VIII. Кирило-методієвці

Виникає питання, як тільки ми згадуємо саме ім’я «кирило-методієвці» — чи можна говорити про кирило-методієвців, про цю купку людей, так ріжних своїм темпераментом і психічним складом, як, напр. Шевченко та Куліш, таких далеких один від одного в пізніші періоди їх життя, людей, що пережили великі і складні еволюції психічні та ідеологічні, як той самий Куліш, — чи можна про цю саму купку людей говорити, як про певну ідеологічну єдність. Нам здається, що це є так Кирило-методієвський період життя був для більшости кирило-методієвців вихідним пунктом усієї їх дальшої діяльности. Бо ж це був момент надзвичайного натхнення, піднесення. Як пізніше /139/ запевняв Куліш, кирило-методієвці ніби чули «гук воскресної труби архангела». «Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полом’яний язик, то це було тоді в Києві» (VI, 377) *. Ріжними духовними шляхами прийшли кирило-методієвці до Києва, на ріжні сторони світу було розіслано їх з Києва. Але в Києві вони усі пройшли через певну духовну спільність, відблиски якої залишились у них на все життя В чому ж основні риси цієї духовної спільности?

* Цитую твори Куліша за виданням Романчука, Львів, 1908 — 10. Листи цитую, вказуючи рік, дату, адресата.

Духовне життя слов’янських народів розвивалося майже протягом усього XIX віку під значним впливом західньо-европейського. Але цей вплив не був простим запозиченням ідей та настроїв. І ідеї, і настрої вибиралися слов’янами із усієї широчезної гами європейських духовних напрямків, запозичене ж так перетворювалось і переформовувалось, що часто важко утотожнити ті ж з’явища на Заході і у слов’ян. Навіть «впливи» окремих західних письменників та мисленників виявляються в таких формах, що ми можемо говорити про специфічно-слов’янську інтерпретацію Канта або Шіллера, Шеллінґа або Геґеля. Той «Шіллер», що був так улюблений російськими, а почасти і українськими письменниками, не так вже багато спільного має з дійсним Шіллером, той Геґель, яким так захоплюються поляки або росіяни — теж не цілком є той самий Геґель, що мав такий велетенський вплив на західньо-европейську думку. До того ріжні «впливи» приходили з західньої Европи до слов’ян не одночасно, — тому у слов’ян зустрічаємо одночасно рефлекси культурних з’явищ, які на Заході відділені одні від одних роками, а то й десятками років; навпаки, зустрічаємо у слов’ян окремі з’явища, вирвані із контексту, в якім вони розвивались в західньо-европейському оточенні, й іноді вставлені в зовсім інший контекст. Так у слов’ян романтика продовжувала своє існування разом із впливами /140/ політичного і соціального радикалізму 40-х років XIX віку; Шіллер тісно зв’язується з романтикою, яка до нього в дійсності стояла в різкій опозиції; Байрон є головним представником англійської романтики, а Кольридж, Кітс, Вордсворс залишаються десь зовсім на «задньому плані»; такі глибокі яскраві представники німецької романтики, як Брентано та Айхендорф майже зовсім невідомі, натомісць дуже важливе місце серед романтиків займає Гайне і т. д. Можна сказати, що так звані «західні впливи» викликали, розв’язували у слов’ян власну і самостійну творчість, що була часто не лише відгуком, але і відповіддю Заходу.

Такою відповіддю була і ідеологія кирило-методієвців, в якій схрестилися, злилися: моменти романтичної традиції, що на Заході в ці часи вже завмирала, а у слов’ян ще довго пізніше залишалася жива і актуальна; радикалізм 40-х років, для якого на Заході були певні соціяльні передумови (зародки робітничого руху), яких цілком ще бракувало у слов’ян, де соціяльну мотивовку радикалізму замінила національно-політична; нарешті, релігійний елемент, при тому в специфічних формах східнього християнства, грецької ортодоксії, що надав іншим моментам ідеології есхатологічної закраски, спричинився до віри в можливість і неминучу потребу перебудови всього життя людського і суспільства на основі християнської віри.

Є дивним факт, що в певні моменти одночасно і в одному місці зустрівається кілька людей, які усі в ріжному сенсі і в ріжному напрямі є визначні, видатні, і які залишають свій слід в культурній історії Ми могли б згадати і про учнів Сократа — усіх таких ріжних, але однаково визначних, що ніби чудом якимсь зійшлися в Атенах навколо Сократа, могли б згадати, що з найвизначніших отців церкви Василій Великий і Григорій Нісський були братами, а Григорій Назіянський їх особистим приятелем, що найвидатніші представники двох напрямків середньовічної філософії — Тома Аквінський і Бонавентура вчилися разом і одночасно стали магістрами; що так само разом вчилися Геґель, Гельдерлін і Шеллінґ. Ми не можемо порівнювати зі згаданими великими мисленниками кирило-методієвців. Але і в /141/ цім випадку є також дивним, що в Києві одночасно зібралися визначніші представники українського національного руху XIX віку — Шевченко, Куліш, Костомаров, і до того ще кілька людей, які, може, і не залишили такого сліду в історії, як троє згаданих, але серед яких були яскраві і ориґінальні постаті: Гулак, Білозерський, Навроцький. — Куліш пізніше так характеризував всю ґрупу: «Київська молодіж, про котру мова, була глибоко просвічена Святим Письмом, — се була молодіж високої чистоти духовної, апостольство любови до ближнього доходило в неї до ентузіязму. Вдохновляючись чудесами християнської проповіді серед спізненого римського царства, вона завіт учителя благого: «возлюби ближнього твого, як сам себе любиш», виповняла перш усього, як і подобає на тих, хто має найперше право зватись нашими ближніми. Се були добрі діти своїх отців і матірок, добрі брати своїх братів та сестер, добрі, щирі друзі своїх друзів, незлобиві терпеливці ворогів своїх і вельми прихильні приятелі темного народу. Носячи в серці рай любови і благоволення, гаряче бажали вони розлити сі божественні дари всюди, де ступнем ступали і з річами оберталися» (VI, 378). Для нас зрозумілі одзиви про Шевченка — «на Шевченка, — пише Куліш, — взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд праведний. Озираючись назад, можемо сказати без кощунства про його великого, хоть і пригашеного дечим духа: "Онъ бЂсвЂтильникъ горя и свЂтя". Шевченко з’явився посеред нас, як видиме оправдання нашого натхнення звиш» (VI, 379). «Муза Шевченка, — каже Костомаров, — розривала завісу народнього життя. І страшно, і солодко, і болісно, і чарівно було заглянути туди!... Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями» Але не менше вражіння робив на декого інший член братства — Василь Білозерський — «янгольський мир в душі, солодка розмова — образ життя чистий і в найвищій степені праведний, поетичне захоплення і діяльність суто-практична, жвава і безпереривна, — і під усим цим — пламенна любов до Христа! Скільки з’єдналося в ньому усього доброго: без благодати Христової через св. Духа не заховалася б так прекрасно ця особистість, — пише про /142/ Білозерського Oп. Маркович, — слава Богові, що обрав його для нас путеводною зорею до Віфлієма». — Братчики захоплювалися один одним, між ними були складні і заплутані відносини приязні і приятелювання, — що не тільки відповідали філософії дружби романтиків, але й немало спричинилися до утворення того піднесеного настрою, який найліпше сприяв закріпленню романтичних ідей в свідомості братчиків. —

До романтики усі з кирило-методієвців прийшли ріжними шляхами, — завдяки якимсь особистим обставинам життя кожен, а з другого боку — в безумовній залежності від внутрішньої споріднености романтики з українською психічною вдачею. Куліш і Костомаров прийшли до романтизму через красне письменство Заходу з одного боку, і через українську народню пісню. Видання пісень Максимовича відограло для обох рішучу ролю в пробудженню національної свідомости. Студії над піснями привели Костомарова і до поглиблення в романтично-символічне витовмачення народньої творчости. Куліш і слухає лекції Максимовича, і знайомиться з ним особисто. Та для цього покоління не треба й шукати джерел романтичних впливів, — так повно було ними усе духовне оточення. На Київському університеті вони слухали Костиря. Але найбільшу ролю в пробудженню настроїв романтично-християнських мав відограти професор Київської академії і деякий час Університету — Авсенев (див. главу VI), що його, мабуть, знав Куліш, слухав Білозерський і в особистих зв’язках з яким стояли братчики, позичаючи у нього книжки, читаючи його записки з психології (коли він вже не викладав на університеті), відвідуючи його особисто (напр., Гулак, О. Маркович). Білозерський передає увесь час із Полтави привітання «отцю» (Авсенев в цей час вже прийняв чернецтво під іменем Теофана), просить повернути йому книжки, запитує О. Марковича — «чи бачишся ти з отцем? Боже! коли я почую його..», читає «Воскресное Чтеніе» — орган, в якому Авсенев містив психологічні статті в дусі яскраво романтичному — «деякими річами був надзвичайно зворушений». Коли інтерес до українського минулого, до української пісні, до української мови — відживлявся і підтримувався романтичною гарною літерату- /143/ рою, коли лінія романтичного націоналізму веде до Максимовича, то настрої християнсько-містичні ведуть нас до Авсенева, або до західних письменників того ж типу (Новаліс, Шуберт, Бурдах). Коли з одного боку братчиків захоплює проблема «національного духа», то з другого не менше їх цікавить і таємниця людської душі Коли народ є позазмислова духовна єдність — «corpus mysticum», то і душа людини є її «внутрішня людина», її «глибоке серце» — і утриматися від висловів свого переконання в глибині людської душі братчики не вміли ні в зізнаннях перед слідчою комісією, ані в приватнім листуванні В цьому, мабуть, найяскравіший вияв романтичного настрою братчиків. Для Білозерського принцип життя — «закон, накреслений в серці Божіїм перстом». Оп. Маркович вірить в «міць душі, яку утворив Бог, яку Він зогріває, відживляє і про яку піклується». А Ол. Навроцький накреслює в своїх листах цілу програму романтичної естетики: «ніщо не очищує нашої душі, та усієї нашої моральної природи, як поезія — орган життя. Мені завжди не подобалися люди, котрі не відчувають поезії; мені здається, що такі люди не можуть бути добрими. Краса не одна тільки розкіш і насолода життя; вона носить в собі глибокі корні добра та правди; без неї було б людині ніяково в житті». «Писати із потреби це найбільша, таємна насолода; хоч деякий час живеш у світі, який ти сам створив. — Скільки щастя приносять людині одні мрії —; нарешті — почування, хвилювання і пристрасті заспокоюються, не перестаючи разом оживляти і хвилювати душу — дійсність, яка б’є живим джерелом, ввійшла в належні межі, стала тиха, спокійна, пластична, як статуя».

Християнство кирило-методієвців досить виявлено в усіх їх писаннях того часу — листах, зізнаннях тощо. Розмови на релігійні теми, здається, найбільш звичайні розмови в їх колах. Куліш з Костомаровим диспутують «про вплив християнства на освіту народів»; Куліш кличе Костомарова до себе на хутір, де хоче «закінчити диспут наш про християнство». Листи Білозерського повні християнських виразів та ідей. Куліш складає збірник цитат із св. Письма. Братчики цікавляться духовною літературою, не говорячи вже про Святе Письмо. Студент Тулуб показує на /144/ слідстві, що він розмовляв з Кулішем «про релігію, поезію..», з Гулаком — «про релігію, філософію та взагалі про наукові предмети». З Навроцьким, щоправда, лише «про поезію», але, як зазначає Тулуб, «дух усіх розмов був християнський». З інших зізнань знаємо і про розмови про «примирення релігії з філософією», «про неокатолицизм», про Штравса... Ми вже знаємо, яке вражіння справжнього християнина робив на людей Білозерський, а сам він писав про Оп. Марковича — «він усіма силами старався вияснити собі шлях християнського життя та йти цим шляхом». І коли студент Посяда навіть звертається до братчиків — «Ваше християнське товариство», то і прот. Малов, що «увыцалъ» Гулака під час дізнання, знайшов у нього «почуття справді християнські».

Але християнство братчиків було своєрідним. Гостре почуття національної проблеми, деяка свідомість проблем соціяльних (кріпацтво), приводили їх до шукання в християнстві відповідів. Тут могли вплинути на них і ті спроби синтезу християнства з соціяльним та національним радикалізмом, які були в західній Европі і Польщі (Ламене, Міцкевич, Янський, Круліковський; в Росії Ламене захоплювався дехто з «петрашевців», релігійний соціялізм Вайтлінґа ще не міг бути відомий). — Коли Костомаров доводив Кулішеві, що «дійсний християнин не повинен прив’язуватися до яких-будь звичаїв народніх... до того, що зветься народністю», Куліш рішуче зв’язав українську національність з християнством — «наш українець тільки до того часу і християнин, поки усі його звичаї і вірування (народні) з ним». — І доля національного руху зв’язується з релігійним відродженням — «прийде час будови храму, що в нім поклоняться і чужі народи; надійде час і для пророків, визвольників багатьох». Так саме в релігійній площині ставилася і соціяльна проблема Братчики, як запевняє Куліш, — хотіли «проповідати серед просвіщенних панів українських визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти, разом християнської і наукової». «Перш усього хотіли благочестиві юноші київські натхнути духом своєї любови і благоволення луччих людей у панських сім’ях, — а вкупі з сими людьми осіяти новим світом і тих, що справді сиділи «во тьмЂ и сЂни и смертнЂй». /145/ — Комуна сполучена таким задумом — не зхотіла розійтись різко від того, хто не мав де глави підклонити. Учителем київської купки послідувателів проповідника глаголів живота вічного був сам Він» — сам Христос (VI, 378-9).

Есхатологічні настрої цілком зрозумілі на такій основі. Може, і треба вважати лише фраґментами для літературного твору деякі уривки («Панич Наталич») з-під пера Костомарова. Але настроєм своїм вони цілком відповідають настроям кирило-методієвців: усі слов’янські народи мають «з’явитися перед Суддею з незакопаним в землю талантом». «Коли всі слов’янські народи прокинуться з своєї дрімоти, спинять шкідливі поділи, згине усяка родинна ненависть, сильні обіймуть слабих, свободні, благородні, зогріті любов’ю Христа, єдиного царя і вчителя, зберуться слов’яне — зрадіють побожні, злякаються підступні, правда і рівність запанують —». Яскравіший той нарис, який дав Білозерський — «Христова релігія дала світові новий моральний дух, яким він не був перейнятий до того часу. Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для усіх і братерство народів, — нові цілі вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдности». Добро України «можливе тільки при виповненню заповіту нашого божественного Спасителя». Усі повинні стремітися до — «здійснення Божої правди, до — панування свободи, братерської любови і народнього добробуту, незалежного розвитку тієї ідеї, яка вложена Творцем в природу нашого народу». І панславізм і соціяльне реформаторство Білозерського тісно зв’язане з цими думками — «Панславізм є з’єднання усіх слов’янських племен в одну спільну сім’ю, яка, одушевлена любов’ю до людства, має розвинути в собі християнські почуття, і таким чином принести новий елемент і, так би мовити, наново штовхнути всесвітню чинність». Завдання слов’янства — «як раніше вони — розповсюджували мирну землеробську культуру, гуманність моральних понять, так і тепер» слов’яни повинні «зм’якшити схвильовані нещастями душі народів розв’язанням соціяльних завдань, поворотом блага, що вказане Спасителем». Наука історії, на думку найбільш вчених братчиків — Гулака і Костомарова, є «провідник правд, які здобуті із життя /146/ досвідом многих століть, як покажчик великих шляхів Провиду». В залежності від цього вихідного пункту розвиває Білозерський і програму товариства. Християнський характер її він усюди підкреслює.

Ці ідеологічні вихідні пункти зумовили собою і самий характер організації Товариства, самий, так би мовити, «стиль» його життя, — «братство з іконами, обручками, глаголітською (та, може, навіть коптською! Д Ч.) абеткою, своєрідним культового типу обрядовим ритуалом» (В. Петров). Цього було, щоправда, найбільше спочатку. Але християнсько-романтичний тон залишився в братстві пануючим аж до кінця. А в окремих братчиків цей тон залишився і довші роки, ба десятки років, пізніше

2. «Книги битія українського народу»

Основний ідеологічний пам’ятник кирило-методієвців аж досі викликає великі суперечки щодо його автора і щодо впливів, під якими він склався. — Для нас обидва ці питання не мають великої ваги. Із накресленого нами настрою братчиків повинен був вирости такий месіяністичний і пророчий твір, і тільки такі люди могли бути його автором, хто б з братчиків цей автор (або навіть тільки обрібник тексту) не був *.

Основна думка «Книг битія» — історія є накреслений Богом людству шлях до спасення. Бо «Бог создав світ — і постановив, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка не далеко, і поклонялися би Йому всі люди і вірували у Його, і любили б Його, і були б всі щасливі» **.

* Зараз можна вважати безсумнівним, що автором «Книг» був Костомаров.

** Цитую §§ «Книги битія».

Походження зла і нещастя в світі — бере початок у відпаденні людини від Бога — «Бо єдин єсть Бог істинний і єдин Він царь над родом /147/ чоловічим, а люди, як поробили багато богів, то з тим самим поробили багато царів. — І стали люди битися за своїх царів, і пуще стала земля поливатися кровію, і усіватися попелом, і костями, і умножились на всім світі горе, біднота і хвороба, і нещастя, і незгода» (4). «І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші, або їм нужніші, і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хвороба, нещастя і незгода» (7). — Далі на широкому історично-релігійному тлі розвинена картина успіху автократизму в старо-жидівському і греко-римському світі. Утворення світової римської імперії оцінюється так «Тоді возрадувався діявол і все пекло з ним. І сказали в пеклі: "От тепер уже наше царство; чоловік далеко одступив од Бога, коли один нарік себе царем і Богом вкупі"» (20).

Але цей момент найбільшого падіння роду людського приводить за собою і початок відродження, початок нового під’йому. Земне життя Христа є поворотний пункт історії людства — «Змилувався Господь, Отец небесний над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий» (21-22). Христос «явився не в постаті земного царя і пана, а народився в яслях, жив у бідності, набрав учеників не з панського роду, не з учених філософів, а з простих рибалок» (24). «Христос-Цар свою кров пролив за свободу роду чоловічого і оставив на віки кров свою для питанія вірним. І воскрес Христос в третій день і став Царем неба і землі» (27). «І ті, що приймали слово» учнів Христа, «стали братами між собою — чи були преж того панами, або невольниками, філософами, або невченими — усі стали свободними кровію Христовою, котру зарівно приймали, і просвіщенними світом правди» (29).

Так христологія розв’язує історіософічну проблему. Після Христа, на думку автора «Книг», є можлива лише боротьба між всім відомою і всім ясною правдою і обманом, утиском — з боку царів римських, панів, невірних Христу ієрархів церковних — в першу чергу римського папи. — Дальший розвиток історичний /148/ є розвиток християнства у ріжних племен: у греків залишилися «і імператорство, і панство, і пиха царська, і неволя; і покарав їх Господь, чахло, чахло грецьке царство — і попало до Турків» (44). Романські племена «вимислили голову Християнства — Папу» (45). «І племено німецьке — народи німецькі — прийняли благодать, — — — лучче прийняли віру, ніж Греки і Романці, і з’явивсь у них Лютер, котрий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до того часу, коли поприймали і попереверчували ученіє Христово царі і пани, і щоб не було — — — Папи, єсть бо Єдин голова всім Христос». «Але і Німці не зовлеклися ветхого чоловіка, бо оставили у себе і королів, і панів, і ще гірше, — дозволили замість Папи і єпископів орудувать Церквою Христовою королям і панам» (46). Але головна криза культурна в «ідолопоклонстві», поставленні вище за релігію інших, земних інтересів — «серце християнина з Іісусом Христом, а серце ідолопоклонників з своїм ідолом» (47). «І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого за усіх дрібних боженят, а той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес І філософи почали кричати, що то кепство — вірувати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю, і щоб усі поклонялись егоїзмові, або інтересові. А до всього того довели королі та пани — —» (48-50).

Французька революція і сучасна політична боротьба розуміються автором в цій перспективі — «про свободу кричать, і немає в їх свободи, бо нема свободи без віри», «нема свободи без Христової віри» (54-53).

Слов’яни зображуються в другій частині «Книг» наслідниками наслідства Божого, залишеного Христом. «Племено слов’янське ще до прийняття віри не йміло ані царів, ані панів, і всі були рівні, і не було у них ідолів, і кланялися слов’яне одному Богу, Вседержителю, ще його й не знаючи» (57). «Але було два лиха у Слов’ян: одне — незгода між собою, а друге — те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське. — І поприймали Слов’яне од Німців королів, і князів, і бояр, і панів» (60-1). «І покарав Господь слов’янське плем’я гірше, ніж другі племена. — — — І попадали Слов’яни в неволю до чужих» (63). /149/ По змальованні внутрішнього підупаду самостійних держав слов’янських — Москви і Польщі, представлена доля України. Козацтво зображено тут, як здійснення ідеалу рівности і «чистоти християнської» (72-3). «І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі» (74). Релігійна і соціяльна боротьба XVII віку змальована в суто-релігійному тоні «І пропала Україна, але так (тільки) здається. Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана. — — — Істий українець, хоч би він був простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога — Іісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею. Так воно було прежде, так і теперь зосталось» (92-93). Але це є виявом загально-слов’янського духу. «І Слов’янщина хоч терпіла, і терпить неволю, та не сама її сотворила, бо і цар, і панство не слов’янським духом створені, а німецьким, або татарським. — — Деспот-цар — не слов’янин, а німець — — — Істий Слов’янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятує одного Бога — Іісуса Христа, Царя над небом і землею. Так воно було прежде, так і тепер зосталось» (94).

На долю України перенесені христологічні формули. Відродження України — в майбутньому — її «воскресення». «Лежить в могилі Україна... Голос її, що звав всю Слов’янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов’янському» (96). Відгуки цього — спроби реформи польської конституції («3-е мая») та повстання декабристів, які «хотіли — прогнати царя і панство і установити Річ Посполитую (= республіку) і Слов’ян поєднати по образу іпостасей Божественних — нерозділимо і незмісимо» (100). Але «голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слов’ян і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцоґа, — — ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована /150/ Україна; "От камень, его же не брегоша зиждущиї, той бисть во главу утла"» (103-4).

Куліш, який вважає основним пунктом програми братчиків звільнення кріпаків, так характеризує психологічні основи цієї програми та й цілих «Книг»: це «Слова Ізбавителя "И уразумЂете истину, и истина свободитъ вы". Задача наша, правда що була суб’єктивна, диктувала нам її самонадійна юность; а проте мала вона під собою ґрунт глибокий Не даремно-бо написав один ветхозавітник: що душа чоловіча іноді більш скаже, ніж семеро блюстителів, що сидять на високому місці наблюдаючи. — — — Віруючи в слово величайшого із освободителів: "Ищите прежде царствія Божія и правды его, а сія вся приложатся вамъ", ми не сумнились, що за сим первим і найважнішим фактом свободи української (звільненням кріпаків) повстануть уже інші факти, аж до останніх своїх наслідків, які тілько возможні для України. — — — Ми по апостольському слову, вважали себе за неключимих рабів свого спасенного задуму, і коли б що вдіяли, то вважали б, що вдіяли тільки те, що мусили вдіяти. Отже дарма, що ми смирялись перед великим покликом на жатву Христову, котрої всюди так много, ми підлягли очарованню християнської любови, так само, як і перві послідувателі науки Христової. — — Слова "близъ есмь, при дверехъ" наче хто промовляв над нами; так билось наше серце солодкими сподіванками. Знали-бо ми, що не погибає в Бога ні один добрий учинок, і що наша сійба на великій ниві жизни "дасть плодъ свой во время свое" — — —» (VI, 383-4).

Ці релігійні джерела світогляду кирило-методієвців з’ясовують досить три найбільш сутні риси «Книг битія»... — есхатологічний настрій, яким вони овіяні («близъ есмь, при дверехь»), їх — релігійну філософію історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ нації, як духовної єдности, шлях якої (той самий, що і окремої людини) — наслідування Христу. (Не дурно кирило-методієвці читали й шанували «Imitatio Christi» Томи Кемпійського!). Цими релігійними моментами цілком пронизані політичні та соціяльні — ідея рівности, ідея українського визволення, слов’янофільство «Книг». «Книги» (що є в значній /151/ мірі твором пропагандистським, а не теоретичним) дають власне не синтез цих двох ідейних комплексів, а лише програму такого синтезу. Ідейний розвиток кирило-методієвців було обірвано політичним тиском миколаєвської епохи. В дальшій літературній і науковій творчості окремих членів братства відроджуються часами лише окремі пункти цього світогляду. Але деякі його передпосилки жевріють ще довго, хоч, здається, ніколи вже не розгораються сильним та яскравим полум’ям.

Дата добавления: 2015-05-22