Оригінальна філософська думка в Київській Русі

Розвиток шкільництва, наявність перекладної візантійської літератури, концентрація вчених людей, книжників як у релігійних осередках (монастирях, при єпископських кафедрах), так і при князівських дворах – все це створювало сприятливі умови для появи в Київській Русі оригінальних творів релігійно-філософського характеру. Уже за часів Ярослава Мудрого грамотність у містах стала відносно поширеним явищем. Збереглися легендарні оповіді про велику бібліотеку цього князя. Саме до того часу відноситься поява одного із перших давньоруських релігійно-філософських текстів.

Ним стало «Слово про Закон і Благодать», авторство якого приписують Іларіону, що за часів Ярослава Мудрого, з 1051 р., був київським митрополитом. Його поставили за ініціативою князя собором руських єпископів без згоди константинопольського патріарха, що свідчило про намагання світської влади й руських церковних кіл унезалежнитися від Візантії. Написання «Слова…» відносять до 1037-1050 рр. Щоправда, авторство Іларіона не є остаточно доведеним. Однак вважається достатньо ймовірним.

Про Іларіона знаємо дуже мало. Він фрагментарно згадується в «Повісті минулих літ». Під 1051 р., де говориться про його поставлення митрополитом Русі, читаємо наступне: «Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав [село] Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів многих надбав, то між них був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжник, і пісник. І ходив він з Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв» [34]. Отже, з цих слів стає зрозумілим, що Іларіон був наближеним до князя Ярослава, служив у церкві в його заміській резиденції. Очевидно, це було не останньою причиною того, чому він поставив Іларіона митрополитом. Цікаво, що літопис розглядає Іларіона як одного із предтеч чернецтва Печерського монастиря.

Як довго Іларіон був митрополитом київським, ми не знаємо. Відомо, що в 1055 р. митрополичу кафедру уже зайняв грек Єфрем. Деякі дослідники вважають, що Іларіон мав відношення до давньоруського літописання [35]. Йому приписують низку інших творів, зокрема «Молитву», сповідання віри, фрагмент повчання священикам [36]. Однак такі твердження не більше, ніж гіпотези.

«Слово…» є твором, де на теоретичному, власне, філософському рівні відбувається осмислення однієї з найважливіших, «поворотних» проблеми для Київської Русі – «вибору віри», який вилився в прийняття християнства. Цій проблемі велика увага приділяється в «Повісті минулих літ» та інших давньоруських текстах.

Спочатку в «Слові…» [37] є прагнення утвердити думку про вищість християнства над іудаїзмом. Як відомо, іудаїзм претендував на статус офіційної релігії в Давньоруській державі. Чимало євреїв проживало в грецьких містах Північного Причорномор’я. Не без їхнього впливу іудейська віра стала пануючою в Хазарському каганаті – державі, що виступала суперником Київської Русі. Іудейські місіонери активно діяли на руських землях. Про це, зокрема, засвідчує «Повість минулих літ», де говориться, ніби до князя Володимира приходили «жиди хазарські», пропонуючи прийняти їхню віру. А в «Києво-Печерському патерику» є згадки про полеміку між євреями та печерськими ченцями.

Іларіон, полемізуючи з прихильниками іудаїзму, в традиційному для християн дусі говорить, що Бог через Мойсея дав іудеям Закон, але їм на зміну прийшли християни, «нові люди», які отримали Благодать від Ісуса Христа. Подібні думки зустрічаються в Посланні апостола Павла до римлян.

Однак «Слово про Закон і Благодать» не зводиться до антиіудейської полеміки. Іларіон, протиставляючи Закон (іудаїзм) Благодаті (християнству), ніби проводить думку: мовляв, як іудеї, що першими прийняли слово боже, стоять нижче народів, котрі прийняли це слово пізніше, так і зараз більш благодатними є не ті народи, які раніше прийняли вчення Ісуса Христа, а ті, які зробили це після них. Отже, християнське первородство Візантії щодо Київської Русі перетворювалося із заслуг у ваду. Русь, навпаки, прийнявши християнство пізніше, виступає носієм «вищої» благодаті, ніж Візантія. Звісно, це не говориться прямо. Така думка прихована у контексті «Слова…» Проте для тогочасного книжника, який дуже уважно вчитувався в написане, часто намагаючись знайти в ньому потаємний смисл, контекст мав не менше значення, ніж сам текст.

Наприклад, у «Слові…» звучить така думка: «Добре було Благодаті між новими людьми возсіяти. Не вливають бо, за словами Господніми, вина нового вчення благодатного в міхи старі, застарілі в іудействі. А то міхи прорвуться і вино проллється». На перший погляд видається, що мова йде лише про пріоритет над іудеями нових народів, які прийняли християнство. Але використання євангельської притчі, що нове вино треба вливати в нові міхи, надає цій ідеї дещо іншого звучання: нові міхи, власне, нові народи мають більшу цінність, ніж старі.

Такий підхід автора «Слова…» виглядає дещо незвично. Адже середньовічне суспільство – це суспільство, в якому шанувалася традиція, «старина». Нове ж сприймалося як щось негативне. Іларіон, навпаки, веде мову про позитивність нового. Сама ж історія осмислюється як розвиток, суть якого полягає в пізнанні Бога все більшою та більшою кількістю народів. Спочатку Бог відкрився через Мойсея лише євреями, пізніше через Ісуса Христа його пізнали «нові люди», апостоли, що проповідували серед народів Римської імперії. Тепер же християнство прийшло в Київську Русь.

У «Слові…» знаходимо наступні міркування: «Всі краї, і городи, і народи почитають і славлять кожний свого вчителя, того, що навчив їх православній вірі». Таким апостолом-учителем для Київської Русі стає князь Володимир. Автор «Слова…» прагне утвердити думку, що апостольство князя Володимира не нижчої, а навіть вищої проби, ніж апостольство учнів Ісуса. Він пише: «Не бачив єси Христа, не ходив єси з ним, а став учнем його! Інші, бачивши його, не увірували, ти ж, не бачивши, увірував… Ті, що відали Закон і пророків, розіп’яли його. Ти ж, ані закону, ані пророків не прочитавши, розіп’ятому вклонився». Тому християнська віра князя Володимира – щось надзвичайне.

Іларіон порівнює Володимира з імператором Костянтином, під час правління якого християнство стало державною релігією Римської імперії: «…з ним однакової слави і честі достойний». Паралель «імператор Костянтин – князь Володимир» стала загальноприйнятою в давньоруській літературі й використовувалася книжниками тривалий час. Зокрема, цю паралель зустрічаємо в першій друкованій Біблії старослов’янською мовою – Біблії Острозькій (1581).

Завдячуючи «Слову…» князь Володимир перетворився в унікальну для християнства фігуру. З одного боку, він апостол, що влив християнство в «нові міхи», поширив його серед «нового народу» – руського. Володимир навіть перевершив вірою інших апостолів. З іншого боку, він правитель, що утвердив християнство серед свого народу. Таким чином, постать цього князя ставиться вище всіх християнських подвижників.

У «Слові…» широко використовуються біблійні образи, а питання часто трактуються в алегоричному дусі. Така образність та алегоричність була притаманна пізніше українській культурі, в т.ч. й філософії. Алегоричне трактування біблійних текстів використовував другий після Іларіона русич на київській митрополичій кафедрі Климент Смолятич, якого вважають одним із найяскравіших представників давньоруської філософії.

«Слово…» стало важливою лектурою руських книжників. До нього часто зверталися. Чимало запозичень із «Слова…» проглядається у Галицько-Волинському літописі.

У певному сенсі «Слово…» можна вважати твором, що став далеким предтечею української філософської традиції. Адже у ньому бачимо звернення до проблем, які турбували наших предків, принаймні їхню еліту. У творі давалася оригінальна, «проукраїнська» інтерпретація поставлених питань. Звертаючись до християнства, автор «Слова…» намагався його пристосувати до києво-руських реалій, творячи на християнській основі новий руський символічний світ. Для цього він звеличував князя Володимира. І, очевидно, не без впливу «Слова…» цей князь перетворився в символічну фігуру «хрестителя Русі».

До авторів, які зробили значний внесок у формування культури праукраїнців, належить Нестор – широко відомий як автор літописної «Повісті минулих літ».

Щоправда, «Повість…» писалася протягом тривалого часу – майже ста років. І звісно, писалася різними людьми. Можна говорити, що «Повість…» стала текстом, універсальним за своїм характером. Це не лише систематизація української історії від найдавніших часів до початку ХІІ ст., а й своєрідна антологія епічних сказань чи уривків із них, водночас це один з перших давньоруських філософських творів, оскільки в ньому подано чимало розмислів про світ і життя, витриманих у дусі християнського віровчення.

Окрім світського літописання, Нестор займався літописанням релігійним, точніше написанням житій святих. Йому приписують авторство низки агіографічних творів, вважаючи одним із творців Києво-Печерського патерика. Саме в цьому творі є згадка про Нестора як про літописця. Жив Нестор орієнтовно в другій половині ХІ – на початку ХІІ ст.

Одним із Несторових творів є «Житіє Бориса і Гліба». Це перший створений у Київській Русі агіографічний твір, що відповідав класичним візантійським зразкам. Починався він з короткого викладу історії людства з часів «створення світу» аж до початку хрещення Русі. У даному випадку автор намагався вписати історію русів у контекст світової історії. Щось подібне бачимо і в «Повісті минулих літ». У інтерпретації Нестора, завдяки хрещенню, русичі опинилися в колі історичних народів, стали суб’єктом історії.

У «Житії…» протиставляються християнські цінності язичницьким. У цьому плані показовим є вибір теми. Язичник-русич не міг сприймати смерть убитих Бориса та Гліба як героїчну дію. Мученицька смерть (а не героїчна на полі брані) – це суто християнська цінність, оспівування якої стало викликом язичницькому світові.

Ще одним твором, у якому моменти протиставлення християнських цінностей язичницьким відігравали не останню роль, було Несторове «Житіє Феодосія Печерського». У ньому відображено на рівні особистісному конфлікт між давньоруським суспільством, яке формально вважалося християнським, але за своєю суттю залишалося язичницьким, і світом християнським, найвищим уособленням якого виступало чернецтво. Руський, багато в чому ще язичницький світ представляє у «Житії…» мати Феодосія. Вона вважає, що її син повинен бути подібний до інших дітей, для яких на першому місці стоять звичайні земні цінності. Потяг Феодосія до християнського благочестя, особливо аскетизму, викликає в неї нерозуміння й обурення. Вона напучує сина, намагаючись відвернути від аскетичного життя, навіть вдається до силових дій.

У другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. спостерігається розквіт давньоруської культури. Це час появи таких відомих творів, як «Повість минулих літ» та «Києво-Печерський патерик».

У «Повісті» осмислюється місце й роль Русі в контексті світової історії. Остання подається як лінійний процес, започаткований творенням світу. Таке розуміння відповідало християнській традиції і, схоже, суперечило язичницьким поглядам, які виходили із циклічних моделей розвитку.

Літописці й укладачі «Повісті…», як уже говорилося, високо цінували філософію, звертаючись до образів авторитетних її представників. Такими для них, зокрема, виступав «учитель слов’ян» Кирило, в уста якого вкладалася апологетична «Промова філософа». У «Повісті…» не просто фіксуються події, а є намагання давати оцінку. Для літопису важливим було релігійно-етичне осмислення в дусі християнства історичних реалій. Така етизація пронизує увесь твір. Наприклад, часто звучить думка, що гріхи людей є причиною різноманітних нещасть.

Іншого характеру є «Києво-Печерський патерик» [38], укладений десь у ХІІІ ст. Однак окремі його частини були написані в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. «Патерик» це теж літопис. Але літопис специфічний, де викладається історія Києво-Печерського монастиря. При цьому увага звернута на конкретні персоналії, окремих ченців-подвижників. Взірцем для «Києво-печерського патерика» служив компендіум житій святих під назвою «Луг духовний» (більш знаний на Русі як «Синайський патерик»). Цей твір, укладений у VІІ ст. єрусалимським монахом Іоаном Москхом, користувався помітною популярністю у Візантії.

Можна говорити про значний вплив «Патерика» на українську середньовічну й ранньомодерну культуру. «Понад двісті списків його,що збереглися до наших днів, численні редакції, які датуються ХІV, ХV і ХVІІ ст., дозволяють твердити, – справедливо вказує В.Горський, – що цей твір майже впродовж півтисячоліття становив чи не найбільш популярний та шанований предмет читання найширших верств української спільності» [39]. Також із появою друкарства «Патерик» неодноразово перевидавався. І до кінця ХVІІІ чи навіть початку ХІХ ст. залишався важливою лектурою освічених українців.

«Києво-печерський патерик» знаходився в опозиції до родової свідомості, притаманної язичництву. У Київській Русі, як і в інших традиційних суспільствах, велику роль продовжували відігравати відносини, що будувалися на родинних стосунках. Рід і далі виступав базовою ланкою давньоруського соціуму, відіграючи важливу роль для самоідентифікації особистості. Якого ти роду-племені – це чи не найголовніший ідентифікаційний момент для характеристики людини того часу. Проте поряд із родом з’являються альтернативні йому структури. Однією з них став монастир. Туди йшли люди, що зрікалися роду. І там формувалася своя, по-суті антиродова свідомість.

Зразки цієї свідомості й демонструє «Києво-Печерський патерик». Втеча від роду, зречення батьків розглядаються як позитивне, навіть героїчне явище. У «Патерику» детально описується боротьба Феодосія Печерського зі своєю матір’ю. Тема зречення роду представлена і в інших розповідях. Наприклад, у розповіді про Варлаама, який походив з боярської сім’ї, але пішов у монастир. Його забрали з чернечої обителі і намагалися змусити жити світським життям. Батько дає йому багатий одяг, добру їжу. Жінка спокушає його. Однак Варлаам, «побачивши безумство жінки і зрозумівши, що це батько приготував її йому на спокусу, почав безперестанку молитися в глибині свого серця до всемилостивого Бога, який може врятувати його від тієї спокуси. Три дні сидів він так на тому місці, не встаючи і не ївши, не зодягаючись, а сидів лише в одній свитині». Зрештою, «побачив благий Бог терпіння й смирення юнака та навернув жорстоке серце його батька на милість до сина свого. Бо коли слуги сказали йому, що вже четвертий день нічого не їсть і не одягається, то батько його, почувши це, дуже засмутився, переживаючи, щоби не помер від голоду й холоду. Покликав його і, з любов’ю поцілувавши, відпустив. І трапилось тоді таке: плач великий, наче за померлим. Слуги й служниці оплакували свого пана, що відходив від них. Жінка також гірко ридала, втрачаючи чоловіка. Батько і мати плакали за сином, що розлучається з ним, і так усі зі сльозами проводили його. І вийшов Христовий воїн із дому свого батька, звільнившись, наче пташка із клітки або як сарна з тенет…» [40].

Християнство орієнтувало своїх адептів на творення надродової, надетнічної спільноти – церкви, «граду божого» на землі. Так, якщо в Старому Заповіті Біблії домінує свідомість родова й етнічно-племінна, то в Новому Заповіті вона фактично ігнорується. Ісус Христос творить спільноту апостолів та своїх прихильників, майже не звертаючи уваги на їхню родову приналежність.

«Києво-Печерський патерик» має також відверту антифеміністичну спрямованість. Жінки представлені в ньому переважно негативно. Часто подаються як сексуальні спокусниці. Особливо показовою тут є оповідь «Про преподобного Мойсея Угрина», де розповідається про те, як одна багата пані у Лядській землі намагалася звабити ченця [41]. Статеві стосунки, що забезпечують продовження роду, розглядаються в «Патерику» як щось абсолютно гріховне.

Монастир у цій писемній пам’ятці постає наче острів серед бурхливого, ворожого моря. Ченцям доводиться протистояти спокусам зовнішнього світу, постійно воювати з бісами, які не дають їм спокою, і т.п. Життя ченця – постійна боротьба «Христового воїна». Зрозуміло, вона подається як щось героїчне, варте наслідування.

«Києво-Печерський патерик» мав помітний вплив на українську свідомість. Цікаві паралелі простежуються між «Патериком» та творами М.Гоголя. Це і сприйняття світу як наповненого ворожими, бісівськими силами, і загалом негативне трактування жінки, в якій «сидить біс». Зрештою, існують паралелі між окремими сюжетами «Патерика» і сюжетами в творах М.Гоголя. Наприклад, розповідь про священика Тита та диякона Евагрія, які ворогували між собою, нагадує Гоголівську «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем».

У кінці ХІ – на початку ХІІ ст. з’являються мислителі, що в своїх творах звертаються до філософської проблематики. Серед них варто назвати київського митрополита Никифора (?– 1121). Він був греком й, судячи з усього, непогано знав давньогрецьку й візантійську філософії. Зберігся його лист до князя Володимира Мономаха, в якому розглядаються проблеми психологічного й філософського характеру. Ця пам’ятка не просто приватний лист однієї особи до іншої, а послання глави церкви до державного зверхника. Тому лист мав статус напівофіційного документа. Даний твір зустрічається в багатьох списках, а в ХVІ ст. він був внесений у Великі Четії Мінеї. Можна говорити про популярність цього листа, як і про знайомство з ним великої кількості книжників.

Лист Никифора написаний у вигляді повчального напучення, приуроченого до великого поста. У той час подібні звернення священнослужителів до пастви були поширеною практикою. Свої розмірковування про користь посту як «основу доброчинства» Никифор намагається переконливо подати, розглядаючи складне людське єство, в якому розумне начало бореться із нестриманістю почуттів.

Автор листа демонструє прихильність до аскетизму. Останній в умовах того часу відігравав конструктивну роль. Справа не лише в тому, що тодішня людина, не маючи великих технологічних можливостей, мусила задовольнятися найнеобхіднішим. Християнський аскетизм сприяв творенню такого типу особи, яка обмежувала пристрасті й намагалася розумно керувати власною поведінкою.

Ведучи мову про душу, Никифор інтерпретує це питання в дусі християнського неоплатонізму, розглядаючи її як безсмертну й створену Богом. Душа, відповідно трактуванню цього мислителя, складається з трьох частин – розуму, почуттів і волі. Найголовнішою частиною є розум. Саме він відрізняє людину від тварин. Тобто звернення до розуму, розумна поведінка стає для автора важливою цінністю і чеснотою.

Знаряддям розуму в пізнанні світу виступають почуття, яких Никифор нараховує п’ять. Найважливішим серед них є зір. Останній більш важливий, ніж слух. Це Никифор аргументує таким чином: те, що ми бачимо, є істинним, а те, що чуємо, може виявитися обманом. Отже, знання, сприйняте на слух, потребує прискіпливої перевірки. Справа не лише в обмеженості слухового сприйняття, а й у тому, що суб’єкт, не маючи можливості все побачити, змушений користуватися відомостями, отриманими від інших людей. І якщо людина себе обманювати не буде, то інші люди, керуючись різними резонами можуть ввести її в оману [42].

Адресата Никифора, князя Володимира Мономаха (1053-1125), теж часто трактують як мислителя. Мономах – один з найавторитетніших руських князів, видатний полководець. У своїй політичній діяльності прагнув зберегти політико-економічну, духовно-культурну та релігійно-церковну єдність Русі. Князь мав можливість знайомитися з набутками високої візантійської культури, в т.ч. й філософії, про що і свідчить згадуваний лист Никифора.

Мономаху приписують твір «Повчання» [43] – напучення своїм синам-княжичам. Він складається з трьох самостійних частин: власне «Повчання», «Літопису» життя князя («Автобіографії») та листа («грамотицы») постійному політичному суперникові Мономаха – князеві Олегу Святославичу. Всі складові частини «Повчання» пов’язує єдине ідейне спрямування.

«Повчання» не є філософським твором – радше педагогічним та автобіографічним з помітними політологічними аспектами. Проте в ньому автор торкається смисложиттєвих питань. Мономах обґрунтовує ідеал християнського властителя – князя, що гармонійно поєднує в собі державного мужа, охоронця своєї землі й адепта християнської віри.

Виходячи із засад християнського світорозуміння, князь закликає по-доброму ставитися до ближніх, прощати грішникам: «Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте».

Важливим моментом етичних настанов «Повчання» становить принцип «милостині», згідно з яким суспільні відносини гармонізуються при допомозі добровільної роздачі «зайвого» багатства убогим людям. Як уже говорилося, ця ідея фігурувала в перекладній візантійській літературі, зокрема, в Ізборнику Святослава 1076 р.

У контексті християнських настанов Мономах акцентує увагу на необхідності дотримання клятв, домовленостей: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти,— тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї». Звернення уваги на цей момент обумовлювалося тодішніми руськими реаліями. Не раз і не два князі порушували укладені домовленості. Однак серед її кращих представників визрівала ідея створення такого порядку, при якому б ці домовленості дотримувалися. До прихильників даної ідеї, яка стала предтечею концепту правової держави, і належав Мономах. Один із його нащадків, князь володимирський та галицький Роман Мстиславович, навіть намагався укласти широкомасштабний договір між руськими князями, який би регулював політичні відносини між ними [44].

Мономах закликає з повагою ставитися до ближніх: «Старих шануй, як отця, а молодих — як братів». Наголошує на потребі шанобливого ставлення духовних осіб, «щоб дістати через їх молитву [милість] од бога». Як християнин розуміє тимчасовість, тлінність свого життя: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а завтра — у гробі. Се все, що ти нам, [боже], дав єси,— не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». Звідси заклик смирити гординю.

Проте такий «християнський песимізм» не заважає Мономаху бути активним, про що свідчить написана ним автобіографія. Він дотримується думки, що не треба даремно витрачати час, а ще потрібно відповідально ставитися до своїх обов’язків: «У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає».

Створюваний Мономахом образ ідеального правителя випливав із реалій тогочасного життя Київської Русі. Такий правитель – передусім воїн, що перебуває в ратних трудах. Праця для князя – благо. Він постійно повинен себе вдосконалювати. Водночас князь, якщо хоче досягти успіху, має усе тримати під своїм контролем. Важливим моментом у житті ідеального правителя є його християнська віра. Наприклад, Мономах закликає своїх нащадків постійно звертатися до Бога, молитися.

Філософська проблематика в більшій чи меншій мірі представлена в різних писемних творах давньоруського періоду. Зокрема, в ораторських творах Кирила, єпископа Турівського (? - бл.1182). Хоча Турів зараз належить до Білорусії, однак знаходиться в зоні українсько-білоруського етнічного пограниччя. У давньоруський період це місто було тісно пов’язане з Києвом. Тому твори Кирила Турівського правомірно розглядати в контексті києво-руської культурної традиції. Вони вважалися вершиною давньоруської ораторської прози і їх включали в збірники для святкового читання – «Златоуст» і «Торжественник» [45].

Філософською притчею є твір Кирила «Про сліпого й кульгавого». Сліпий – алегорія душі, кульгавий – тіла. Поєднавшись, вони здійснюють злочин – руйнують виноградник, який їм доручено стерегти. Останній є символом цивілізованого людського буття. Господар виноградника – Творець. Сліпий та кульгавий, які руйнують благоустрій, отримують покарання.

Ця притча мала й політичну спрямованість. Під кульгавим у ній можна побачити Андрія Боголюбського (він дійсно кульгав). Останній зі своїми союзниками в 1169 р. здійснив жахливе руйнування Києва. Ця подія викликала вкрай негативну реакцію і, як бачимо, знайшла своє відображення в згаданій притчі.

У «Повісті про безпечного царя та його мудрого радника» Кирило символічно трактує людину та її буття, прагнучи утвердити чернечі ідеали аскетизму. Під градом у повісті розуміється людина з її органами чуттів. Царем є розум, що володіє усім тілом. Чутки, мова, що внесли сум’яття в місто, це «людська напасть». Цар, який звертається до гори спасіння, то розум, що шукає опори. Радник – «печаль розуму», котрий розмірковує про смисл буття. Гора спасіння – монастир, печера у ній – храм, світла зоря – церковний спів, чоловік у простому одязі – чернець, зброя біля нього – доброчинства. Цар дивується тому, що навіть у злиднях той радісний та цілеспрямований, оскільки чернець знайшов сенс свого існування. На завершення автор хвалить Феодосія Печерського як зразок справжнього християнського подвижника.

Апологією аскетизму можна вважати і «Сказання про чернечий чин». У цьому творі Кирило дає символічне трактування чернечої одежі та поведінки, пов’язуючи їх із старозавітною історією («ризи Аарона») та історією новозавітною (страждання Христа за рід людський).

Глибоко символічним твором є його «Слово про премудрість». У ньому смирення постає в образі покірної матері. Її діти – людські благодіяння, серед яких одне з перших місць займає премудрість. Їхнім батьком є сам Господь. Цьому святому сімейству протиставляється диявольська рідня, в якій гординя є матір’ю пороків, а батьком сам сатана. Кирило вважає: лише високоморальна людина, що подолала гординю, може не лише отримати душевні блага, а й стати книжником, носієм глибокого та істинного знання.

Серед давньоруських авторів Кирило Турівський чи не найбільше використовував символізм та алегоричність. Для нього вони не просто «риторичний прийом», спосіб прикрасити слово-проповідь, а й спосіб філософствування. Зрештою, таке символічне філософствування притаманне було багатьом мислителям середньовічної України. Знайшло воно відображення і в творах пізніших авторів, наприклад, у Г.Сковороди.

До оригінальних давньоруських творів філософського характеру належить «Моління Данила Заточника» [46], яке, на думку дослідників, було написане в першій чверті ХІІІ ст. «Моління» – риторичний текст, основними особливостями стилю якого є афористичність, абстрагованість і іносказання. За змістом твір є посланням князеві опального дружинника, де останній описує своє важке становище та просить адресата позбавити його від убогості. Можливо, адресатом був князь Ярослав Володимирович, що правив у Новгороді з перервами у 80-90-і рр. XІІ ст. (помер 1205 р.). У творі є кілька моментів, що дають право говорити про його «новгородську прив’язку».

«Моління» виглядає як «антитекст», пародія. Книжкова лексика перемішана із лексикою зниженою, грубуватою. Чимось твір нагадує діатрибу. Є певні відповідники даному твору у візантійській літературі. Це – жартівливі послання письменників ХІІ ст. Феодора Птохопродрома та Михайла Гліки до візантійського імператора, написані ними у в’язниці.

Нам не відомо, хто ховався за псевдонімом Данила Заточника. Автор смиренно говорить за себе: «Я не зростав у Афінах, у філософів не навчався, але припадав, наче бджола, до різних квітів і звідси вибирав словесні солодощі, й збирав мудрість, наче в міхи воду морську». Тобто дає зрозуміти, що багато читав, використовуючи поширений у візантійських джерелах образ бджоли.

Автор «Моління…» високо цінує розум, який у нього є критерієм суспільної значущості людини. «Засурмімо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого, й почнімо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи», – так починає він свій твір. Розум для нього – сторож людських діянь. У одному місці він пише: «…розум мій, як пугач, що на руїнах спить».

«Моління…» – твір художньо-літературний. Іноді навіть складається враження, що це набір афоризмів, мудрих думок, така собі інтерпретація збірника «Бджола». Водночас у «Молінні…» оригінально поєднується книжна мудрість з мудрістю народною. Фактично, це нове слово в культурі Київської Русі, синтез двох різних традицій – візантійської та давньоруської.

Ще одним твором, без звернення до якого не обходяться студії над давньоруською культурою, є «Слово о полку Ігоревім», появу якого відносять до кінця ХІІ ст. Проте існують поважні сумніви щодо автентичності даної пам’ятки. Історія віднайдення «Слова», відсутність давньоруського рукописного тексту та й сам текст викликають чимало запитань. Переважно про «Слово…» як про фальсифікат вели мову зарубіжні дослідники – А. Мазон, Е. Кінан, Дж. Грабович та інші. Російські та українські вчені, навпаки, наголошували на автентичності твору. Правда, про фабрикацію «Слова…» вів мову авторитетний російський радянський історик О.Зімін. Однак такі твердження в Радянському Союзі не віталися. А написана О.Зіміним у 1963 р. монографія «Слово о полку Ігоревім. (Джерела. Час створення. Автор)» була піддана жорсткій критиці. Лише недавно, в 2006 р., вона побачила світ.

Деякі автори намагалися проінтерпретувати «Слово…» в плані філософському. Уже говорилося, що це свого часу спробував зробити В.Щурат, побачивши в даному творі відображення ідей неоплатонізму. Не вдаючись у дискусію щодо коректності таких інтерпретацій, зазначимо лише наступне. Якщо «Слово…» дійсно є автентичним твором, то воно випадає із шеренги інших писемних пам’яток Київської Русі. Цей твір важко назвати християнським, хоча є тут епізодичні звернення до християнської символіки та ідей (наприклад, у розповіді про князя-вовкулаку Всеслава). Однак у «Слові…» помітно домінує символіка язичницька: співець Боян називається віщим та Велесовим внуком, вітри – Стрибожими внуками, згадуються часи Трояна, відверто язичницький характер має молитва Ярославни тощо. Можна прослідкувати певні паралелі між «Словом…» та «Велесовою книгою…». І тут, і там русичі представлені як нащадки Дажбога, йде звернення до одних і тих же язичницьких символів.

«Слово…» радше можна вважати твором предфілософського характеру, де присутні ідеї-образи. До того ж це твір епічний. А епос, про говорилося вище, переддень філософії.

Незважаючи на скромний обсяг оригінальних пам’яток періоду Київської Русі, їхнє значення не варто недооцінювати. В умовах домінування традиції, де оригінальне не трактувалося як цінність, їхня поява уже була подією. Ці пам’ятки відображували проблеми давньоруського суспільства, пропонували шляхи їхнього вирішення. Деякі з них, наприклад, «Слово про Закон і Благодать», стали засобом нашої культурної експансії, справляючи вплив на письменство східно- та південнослов’янських народів. Зрештою, писемність Києвської Русі мала своє продовження в українській культурі, у т.ч. й культурі філософській.

Дата добавления: 2015-05-22