Добро і зло

Добро ‒ головне поняття моралі й категорія етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні, фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою категорій “добро” і “зло” виділяється, окреслюється моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи

Зміст категорії “добро” іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає добро як морально-позитивне начало, зло – як морально негативне, саме етику – як учення про добро і зло.

Добро – найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить для досягнення інших цілей; уявлення про добро в органічному взаємозв’язку з ідеалом суспільства і особистості.

На відміну від прекрасного (абсолютно вселюдської цінності) добро адресується людині не в художньому образі, а в натуральному вияві.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій “добро” і “зло”, оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критеріями моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. За словами В. Соловйова, щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це будуть лише механічною дією.

В історії людства відомо немало подій і фактів, коли хибні уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквізиція, фашизм).Тому з’ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою.

З розвитком етики сформувались численні точки зору на проблему сутності добра і зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи – моральний абсолютизм і моральний релятивізм.

Абсолютистські концепції добра і зла. Їх представники онтологізують (надають статусу буття) добро і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії “добро” і “зло” розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву. При цьому не враховують, що їх авторами були окремі люди (філософи, апостоли, пророки), які мали специфічні, іноді гранично полярні, несумісні погляди, переконання, світогляди.

Подібні уявлення побутували ще в міфології Давнього світу, божества якої чітко поділяють на добрі і злі. Наприклад, згідно із зороастризмом (релігія Давньої Персії) вся світова історія ‒ це боротьба доброго бога-творця, абсолютного добра Ахурамазди (Ормузда) і злого бога, абсолютного зла.

Згідно з абсолютистською етичною концепцією добро часто ототожнювали з духовним началом, а зло ‒ з матеріальним, тілесним. Душа, мовляв, має божественне джерело, а тіло обтягує душу ницими пристрастями. Тіло як матеріальне, речовинне має потяг до подібного собі – до матеріальних предметів, а душа ‒ до нематеріальних явищ.

Пізнання розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді, хибному, порочному шляху. Насправді, між душевними й тілесними спонуками немає непримиримого антагонізму, оскільки тілесні спонуки регулюють свідомістю людини, принаймні піддаються регулюванню.

Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототожнення добра зі знанням, а зла ‒ з незнанням, хибністю.

Релятивістські концепції добра і зла. У цій системі поглядів поняття моралі надається умовне, відносне значення. Що призводить до суб’єктивізму в тлумаченні моральних понять і суджень, дот заперечення в них об’єктивного змісту, нерідко ‒ до нігілізму та імморалізму вселюдських моральних цінностей.

Релятивісти бачать те, що моральні поняття й уявлення різних народів, соціальних груп, людей, перебуваючи у зв’язку з іх проблемами, переконаннями й уподобаннями, мають суттєві відмінності, а також залежать від часу, конкретних життєвих ситуації. Звертаючись до фактів, що засвідчували, протилежність моральних уявлень у різних народів, на відносності добра і зла наполягали софісти.

Подібним було ставлення до моральних, і не тільки моральних, уявлень скептиків. Що з особливою переконливістю виявилося в аргументах проти можливості точного знання. Скептики, наприклад, вважали, що існує стільки рівноцінних моральних суджень, стільки є народів і осіб. Вони рекомендували утримуватися від суджень. Підкорятися звичаям і законам своєї країни. Оскільки зла, на їхню думку, не існує, потрібно просто остерігатися того, що вважалось злом. І зберігати завдяки цьому душевну незворушність.

Субстанціалістське та антисубстанціалістське розуміння зла. Одна з найважливіших розмежувальних ліній в історії світової етики пов'язана з відповіддю на запитання: чи є зло за своєю суттю лише чимось негативним, лише запереченням і руйнуванням добра – чи воно позначає якусь особливу самодостатню реальність, тобто субстанцію, що корелятивно співвідноситься з добром, проте має власні витоки в бутті?

Класичний взірець концепції субстанційності зла, що виходить з визнання його незалежного й самостійного існування, дає, зокрема, давня перська релігія зороастризм (від імені її засновника пророка Заратуштри, вірогідний час життя якого – ХІІ–Хст. до н. е.). Згідно з уявленням зороастрійців, поряд із добрим богом Ахурамаздою існує й рівнопорядкове йому верховне зле божество Ахріман, котре також володіє творчими потенціями. На кожне добре творіння Ахурамазди Ахріман відповідає актом своєї злої творчості: так, ним породжені всіляке лиходійство, чаклунство, зима, смерть, хвороба, старість, отруйні комахи й плазуни та ін. Якщо Ахурамазда створює 16 країн добра, то Ахріман ‒16 країн зла тощо.

Оскільки Ахріман є духом злим, він не міг би слугувати добру, ‒ боротьба з ним та його царством зла могла вестися тільки на цілковите винищення. Тому у світі на даній стадії космічної теорії, пов’язаній із протистоянням світлого і темного божества, всюди панує непримиренна поляризація доброго і злого начал, іде нескінчена війна між ними, в яку виявляється залученою вся сукупність існуючих створінь.

Ще один яскравий приклад субстанціалізації зла становлять численні гностичні вчення (гностицизм – релігійно-філософська течія пізньої античності й середньовіччя, що виникла у І ст. н. е. в районі Близького Сходу; певний час був головним суперником християнства). Зороастрійський дуалізм у розумінні добра і зла гностики поєднали з платонічним дуалізмом духовного й тілесного, небесного й земного. Найприкметнішим у гностиків з огляду на питання, яке нас тут цікавить, виявилось те, що саме створення світу, в якому живе людина, вони приписували злому або недосконалому творцю – Деміургу: спокушеному божеству та його нащадкам (Симон Маг та ін.) або ж одвіку злому богові чи демону (Маркіон, мандеї, маніхеї тощо). Подібна космологія давала недосконалість останнього; разом з тим вона змальовувала надзвичайно песимістичну картину буття, в якому людині залишалося лише плекати надію на самознищення світового зла й на світову пожежу, внаслідок якої вся матеріальна дійсність.

Основну ідею розглянутих двох найвпливовіших концепцій субстанційності зла можна сформулювати таким чином: ніякі компроміси з носіями зла неприпустимі. Перемога над злом як реальністю можлива тільки шляхом його цілковитого винищення.

Вже давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель виходили з того, що зло як таке є, власне, чимось суто негативним. Воно постає головним чином як порушення порядку, гармонії існуючого, прояв пасивного опору матерії. Беручи це положення за основу, цілком природно було дійти висновку, що бажання зла заради самого зла неможливе – як формулює Аристотель, “жодна наука, жодне вміння не існують заради зла”, ‒ отже, досить, як учив Сократ (470 / 469 – 399 до н. е.), лише правильно скерувати властиве людині прагнення до блага, до добра, тобто пізнати, в чому полягає “істинне” благо. Справа, таким чином, упирається в пізнання: пізнай суть добра – і будеш порядною людиною.

Під іншим кутом зору, але, здається, з іще більшою наполегливістю субстанційність зла заперечують отці християнської церкви. Така їхня позиція мала глибокі релігійні й світоглядні підстави. Адже монотеїзм християнства загострював проблему присутності зла у світі. Якщо Бог всеблагий, то ця присутність зла свідчила б принаймні про те, що він не всемогутній. Якщо Бог всемогутній – вона вказувала б принаймні на те, що він не всеблагий. Але Бог, згідно з християнським уявленням, і всеблагий, і всемогутній – тоді звідки у світі зло?

Видатний християнський мислитель блаженний Августин (354 – 430 н. е.) дає на це запитання парадоксальну, але, по суті, глибоко традиційну відповідь: зла у світі, як деякої особливої субстанції, ‒ немає зовсім. Усе, що існує, всяке буття є добро як прояв божественної творчості; в кожному зі своїх творінь Бог гідний похвали. Добро – це й є осягнута зсередини цілісність творіння Божого. Що ж до зла, то воно є не-буття, метафізична порожнеча, “пусте місце”, в котре потрапляє людська душа внаслідок хибного вибору своєї волі.

Взагалі свобода волі, якою Бог обдарував людину, є, за вченням отців церкви, проявом найвищої досконалості творіння; наділення нею людини свідчить як про всемогутність Бога, так і про його особливу любов до людей, піднесених ним таким чином вище за ангелів. Але із свободою пов’язаний і ризик: людина здатна обрати як добро, так і зло, тобто відпадіння від Бога в порожнечу небуття. Важливо, що, коли трапляється подібне, вся відповідальність за зло по праву покладається на людину, яка використала не за призначенням безцінний дарунок Бога.

Так, уже перші люди, Адам і Єва, використали надану їм свободу як свободу грішити, нехтуючи прямим велінням Бога, через що й втратили райську наївну повноту й цілісність свого існування. При цьому знаменно, що ім’я Адам єврейською мовою означає просто “людина”; і гріх давнього Адама, як певний прообраз, продовжує жити в кожному з його нащадків у вигляді схильності до злого визначення волі, кінець кінцем – до небуття. Але в цій трагедії Адама – давнього й кожного Адама – винний тільки він сам, зі своєю незмінною подругою Євою.

Отже, проблема сутності добра і зла відношенням між ними мають принципове значення. Це не якісь сухі абстракції, в них акумулюються реальні людські тривоги, радощі й страждання. Мораль чогось варта тоді, коли живе людина. А людина посправжньому живе тільки тоді, коли творить добро.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Як співвідносяться “мораль” і “етика”?

2. Чому моральність неможлива без свободи волі?

3. Якими основними категоріями презентується зміст моралі?

4. Проаналізуйте в історичній динаміці ставлення до смертної кари. Обгрунтуйте свою власну позицію стосовно страти.

Дата добавления: 2015-05-22