Контрольні запитання 2 страница

Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі — презумп­ція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поши­рюється і на всі інші процесуальні відносини — і на дис­циплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише пра­вові¹, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до осо­бистості людини, навіть якщо вона порушила норми пове­дінки, а тим більш — до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), — це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефек­тивності заходів соціального контролю, що їх застосову­ють держава і суспільство.

Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочи­ну, повної доведеності фактичних обставин справи.

Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколиш­ньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей

---------------------------------------------- V

Гпасность судсбной деятсльности по уголонньгм долам К., 1993 С К 304

і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Ха­рактер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування об­ставин злочину зобов'язують використовувати у розсліду­ванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширю­ють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, про­курора, суду, гарантуючи за умови правильного їх вико­ристання об'єктивне встановлення фактів.

Істина у справі має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкрет­них умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру,

"способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, по­терпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства. Встановлення істини у справі не зводиться лише до

^?з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює та­кож правильну кваліфікацію розслідуваного діяння.

Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне зна-

'чення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися

встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їх­ню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі влас­тивості вчинків людей, як правомірність або неправомір­ність. "Але без звернення до закону це не можна встано­вити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфіка­ції) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність"¹.

Думка про те, що встановлення істини у справі поши­рюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на

.кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретика­ми права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприк­лад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть,

¹ Недбайло П. Е. Применение советских правових норм. — М, 1960. — С. 228—229.

буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встанов­ленням істини. Кваліфікація — це справжній, хоч і суб'єк­тивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини"¹.

За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фак­тичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесен­ням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо супе­речить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ.

З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з по­зицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини справи. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношен­ня між фактичними ознаками діяння та ознаками, перед­баченими у кримінально-правовій нормі.

Процес кваліфікації злочину спирається на логічні ме­тоди. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є іс­тинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми.

При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розумін­ня юристом змісту правової норми, виконавець закону по­винен правильно розуміти її творця², зазначив М. Й. Кор-

Наумов А. В., Новичекко А. С. Закони логики при квалификации преступле-ний. - С. 42. 2

Див.: Коржанский Н. Й, Обт>ект й предмет уголовно-правовой охраньї. — М., 1980. - С. 206.

жанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кож­ного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключи­ти розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні зако­нів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жод­ній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права — це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полег­шення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, система­тичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний.

За логічного тлумачення норми права ми звернемо ува­гу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення пра­вової норми починається з визнання того, що кожна нор­ма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єк­тивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти. Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та зако­ну несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозу­мілому переліченні родових і видових ознак, кожне понят­тя, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту¹.

Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уяв­леннях юриста про характер зв'язку між фактичними об­ставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зо­ру логіки цей зв'язок — не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події.

¹ Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М, 1993. - С. 26-27. 11*

З погляду гносеології кримінально-правова кваліфіка­ція є неперервним коловим рухом від установлених (пізна­них) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільне небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотож­ності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-пра­вової норми, тобто встановлення того, чи підпадають оз­наки діяння під ознаки норми і якими статтями Криміналь­ного кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правиль­но, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним.

В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нор­мою відображає кримінальне правовідношення, яке виник­ло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне ді­яння. Думка юриста про це відношення виражається у дес­криптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправне позбавив життя Б. — іншу люди­ну, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання пов­ністю поширюються категорії істинності й хибності.

Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концент­рованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороня­ються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин.

Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри пока­рання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі від­носно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різ­них учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відпові­дає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчинено-

го злочину, особі винного та обставинам справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочин­ця, а й має на меті його виправлення, а також попереджен­ня злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушен­ня, так і в усьому процесі розслідування і судового розг­ляду справи. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу.

Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сфе­рах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Правовий стан осо­бистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відпо­відати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом"¹, — писав В. Г. Лихолоб.

Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому ас­пекті: соціально-демографічні ознаки особистості; мораль­но-психологічні якості; соціальні ролі — поведінка людини в різних сферах суспільного життя.

Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретної справи, і для аналізу судової практи­ки та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографіч­них ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рі­вень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлен­ня всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагаль­нення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями

Лихолоб В. Г. Правопорушення правова І моральна оцінка. — К., 1994 — С. 95.

особистості та злочинністю. Соціально-демографічна ха­рактеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця.

"Морально-психологічна характеристика особи, — продовжував В. Г. Лихолоб, — відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною осо­бистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослі­дження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її до­слідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло не-благополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку"¹. Знання особистості підсудного гарантує від ба­гатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди вихо­див із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує вине­сення законного та обгрунтованого вироку.

Отже, встановлення істини є однією з цілей розсліду­вання, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином.

У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілак­тична робота², зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Кос-тицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оці­нені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри³. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запро­вадженні його у практику профілактичної роботи⁴. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною.

Лихолоб В. Г. Правопорушення: правова і моральна оцінка. С. 95 п

Див.: Жалинский А. 9., Костшусий М. В. Зффективность профилактики пре-ступлений й криміногенная информация. — Львов, 1980. — С. 3.

³ Там само. - С. 131.

⁴ Там само. - С. 210.

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання — починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства.

§ 4. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві

Розгляньмо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом, як ми вже казали, є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес до­цільно у зіставленні з науковим пізнанням.

Розслідування в більшості випадків починається з уста­новлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певно­го порушення впорядкованості суспільного життя.

Наукове дослідження починається з постановки проб­леми. "Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, — писав К. Поппер, — то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі зби­рання даних або фактів, воно починається з проблеми"¹. Для наукової проблеми характерне усвідомлення супереч­ності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні.

Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі нау­кового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені з допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кро­ку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення.

Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить від­повідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те,

¹ Поппер К. Логика социальннх наук // Вопр. философии. — 1992. — № 10. — С. 65-66.

що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудо­ва нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми по­винна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю лю­дей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому — практичну.

Факт учинення злочину є різновидом проблемної си­туації. Його встановлення можна розглядати як усвідом­лення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормально­го суспільного життя. Для цього воно повинне давати адек­ватну картину події, достатню інформацію про осіб, вин­них у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи.

У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза — обгрунтоване при­пущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення від­носно причин і властивостей досліджуваного явища і є від­повіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обгрунтуван­ням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально набли­женій за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунту­вання.

У пізнанні постійно відбувається формування і перевір­ка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають із необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у приро­ду її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить

історія науки, притаманна гіпотезі то більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки.

Гіпотеза — необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. "Ми постійно можемо бачити, — зауважив П. В. Копнін, — що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розви­ток знання здійснюється через побудову, обгрунтування і до­ведення гіпотез"¹. Вочевидь, це стосується і правознавства.

Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнан­ня, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущен­ня відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес вер-сування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія ви­ступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її засто­сування — розкриття злочинів — від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень. Процес побудови і перевірки версій характеризується значною об­меженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників роз­слідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають іс­тотні часові обмеження. Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб — сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в науко­вої спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа — припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язан­ня наукової проблеми в низці випадків обмежуються од­нією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висуну­ти. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочи­нів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущен­ня, до яких вдаються, коли обставини злочину мають ти­повий характер².

Копнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — М., 1973. — С. 209. 2

Див.: Бандура О. А., Лукашевич В. Г. Криминалистическая версия: гносеоло-гический, логический й психологический аспекти. — К., 1991. — С. 26.

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою до­сягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясову­ється в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Вери­фікацією називають установлення відповідності фактично­му станові речей, фальсифікації — встановлення відсут­ності такої відповідності.

Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає дове­деним знанням і виступає як підстава для кваліфікації зло­чину та визначення міри покарання винних, її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання.

Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтверджен­ня, вона перетворюється на теорію. Теорія — перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутніс-них характеристик.

Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знан­ня, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже зня­то формулюванням, що випливає з послідовно діалектич­ного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом.

У природознавстві віддають перевагу дедуктивній тео­рії. Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах цієї теорії приймаються без дове­дення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем). У соціогуманітарних науках, зокрема в юриспруденції, можливості застосування дедукції значно обмежені. Сутності предмета тут більше відповідають недедуктивні підходи та змістовні методи.

Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій. Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономір­ності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною нау-

кою в системі юридичних наук, що має для них загально­теоретичне і методологічне значення¹.

Сучасне право бурхливо розвивається. Наприклад, юристи поставили питання про створення такої нової тео­рії, як загальноправова процесуальна теорія, її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та при­роді їхніх елементів (насамперед, галузевих юридичних процесів).

Для створення загальноправової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загально-правових теоретичних розробках законодавчої практики. Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу — адміністративного, господарчого та інших — вимагає від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли ви­моги до системи законодавства і з погляду законності, а це також приводить до посилення ролі, яку відіграє в ній про­цесуальний компонент.

Існують важливі методологічні засновки для розроб­лення загальноправової процесуальної теорії. Це — висо­кий рівень розвитку теорії права в цілому, який привів до відкриття у правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розроблення теорії охоронних правовідносин, без чого неможливо зрозуміти природу юридичного про­цесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки.

Крім того, дозріла необхідність запровадження у пра­вові дослідження системного методу. Тут мають місце два аспекти. Один полягає в тому, що системний підхід конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносять як процесуально-правовий механізм у ціло­му, так і його елементи. Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель пра­вовідносин, репрезентувати правовідносини як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідносин, що безпосередньо стосуються роз­роблення загальноправової процесуальної теорії. Адже

¹ Див.: Колодій А. М., Капєйников В. В., Лисетов С. Л., Поопухав В. П., Су-мін В. О., Тихомиров О. Д. Теорія держави І права. — К., 1995. —С. 23.

процес — це ті самі правовідносини, тільки складні. Тому системне дослідження правовідносин означає й системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід уважати компонентом загальної теорії права¹.

Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її під­твердження та ідея, що мала проблематичний характер і служила основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотично до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні.

Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдоклад-ніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами.

П. В. Копнін назвав ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. "В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання"², — писав він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. "Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реаль­ність і таким чином перетворити саму дійсність"³, — завер­шив думку П. В. Копнін.

Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трак­тувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дос­лідження. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів, опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифі­кацію, первинне узагальнення. Теоретичне пізнання — це

Див.: Протпасов В. Н. Основи общеправовой процессуальной теории. — М., 1991. - С. 4, 6, 23. 2 Капнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — С. 276—277.

Там само. 316

сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один од­ного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці став­ляться саме для того, щоби підтвердити ту чи ту теорію.

Мабуть, найграндіознішим в історії людства таким екс­периментом було створення на теренах колишньої цар­ської Росії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім — на кількох материках — і так званого соціалістич--ного табору, покликане довести істинність марксистсько-ле­нінської теорії. Розгляньмо правовий аспект цієї проблеми.

Маркса та його послідовників, усупереч загальноприй­нятим уявленням, цілком можна назвати творцями особли­вої філософії права. Соціалізм і комунізм, відповідно до марксизму, є не можливою історичною перспективою, не віддаленою мрією, а практичним завданням сьогодення. Значна частина послідовників Маркса віддали перевагу ви­користанню демократичних правових інститутів, виборчо­го права, парламентаризму, демократичних законів, які де­далі більше утверджувалися наприкінці XIX — на початку XX ст. Вони об'єднались у соціал-демократичні партії.

А от інша частина марксистів, прихильників ортодок­сального марксизму, оголосивши названий напрям "опор­туністичним" і "ревізіоністським", почала наполегливо об­стоювати ідею пролетарської соціалістичної революції — насильницького повалення старого, заснованого на гноб­ленні, ладу і рішучих революційних заходів зі створення нового соціалістичного (комуністичного) ладу. Найпослі­довнішими прихильниками революційного способу карди­нального перетворення світу стали Ленін, Троцький, їхні сподвижники з найрадикальнішого войовничого крила ро­сійської соціал-демократичної партії, які утворили особ­ливу течію в марксизмі, названу більшовизмом.

Дата добавления: 2015-05-22