Кто мыслит абстрактно.

Г.В.Ф.Гегель

Отсканировано с: Гегель Работы разных лет. В двух томах. Т. 1. Сост., общая ред. и вступит, статья А. В. Гулыги. М., «Мысль», 1972. 668 с.; С.388 – 394

Мыслить? Абстрактно? Sauve qui peut! — «Спасайся, кто может!» — наверняка завопит тут какой-нибудь наемный осведомитель, предостерегая публику от чтения статьи, в которой речь пойдет про «метафизику». Ведь «метафизика» — как и «абстрактное» (да, пожалуй, как и «мышление») — слово, которое в каждом вызывает более или менее сильное желание удрать подальше, как от чумы…

…Кто мыслит абстрактно? — Необразованный человек, а вовсе не просвещенный. В приличном обществе не мыслят абстрактно потому, что это слишком просто, слишком неблагородно (неблагородно не в смысле принадлежности к низшему сословию), и вовсе не из тщеславного желания задирать нос перед тем, чего сами не умеют делать, а в силу внутренней пустоты этого занятия.

Почтение к абстрактному мышлению, имеющее силу предрассудка, укоренилось столь глубоко, что те, у кого тонкий нюх, заранее почуят здесь сатиру или иронию, а поскольку они читают утренние газеты и знают, что за сатиру назначена премия, то они решат, что мне лучше постараться заслужить эту премию в соревновании с другими, чем выкладывать здесь все без обиняков.

В обоснование своей мысли я приведу лишь несколько примеров, на которых каждый сможет убедиться, что дело обстоит именно так. Ведут на казнь убийцу. Для толпы он убийца — и только. Дамы, может статься, заметят, что он сильный, красивый, интересный мужчина. Такое замечание возмутит толпу: как так? Убийца — красив? Можно ли думать столь дурно, можно ли называть убийцу — красивым? Сами, небось, не лучше! Это свидетельствует о моральном разложении знати, добавит, быть может, священник, привыкший глядеть в глубину вещей и сердец.

Знаток же человеческой души рассмотрит ход событий, сформировавших преступника, обнаружит в его жизни, в его воспитании влияние дурных отношений между его отцом и матерью, увидит, что некогда этот человек был наказан за какой-то незначительный проступок с чрезмерной суровостью, ожесточившей его против гражданского порядка, вынудившей к сопротивлению, которое и привело к тому, что преступление сделалось для него единственным способом самосохранения. Почти наверняка в толпе найдутся люди, которые — доведись им услышать такие рассуждения — скажут: да он хочет оправдать убийцу! Помню же я, как некий бургомистр жаловался в дни моей юности на писателей, подрывающих основы христианства и правопорядка; один из них даже осмелился оправдывать самоубийство — подумать страшно! Из дальнейших разъяснений выяснилось, что бургомистр имел в виду «Страдания молодого Вертера».

Это и называется «мыслить абстрактно» — видеть в убийце только одно абстрактное — что он убийца и называнием такого качества уничтожать в нем все остальное, что составляет человеческое существо.

Иное дело — утонченно-сентиментальная светская публика Лейпцига. Эта, наоборот, усыпала цветами колесованного преступника и вплетала венки в колесо. Однако это опять-таки абстракция, хотя и противоположная. Христиане имеют обыкновение выкладывать крест розами или, скорее, розы крестом, сочетать розы и крест. Крест — это некогда превращенная в святыню виселица или колесо. Он утратил свое одностороннее значение орудия позорной казни и соединяет в одном образе высшее страдание и глубочайшее самопожертвование с радостнейшпм блаженством и божественной честью. А вот лейпцигский крест, увитый маками и фиалками, — это умиротворение в стиле Коцебу, разновидность распутного примиренчества — чувствительного и дурного.

Мне довелось однажды услышать, как совсем по-иному расправилась с абстракцией «убийцы» и оправдала его одна наивная старушка из богадельни. Отрубленная голова лежала на эшафоте, и в это время засияло солнце. Как это чудесно, сказала она, солнце милосердия господня осеняет голову Биндера! Ты не стоишь того, чтобы тебе солнце светило, — так говорят часто, желая выразить осуждение. А женщина та увидела, что голова убийцы освещена солнцем и, стало быть, того достойна. Она вознесла ее с плахи эшафота в лоно солнечного милосердия бога и осуществила умиротворение не с помощью фиалок и сентиментального тщеславия, а тем, что увидела убийцу приобщенным к небесной благодати солнечным лучом.

— Эй, старуха, ты торгуешь тухлыми яйцами! — говорит покупательница торговке. — Что? — кричит та. — Мои яйца тухлые?! Сама ты тухлая! Ты мне смеешь говорить такое про мой товар! Ты! Да не твоего ли отца вши в канаве заели, не твоя ли мать с французами крутила, не твоя ли бабка сдохла в богадельне! Ишь целую простыню на платок извела! Знаем, небось, откуда все эти тряпки да шляпки! Если бы не офицеры, не щеголять тебе в нарядах! Порядочные-то за своим домом следят, а таким — самое место в каталажке! Дырки бы на чулках заштопала! — Короче говоря, она и крупицы доброго в обидчице не замечает. Она мыслит абстрактно и все — от шляпки до чулок, с головы до пят, вкупе с папашей и остальной родней — подводит исключительно под то преступление, что та нашла ее яйца тухлыми. Все окрашивается в ее голове в цвет этих яиц, тогда как те офицеры, которых она упоминала, — если они, конечно, и впрямь имеют сюда какое-нибудь отношение, что весьма сомнительно, — наверняка заметили в этой женщине совсем иные детали.

Но оставим в покое женщин; возьмем, например, слугу — нигде ему не живется хуже, чем у человека низкого звания и малого достатка; и, наоборот, тем лучше, чем благороднее его господин. Простой человек и тут мыслит абстрактно, он важничает перед слугой и относится к нему только как к слуге; он крепко держится за этот единственный предикат. Лучше всего живется слуге у француза. Аристократ фамильярен со слугой, а француз — так уж добрый приятель ему. Слуга, когда они остаются вдвоем, болтает всякую всячину—смотри «Jacques et son maitre» Дидро, — а хозяин покуривает себе трубку да поглядывает на часы, ни в чем его не стесняя. Аристократ, кроме всего прочего, знает, что слуга не только слуга, что ему известны все городские новости и девицы и что голову его посещают недурные идеи, — обо всем этом он слугу расспрашивает, и слуга может свободно говорить о том, что интересует хозяина. У барина-француза слуга смеет даже рассуждать, иметь и отстаивать собственное мнение, а когда хозяину что-нибудь от него нужно, так приказания будет недостаточно, а сначала придется втолковать слуге свою мысль да еще и благодарить за то, что это мнение одержит у того верх.

То же самое различие и среди военных; у пруссаков положено бить солдата, и солдат поэтому — каналья; действительно, тот, кто обязан пассивно сносить побои, и есть каналья. Посему рядовой солдат и выглядит в глазах офицера как некая абстракция субъекта побоев, с коим вынужден возиться господин в мундире с портупеей, хотя и для него это занятие чертовски неприятно.

Фрідріх Ніцше

По той бік добра і зла

Відскановано: Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла (прелюдія до філософії майбутнього), Генеалогія моралі/ Пер. з нім. А. Онишко.- Львів: Літопис, 2002

<…>

6. Мало-помалу я з'ясував, чим була дотепер будь-яка ве­лика філософія: самосповіддю її творця, своєрідними ми­мовільними і непомітними для нього самого мемуарами. Так само мені стало зрозуміло, що моральною (чи амо­ральною) метою будь-якої філософії є, власне, формуван­ня живого зародка, з якого щоразу мала б вирости ціла рос­лина. Воістину, ми вчинимо добре й мудро, якщо, з'ясову­ючи, як саме виникли найтуманніші метафізичні тверджен­ня цього філософа, спочатку поцікавимося: яку мораль він має на увазі? Тому я аж ніяк не вірю, що матір'ю філософії є «жага пізнання», а дотримуюсь думки, що тут, як і в інших випадках, діє якась інша інстинктивна жага, використову­ючи пізнання (і невідання!) тільки як інструмент. Коли ближче придивитися до основних інстинктів людини, дослі­джуючи, як задалеко саме в цьому випадку вони можуть поширювати свій вплив як генії (чи демони, чи біси), які дають натхнення, ми побачимо, що всі ці інстинкти свого часу вже брались до філософії і кожний із них претендує на роль найвищої мети існування та повновладного господаря решти інстинктів. Бо кожний інстинкт прагне влади, і тому вдається до філософувань. Звичайно, у вчених, у справжніх людей науки, може бути по-іншому - «краще», коли зав­годно, — там справді може існувати щось схоже на жагу пізнання, якийсь незалежний годинничок, що накручений як слід, відважно працює без істотної співучасти решти по­тягів ученого. Тому справжні «інтереси» вченого звичайно зосереджуються на чомусь зовсім далекому від науки, на­приклад, на сім'ї чи заробітку, або ж на політиці. А те, до якої саме галузі знань приставлений той внутрішній ма­ленький механізм, майже не має значення; байдуже, чи «пер­спективний» молодий трудівник стає добрим філологом, мікологом чи хіміком: фах аж ніяк не характеризує його. Натомість у філософа немає абсолютно нічого безособистісного, а надто його мораль явно і недвозначно засвідчує, хто він такий, тобто як ієрархізовані найпотаємніші ін­стинкти його натури.

<…>

42. На світ з'являється нова порода філософів, і я відва­жусь охрестити їх не позбавленим небезпек ім'ям. На­скільки я їх розгадую, наскільки вони дозволяють себе розгадати, — бо їм притаманно десь у чомусь хотіти бути загадкою, — цим філософам дуже кортіло б мати право, а може, й сваволю, називатися спокусниками. А втім, і сама ця назва — тільки спроба і, коли хочете, спокуса.

43. Чи справді ці прийдешні філософи - нові прихильники «Істини»? Досить імовірно, бо всі дотеперішні філософи любили свої істини. Але вони, певна річ, не стануть дог­матиками, їхня гордість і їхній смак мусять спротивитися тому, щоб їхня істина була б водночас істиною для кож­ного, — а саме це й досі потаємне прагнення і прихований намір усіх догматичних поривань. «Моє судження — це моє судження, і далеко не кожен має на нього право», — ска­же, мабуть, такий філософ майбутнього. Отже, слід позбу­тися поганого смаку: бажати однодумства з багатьма. «Бла­го» перестає бути благом, коли про нього просторікує твій ближній. І звідки взагалі може взятися «спільне благо»! У самих цих словах закладена суперечність: призначене для загалу завжди має невисоку вартість. Зрештою, має бути так, як є І як було завжди: великі речі дістаються великим людям, безодні — глибоким, лагідність та огида — чутли­вим і, загалом і коротко, все рідкісне - рідкісним.

<…>

211. Наполягаю на тому, щоб філософських трударів і вза­галі людей науки перестали нарешті плутати з філософа­ми, - щоб саме тут суворо віддавали «кожному своє», а не тому забагато, а цьому замало. Цілком може бути, що для виховання справжнього філософа йому слід постояти на всіх щаблях, на яких зупинились і мусять зупинитися його слуги, наукові трударі філософії, а сам він, мабуть, має бути і критиком, і скептиком, і догматиком, і Істориком, а понад усе поетом, збирачем і мандрівником, розгадником загадок, моралістом, пророком і «вільним духом», — одне слово, майже всім, щоб пройти все коло людських вартос­тей і відчуттів вартости, щоб мати змогу різними очима і з різним сумлінням дивитися з вершини в будь-яку далечінь, з глибини в будь-яку височінь, із закутка в будь-який простір. Але все це — тільки передумова його завдання, а саме зав­дання вимагає чогось іншого: наполягає, щоб він створю­вав вартості Згаданим філософським трударям слід, за шляхетним прикладом Канта і Геґеля, виявити і загнати у формули величезну кількість наявних оцінок, тобто ре­зультати минулих оцінювань І творення оцінок, що стали панівними і якийсь час називалися «істинами», чи то у сфері логіки та політики (моралі), чи то мистецтва. Від цих догматиків залежить, щоб усе, що сталося і отримало оцінку, стало доступним для ока і для думки, стало сприй­нятливим і зручним, щоб усе довге, навіть сам «час» ско­ротити і все минуле перебороти. Це величезне і дивовижне завдання, служіння якому, безперечно, може задовольни­ти будь-які витончені гордощі, будь-яку вперту волю. До­стеменні філософи - це повелителі й законодавці, що кажуть «Має бути отак!» Спершу вони визначають людське «куди?» та «навіщо?» і при цьому використовують підготовчу ро­боту всіх філософських трударів, всіх переможців минув­шини, а водночас сягають творчою рукою у прийдешнє, і все, що є й було, служить для них засобом, інструментом, молотом, їхнє пізнання — це творення, їхнє творення — законодавство, а їхня жага істини - це жадання влади. Чи є сьогодні такі філософи? Чи були вже такі філософи? Чи будуть такі філософи?..

212. Мені дедалі більше здається, що філософ як людина необхідна завтра і післязавтра, щоразу був і мав бути в розладі зі своїм сьогоденням: його ворогом завжди був нинішній Ідеал. Досі всі ці надзвичайні підсобники люд­ства, названі філософами, дарма що самі вони рідко по­чувалися любомудрами, вважаючи себе радше за неприєм­них блазнів і небезпечних поборників сумніву, - мали завдання - суворе, небажане, неминуче завдання, - яке полягало в тому (і саме це становило його велич), щоб бути нечистим сумлінням своєї доби. Прикладаючи, як вівісектори, ніж просто до грудей сучасних їм чеснот, вони виказували свою власну таємницю: бажання визначити нову велич людини, новий, ще неходжений шлях до звеличен­ня. Щоразу вони відкривали, скільки лицемірства, інертности, попуску, розпусти та брехні ховається у найшанованішій моделі сучасної їм моралі, скільки чеснот уже віджило; щоразу вони казали: «Нам слід іти туди, де ви сьогодні відчуєте якнайменший затишок». Зіткнувшись із світом «сучасних ідей», які кожного хотіли б загнати в глу­хий кут, у якусь «особливість», філософ, якщо філософ сьогодні можливий, був би змушений визначити велич людини і саме уявлення про «велич» саме як широту І різнобічність, збереження єдности в розмаїтті; він навіть мав би визначити вартість і рівень людини, спираючись на те, скільки і наскільки різного індивід може брати на себе й нести, до яких меж можна збільшувати його відпові­дальність. Уподобання І чесноти нинішньої доби ослаб­люють і виснажують волю; тож найхарактерніша прикме­та доби — слабкість волі, і тому у філософському ідеалі таке уявлення, як «велич», має охоплювати силу волі, су­ворість і здатність бути рішучим тривалий час, і то не з меншим правом, з яким протилежне вчення та Ідеал не­дорікуватої, некорисливої, приниженої, самозреченої людяности відповідали протилежному за характером сто­річчю, що, як і XVI ст., страждало від перекритої загатою енергії волі й від бурхливих вод і несамовитих потоків егоїз­му. За часів Сократа, серед відомих людей з утомленими інстинктами, серед консервативних старих атенян, які про­стували стежиною, як вони казали, «до щастя», а насправді до задоволень, І які невпинно пережовували старі прекрасні слова, на котрі їхнє життя вже давно не давало їм права, для величі душі бракувало, мабуть, іронії, тієї сократівської злої впевнености старого лікаря і плебея, хто і власне тіло краяв так само нещадно, як і тіла та серця «шляхетних», - краяв поглядом, що доволі промовисто казав: «Не прики­дайтеся переді мною! Тут ми рівні!» Нині все навпаки, бо в Европі здобуває пошану і роздає почесті тільки стадна тва­рина, бо «рівність у правах» надто легко може обернутись на рівність у безправності, тобто у загальну ворожість до всього рідкісного, незнайомого, привілейованого, до вищої людини, до вищої душі, до вищого обов'язку, до вищої відповідальности, до творчої повноти сил і владности, а уявлення про «велич» охоплює шляхетність, прагнення бути самим собою і спроможність бути іншим, відокрем­леність і потреба жити своїм глуздом. Філософ трохи роз­криє свій ідеал, коли скаже: «Той найвеличніший, хто може бути найсамотнішим, найпотаємнішим, найнесхожішим на інших — людиною по той бік добра й зла, господарем власних чеснот, надміром волі. Саме це слід називати ве­личчю: уміння бути як багатогранним, так і цілісним, уміння вирізнятись як широтою, так і повнотою». Ще раз запитую: «Чи можлива сьогодні... велич?»

<…>

292. Філософ - це людина, яка увесь час переживає, ба­чить, чує, підозрює надзвичайні речі, сподівається їх, мріє про них; яку власні думки вражають ніби ззовні, ніби зго­ри і знизу, немов відповідні їй події та блискавки; яка, мабуть, сама собою вже гроза, що суне вагітна новими блискавками; це фатальна людина, довкола якої вічно гри­мить, і гуркоче, і тріщить, і стає жарко. Філософ: ох, це істота, що часто втікає від самої себе, часто боїться себе, але надто цікава, щоб не повернутися щоразу до себе.

Дата добавления: 2015-05-22