційне вираження відповідності реальності ідеалу. Краса визначає цілісний настрій життя людини.

Естетична свідомість, виконує вельми важливу роль у бутті людини: надає її ставленню до життя чуттєво-емоційної (а не просто логічно побудованої) цілісності, боронить її особистість від «розщеплення» у складних і суперечливих си­туаціях.

Тривалий час релігійна свідомість висвітлювалась вітчизняною літературою однобічно—«релігія—це опіум для народу», «духовна сивуха». Негативну роль відіграють і недосконала мораль, і хибна критика, і поганий естетичний смак. Релігійна свідомість, як і будь-які інші форми, може народжувати хибні висновки і закріплюватись у реакційних громадських інститутах. Виникає запитання: «А чи є в неї свої специфічні «раціональні зерна», своє особливе, нередуційоване до інших ставлення до світу?»

Буддизм дав людині змогу зрозуміти, що єдність душі кожного і глибинних основ — вища за всі кастові відмінності. Християнство вперше осмислило рівність людей незалежно від їх національності та соціальної належності і вперше усвідомило історію людства не як рух по колу, а як шлях до ідеалу. Релігія освітлювала і проповідувала людські норми моралі.

Саме святе і є ключовою цінністю релігійної свідомості, що взята в позитивному і нешвидкоплинному аспекті. Релігійна свідомість не має специфічних знань: логічне доведення існування буття Бога (як спростування його буття такими аргументами, як «наші космонавти літали далеко, а Бога не бачили») — цілковита схоластика. Наукова логіка не замінить і не сформулює ані совість, ані естетичний смак.

У релігійній свідомості нескінченність і вічність, які не можуть бути виражені через скінченні речі і явища, а тому не можуть бути зведені до понять і окремих зразків, безпосередньо відкриваються людському духові, заряджаючи його благодатною енергією.

Єдина норма, яка, на думку релігійної свідомості, визнає святість усього сущого,— це поводити себе у світі не тільки як у майстерні, а й як у Храмі, тобто бачити навколо себе, у самому собі не лише функціонально корисну скінченність, а й самоцінність, співпричетність до нескінченності та вічності природи, і історії, і своєї душі (не у розумінні безсмертя її, а співпричетності до макрокосму). Людина має право обирати і пропагувати релігійну віру або невіру за умови, якщо ані перше, ані друге не призводять до асоціальних наслідків, не руйнують право і мораль.

Дата добавления: 2015-05-08