Контркультура

Культура нашої епохи докорінно відрізняється від культури попередніх епох, що стосується не лише її творення, а й передачі. Г.М.Маклюєн поділив історію культури на три епохи. Для епохи дописемної культури властиве безпосереднє сприйняття світу і передачі духовних здобутків у межах певної постійної групи. На зміну їй приходить епоха писемної культури, яка закінчується «галактикою Гутенберга», тобто винайденням друкарського верстата, яку характеризує індивідуалізм, націоналізм і промислові революції. Нарешті, сучасна епоха, або «електронне суспільство», коли електронні засоби комунікації забезпечують всемірне сприйняття світу. Її ще названо «глобальним селом».

Мабуть, у сучасній епосі доцільно виділити два періоди: перший період можна назвати доінтернетним, а другий – інтернетним. Нинішня культура аудіовізуальна, плюралістична, діалогічна, безпарадигмальна, маскультна, постмодерністська, конфронтаційна. Звісно, деякі з таких характеристик можуть піддаватися сумніву, адже суперечливість і неоднозначність відчуваються постійно не лише в оцінці культурних явищ, а й у повсякденному житті. Сучасну культуру пронизує суперечність її елітарного і доступного рівнів. Доступний рівень проявляється в масовій культурі, яку інколи ототожнюють з народною культурою, хоч такий підхід хибний.

Масова культура – це продукт становлення «масового суспільства», яке пов’язується з масовим споживанням, а зароджується в процесі індустріалізації й урбанізації, стандартизації виробництва, необмеженим розповсюдженням засобів масової комунікації. Ідеї масового суспільства проявилися ще у вісімнадцятому столітті. Як характеристику нового порядку, що настав після феодальних відносин, поняття масове суспільство вжив А.А.Ш.К.де Токвіль. Він спирався на дослідження своїх попередників Е.Берка, Ж.М. де Местра, Л. Г. А. де Бональда.

Наприкінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого століття проти деспотизму мас виступали Ф.Ніцше, О.Шпенглер, Х.Ортега-і-Гассет, В. Липинський, Н.Бердяєв).Після Першої світової війни, особливо в середині двадцятих років, вже утвердилося поняття масового суспільства, що зумовлено певними причинами. Насамперед бурхливого розвитку сягнули засоби масової комунікації (газети, журнали грамплатівки, книги, радіо, кіно, телебачення). У духовну сферу увірвалася стандартизація, спричинена комерціалізацією, що відповідно орієнтувало зміну моди. Значне підвищення освітнього рівня населення сприяло демократизації культури. Окрім того, підвищився життєвий рівень і водночас збільшився вільний час, який призначався на дозвілля.

Масова культура характеризується певними рисами: спрощеність людських взаємин і спрямування на полегшене досягнення людського щастя, розважальність, забавність, підвищена сентиментальність, натуралізм, примітивна символіка, смакування ницих інстинктів. Безумовно, масова культура спрямовується на пропаганду продуктів масового споживання, які мають духовні й матеріальні цінності, що, зрештою, майже завжди ототожнюються. Виробники таких продуктів спираються на соціолого-психологічні дослідження споживачів, їхніх симпатій і антипатій, використовують різні способи впливу на споживачів, на масову свідомість. Х. Ортега-і-Гассет зазначає: «Маса гадає, що має право накидати і давати законну силу своїм кав’ярняним мудруванням. Сьогодні характеристично, що простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його… Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне». Як зазначає далі філософ, людина маси задовольняється тим. що вона рівна з іншими людьми. Проте така людина не прагне самовдосконалення, не проявляє ініціативи, вона готова виконувати накази когось, йти за кимось, ніж шукати власної дороги. Від масового суспільства до тоталітаризму – один крок. Людина маси допускає підміну понять. Нерідко під культурою вона розуміє не ознайомлення з духовними здобутками людства, а знання пікантних фактів з життя «зірок», що гумористично називають «підгляданням». Нині цьому сприяє широка доступність інтернету.

Ставлення до масової культури не однозначне. Апологети наголошують на тому, що завдяки системі масової комунікації багатомільйонна аудиторія може ознайомитися з творами справжньої літератури і мистецтва, досягненнями науки, найновішими подіями. Противники масової культури наголошують на її хибах, зокрема примітивізмі, поверховості, орієнтації на розважальність. На перший план висувається перебіг подій, а не їх аналіз, глибинне пізнаття. Особливої популярности набули так звані «легкі» жанри (естрадна пісня, мюзикл, комедія, оперета, детектив, «солоний» анекдот). Своєрідним мистецтвом, яке втілює масову культуру вважають кітч (від нім. Kitsch – сміття), що означає імітацію, підробку і навіть халтуру.

Узагальнюючи, треба зазначити, що кітчеве «мистецтво»-- це насправді псевдомистецтво в ефектному «упакованні» для сприйняття людиною маси. Фактично воно означає втечу в ілюзорний світ, хоч пропагує натуралізм, декларує тенденційність, спекулює на актуальних політичних і національних проблемах. Найширші можливості для нього відкриває естрада, телебачення, кіно. В Україні таке «мистецтво» напередодні розпаду СРСР пропагували різні доморощені «театри-студії», самовпевнені «барди», офіційно невизнані «авторитети», примітивні забавники-анекдотисти. Ще донедавна яскравим втіленням такого «мистецтва» був відомий столичний ректор.

Американський теоретик «постіндустріального суспільства» Д. Белл зазначив, що саме поняття культури, в яке колись вкладали елітарний зміст, перестало асоціюватися з духовною наснагою, інтелектуальною вивищеністю, моральною досконалістю. У статті «Масова культура і сучасне суспільство» він наголошував, що тепер незалежно від соціального статусу людям нав’язують одні ідеї, орієнтують на одні образи, пропонують таку саму «цивілізацію добробуту і розваг».

Елітарна культура докорінно відрізняється від «масової культури». Доцільно нагадати слова Х.Ортеги-і-Гассета: «Лише той, хто спроможний перебороти забобони великої кількості людей, - еліта». Таким забобоном у контексті цих міркувань є «масова культура». Звісно, ніхто не наважиться стверджувати, що цінність мистецького твору визначається голосуванням. Отож, логічно виникає питання про доцільність конкуренції. Світові шедеври належать вічности, а конкуренція вибирає твір для якогось часу. Уявімо, що у контексті певного часу конкурували «Іліада» Гомера, «Божественна комедія» Данте, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Гамлет» Шекспіра, «Фауст» Гете, «Пан Тадеуш» Міцкевича, «Кобзар» Шевченка, «Лісова пісня» Лесі Українки.

Мають рацію ті, хто стверджує, що конкуренція можлива лише в умовах «культурної індустрії», а не в сфері культури, яка невід’ємна від творчости. Суть творчости висловив Н. Бердяєв: «Творчий екстаз (творчий акт завжди екстаз) є поривом у нескінченність». Хіба не такий порив властивий названим творам геніїв людства? Справжні твори культури не конкурують між собою, хоч до них може бути різне ставлення. Як відомо, Л. Толстой не сприймав творчості В. Шекспіра, але від того англійський драматург не перестав визнаватися генієм.

Особливості елітарної культури визначають завдання еліти як меншости. Її призначення полягає в тому, щоб залучити більшість до справжньої культури. Проте не варто ідеалізувати меншости, якій також властиві певні негативні якості, на що звертав увагу ще З.Фройд. Звісно, буде неправильно зводити роль культури лише до репресивности, своєрідної «гамівної сорочки», бо без культури людство не може існувати. Вона належить до універсальних форм людського спілкування.

На початку минулого століття іспанський мисленик Х. Ортега-і-Гассет у працях «Дегуманізація мистецтва»(1925 р.) і «Бунт мас»(1930 р.) обґрунтував роль духовної еліти як творця культурних цінностей. На противагу еліті маса безликих людей стихійно і несвідомо засвоює панівні стандарти й уявлення, тому не спроможна піднестися вище від пересічі, губиться на загальному тлі. Слід зазначити, що приналежність до еліти не визначається походженням і належністю до привілейованих суспільних верств. Еліта – це меншість, призначення якої нав’язувати більшости справжню культуру.

Якщо масова культури призводить до того, що людина губиться в масі, то елітарна культура утверджує людину як особистість. Така культура докорінно відрізняється від масової культури, бо розрахована не певні верстви суспільства. Щоб її сприйняти, потрібний певний рівень освічености, адже елітна культура вишукана, новаторська, розважальности вона протиставляє серйозність, для людини маси вона видається складною.

Проте в епоху Постмодерну простежується тенденція подолання дихотомности культури, цебто поділу її на масову й елітарну. Масова культура конвертується з елітарною в єдиний культурний простір. Як наслідок на Заході відмовляються від протиставлення масової й елітарної культури, трактування їх як опозиційних. Від масової культури почали відрізняти масову антикультуру. При такому підході масову й елітарну культуру розглядають як взаємодоповнювальні, що неоднаково оцінюються дослідниками. Позитивну роль масової культури вбачають у тому, що вона полегшує адаптацію людей у соціокультурному просторі.

Культура постмодерну вбачає її суть у деконструкції, яка ставить на перший план не сам текст, а його інтерпретацію, що може бути розмаїтою. Польський філософ В.Сломський зазначає, що «постмодернізм виник як реакція на кризу самоідентичности культури Заходу, а також як вираз надії на ґрунтовне переосмислення основ цієї ж культури і знаходження способів її оздоровлення». Постмодернізм – не просто бунт проти раціональности, яка показала свою утопічність у просвітницько-позитивістській філософії. Мистецтво постмодернізму трактують як своєрідну лабораторію пошуку чи «хвилеву моду». Воно відтворює хаос нашого життя, поєднуючи протилежні стилі й різні жанри, що створює своєрідну поліфонію, в якій природне злютовується з фантастикою, адекватність з гротеском, поважність з легковажністю.

Нинішній постмодернізм можна оцінювати як експеримент. Як відомо, без експериментів не може бути творчости, але експерименти бувають різні.

Характеризуючи культуру, не обійтись без аналізу її складників, які відтворюють культурну неоднорідність, різні ціннісні орієнтації і неоднакову мету. У філософії культури для цього вживається поняття субкультура. Найчастіше в такому розумінні трактують молодіжну субкультуру, яка проявилася в різних країнах ще в повоєнний час. Молодь прагнула виділитися своєю зовнішністю, манерами поведінки, формами спілкування, уподобаннями.

Як суспільне явище в науці виокремлюється антикультура, хоч ставлення до цього поняття неоднозначне. Його противники вважають, що доцільно говорити не про антиподи, а про різну якість культури. Такий погляд не витримує критики, бо йдеться про суспільну практику, яка ігнорує такі принципи людських взаємин як людяність, взаємоповага, гуманізм. Зрештою, в українській мові широко використовується поняття некультурність, що є синонімом антикультурности. Хіба не протистоять культурі такі явища, як хамство, хуліганство, пияцтво, алкоголізм, наркоманія, що оцінюються негативно представниками різних цивілізацій і культур? А як оцінити антилюдські дії московських найманців у нашому Донбасі, яких намагаються глорифікувати діячі культури в сусідній державі?

Звісно, деякі явища й речі не піддаються однозначній оцінці. Найчастіше це пов’язано з науковими відкриттями, які використовують не на користь людству. У політиці антикультура проявляється в маніпуляції свідомістю мас, шахрайствами під час виборчих кампаній. Аналогічно слід оцінити клерикальну діяльність на українській території Московського патріархату, який вдається до відвертого обману, нав’язуючи вірянам не християнську любов, а сатанинську ненависть. Не належать до культури різні «шедеври» на сцені, на телебаченні, в літературі – це витвори антикультури. Їх прийнято називати в мистецькому світі «культурною продукцією сумнівної якості». Отож, антикультура відтворює дегуманізацію людських відносин, втрату моральних орієнтацій, зневагу людських цінностей, відмову від суспільних пріоритетів.

Від антикультури треба відрізняти контркультуру, в яку може переростати субкультура. У 1968 році цей термін запровадив у науковий обіг американський філософ Т.Роззак. Контркультура – це альтернатива панівній культурі в суспільстві. Вона вживається для позначення нових культурних феноменів, які ставлять собі за мету підірвати панівну культуру зсередини. Як контркультуру в радянському суспільстві варто оцінити творчість шістдесятництва, заходи, які наприкінці вісімдесятих років організовували так звані «неформальні організації» (Товариство української мови імені Т.Шевченка, культурно-просвітницькі організації «Меморіал», «Спадщина», «Відсіч», Товариство Лева, молодіжна скавтська організація «Пласт», Народний Рух України за перебудову та інші)..

Контркультура – це своєрідна реакція на традиційну культуру, яка переживає відверту чи приховану кризу. Вона виникає з альтернативних течій в офіційній культурі, які передбачають елементи іншого світогляду, що згодом виходять поза межі цього культурного середовища. Інколи контркультура може набувати екстремістських форм, в чому переконує діяльність деяких організацій під час Революції Гідності.

Дата добавления: 2015-05-22