Дмитро Миколайович Узнадзе 4 страница

Перед неозброєним оком процес дроблення або укрупнення одиниць діяльності і психічного відображення — як при зовнішньому спостереженні, так і інтроспективно — чітко не виступає. Досліджувати цей процес можна, тільки користуючись спеціальним аналізом і об'єктивними індикаторами. До числа таких індикаторів належить, наприклад, так званий оптокінетичний ністагм, зміни циклів якого, як показали дослідження, дозволяють при виконанні графічних дій встановити обсяг вхідних у їх склад рухових "одиниць". Наприклад, написання слів іноземною мовою розчленовується на дрібніші одиниці, ніж написання звичних слів рідної мови. Можна вважати, що таке членування, яке чітко виступає на окулограмах, відповідає розщепленню дії на операції, що входять до її складу.очевидно, найбільш прості, первинні.

Виділення в діяльності утворюючих її "одиниць" має першорядне значення для розв'язання ряду капітальних проблем. Одна з них — вже порушена мною проблема єднання зовнішніх і внутрішніх за своєю формою процесів діяльнхті. Принцип або закон цього єднання полягає в тому, що воно завжди відбувається, точно відповідаючи "швам" описаної структури.

Існують окремі діяльності, усі ланки яких є суттєво-внутрішніми; такою може бути, наприклад, пізнавапьна діяльність. Більш частий випадок полягає в тому, що внутрішня діяльність, яка відповідає пізнавальному мотиву, реалізується суттєво-зовнішніми за своєю формою процесами; це можуть бути або зовнішні дії, або зовнішньо-рухові операції, але ніколи не окремі їх елементи. Те ж стосується і зовнішньої діяльності: деякі з дій і операцій, які здійснюють зовнішню діяльність, можуть мати форму внутрішніх, розумових процесів, але знову ж таки саме як дії або як операції — у їхній цілісності, неподільності. Підстава такого, насамперед фактичного, стану речей лежить у самій природі процесів інтеріоризації і екстеріоризації: адже ніяке перетворення окремих "уламків" діяльності взагалі неможливе. Це означило б собою не трансформацію діяльності, а її деструкцію.

Співвідношення психічного і фізіологічного розглядається в безлічі психологічних робіт. У зв'язку з вченням про вищу нервову діяльність воно найбільше докладно теоретично висвітлене С.Л. Рубінштейном, який розвивав думку, що фізіологічне і психічне — це одна й та ж, а саме рефлекторна відображувальна діяльність, але розглянута в різних відношеннях, і що її психологічне дослідження є логічним продовженням її фізіологічного дослідження. Розгляд цих положень, як і положень, висунутих іншими авторами, виводить нас, однак, з наміченої площини аналізу. Тому, відтворюючи деякі з висловлених нами положень, я обмежуся тут тільки питанням про місце фізіологічних функцій у структурі предметної діяльності людини.

169

Зйі&роцьхмй М.М., Саапченко О М., Тичина і М.

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Нагадаю, що колишня, суб'єктивно-емпірична психологія обмежувалася твердженням паралелізму психічних і фізіологічних явищ. На цій основі і виникла та дивна теорія "психічних тіней", яка — у кожному з її варіантів, — по суті, означала собою відмову від розв'язання проблеми. З відомими обмовками це стосується і подальших теоретичних спроб описати зв'язок психологічного і фізіологічного, ґрунтуючись на ідеї їх морфності та інтерпретації психічних і фізіологічних структур за допомогою логічних моделей.

Інша альтернатива полягає в тому, щоб відмовитися від прямого зіставлення психічного і фізіологічного і продовжити аналіз діяльності, поширивши його на фізіологічні рівні. Для цього, однак, необхідно перебороти повсякденне протиставлення психології і фізіології як вивчаючих різні "речі".

Хоча мозкові функції і механізми складають безперечний предмет фізіології, але з цього зовсім не випливає, що ці функції і механізми залишаються зовсім поза психологічним дослідженням, що "кесареве повинне бути віддано кесареві".

Ця зручна формула, рятуючи від фізіологічного редукціонізму, разом з тим вводить у більший гріх— у гріх відокремлення психічного від роботи мозку. Справжні відношення, які пов'язують між собою психологію і фізіологію, схожі скоріше на відношення фізіології і біохімії: прогрес фізіології необхідно веде до поглиблення фізіологічного аналізу до рівня біохімічних процесів; з іншого боку, тільки розвиток фізіології (ширше — біології) породжує ту особливу проблематику, яка складає специфічну обпасть біохімії.

Продовжуючи цю — ціпком умовну, зрозуміло, — аналогію, можна сказати, що і психофізіологічна (вища фізіологічна) проблематика породжується розвитком психологічних знань; що навіть таке фундаментальне для фізіології поняття, як поняття умовного рефлексу, народилося в "психічних", як їх спочатку назвав І.П. Павлов, дослідах. Згодом, як відомо, і.П.Павлов висловлювався в тому смислі, що психологія на своєму етапному наближенні усвідомлює "загальні конструкції психічних утворень, фізіологія ж на своєму етапі прагне просунути завдання далі — зрозуміти їх як особливу взаємодію фізіологічних явищ". Таким чином, дослідження рухається не від фізіології до психології, а від психології до фізіології. "Насамперед, — писав Павлов, — важливо зрозуміти психологічно, а потім уже переводити на фізіологічну мову".

Найважливіша обставина полягає в тому, що перехід від аналізу діяльності до аналізу її психофізіологічних механізмів відповідає реальним переходам між ними. Зараз ми вже не можемо підходити до мозкових (психофізіопогічних) механізмів інакше, ніж до продукту розвитку найбільш предметної діяльності. Потрібно, однак, мати на увазі, що механізми ці формуються у філогенезі і в умовах онтогенетичного (особливо — функціонального) розвитку по-різному і, відповідно, виступають не однаковим чином.

Філогенетично сформовані механізми складають готові передумови діяльності і психічного відображення. Наприклад, процеси зорового сприймання ніби записані в особливостях будови зорової системи людини, але тільки у віртуальній формі — як їхня можливість. Однак останнє не звільняє психологічне дослідження сприймання від проникнення в ці особливості. Справа в тому, що ми взагалі нічого не можемо сказати про сприймання, не апелюючи до цих особливостей. Інше питання, чи робимо ми ці морфофізіологічні особливості самостійним предметом вивчення або досліджуємо їхнє функціонування в структурі дій і операцій. Розходження в цих підходах негайно ж виявляється, як тільки ми порівнюємо ці дослідження, скажімо, тривалості зорових післяобразів і дані дослідження постекспозиційної інтеграції сенсорних зорових елементів при розв'язанні різних перцептивних задач.

Трохи інакше відбуваються події, копи формування мозкових механізмів відбувається в умовах функціонального розвитку. В цих умовах ці механізми виступають у вигляді нових "рухливих фізіологічних органів", які, так би мовити, складаються на наших очах (А.А. Ухтомський), нових "функціональних систем" (П.К.Анохін).

У людини формування специфічних для неї функціональних систем відбувається в результаті оволодіння нею знаряддями (засобами) і операціями. Ці системи являють собою не що інше, як відкладені, опредмечені в мозку зовнішньо-рухові і розумові — наприклад, логічні — операції. Але це не проста їх "калька", а швидше їхнє фізіологічне іносказання. Для того, щоб це іносказання було прочитане, потрібно користуватися вже іншою мовою, іншими одиницями. Такими одиницями є мозкові функції, їх ансамблі — функціонально-фізіологічні системи.

Включення в дослідження діяльності рівня мозкових (психофізіологічних) функцій дозволяє охопити дуже важливі реальності, з вивчення яких, власне, і почався розвиток експериментальної психології. Правда, перші роботи, присвячені, як тоді говорили, "психічним функціям" — сенсорній, мнемічній, вибірковій, тонічній, — виявилися, незважаючи на значущість зробленого ними конкретного внеску, теоретично безперспективними. Але це відбулося саме тому, що функції ці досліджувалися у відокремленні від реалізованої ними предметної діяльності суб'єкта, тобто як прояву якихось здібностей — здібностей душі або мозку. Річ у тому, що в обох випадках вони розглядалися не як породжувані діяльністю, а як породжуючі її.

Втім, вже дуже скоро був виявлений факт мінливості конкретного вираження психофізіологічних функцій в залежності від змісту діяльності суб'єкта. Наукове завдання, однак, полягає не в тому, щоб констатувати цю залежність (вона давно констатована в незліченних роботах психологів і фізіологів), а в тому, щоб досліджувати ті перетворення діяльності, які ведуть до перебудови ансамблів мозкових психофізіологічних функцій.

Значення психофізіологічних досліджень полягає в тому, що вони дозволяють виявити ті умови і послідовності формування процесів діяльності, які вимагають для свого здійснення перебудови або утворення нових ансамблів психофізіологічних функцій, нових функціональних мозкових систем. Найпростіший приклад тут — формування і закріплення операцій. Звичайно, породження тієї або іншої операції визначається наявними умовами, засобами і способами дії, які складаються або засвоюються ззовні; однак спаювання між собою елементарних ланок, які утворять склад операцій, їх "стискання" і їхня передача на розташовані нижче неврологічні рівні відбувається, підкоряючись фізіологічним законам, не рахуватися з якими психологія, звичайно, не може. Навіть у навчанні, наприклад, зовнішньоруховим або розумовим навичкам ми завжди інтуїтивно спираємося на емпірично сформовані уявлення про

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНШ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СОЦіАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

_________________________________ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ!' ТА ПРАКТИЧНО! ПСИХОЛОГІЇ ___________________________________________

мнемічні функції мозку ("повторення — мати навчання") і нам тільки здається, що нормальний мозок психологічно безмовний.

Інша справа, коли дослідження вимагає точної кваліфікації досліджуваних процесів діяльності, особливо діяльності, яка протікає в умовах дефіциту часу, підвищених вимог до точності, вибірковості і т.ін. У цьому випадку психологічне дослідження діяльності неминуче містить у собі як спеціальне завдання її аналіз на психофізіологічному рівні.

Найбільш, мабуть, гостро задача розкладання діяльності на її елементи, визначення їхніх тимчасових характеристик і пропускної здатності окремих рецепуючих і "вихідних" апаратів постала в інженерній психології. Було введене поняття про елементарні операції, але в зовсім іншому, не психологічному, а логіко-технічному, так би мовити, розумінні, що диктувалося потребою поширити метод аналізу машинних процесів на процеси людини, яка бере участь в роботі машини. Однак такі дроблення діяльності з метою її формального опису і застосування теоретико-інформаційних мір зіштовхнулися з тим, що в результаті, з поля зору дослідження цілком випадали головні твірні діяльності, головні її визначальні, і діяльність, так би мовити, розлюднювалась. Разом з тим не можна було відмовитися від такого вивчення діяльності, яке виходило б за межі аналізу її загальної структури. Так виникла своєрідна контроверза: з одного боку, та обставина, що підставою для виділення "одиниць" діяльності служить розходження зв'язків їх зі світом, у суспільні відносини з яким вступає індивід, з тим, що спонукує діяльність, з її цілями і предметними умовами, — визначає межу подальшому їх членуванню в межах даної системи аналізу; з іншого боку, наполегливо постало завдання вивчення інтрацеребральних процесів, яке вимагало подальшого дроблення цих одиниць.

У зв'язку з цим в останні роки була висунута ідея "мікроструктурного" аналізу діяльності, завдання якого полягає в тому, щоб об'єднати генетичний (психологічний) і кількісний (інформаційний) підходи до діяльності. Треба було ввести поняття про "функціональні блоки", про прямі і зворотні зв'язки між ними, які утворять структуру процесів, котрі фізіологічно реалізують діяльність. При цьому передбачається, що ця структура в цілому відповідає макроструктурі діяльності і що виділення окремих "функціональних блоків" дозволить поглибити аналіз, продовжуючи його в більш дрібних одиницях. Тут, однак, перед нами постає складне теоретичне завдання: зрозуміти ті відношення, які пов'язують між собою інтроцеребральні структури і структури реалізованої ними діяльності. Подальший розвиток мікроаналізу діяльності неминуче висуває це завдання. Адже вже сама процедура дослідження, наприклад, зворотних зв'язків збуджених елементів сітківки ока і мозкових структур, відповідальних за побудову первинних зорових образів, спирається на реєстрацію явищ, які виникають тільки завдяки наступній переробці цих первинних образів у таких гіпотетичних "семантичних блоках", функція яких визначається системою відношень, які за самою своєю природою є екстрацеребральними і, отже, не фізіологічними.

За характером своїх опосередкувань переходи, про які йде мова, порівнювані з переходами, які пов'язують техніку виробництва і саме виробництво. Звичайно, виробництво реалізується за допомогою знарядь і машин, і в цьому розумінні виробництво є наслідком їхнього функціонування; однак знаряддя і машини породжуються самим виробництвом, що є категорією вже не технічною, а суспільно-економічною.

Я дозволив собі навести це зіставлення, маючи на меті тільки виділити ту думку, що аналіз діяльності на психофізіологічному рівні хоч і відкриває можливість адекватного використання тонких індикаторів, мови кібернетики і теоретико-інформаційних мір, але разом з тим неминуче абстрагується від її детермінації як системи, породжуваної життєвими відношеннями. Простіше кажучи, предметна діяльність, як і психічні образи, не виробляється мозком, а є його функцією, яка полягає 8 їхньому виконанні за допомогою органів тілесного суб'єкта.

Аналіз структури інтроцереб^альних процесів, їх блоків або констеляцій постає, як уже було сказано, подапьшим розчпеновуванням діяльності, її моментів, Таке розчленовування не тільки можливе, але часто і необхідне. Потрібно тільки ясно усвідомлювати те, що воно переводить дослідження діяльності на особливий рівень — на рівень вивчення переходів від одиниць діяльності (дій, операцій) до одиниць мозкових процесів, які їх реалізують. Я хочу особливо підкреслити, що мова йде саме про вивчення переходів. Це і відрізняє так званий мікроструктурний аналіз предметної діяльності від вивчення вищої нервової діяльності в поняттях фізіологічних мозкових процесів і їх нейронних механізмів, дані якого можуть лише зіставлятися з відповідними психологічними явищами.

З іншого боку, дослідження інтерцеребральних процесів, що реалізують діяльність, веде до демістифікації поняття про "психічні функціГ у його колишньому, класичному значенні — як сукупність здібностей. Стає очевидним, що це прояви загальних функціональних фізіологічних (психофізіологічних) властивостей, які взагалі не існують як окремості. Не можна ж уявити собі, наприклад, мнемічну функцію як відв'язану від сенсорної і навпаки. Інакше кажучи, тільки фізіологічні системи функцій здійснюють перцептивні, мнемічні, рухові та інші операції. Але, повторюю, операції не можуть бути зведені до цих фізіологічних систем. Операції завжди підпорядковані об'єктивно-предметним, тобто екстрацеребрапьним відношенням.

Іншим дуже важливим, наміченим ще Л.С.Виготським, шляхом проникнення в структуру діяльності з боку мозку є нейропсихологія та патопсихологія. їхнє загальнопсихологічне значення полягає в тому, що вони дозволяють побачити діяльність у її розпаді, який залежить від вимикання окремих ділянок мозку або від характеру тих більш загальних порушень його функції, які виражаються в душевних захворюваннях.

Я зупинюся тільки на деяких даних, отриманих нейропсихологією. На відміну від наївних психоморфологічних уявлень, відповідно до яких зовні психологічні процеси однозначно пов'язані з функціонуванням окремих мозкових центрів (центрів мови, письма, мислення в поняттях і т.д.), нейропсихологічні дослідження показали, що ці складні, суспільно-історичні за своїм походженням, процеси, які прижиттєво формуються, мають динамічну і системну локалізацію. В результаті порівняльного аналізу великого матеріалу, зібраного в експериментах на хворих з різною зосередженістю локальних уражень мозку, виявляється картина того, як саме "відкладаються" у його морфології різні "складові" людської діяльності.

/71

Таким чином, нейропсихологія зі свого боку— тобто з боку мозкових структур — дозволяє проникнути у "виконавчі механізми" діяльності.

Випадання окремих ділянок мозку, що призводить до порушення тих або інших процесів, відкриває й іншу можливість: досліджувати в цих зовсім ексквізитних умовах їх функціональний розвиток, який виступає тут у формі їхнього відновлення. Найбільше це стосується відновлення зовнішніх і розумових дій, виконання яких стало недоступним хворому внаслідок того, що локальне ураження виключило одну з ланок тієї або іншої виконуючої їх операції. Для того, щоб обійти попередньо ретельно діагностований дефект хворого, дослідник проектує новий склад операцій, здатних виконувати цю дію, а потім активно формує в нього цей склад, у якому вражена ланка не бере участі, але який зате містить у собі ланки, в нормальних випадках надлишкові або навіть відсутні. Немає потреби говорити про загальпсихологічне значення цього напрямку досліджень, воно очевидне.

Звичайно, і нейропсихологічні дослідження, так само як і дослідження психофізіологічні, неминуче ставлять проблему переходу від екстрацеребральних відношень до інтрацеребральних. Як я вже казав, проблема ця не може бути вирішена шляхом прямих зіставлень. її розв'язання лежить в аналізі руху системи предметної діяльності в цілому, у яку включене і функціонування тілесного суб'єкта — його мозку, його органів сприйняття і рухів. Закони, які керують процесами їхнього функціонування, звичайно, виявляють себе, але лише до того моменту, поки ми не переходимо до дослідження найбільш реалізованих ними предметних дій або образів, аналіз яких можливий лише на рівні дослідження діяльності людини, на рівні психологічному.

Не інакше відбуваються події і при переході від психологічного рівня дослідження до власне соціального: тільки тут цей перехід до нових, тобто соціальних, законів відбувається як перехід від дослідження процесів, які реалізують взаємини індивідів, до дослідження відносин, реалізованих їх спільною діяльністю в суспільстві, розвиток яких підкоряється об'єктивно-історичним законам.

Таким чином, системний аналіз людської діяльності неминуче є також аналізом рівневим. Саме такий аналіз і дозволяє перебороти протиставлення фізіологічне, психологічне і соціальне, так само як і зведення одного до іншого.

Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. Изд. 2-е. - U., Политиздат, 1977. - С. 81-89,101-123.

174

МАТЕРІАЛИ З ПЕРШОДЖЕРЕЛ ___________________________

Дата добавления: 2015-05-22