Теми рефератів 3 страница

Коронний уряд не одразу збагнув масштаби й можливі наслідки Хмель­ниччини, сприйнявши її як черговий козацький бунт. Утім, цього разу, на відміну від попередніх повстань, підтримка козацтва міщанами й селянами була набагато масовішою й дієвішою, охопивши всю Лівобережну, Над­дніпрянську Україну й значну частину Правобережжя. Покозачені маси поповнювали військо Хмельницького, з їх числа стихійно формувалися по-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

встанські загони, котрі за підтримки союзних відділів кримського хана про­тягом літа — осені 1648 р. практично знищили польські війська на більшості територій українських воєводств. Кульмінацією перемог повстанського війська була Зборівська битва в серпні 1649 р., після якої польський король Ян Казимир був змушений погодитися на підписання мирного трактату з козаками, котрий дістав однойменну назву.

Слід звернути увагу на те, що саме Зборівський договір знаменував запо-чаткування української козацької держави — Війська Запорозького, котра стихійно почала формуватися ще від початку повстання. Згідно з його поло­женнями, на території трьох воєводств, що традиційно вважалися "козаць­кими", — Київського, Чернігівського та Брацлавського — запроваджували­ся козацький устрій, адміністрація й судочинство на чолі з гетьманом, що фактично означало утворення станово-адміністративної автономії в межах польської держави. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис, а його чле­нам гарантувалися широкі майнові, особисті права, можливість мати влас­ну адміністрацію, суди й військо. Таким чином, на цих теренах козацтво перетворилося на привілейований стан, посівши місце колишньої шляхти й виступаючи речником державного, соціального, економічного та військово­го життя.

Між вченими-істориками досі немає єдності щодо періодизації Козаць­кої революції, датуванні її хронологічних меж. Це пояснюється тим, що вони по-різному трактують її внутрішній зміст, характер і наслідки. Однак більшість сходиться на тому, що події Хмельниччини спричинили ради­кальні зміни в державному ладі, політичній організації, соціальній струк­турі, культурному житті, зумовили глобальний переділ власності (насампе­ред земельної) на величезному обширі етнічних українських земель. Всі ці фактори в сукупності дають змогу визначити козацьке повстання саме як революцію.

Початок революції датується 1648 р. — періодом дипломатичної та військо­вої підготовки збройного виступу на Запорозькій Січі на чолі з Б. Хмельниць­ким, її перший етап тривав до 1651 р. — поразки повстанського війська під Берестечком і укладення невигідного Білоцерківського миру. В цей час наро­дилася козацька держава, більш-менш чітко визначилися її територіальні межі, органи цивільної та військової адміністрації, політичні угруповання в середовищі еліти. Козацький стан виразно заявив про свою першість у полі­тичному житті, поступово усуваючи з нього селянство й міщан (посполитих). Після Берестечка гетьманська влада, котра періодично була вимушена йти на компроміси з поляками й частково відновлювала старі передреволюційні по­винності (особливо на користь свого традиційного союзника — православної церкви), дедалі частіше наражалася на конфлікти з дрібним козацтвом і по-козаченими селянами. Одночасно ускладнюється й міжнародне становище гетьманату, котрий втрачає підтримку з боку Кримського ханства.

Тема 5

Під час другого етапу, який охоплював 1651—1654 pp., точилася боротьба за відстоювання, головним чином, територіальних завоювань Козацької ре­волюції, особливо в районі Правобережної України та Поділля. На середину 50-х pp. виснаження людського та економічного потенціалу Гетьманщини безперервними війнами та неврожаями, її тимчасова міжнародна ізоляція спричинилися до вироблення політичною елітою стійкого курсу на пошук зовнішньої підтримки як необхідної умови збереження козацької держав­ності. На роль протектора Гетьманщини однаковою мірою претендували Ос­манська імперія, з якою в уряду Хмельницького склалися традиційно при­язні зв'язки ще з початку війни, та Московська держава. Саме з останньою в березні 1654 р. було укладено договір (у літературі його називають Перея­славським або Переяславсько-Московським), згідно з яким Гетьманщина переходила під протекцію і оборону московського царя. Обидві сторони вкла­дали в нього різний зміст, а отже, й по-різному дивилися на перспективи свого співіснування: козаки розглядали договір як рівноправну угоду, кот­ра гарантувала б гетьманату військову допомогу, залишаючи при цьому фак­тичну незалежність з усіма "стародавніми правами та вольностями", тоді як Москва прагнула одностороннього підпорядкування Війська Запорозького своїм інтересам, здобуття повного політичного та економічного контролю над ним. Так чи інакше, але Переяславська угода мала значний вплив на форму­вання козацької державності й політичної свідомості старшини ще й тому, що була першим прецедентом юридичного відокремлення козацької авто­номії від Польщі, й, отже, визнання цієї автономії як суб'єкта міжнародно­го права з власним устроєм, адміністрацією й політичною елітою.

Завершальний етап революції припав на 1654—1657 рр. Особливе зна­чення в ньому мали два останні роки, коли Хмельницький і старшина, зіткнувшись із непослідовністю московської політики (йдеться про укладен­ня сепаратного перемир'я росіян з поляками в 1655 p., що суперечило пере­яславським домовленостям), вдалися до пошуку нових міжнародних парт­нерів і зробили спробу побудувати потужну антипольську коаліцію. Продов­женням цього курсу й свідченням самодостатності Гетьманщини, лише си­туативно пов'язаної союзом із Московією, можна вважати укладення україн­сько-шведської угоди 1657 р. в Корсуні. Певної завершеності (втім, ще не остаточної) набули державтоворчі процеси, зокрема наприкінці 1657 p., коли зі смертю Богдана Хмельницького вперше відбулося передання найвищої влади в країні й було обрано нового гетьмана, визначилися ті території Украї­ни, на яких поширився козацький устрій.

Не треба забувати, що чимало процесів, породжених і тісно пов'язаних із Козацькою революцією, із її завершенням не припинилися, а продовжували розвиватися. Це стосується соціальної сфери, де тривала поступова майнова диференціація, зміцнювалися "кордони" між станами, утруднювався перехід з одного до іншого. Не припинилася війна з Польщею як основним против­ником козацької державності, до якої в ближчому майбутньому вступили

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

сусідні держави, що розраховували на поширення свого впливу в українсь­ких землях. Не завершився й процес становлення традицій суспільно-полі­тичного життя.

2. Доба "Руїни" в соціально-політичній історії України другої половини XVII ст. Розв'язавши цілу низку складних соціально-політичних супереч­ностей, Козацька революція спричинилася до виникнення нових проблем у суспільному розвитку України. Слід пам'ятати, що держава, створена Хмель­ницьким, була молодим утворенням, якому доводилося боротися за існуван­ня, утверджувати свою роль на міжнародній арені й водночас визрівати як державному організму, шукати оптимальний шлях розвитку політичної си­стеми, адміністративного апарату, збройних сил, суспільних відносин. По­єднання цих аспектів часто дуже несприятливо відбивалося на історії Війська Запорозького.

Вже незадовго до смерті Хмельницького стало очевидно, що Московська держава, котра, всупереч переяславським домовленостям, уклала сепарат­не премир'я з Польщею й намагалася через поширення своїх військових за­лог на Лівобережжі активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, вже не є для неї актуальним союзником. Спроба знайти альтернативу Москві втілилася в укладенні наприкінці 1656 р. українсько-трансільвансько-шведсько-бранденбурзького військового союзу, спрямованого проти Польщі, й пошуках нового протектора. Втім, ці події збіглися зі смертю Богдана Хмельницького й необхідністю обрання нового гетьмана. Це був перший прецедент зміни політичної влади в гетьманаті, що наразі не мав відпрацьо­ваної процедури, ґрунтуючись на козацьких звичаях. У боротьбі за геть­манську булаву зіткнулися одразу кілька політичних угруповань у стар­шинському середовищі, котрі мали різне соціальне походження, зовнішньо­політичну орієнтацію й погляди на майбутнє держави.

Одне з них очолював генеральний писар Іван Виговський, проголошений на старшинській раді гетьманом. Виговський прагнув трансформації соціаль­но-політичного устрою за зразком Речі Посполитої, себто збереження тієї мо­делі суспільних відносин, що існували до революції, лише з урахуванням збільшення ролі козацької верстви, котра в житті країни заступила стару шляхту. Зневірившись у московській підтримці й відчуваючи з боку царсь­кого уряду загрозу суверенітету козацької старшини й держави загалом, геть­ман спробував повернутися під протекцію польського короля. Угода, підпи­сана з цього приводу у вересні 1658 р. в Гадячі, застерігала перетворення козацького гетьманату у Велике князівство Руське, яке мало стати рівно­правним членом оновленої польсько-литовської федерації. Внутрішня модель цієї держави становила своєрідний синтез нових козацьких форм держав­ності й старих шляхетських. Компромісна, за своєю суттю, Гадяцька угода виявилася нежиттєздатною, оскільки не задовольняла ні більшість козацт­ва, що бачила в ній спробу реставрації старих порядків, ні поляків, котрим

Тема 5

не вистачило поступливості й розважливості, аби її сприйняти. Невдоволен­ня політикою Виговського серед козацтва й частини старшини було настільки сильним, що навіть серія перемог над московськими військами (зокрема, в битві під Конотопом 28 червня 1659 р.) не змогла врятувати його владу.

У жовтні 1659 р. на Генеральній раді в Переяславі, у присутності потуж­ного московського війська на чолі з князем О. Трубецьким, котре, скористав­шись із антигетьманських заворушень, знову вступило до України, черго­вим гетьманом було проголошено сина Богдана Хмельницького — Юрія. Тоді ж новообраний гетьман під тиском збройної сили підписав нову редакцію Переяславських (або так званих "других Переяславських") статей, котрі повертали гетьманат під московську протекцію. Царські дипломати запро­понували українській стороні буцімто автентичний текст старих Перея­славських (Березневих) статей, схвалених у 1654 p., котрий насправді був фальсифікатом, доповненим новими положеннями, що істотно обмежували автономні права козацької держави. Зокрема, гетьманське правління поз­бавлялося права провадження самостійної зовнішньої політики, заміщення генеральних і полковничих урядів, козацтву й старшині заборонялося са­мостійно, без згоди царя, скидати гетьманів і обирати нових. Контроль внут­рішньополітичної ситуації в Гетьманщині, якого постійно прагнула Моск­ва, відтепер мав забезпечуватися російськими залогами в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані. Таким чином, гетьманат втрачав озна­ки політичної автономії, перетворюючись на автономію адміністративну.

Другі Переяславські статті, прийняті під тиском сили, від самого почат­ку не задовольняли політичну еліту Війська Запорозького й виявилися знач­ною мірою мертвонародженим документом. Однак після їх прийняття суспі­льно-політична криза в Україні досягла свого піку. Частина козацької стар­шини (в основному в правобережних полках), котра продовжувала орієнту­ватися на Польщу як на основного зовнішньополітичного партнера, під час невдалої для українських військ кампанії 1660 р. схилила гетьмана Ю. Хмель­ницького до підписання Слободищенського трактату, що фактично перетво­рював гетьманат на провінцію Речі Посполитої. Нездатного до проведення самостійної політики Ю. Хмельницького в 1663 р. змінив на гетьманстві Павло Тетеря. Тим часом незадоволена цим лівобережна старшина в червні 1663 р. сепаратно проголосила своїм гетьманом Івана Брюховецького. Таким чином, колись єдина козацька держава, створена Богданом Хмельницьким, втратила свою територіальну єдність, розколовшися на два гетьманати.

Варто звернути увагу на те, що цей розкол стався насамперед через внутрішні причини. Правобережна старшина, в середовищі якої було чима­ло представників української шляхти й старих реєстрових козаків, прагну­ла побудови козацької держави, в загальних рисах подібної до шляхетської республіки в Польщі, спираючись на засади станової демократії. На Лівобе­режжі, де цінності річпосполитської політичної культури не були настільки вкоріненими, політичні лідери, що походили з дрібного козацтва, селян і

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

міщан, вбачали єдиний можливий шлях до соціальної стабілізації й розв'я­зання політичних конфліктів у наверненні під московську протекцію, коли б цар виступав найвищим арбітром і регулятором суспільно-політичних відносин. До протистояння на рівні еліт додалися жорстокі й руйнівні вис­тупи незаможного козацтва (черні) та селян, незадоволених розширенням соціальної ролі старшини, її збагаченням і поступовим перетворенням на закриту касту.

Розкол Гетьманщини по Дніпру був закріплений польсько-російським Андрусівським перемир'ям 1667 p., котре визначило державну належність ліво- та правобережного гетьманатів аж до кінця XVII ст. Варто підкресли­ти, що Андрусівське перемир'я, як це не парадоксально, спричинилося до поступової стабілізації на Лівобережжі й поступового завершення тут "Руї­ни". При обранні на гетьманство Дем'яна Многогрішного в 1669 р. українсь­ка старшина домоглася в царських посланців ухвалення Глухівських ста­тей, котрі частково відновлювали положення вигідних для України Берез­невих статей 1654 р. Старшина і наступні гетьмани, зберігаючи лояльність щодо Москви, послідовно відстоювали суверенітет Гетьманщини. У вну­трішній політиці стабілізація виявилася в зміцненні гетьманами своєї пер­сональної влади, фінансової самостійності, унезалежненні від впливів рядо­вого козацтва. Найвищого розквіту Лівобережна Гетьманщина досягає в ос­танній чверті XVII ст., коли, спираючись на родові клани в старшинському середовищі, залежне від себе наймане (охотницьке) військо Іван Самойло-вич та Іван Мазепа придушують останні виступи антигетьманської опозиції та покозаченого селянства, забезпечують територіальну цілісність держави, намагаючись максимально обмежити втручання Москви у її внутрішнє життя.

Кардинально інша ситуація склалася в Правобережній Україні, де в 60-х pp. XVII ст. змагалися за владу декілька гетьманів. Послідовної пропольської орієнтації дотримувався Михайло Ханенко, котрий контролював переваж­но північну частину Правобережної Наддніпрянщини. Власних претендентів на гетьманство періодично висувала також Запорозька Січ, політична еліта якої намагалася активно впливати на суспільне життя гетьманату. Однак найбільш цілеспрямованою й успішною була діяльність правобережного гетьмана Петра Дорошенка, обраного в 1665 р. замість П. Тетері. Намагаю­чись об'єднати право- та лівобережний гетьманати, Дорошенко спочатку спирався на союз із Польщею, але після укладення Андрусівського переми­р'я прийняв турецький пртекторат. Турки, котрі готувалися до серії війн з центральноєвропейськими державами, виявилися актуальними союзника­ми, допомігши Дорошенку оволодіти Правобережжям і навіть на деякий час встановити владу над Лівобережною Гетьманщиною. Втім, його не визнала місцева старшина, а на Правобережжі росло невдоволення заграваннями До­рошенка з турками й татарами, котрі спустошували козацькі полки, заби­раючи в полон місцеве населення. В 1676 р. напередодні вирішального зіткнення на українських землях двох найпотужніших протекторів місце-

Тема 5

вих еліт — Туреччини й Московії, зневірений у своїх цілях і позбавлений підтримки, Петро Дорошенко зрікся гетьманської булави.

Наслідки "Руїни" виявилися фатальними для історії України. Після зре­чення Дорошенка Правобережна Гетьманщина практично перестала стано­вити цілісне й самостійне державно-політичне утворення, перетворившися в ході безперервних війн кінця XVII ст. на справжню пустку. Більшість міських центрів і населених пунктів тут було знищено, а демографічні втра­ти сягали 65—70 % від загальної чисельності населення. Без перебільшен­ня можна сказати, що з-посеред інших регіонів Європи XVII ст., які по­страждали від воєнних подій, Правобережжя за обсягами матеріальних і людських втрат не знало собі рівних. Стабілізація соціального життя, відновлення торгівлі й ремесел, сільського господарства відбулися тут лише у XVIII ст. Менш вбивчою вявилася "Руїна" для Лівобережної України, кот­ра в складі Російської держави зберегла адміністративну автономію, базова­ну на козацькому устрої.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої полови­ни XVII ст. За доби "Руїни" сформувалися нові геополітичні реалії, пов'язані, головним чином, зі зростанням у Центрально-Східній Європі ролі Московсь­кої держави. На тлі послабленої Козацькою революцією та виснажливою війною зі шведами 1655—1660 pp. Польщі, Москва мала вигляд куди могут­нішої сили, здатної посісти роль лідера в цьому регіоні. Зміцнення її позицій ясно засвідчило Андрусівське перемир'я, підписане в січні 1667 p., згідно з яким Польща відмовлялася від претензій на Лівобережну Україну, зберіга­ючи за собою Правобережжя. Київ на два роки залишався під московською владою, але згодом мав бути переданий полякам. Втім, Андрусівська угода мала вирішальне значення не тільки для Московії, а й для України, узако­нивши розкол колись єдиної держави Хмельницького на дві частини й роз­межувавши в них сфери впливу двох найсильніших сусідів, по-різному впли­нувши на подальшу історію козацької державності по обидва боки Дніпра. Закріплення розколу Гетьманщини на міжнародно-правовому рівні призве­ло також до формування нового напряму політики право- та лівобережних гетьманів — боротьби за її возз'єднання, відновлення територіальної цілісності козацької держави. Претензії на гетьманство "обох боків Дніпра", що не полишали свідомість політиків навіть у XVIII ст., штовхали їх на ук­ладення нових союзницьких угод із сусідами, формування військових ко­аліцій тощо.

Найбільш послідовним речником ідеї соборності козацької України був гетьман Петро Дорошенко. Розірвавши відносини з Польщею після підпи­сання Андрусівського перемир'я, він зробив спробу заручитися підтримкою Османської імперії, прийнявши в 1669 р. турецьку протекцію. У прагненні відновити територіальну єдність Гетьманщини Дорошенко зіткнувся зі своїм лівобережним конкурентом гетьманом Іваном Самойловичем, котрий нама­гався об'єднати козацькі землі під своєю владою, спираючись на допомогу

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Москви. Боротьба між ними тривала зі змінним успіхом: обрання на геть­манство "обох боків Дніпра" досяг спочатку Дорошенко (1668), а згодом і Самойлович (1674), однак жоден із них не міг на тривалий час закріпити свою владу над всією територією Гетьманщини.

Це протиборство збіглося в часі з черговим періодом османської експансії в Європі. Намагаючись утвердитися в її східній частині, Туреччина спочатку на­дала Дорошенкові збройну підтримку у війні проти Польщі. Після серії пора­зок коронного війська у Правобережній і Західній Україні, поляки в 1672 р. були змушені підписати невигідний для них Бучацький мир, за яким до Туреч­чини відходило Поділля. Спроба реваншу в наступній польсько-турецькій війні не тільки не принесла Речі Посполитій успіху, а й спричинилася до втрати час­тини Правобережжя, котре передавалося Дорошенку. Успіхи Туреччини та її українських союзників виявилися абсолютно приголомшливими для Європи, відкривши шлях для просування османської експансії на захід.

Спробу загальмувати її та повернути спірні українські землі зробила Московська держава, розпочавши за підтримки Лівобережної Гетьманщи­ни нову війну за Правобережне Придніпров'я. Упродовж 1677—1679 рр. московські та гетьманські війська відбили кілька потужних вторгнень ту­рецької армії, втому числі похід 1678 p., очолений султаном Мухаммедом IV, але були змушені назавжди залишити Правобережжя з першопрестольною гетьманською столицею Чигирином. По суті, програна війна завершилася 1681 р. підписанням Бахчисарайського миру і зреченням Московією пре­тензій на Правобережну Україну.

На початок 80-х pp. XVII ст. стало очевидним, що зупинити просування османської експансії в Європі, на вістрі якої опинилися українські землі, можна лише спільними зусиллями кількох держав. Така антитурецька коа­ліція під назвою "Священної ліги" в складі Австрії, Венеції та Ватикану зор­ганізувалася в 1684 р. Однак було ясно, що доти, доки до неї не увійдуть Польща та Росія — найближчі сусіди і противники Туреччини, дії держав цього військового альянсу не будуть успішними.

Необхідно зазначити, що узгодженим польсько-російським діям пере­шкоджало суперництво за українські землі. Андрусівське перемир'я част­ково розв'язало його, але не усунуло зовсім. Лише 1686 р. польським і мос­ковським дипломатам вдалося домовитися про спільні антитурецькі дії. "Вічний мир", підписаний у тому році, остаточно розмежовував сфери впли­ву Польщі й Росії по Дніпру, Київ залишався під російською протекцією. Таким чином, саме українські землі стали розмінною монетою в процесі по­шуку компромісу між союзниками по антиосманській коаліції.

У черговій війні успіх був на боці союзників, котрі зуміли завдати тур­кам кількох нищівних ударів на Середземномор'ї, у Правобережній Україні йПриазов'ї. Зокрема, в походах на Крим 1687—1689 pp., нижньодніпровські фортеці Кизикермен, Очаків, Тавань, взятті Азова у 1696 р. відзначилися й українські полки. Туреччина була змушена відмовитися від Поділля й Брац-

Тема 5

лавщини на користь Польщі, а за умовами Константинопольського миру 1700 р. визнавала владу Росії над Запрозькою Січчю; землі від Запорожжя до Перекопа мали стати нейтральними.

Підбиваючи підсумки, варто співвіднести загальноєвропейський кон­текст із подіями власне української історії. XVII ст. закінчувалося грандіоз­ним поділом земель у Центрально-Східній Європі, котрий супроводжувався жахливими війнами й тривалим дипломатичним протистоянням найпотуж­ніших держав цього регіону — Польщі, Туреччини й Росії. Об'єктом їх бо­ротьби, починаючи із середини століття, стали українські землі, на яких у результаті Козацької революції виникло нове державне утворення — Військо Запорозьке. Відіграючи від початку революції роль активного суб'єкта міжнародних відносин, козацька держава, під впливом внутрішньої неста­більності й зовнішніх втручань, поступово її втрачає. Вже в 60-х pp. XVII ст. території колишньої держави Хмельницького стають предметом торгу між сусідами, зацікавленими в їх поділі. Козацькі еліти по обидва боки Дніпра впродовж наступного періоду намагалися грати на зіткненні цих інтересів, періодично роблячи спроби взяти інціативу до своїх рук, однак так і не спро­моглися відновити територіальну цілісність Гетьманщини.

Основні терміни і поняття

Березневі статті — угода, укладена між представниками Війська Запо­розького та Московської держави й оформлена статтями й жалуваними гра­мотами козацькому стану, гетьману та іншим суб'єктам суспільних відно­син у березні (звідси походить їх назва) 1654 р. Угодою передбачалося збере­ження чинної в Гетьманаті системи влади, управління, судочинства, су­спільних відносин і військово-політичного устрою. "Статті" оформлювали відносини протекторату московського царя над Військом Запорозьким на до­говірних засадах.

Військо Запорозьке — самоназва державного утворення, що виникло під час Козацької революції середини XVII ст. (в історичній літературі на його позначення також вживаються назви Гетьманщина, Українська козацька держава) на теренах частини Правобережної України, Поділля, Лівобереж­жя й Наддніпрянщини.

"Вічний мир" — трактат, укладений 6 травня 1686 р. Річчю Посполитою і Московською державою, що мав антитурецьке спрямування. Крім затвер­дження низки воєнно-політичних акцій проти Туреччини, трактат обумов­лював поділ українських територій між Польщею (Правобережна Україна) та Росією (Лівобережна Україна разом із Запорожжям). Не припинивши змагань право- та лівобережних гетьманів за територіальну цілісність Ук­раїнської козацької держави, договір закріпив розмежування більшості ет­нічних українських земель між Польщею та Росією аж до кінця XVIII ст.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Гадяцький трактат — угода, укладена 6 вересня 1658 р. гетьманом І. Ви-говським з польським королем, згідно з якою Українська козацька держава входила до складу Речі Посполитої як рівноправний автномний складник. Положеннями угоди передбачалося збереження дореволюційного станови­ща української шляхти поряд із козацькими станово-адміністративними свободами.

Гетьман — титул найвищого урядника в Українській козацькій державі (Війську Запорозькому), що поєднував функції найвищої військової, адмініст­ративної та судової влади. Протягом XVII ст. владні повноваження гетьмана змінювалися згідно з характерними особливостями державного устрою Польщі або Росії, до складу яких входили право- та лівобережний гетьманати.

Зборівський трактат — договір, укладений 8 серпня 1649 р. між пред­ставниками Війська Запорозького й польським королем після Зборівської битви, згідно з яким встановлювалася територіально-адміністративна юрис­дикція козацького стану в межах Київського, Брацлавського та Чернігівсь­кого воєводств, визначався 40-тисячний реєстр козацького війська. Фактич­но основними положеннями трактату було започатковано існування Україн­ської козацької держави.

Карловицький конгрес — договірний процес, що увінчав підписання серії договорів між Туреччиною й європейськими державами антитурецької ко­аліції протягом 1698—1699 pp. Зокрема, згідно з польсько-турецькою уго­дою до Польщі відійшла вся Правобережна Україна, втрачена протягом по­передніх польсько-турецьких війн кінця XVII ст.

"Руїна" — період в історії Української козацької держави другої полови­ни XVII ст., що характеризується поєднанням громадянської війни, викли­каної внутрішніми суспільно-політичними суперечностями, з серією зовнішніх втручань найближчих сусідів України, зацікавлених у відторг­ненні її територій.

Персонали

Виговський Іван (р. н. невід. — 1663) — гетьман Війська Запорозького. Фактичний наступник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Київського воєводства. Після здобуття освіти в Київському колегіумі слу­жив у судових установах Київського воєводства, де був одним із неформаль­них лідерів наддніпрянської шляхти. На початку Хмельниччини виступав на боці коронного уряду, згодом перейшовши на бік повстанців. З 1649 р. обіймав уряд генерального писаря Війська Запорозького. За участю Виговсь­кого було укладено низку угод з Туреччиною, Кримським ханатом і Шве­цією, що забезпечили зовнішньополітичну самостійність Української ко­зацької держави. Вершиною політичної діяльності гетьмана Виговського виявився Гадяцький трактат 1658 р., який повертав гетьманат до складу Польщі як рівноправного члена польсько-українсько-литовської федерації.

Тема 5

Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676). Стрижнем політичної діяльності П. Дорошенка було прагнен­ня до відновлення територіальної цілісності Гетьманщини в тих межах, в яких вона сформувалася за Хмельниччини. Ця обставина зумовила його роз­рив з Польщею, яка 1667 р. підписала з Росією Андрусівське перемир'я, за­кріпивши територіальний розкол Гетьманщини. Прагнучи заручитися підтримкою в боротьбі проти Польщі й Росії та реалізації своїх планів, До­рошенко схилив своїх прибічників під турецьку протекцію, прийняття якої ухвалила в 1669 р. Корсунська рада. Спираючись на військово-політичну підтримку Туреччини й скориставшись із антимосковського повстання на Лівобережжі, Дорошенку на певний час вдалося об'єднати під своєю була­вою право- та лівобережний гетьманати. Втім, розбіжності в політичних умонастроях лівобережної та правобережної еліт дуже швидко спричини­лися до розпаду держави Дорошенка. Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман у першій половині 70-х pp. XVII ст. шукав підтримки в Росії й у 1676 р. добровільно зрікся влади. Вивезений до Москви, протягом 1679— 1692 pp. посідав уряд вятського воєводи.

Немирич Юрій (р. н. невід. — 1659) — видатний дипломат, політичний діяч і мислитель, канцлер Великого князівства Руського. Походив з україн­ської шляхти Київського воєводства. Освіту здобув у протестантській (арі-анській) академії в Ракові. Протягом 1631 —1634 pp. навчався в університе­тах Лейдена, Копенгагена, Оксфорда, Парижа. У складі коронного війська брав участь у польсько-московській війні 1632—1634 рр., посідаючи в 40-х pp. впливовий уряд голови київського підкоморського (межового) суду. З почат­ком Хмельниччини його обрано полковником київського посполитого рушен­ня (шляхетського ополчення), у званні якого він перебував до 1657 p., беру­чи участь у найбільших кампаніях проти повстанців. Неухильно дотримую­чись аріанства, Немирич обстоював віросповідні й політичні права українсь­кої шляхти — протестантів. Через конфлікти на цьому ґрунті з польським урядом у 1655 р. перейшов на бік шведів, що вели війну з Польщею. Висту­паючи посередником у переговорах шведів із Хмельницьким, прийняв пра­вослав'я і незабаром перейшов на гетьманську службу, ставши найближчим дорадником Виговського. Немирич планував за участю України широко­масштабну коаліцію протестантських держав Європи (Швеції, Трансільванії та Бранденбургу), спрямовану проти Московії та Польщі. 1657 р. Гетьман­щина підписала підготований ним договір зі Швецією, тоді ж він виступив одним з основних авторів Гадяцького трактату, очолював українське посоль­ство на Варшавський сейм, котрий мав його ратифікувати. Автор латино-мовного воєнно-політичного трактату "Роздуми про війну з московитами" (1634).

Дата добавления: 2015-05-22