Стиль уроку

1) Визначення змісту та структури уроку відповідно до принципів розвиваючого навчання;

2) Особливості самоорганізації вчителі.

Організація пізнавальної діяльності учнів

1) Визначення мір для забезпечення умов продуктивної роботи мислення й уяви учнів.

2) Організація діяльності мислення й уяви учнів у процесі формування нової інформації та дій.

3) Закріплення результатів роботи.

89) Поняття про учіння, зв'язок понять учіння, навчання, научіння та навчальності як здатності до навчання

НАУЧІННЯ - процес і результат здобування індивідуального досвіду. Це поняття виникло в зоопсихологи в роботах американського психолога Е.Л.Торн-Дайка та інших. Шляхом научіння може здобуватися будь-який досвід у людини і нові форми поведінки в тварин. Біхевіорісти вважають, що існує єдиний механізм научіння в людини і тварини. Научіння у людини розглядається як пізнавальний процес засвоєння соціального досвіду практичної і теоретичної діяльності.

НАВЧАННЯ - цілеспрямовано організоване научіння. Це процес взаємодії між тим, хто навчає і тим, кого навчають, в результаті якого появляються знання, уміння, навички, здійснюється психічний і особистісний розвиток учнів; цілеспрямована передача підростаючому поколінню інтелектуального і професійного досвіду.

УЧІННЯ - цілеспрямоване засвоєння соціального досвіду, це діяльність особистості, ціль якої научіння; діяльність активна, гностична. Вона є зовнішньою і внутрішньою.

НАВЧАЛЬНІСТЬ — це індивідуальні особливості швидкості та якості засвоєння учнем знань, умінь та навичок у процесі навчання. Розрізняють загальну навчальність, як здатність засвоєння будь-якого матеріалу, та спеціальну, як засвоєння окремих видів матеріалу. Перша є показником загальної, а друга — спеціальної обдарованості людини.Навчальність — це здатність до учіння та засвоєння, а також — до самостійного пізнання. Вищий рівень навчальності визначається можливостями самостійного пізнання.

90) Учбова діяльність учнів як одна з сторін педагогічного процесу

Учіння в умовах організованого навчання набуває форми учбової діяльності учнів. Термін учбова діяльність вживається, щоб розрізнити такі поняття, як навчальна діяльність вчителя, учіння, учбова діяльність учня, засвоєння досвіду, навчальність та інші.

Учбова діяльність учнів, на думку Д.Б. Ельконіна, є специфічним видом людської діяльності, у якій засвоюється соціальний досвід і сама ця діяльність теж є об'єктом засвоєння. Це діяльність, яка повинна побуджуватися адекватними мотивами. Це діяльність, яка спрямована на засвоєння системи знань, умінь та навичок, формування відповідних дій, операцій.

І.І. Ільясов відмічає три основні характеристики учбової діяльності учнів. Вони полягають у тому, що діяльність спеціально спрямована на оволодіння навчальним матеріалом та розв'язання задач навчального характеру, в ній засвоюються загальні способи дій та наукові поняття, на основі сформованих загальних способів дій відбувається розв'язування задач. Учбова діяльність повинна відповідати пізнавальним потребам, вона вдосконалюється сама та надає досконалості самому суб'єктові. Якість цієї діяльності залежить від дій суб'єкта.

Як специфічний вид діяльності, вона має суспільний характер та відбувається у відповідних установах. Учбова діяльність здійснюється суб'єктом. Вона є активною діяльністю. Має свій предмет. Здійснюється цілеспрямовано та свідомо.

91) Види учіння. Учіння як процес і як діяльність

Більшість авторів визначають учіння як здобуття конкретного досвіду, зокрема, знань, умінь та навичок, видів поведінки та діяльності. І.І. Ільясов на відміну від інших вчених розводить поняття учіння та розвиток. Він розуміє учіння на емпіричному рівні як здобуття досвіду, як те, що можна назвати зовнішнім по відношенню до змін, які будуть відбуватися у внутрішньому плані, тобто у психічних процесах, діях, операціях. Ці внутрішні процеси він називає розвитком.

У зв'язку з тим, що у змісті поняття учіння залишається лише набуття зовнішнього досвіду, а до розвитку відноситься набуття загального досвіду, тобто загальних способів дій та операцій, це дало можливість авторові виділити види учіння. Так, за видом набутого пізнавального узагальненого та конкретного досвіду учіння може бути засвоєнням чуттєвого (екстероцептивного та пропріоцептивного) і раціонального (емпіричного та теоретичного) матеріалу, а також досвіду практичної та дослідницької діяльності, репродуктивної та творчої. Учіння можна розрізняти як організоване та стихійне за умовами його перебігу.

За характером цього процесу І.І. Ільясов виділяє цілеспря­моване, довільне або нецілеспрямоване, мимовільне учіння як побічний продукт інших процесів та діяльностей, наприклад, як результат ігрової діяльності.

92) Структура учбової діяльності. Характеристика структурних компонентів учбової діяльності

Учбова діяльність суб'єкта мас структуру, до якої входять такі компоненти: 1) мотивація; 2) учбові задачі в конкретних ситуаціях; 3) учбові дії; 4) контроль, що переходить у самоконтроль; 5) оцінка, що переходить у самооцінку.

Мотивація є одним з важливих компонентів цієї діяльності. Вона є джерелом активності суб'єкта.

Мотив — це сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають активність суб'єкта і визначають її спрямованість.

Види мотивів розрізняють в залежності від: 1) характеру участі у діяльності; 2) часу зумовлений діяльності; 3) соціальної значущості; 4) включеності у діяльність або від таких мотивів, що знаходяться поза нею; мотиви конкретного виду діяльності та інші.

Другим компонентом учбової діяльності є учбова задача. Систему здійснюваних суб'єктом операцій, яка забезпечує розв'язання певної задачі, називають способом її розв'язання. Коли модель способу розв'язання задачі передбачає виконання чіткої послідовності операцій, її називають алгоритмом.

У процесах учіння широко використовуються пізнавальні задачі.В учінні велику роль відіграють комунікативні задачі. Учбові задачі повинні забезпечити засвоєння системи засобів, які б гарантували успіх у розв'язанні різних класів задач.

Морфологічною одиницею учбової діяльності учнів є учбові дії. Підкреслюючи роль дій у будь-якій діяльності людини, О.М. Леонтьєв зазначав, що людська діяльність не існує інакше, як у формі дій або цілі дії і що діяльність здійснюється завдяки сукупності дій, підпорядкованій окремим цілям. Отже, будь-яка, а також і учбова діяльність складається з дій і без них не існує, хоч дії можуть існувати без діяльності.Згідно теорії діяльності дії можуть переходити в операції. Операції — це способи дії, що відповідають конкретним умовам, в яких задається мета їх виконання.

Велику роль в учбовій діяльності учнів відіграють дії контролю, самоконтролю, оцінки і самооцінки: контроль за виконанням дії здійснюється на основі механізму зворотного зв'язку або зворотної аферентації; у діях контролю (самоконтролю) й оцінки (самооцінки) можна виділити три ланки: а) модель, образ потрібного, бажаного результату дії; б) процес зіставлення цього образу дії з реальною дією; в) прийняття рішення про продовження та корекцію дії.

93) Вміння вчитися самостійно як інтегральна якість особистості

Д.Б. Ельконін підкреслював, що рівень сформованості учбової діяльності не повинен ототожнюватися з рівнем уміння самостійно виконувати конкретні завдання. Самостійне виконання, наприклад, домашніх завдань, контрольних робіт не є показником сформованості учбової діяльності і може відбуватися за типом самостійного розв'язання практичної задачі.

Самостійна робота є похідною від правильно організованої учбової діяльності учня на уроці. Це організована самим школярем під впливом його пізнавальних мотивів в раціональний час, в умовах самоконтролю опосередкованого впливу та роботи вчителя на уроці.

Розумова самостійність визначається як важливу якість особистості, що лежить в основі творчої спрямованості людини, продуктивності її діяльності. Розумова самостійність, виявляється в здатності, учня ставити перед собою цілі діяльності, визначати для себе її задачі, відбирати засоби та способи їх розв'язання.

Вчені виділяють різні рівні розумової самостійності. Так, за складністю навчальних задач, що розв'язують учні, можна розрізнити три рівні. Перший рівень розвитку самостійності характеризується тим, що учні вміють розв'язувати типові задачі, тобто, такі, що потребують простого відтворення засвоєних на уроці способів використання знань. Другий рівень означає, що учні виявляють здатність самостійно розв'язувати нестандартні задачі, вдаватися до самостійних пошуків способів, дій, операцій, що потребують встановлення міжтемних зв'язків, узагальнення, класифікації, доведення. Третій, найбільш високий рівень самостійності, виявляється у здатності учнів розв'язувати творчі задачі.

Розвиток самоуправління відбувається у зв'язку з розвитком усвідомлення свого "Я". Останнє веде до зміни позиції людини по відношенню до власної діяльності. Вона тепер не просто передбачає результати своїх дій, а й вчиться довільно організовувати їх.

Отже, щоб самостійно керувати своєю учбово-пізнавальною діяльністю, учень повинен засвоїти керівні функції вчителя та повернути їх на самого себе.

94) Рівні сформованості учнів в учінні

Згідно поглядів Д.Б.Ельконіна, основним змістом учіння є засвоєння знань, умінь та навичок. Цей процес визначається структурою учіння та рівнем сформованості його. Проте не можна ототожнювати учіння із засвоєнням, бо воно може відбуватися і в інших видах діяльності. Головна мета засвоєння знань полягає в успішному застосуванні їх при розв'язуванні тих чи інших задач. У засвоєнні знань велику роль відіграє мова. Засвоюючи знання, людина виражає їх у поняттях, що відображають логічні та функціональні співвідношення предметів і явищ.

Підняття рівня сформованості учіння зумовлене навчанням, метою якого є створення умов діяльності, спрямованої на засвоєння досвіду. Досвід і способи його засвоєння не успадковуються, ними потрібно оволодівати. Цим і зумовлюється необхідність учіння. Оволодіння досвідом може відбуватися і спонтанно, без організаційного навчання, тобто в умовах "вільного виховання" (Жан-Жак Руссо). Таке навчання потребує багато часу і малопродуктивне, бо не дає глибоких системних знань та необхідних умінь і навичок.

95) Психологічні умови формування уміння вчитися самостійно

Д.Б. Ельконін підкреслював, що рівень сформованості учбової діяльності не повинен ототожнюватися з рівнем уміння самостійно виконувати конкретні завдання. Самостійне виконання, наприклад, домашніх завдань, контрольних робіт не є показником сформованості учбової діяльності і може відбуватися за типом самостійного розв'язання практичної задачі.

Вживаючи термін "учбова діяльність", часто розуміють його як діяльність учня в класі, здійснювана під керівництвом вчителя. Коли ж зв'язати термін з поняттям самостійності (самостійна учбова діяльність), тоді виникають асоціації з самостійним виконанням учнем вдома або в позаурочний час окремих завдань. Таке пояснення не відповідає змісту поняття "самостійна учбова діяльність". І.А. Зимня розуміє самостійну роботу школяра, як більш широке поняття, ніж домашня робота. Самостійна робота може включати позаурочну роботу. Самостійна робота є похідною від правильно організованої учбової діяльності учня на уроці. Це специфічний вид навчальної діяльності школяра. Це вища форма учбової діяльності учня, форма самоосвіти, що зв'язана з його роботою в класі. Це форма роботи за індивідуальними планами, що доповнюють, а тому розширюють та поглиблюють, знання, отримані школярем у класі. Автор пише, що в діяльнісному визначенні самостійна робота — це організована самим школярем під впливом його пізнавальних мотивів в раціональний час, в умовах самоконтролю опосередкованого впливу та роботи вчителя на уроці.

96) Вікова динаміка процесу учіння

Молодші школярі вчаться відрізняти навчальну задачу від конкретно-практичної, осмислено сприймати цілі та формулювати їх самостійно.

У підлітковому віці інтенсивно розвивається потреба бути дорослою людиною. Якщо для молодшого школяра учіння є провідним видом діяльності, то у підлітковому віці учіння є одночасно здійснювальним видом діяльності з інтимно-особистісним спілкуванням, яке виступає важливою, провідною діяльністю в інших формах діяльності, тобто як діяльність у діяльностях. Підліток не тільки сприймає мету, поставлену вчителем, а й сам вміє визначити мету, планує свою роботу, до того ж утворює ієрархію цілей, визначає головну та проміжні цілі. Він їх змінює в залежності від умов.

У старшокласників інтерес до навчання підвищується. Пізнавальні мотиви відрізняються вибірковістю, що зв'язано з вибором професії. Інтерес до знань набуває глибини. Істотно змінюються мотиви та цілі самоосвіти, по-перше, домінують перспективні цілі, що зв'язані з обранням професії, з життєвими планами. Якісних змін зазнають і способи самоосвіти, виникає прагнення усвідомити свій стиль учбової діяльності свої недоліки. Учбова діяльність учнів вимагає від старшокласника довільності пізнавальних процесів та поведінки. Старшокласник, здійснюючи вибір професії, повинен визначитися, зміщуючи мотив на ціль. Старшокласники не тільки визначають мету, а й намічають план її досягнення, передбачають наслідки її здійснення.

Отже, учбова діяльність учнів старшого дошкільного віку носить учбово-професійний характер. Вона є основою для професійної підготовки, а тому частина навчальних дисциплін не викликає інтересу. Старшокласник більш зацікавлений у високих оцінках з тих дисциплін, які мають прямий чи опосередкований зв'язок з вибором професії. У старшому шкільному віці більш розвинуте свідоме ставлення до учіння.

97) Неуспішність учнів і її причини

Неуспішність — це гостра проблема сучасної школи, яка викликається багатьма причинами. Серед них розрізняють: соціальні, біологічні та педагогічні. Соціальні причини полягають у тому, що у перебудовний період нашого суспільства знання та чесна праця не відіграють вирішальної ролі у благополуччі людини. Знизилась цінність освіти, багатьом молодим людям став потрібен диплом, атестат, але не самі знання.

Роль вчителя у вихованні підростаючого покоління у нашому суспільстві відповідно не оцінюється, а тому часто до педагогічних закладів потрапляють молоді люди, яких більше цікавить диплом, а не знання. Такі майбутні вчителі знижують інтелектуальний та моральний рівень учительства.

Важливою причиною неуспішності є стан здоров'я школярів, який в останнє десятиріччя має тенденцію погіршуватися.

До педагогічних причин неуспішності належить відсутність профілактичної роботи над цією проблемою.

Є дві групи причин стійкої неуспішності. Одна з них пов'язана з недоліками у пізнавальній сфері учнів (недоліки у мисленні, не вироблені прийоми учіння, невміння використати свої індивідуально-психологічні особливості). Друга група причин пов'язана з недоліками мотиваційної сфери, а третя — із здатністю організовувати власну учбову діяльність.

Вчені спробували створити типологію учнів, які стійко не встигають. Так, в одній з них орієнтувалися на якість мислення та на ставлення до навчання. Згідно з цими критеріями виділили групу невстигаючих, у яких низька якість мислення, але позитивне ставлення до навчання. Для другої групи характерними є висока якість мислення і негативне ставлення до навчання, а для учнів третьої групи — низький рівень мислення і негативне ставлення до навчання.

Отже, на успіхах у навчанні позначаються ставлення до навчання, уміння вчитися та особливості мислення. Вчителеві потрібно знати індивідуальні особливості кожного учня, щоб вчасно прийти на допомогу і виробити відповідний до цих особливостей стиль навчальної діяльності.

98) Подолання неуспішності в навчанні учнів

Діяльність вчителя, спрямована на профілактику неуспішності, мас базуватися на знанні ознак виникаючої неуспішності. Неуспішністю називають комплексну, підсумкову непідготовленість учня, яка виникає в кінці певного відрізку навчання.

Для того, щоб вчасно надати допомогу школярам, вчитель повинен знати елементи неуспішності та ознаки відставання. В цілому вони визначаються складом змісту освіти. У відповідності до нього такими елементами є знання, способи діяльності (уміння, навички, інтелектуальні дії — дії сприймання, пам'яті, мислення тощо), а також різного характеру ставлення — до світу, до людей, до діяльності.

Педагогічна допомога учням, які відстають у навчанні мас диференційований характер. Диференційний підхід у цій роботі ґрунтується на виявлених вчителем ознаках цього відставання. Орієнтуючись на ці особливості, виділяють опосередковану та безпосередню допомогу.

Опосередкована допомога являє собою сукупність заходів, які спрямовані на зміну умов навчання та виховання, наприклад, введення факультативних занять, створення корекційних класів для дітей з слабким здоров'ям, заміна формальних цілей педагогів, змістовними та моральними, створення в школі атмосфери довір'я, уваги до особистості школяра, формування дружнього, працездатного колективу.

Відставання школярів у навчанні може відбуватися не тільки через зовнішні, соціальні причини, а й з внутрішніх причин, а тому зміна зовнішніх умов життя і навчання школярів повинна відбуватися з урахуванням індивідуальних особливостей розвитку школярів.

Безпосередня допомога має локальний характер. Зміст її повинен відповідати характеру відставання. Так, якщо учень недостатньо розуміє та запам'ятовує правила, формули та не вміє використовувати їх у знайомій ситуації, доцільно було б вирішити з учнем ряд однотипних завдань з постійним поверненням до тексту цих правил або формул, а після повторного виділення суті у навчальному теоретичному матеріалі попросити його відтворити правило або визначення.

100) Теорія виховання

О.В. Сухомлинська (1997), аналізуючи теорії виховання, виділяє:

Персоналістичні теорі. Вони спираються не на свободу й автономність особистості, а на усвідомленням розвиток: потреб, бажань, нахилів, імпульсів тощо. Дитина сама має опанувати своє виховання, використовуючи власні внутрішні потенції.Ідеологом цих концепцій є К. Роджерс.

Академічні теорії концентрують свою увагу на процесі передачі загальних знань через класичний зміст навчання і виховання, який не залежить від сьогоднішньої культури й сучасних соціальних структур. Ці концепції мають на меті формування загальної культури, критичного й відкритого мислення, здатності до адаптування.

Соціальні теорії відштовхуються від тези, що виховання покликане розв'язувати соціальні, культурні проблеми та проблеми довкілля. Основною метою виховання має стати підготовка учнів до подолання нерівності між людьми, збереження навколишнього середовища.

Спіритуалістичні теорії звернені, з одного боку, у внутрішній світ людини, а з іншого — до універсуму. Головна увага зосереджується на дитині, з якої треба виховати особистість, здатну до медитації та споглядання (Фергюсон, Фотінас, Гартманн).

Соціокогнітивні теорії розглядають положення про те, що соціальні й культурні чинники є основою формування психічного здоров'я дитини і повинні стати основою теорії навчання й виховання.

Психокогнітнвні теорії виділяють у розвитку процесу пізнання в дитини такі його складові, як мислення, аналіз, розв'язання проблем, "формування понять, уявлень, мислительних образів тощо. В основі цих теорій лежать психологічні дослідження процесу мислення (Піаже, Башляр).

Технологічні теорії, які в основному зосереджені на поліпшенні технологій, засобів діяльності школярів, тобто на сучасному дидактичному, комунікативному матеріалі, а саме: комп'ютері, телевізорі, магнітофоні, магнітоскопі, відеодисках, компактних дисках тощо.

99) Психологія виховання як розділ педагогічної психології. Психолого-педагогічні засади гуманізації освіти

Виховання складає важливу функцію суспільства. Економічне й національно-духовне відродження України неможливе без переосмислення його складових — виховання нової людини як особистості.-Виховання становить головну внутрішню сутність навчання і ґрунтується на трьох складових: діяльності, спілкуванні, взаєминах.

Можливість активного і цілеспрямованого формування особистості. Тут найбільш чітко розрізняються погляди вчених на суть особистості, і перш за все, співвідношення соціального і біологічного в становленні особистості і її розвитку.

Принципи і умови вивчення і організації системи впливів на процес формування особистості. В цьому плані особливе значення надається положенню психологічної науки про вікову періодизацію психологічного розвитку і провідних типів діяльності.

Предметом психології виховання є вивчення психологічних закономірностей формування свідомості людини як особистості в умовах цілеспрямованої організації педагогічного процесу. Психологія виховання розглядає виховання як процес, що здійснюється при взаємодії вихователів і дітей, взаємодії самих школярів, які є не тільки об'єктами, але й суб'єктами виховання.

На даному етапі розвитку суспільства психолого-педагогічній науці виділяється перспективний конструктивний підхід до особистості в процесі виховання, згідно з яким слід створювати нові механізми виховання і моральної саморегуляції школярів. Особистісно зорієнтований підхід до виховання певною мірою ґрунтується на методологічних принципах західної гуманістичної психології: самоцінності особистості, глибокої поваги до особистості та емпатії до неї, врахування її індивідуальності.

Особистісно зорієнтоване виховання передбачає мету формування і розвитку у дитини особистісних цінностей. Лише вони, завдяки своїм показникам, здатні виконувати функцію вищого критерію для орієнтації індивіда у світі й опори для особистісного самовизначення і самореалізації.

Особистісно зорієнтоване виховання є перспективним, оскільки воно виходить із самоцінності особистості, її духовності і суверенності. Його метою є формування людини як неповторної особистості, творця самої себе і своїх обставин.

101) Психологічні механізми виховання властивостей особистості

Одне з найважливіших завдань психології— виховання полягає у вивченні психологічних механізмів формування особистості, які є необхідною умовою успіху перетворення виховних вимог суспільства у внутрішні регулятори поведінки і діяльності підростаючої особистості.

Вплив вчителя на учнів цілеспрямовано та регульовано здійснюється шляхом використання таких механізмів: переконування, навіювання, наслідування.

Структурне переконування включає в себе теоретично обгрунтовані (логічні) прийоми, за допомогою яких певна інформація, що повідомляється, органічно вплітається у сферу інтересів школярів. Мета переконування полягає в тому, щоб підвести дітей не тільки до розуміння певних положень, а й до внутрішнього їх прийняття.

НАВІЮВАННЯ (сугестія) — відбувається вплив передусім на почуття, а через них — на розум і волю особистості, внаслідок чого сприймання інформації з певного джерела досить некритичне й малоусвідомлене. Навіювання ґрунтується на властивості слова оживляти, активізувати наявні й формувати нові асоціації між подразниками першої та другої сигнальних систем. У психології виховання використовують різні види навіювання: пряме, опосередковане, довільне, мимовільне.

НАСЛІДУВАННЯ — може відбуватися як мимоволі, так і довільно. Мимоволі діти дошкільного і молодшого шкільного віку копіюють вербальні та поведінкові реакції спрямованості дорослих — батьків, родичів, учителів.

102) Проблема управління вихованням

Управління процесом виховання — діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців.

Рівні виховання, як і рівні психіки, послідовно розвиваються і функціонують в дитячому віці. Кожен наступний рівень включає в себе попередній (К.К.Сергеєв).

Перший рівень розвитку психіки - рівень існування (немовлята). Основна програма поведінки - інстинктивна. Рівень виховання - сенсорно-емоційний. Дієвими стимулами є заохочення і покарання. Вони на цьому рівні повинні базуватися на педагогічному такті.

Другий рівень розвитку - предметно-образний (раннє дитинство, дошкільний і молодший шкільний вік). Рівень виховання -наслідувально-стереотипний. Головне у вихованні - тренування дій з утворенням навичок і звичок. На цьому етапі розвитку формуються моральні звички.

Третій рівень - конкретно-логічний (підлітки). Рівень виховання - інтелектуальний. Основа всіх видів активності цього рівня - знання, розуміння, переконання.

Четвертий рівень - свідомості (юність). Рівень виховання -морально-вольовий. Характеризується цілеспрямованістю, програмуванням, плануванням, свідомо-вольовою, моральною регуляцією внутрішніх і зовнішніх зв'язків і відносин. На основі свідомості і самосвідомості формується світогляд.

103) Зовнішнє і внутрішнє управління вихованням

Розрізняють зовнішнє (здійснюване через зовнішні чинники) і внутрішнє управління.

У першому етапі формування особистісного властивості зовнішнє управління здійснюється: вихователем, керівником, колективом, які вибирають "педагогічний зразок"; через організацію тривалої дії зразка; з допомогою носія педагогічного зразка.

Аналізуючи цей етап внутрішнє управління – це готовність сприймати і присвоювати зразок.

З другого етапу формування особистісного властивості зовнішнє управління ввозяться тому, що: вихователь підбирає педагогічний зразок і тим самим програмує мотиви; актуалізується вже сформований мотив; здійснюється корекція мотивації. Внутрішнє управління тотожний саморегуляції.

На 3 етапі здійснюється вибір форми поведінки з урахуванням мотиву. Зовнішнє управління включає у собі:вибір, і пропозицію прийнятною школяреві форми поведінки; припинення розгортання мотиву на дію, поведінка.

На четвертому етапі здійснюється реалізація мотиву поведінці і справи до звичку. Зовнішнє управління створює: умови для успішного початку будівництва і завершення обраної форми поведінки; умови для кількаразового виконання цього дії; позитивний емоційний настрій стосовно розпочатого дії; коригування дії.

Через внутрішнє управління (самоврядування): учень спонукає себе розпочати й закінчити дію, що вже багаторазово виконувалося. Успіх формування особистості школяра визначається співвідношенням зовнішнього й внутрішнього управління.

104) Самовиховання як вища форма самоуправління

Самовиховання - це самостійна, цілеспрямована, систематична робота людини, спрямована на формування і розвиток своїх кращих, соціально цінних якостей і усунення недоліків, яка здійснюється з ціллю максимальної самореалізації. Це вищий тип виховання на основі розвитку вищих психічних функцій. До цих функцій можна віднести: свідомість, волю, увагу, мислення, уяву.

Завдання самовиховання: досягнення гармонійної, всесторонньої досконалості: фізичної, моральної, розумової, світоглядної.

Структура самовиховання:

1. Джерело процесу самовиховання - адекватна самооцінка.

2. Потреба в самовихованні.

3. Розвиток мотивації роботи над собою.

4. Визначення цілі.

5. Складання програми самовиховання, плану та правил тощо.

Відповідно, можна намітити такі етапи самовиховання:

1. Визначення в собі недоліку.

2. Створення ідеалу (образу), до якого варто прагнути.

3. Аналіз свого характеру, позитивних рис, що допоможуть усунути недолік.

4. Визначення задач самовиховання.

5. Складання програми самовиховання: розробка режиму, комплексу вправ тощо.

6. Практична реалізація програми.

7. Оцінка здійсненої роботи, аналіз перемог і невдач.

Основні методи самопізнання: самоспостереження, самоаналіз, самооцінювання.

105) Вікова динаміка формування властивостей особистості

Вікові властивості - це всі властивості індивіда, що характеризують його розвиток у ході онтогенезу. Весь цикл життя людини поділяється на окремі своєрідні періоди. Поділ онтогенезу на періоди називають періодизацією розвитку. Періодизація розвитку людини як індивіда має власні закономірності, як і періодизація її психічного розвитку. В розвитку існує певна генетично задана послідовність появи органічних структур, функцій, систем, потреб, прагнень. Певні періоди розвитку є сприятливими для максимального розквіту тих чи інших як індивідних, так і особистісних утворень.

Сенситивними періодами називають фази розвитку, у яких організм характеризується підвищеною чутливістю до певних зовнішніх і внутрішніх чинників. У цей період посилено розвиваються певні психічні функції. Якщо в сенситивний період не відбудеться їх формування, то психічний розвиток особистості ускладниться.

Критичні періоди в розвитку індивіда - це вікові інтервали, в контексті яких підвищується чутливість до певних впливів та знижується резистентність (опір) щодо них. Критичні періоди можна розглядати як періоди ризику, в межах яких з високою ймовірністю може бути порушено нормальний хід фізіологічного дозрівання. У критичні періоди відбувається перебудова психічного життя попереднього періоду і формується психологічна структура, яка визначатиме розвиток на подальшому етапі.

106) Психологічний аналіз вчинків дітей

Ряд психологів розуміють під вчинком дія, яка виражає ставлення людини до інших людей, поставленому завданню, існуючим соціальним нормам, цінностям і тому, як правило, піддається громадській оцінці. Так, С.Л. Рубінштейн називає вчинком дію, у якому висловлена ​​позиція, свідоме ставлення людини до інших людей, до норм суспільної моралі. Асєєв В.Г. вказує, що вчинок - це завжди дію, що оцінюється в широкому соціальному контексті, дія, що має певний соціальний зміст. Петровський А.В. зазначає: "Вчинок - це дія, яка отримує або має, або може отримати серйозну суспільну оцінку". О.М. Леонтьєв пише, що вчинок - це дія "... доля якого визначається не з наявної ситуації". Інша позиція передбачає розуміння вчинку як морального дії. При такому підході поняття "вчинок" вводиться для позначення дій, спрямованих на свідому реалізацію моральних імперативів, досягнення ідеалів, дотримання соціальних норм, творче втілення моральних цінностей. Таке розуміння вчинку представлено в роботах Якобсон С.Г.

Ще одна точка зору на вчинок запропонована Мясоєдов П.А. М'ясниці П.А., пропонуючи свою класифікацію форм активності, зазначає: "... поведінка, швидше, притаманне організму з його вираженим прагненням до пристосування, діяльність порівнянна з індивідом як об'єктом і суб'єктом суспільних відносин, а вчинок - з особистістю, яка каже свою самобутність виходом за готівку обмеження ".

Таким чином, в даний час психологи вводять поняття "вчинок" для позначення:

- Свідомих дій, в яких людина виражає своє ставлення до інших людей і світу в цілому і володіють соціальною значимістю;

- Моральних дій, тобто дій, спрямованих на творче втілення існуючих цінностей в індивідуальній діяльності, досягнення моральних ідеалів, дотримання моральних імперативів і т.д.;

- Діяльності, в якій людина виражає своє моральне ставлення до світу;

- Особливої ​​особистісної активності людини, що не зводиться до реалізації окремих дій або діяльності.

107) Індивідуальний та віковий підхід в моральному вихованні дітей

Особистісний розвиток людини несе на собі відбиток його вікових та індивідуальних особливостей, які необхідно враховувати в процесі виховання. З віком пов'язаний характер діяльності людини,особливості його мислення, коло його запитів, інтересів, а також соціальні прояви. Разом з тим кожному віку притаманні своїможливості та обмеження в розвитку.

Індивідуальний підхід у вихованні дитини має грунтуватися назнанні анатомо-фізіологічних і психічних, вікових та індивідуальних особливостей.

Дошкільний вік - це початок всебічного розвитку та формування особистості. У дитини формуються моральні норми,свій досвід поведінки, ставлення до людей. Інтенсивно формуються моральні почуття. Моральне виховання має суттєвий вплив на формування волі і характеру дитини.

Становлення особистості маленького школяра відбувається під впливомнових відносин з дорослими й однолітками, нових видів діяльностіі спілкування, включення в цілу систему колективів.

У підлітковому віці відбувається інтенсивне моральне і соціальне формування особистості. Залежно від того, який моральний досвід здобуває підліток, буде складатися його особу.

Моральні та соціальні якості старшокласників формуються прискореними темпами. Цьому сприяє не тільки сінзетівний період моральної зрілості, але і нова обстановка: зміна характеру діяльності, становища в суспільстві й колективі, інтенсивність спілкування.

108) Психологічне обґрунтування виховних впливів (переконання, навіяння, заохочення і покарання)

Структурне ПЕРЕКОНУВАННЯ включає в себе теоретично обгрунтовані (логічні) прийоми, за допомогою яких певна інформація, що повідомляється, органічно вплітається у сферу інтересів школярів. Мета переконування полягає в тому, щоб підвести дітей не тільки до розуміння певних положень, а й до внутрішнього їх прийняття.

НАВІЮВАННЯ (сугестія) — відбувається вплив передусім на почуття, а через них — на розум і волю особистості, внаслідок чого сприймання інформації з певного джерела досить некритичне й малоусвідомлене. Навіювання ґрунтується на властивості слова оживляти, активізувати наявні й формувати нові асоціації між подразниками першої та другої сигнальних систем.

ЗАОХОЧЕННЯ — це підтвердження правильності вчинків, дій дитини. Значення його в тому, що воно сприяє закріпленню позитивних форм поведінки людини і може знайти прояв у різноманітних формах: вдячність, усна похвала, схвалення діяльності, преміювання, нагорода, доручення почесних обов'язків. Заохочення буде позитивним за певних умов: 1) лише за позитивні дії, вчинки. Воно повинно бути усвідомлене як нагородженим, так і однолітками; 2) своєчасність заохочення; 3) дотримання міри.

ПОКАРАННЯ — вплив на особистість школяра, який відображає засудження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки у суспільстві, змушуює учнів дотримуватися цих норм. Призначення покарання — виховувати у школярів вміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійснення вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм моралі. В практиці різні форми покарання пов'язані: а) з покладанням додаткових обов'язків; б) втратою або обмеженням певних прав; в) вираженням морального осуду в різних формах.

Дата добавления: 2015-05-22