Особливості та досягнення класичної німецької філософії

Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

– відродження діалектичної традиції;

– перехід від суб´єктивного ідеалізму до об´єктивного на основі діалектичної методології;

– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;

– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегещ, Л. Фейєрбах.

Німецька класична філософія не мала єдиного напрямку. Кант був дуалістом, Й. Фіхте – суб´єктивним, а Ф. Шеллінг і Г. Гегель – об´єктивними ідеалістами, Л. Фейєрбах – матеріалістом. Але їх об´єднувало те, що стрижневим принципом розвитку німецької класичної філософії було дослідження форм всезагальності.

І. Кант ставив питання: як можливі в математиці, природознавстві, філософії теоретичні положення, що мають всезагальне і необхідне значення, Згідно з І. Кантом всезагальність і необхідність положень науки і філософії не залежать ні від сваволі суб´єкта, що пізнає, ні від досвіду. Всезагальність і необхідність повідомляються знанню апріорними (не залежними від досвіду, додосвідними), всезагальними і необхідними формами чуттєвості і розсудку. Це твердження неминуче веде до агностицизму, оскільки форми, властиві суб´єкту, який пізнає, і які слугують йому для синтезу чуттєвих даних, не можуть бути зараховані до об´єктивної реальності, яка існує незалежно від людської чуттєвості і розсудку. Цю об´єктивну реальність Кант визначає як непізнавану "річ у собі".

І. Кант розмежовує розсудок та розум. Якщо розсудок обмежується категоріальним синтезом чуттєвих даних, то розум за своєю природою прагне до того, щоб вийти за межі досвіду й осягнути абсолютне. Це прагнення також має бути предметом вивчення трансцендентальної логіки, а саме трансцендентальної діалектики.

Вчення про діалектику розуму веде, за І. Кантом, до висновку про неминучість його хибності (помилковості). Однак раціональним у трансцендентальній діалектиці Канта е думка про суперечливість розуму – антиномії (протиріччя, що не розв´язуються).

Ідеї розуму – це ідеали знання, які спрямовують увесь пізнавальний процес незалежно від будь-якого досвіду. Нездатність теоретичного розуму обґрунтувати ці ідеї не може бути причиною відмови від них. Вони, згідно з І. Кантом, можуть бути обґрунтовані практичним розумом як необхідні постулати нашої моральної поведінки. Кант висловив думку про пріоритет практичного розуму над теоретичним. І. Кант визнавав поступальний розвиток суспільства. Ідея суспільного устрою відображала зміст буржуазно-демократичних перетворень, про які мріяла німецька буржуазія. Гармонія між людською дією і винагородою можлива лише в потойбічному житті людей, існування якого, за Кантом, не можна довести, але яке є необхідним постулатом моральної свідомості.

Видатним представником німецької класичної філософії є Гегель. Мислення, за Г. Гегелем, – є не суб´єктивна, людська діяльність, а незалежна від людини об´єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього, що існує: природи, людини, всесвітньої історії.

Прагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і мислення, Гегель розглядає мислення ("абсолютну ідею") як процес пізнання, що безперервно розвивається від одного ступеня до другого, більш вищого. Тобто, абсолютне мислення є не тільки початком, а й змістом, що розвивається, всього існуючого. Вищим ступенем розвитку "абсолютної ідеї є "абсолютний дух" – людство, людська історія.

Мислення, за Г. Гегелем, порівняно з чуттєвим сприйняттям, є вищою формою пізнання зовнішнього світу. Ми не можемо чуттєво сприймати, наприклад, те, чого вже немає (минуле), те, чого ще немає (майбутнє). Але згідно з його концепцією тотожності буття і мислення мислення і наука пізнають свій власний зміст, і пізнання виявляється самопізнанням духу, тобто самопізнання є "абсолютною ідеєю" (проявом якої є наука) внутрішньо властивого їй змісту.

Основними складовими філософії Гегеля є логіка, філософія природи і філософія духу.

У філософії Г. Гегеля слід розмежовувати діалектичний метод (прогресивну сторону його вчення) і консервативну систему, тобто його вчення про природу і суспільство як форми існування "абсолютної ідеї". Між ними існує протиріччя, що не розв´язується, оскільки система Гегеля всупереч його діалектиці обмежує розвиток суспільства, пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства та мислення. Так, якщо гегелівська діалектика вчить, що розвиток всезагальний, то його система заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише поширюється в просторі. Як ідеолог німецької компромісної буржуазії кінцем розвитку суспільства вважав становлення конституційної монархії.

Раціональним зерном гегелівського вчення є його діалектика, хоча вона ідеалістична. Важливими моментами тут є геніальні здогадки про взаємозв´язок, рух, розвиток явищ, про протиріччя як джерело руху, розвитку, про перетворення кількісних змін в якісні, про природу теоретичного мислення та логічних форм і категорій, через які воно здійснюється, та ін. Важливими є його ідеї відносно розуміння найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства та пізнання, особливо, відносно теорії пізнання і логіки.

Дата добавления: 2015-05-22