Раціоналістичне трактування політики в працях французьких просвітників

15.

14.

13.

12.

11.

10.

Це епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювались. Сильний вплив на них справляли християнська релігія і римо-католицька церква, яка практично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя.

У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада - духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.

Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква досягли у XIII ст. Тоді завершилось створення системи схоластики - релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Про панування владик" (1265-1266) і "Сумма теології" (1266-1274).

Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, але в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава. Метою державності є спільне благо і забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети передбачає

§ збереження феодально-станової ієрархії

§ привілейованого становища можновладців

§ дотримання встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють державу.

Сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер ("всяка влада від Бога").

Конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися недосконалими і несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з неї належить церкві.
Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє:

§ монархію (абсолютну і політичну)

§ аристократію

§ тиранію, різновидом якої є демократія.

Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом.
Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву "томізм" (від лат. Фома), проголосивши його автора святим і присвоївши йому титул "доктора ангельського".

Інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці "Захисник миру" (1324-1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270- 1342). Він доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.
Церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.

Держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди - в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку - держава, що грунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом влади в суспільстві виступає народ (представників впливових і заможних суспільних станів військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників), саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності.

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені - обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх.

Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обгрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. Законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію

В епоху Відродження політична думка починає звільнятися від основ теологічної догматики. Буржуазія, яка формується, прагне створити світську політичну теорію. У центр політичної проблематики висуваються питання свободи особи, громадської волі, політичної рівності і т. ін.

Видатний мислитель епохи Відродження, італійський філософ Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) слідом за Арістотелем зробив серйозний внесок у створення сучасної політології. Протягом 14 років він займав посаду секретаря Флорентійської республіки. Його основні добутки: “Державець”, “Історія Флоренції”, “Міркування про першу декаду Тита Лівія”.

Макіавеллі звільнився від теології в поглядах на політику, виділив політику в самостійну науку, вперше ввів поняття „держава” (stato) як специфічну політичну організацію, створив політичну психологію. Політична наука, на думку Макіавеллі, повинна займатися не ілюзіями, а реальними проблемами.

Обман і хитрість, лестощі й обіцянки, спритність і сила – усім цим повине володіти правитель, з'єднуючи в собі якості лева і лисиці. Диктатура, жорстокі засоби можливі, але лише як явище тимчасове. Політичний ідеал Макіавеллі – вільна республіка, яка об’єднує в собі демократію, аристократію і монархію.

Політика, заснована на культі грубої сили, зневаги до норм моралі, названа ім'ям Макіавеллі – „макіавеллізмом”. Однак сам Макіавеллі виразно не проповідував політичну аморальність і насильство. У праці “Державець” він указував, що єдина мета, яка виправдовує аморальні засоби, – це створення і збереження держави. В ім'я держави можна порушити і релігію, і мораль. У цілому політичні ідеї Макіавеллі з'явилися революцією в політичному мисленні. Їх можна зрозуміти лише в контексті конкретно-історичної обстановки. У протилежному випадку вчення Макіавеллі може бути виправданням реакційної політики.

Ідеолог французького абсолютизму Жан Боден (1530 – 1596 рр.), автор великої праці „Шість книг про республіку”, створив теорію державного суверенітету. Відповідні ідеї були відомі в стародавності і середньовіччі. Суверенітет, за Боденом, – істотна ознака держави, це її абсолютна влада.

Політичні вчення епохи Реформації. Реформація - це широ­кий антифеодальний і антикатолицький рух в 1 половині XVI ст., який зак­лав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді.

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти за­силля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і пла­тежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Провідними ідеями М. Лютера були:

• необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

• безумовний послух народу світській владі;

• ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

• світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

• необхідним є законний примус з боку держави;

• монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише "судові розуму" та вищим законам;

• піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку пере­слідування за них - право на опір.

Реформація у розумінні Т. Мюнцера - це соціально-політичний пе­реворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодаль­ного ладу і за встановлення такого порядку, в якому жоден христия­нин не мав би приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розша­рування; оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна "Настанови в христи­янській вірі" (1536). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у за­лежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку }К. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вва­жав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встанов­лення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обгрунтував поняття суверенітету як ознаки держави. "Суверенітет - це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не пов'язана жодними законами влада над громадянами і підданими". Серед суттєвих ознак суверенітету держави Ж. Боден називав право видавати і скасовувати закони, оголошу­вати і заключати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в останній інституції, помилувати. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи.

Вчення про політику Н. Мак'явеллі. Італійський держав­ний діяч та мислитель Н. Мак'явеллі увійшов в історію політичної думки тво­рами "Володар" (1513), "Міркування на першу декаду Тіта Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532) та ін. У центрі власного світобачення Н. Мак'я­веллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтере­сами, зумовленими прагненням зберегти та примножити власність. Він пи­сав: "Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна". Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегулювала поведінку індивідів.

Н. Мак'явеллі розглядав державу як певний політичний стан суспіль­ства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Він виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, де­мократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Н. Мак'явеллі виступав із ідеєю контролю та рівноваги: мож­ливість брати участь у управлінні державою надавалося одночасно мо­нарху, знаті та народу. "Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну".

Довкола принципів Н. Мак'явеллі завжди ведеться гостра полеміка, бо не­має жодного політика, якому не доводиться вибирати між етичними принци­пами та практичною доцільністю. Г. Гегель запропонував розглядати "Воло­даря" не як відображення принципів політики, придатних для усіх часів і на­родів, а як реакцію на тогочасну ситуацію в Італії. У цьому контексті, на дум­ку Г. Гегеля й багатьох інших мислителів, "Володар" - це велике творіння політичного розуму.

У цілому заслуги Н. Мак'явеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

• відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

• заклав основи політичної науки;

• виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізо­ваної Італії;

• увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у су­часному їх розумінні;

• сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

В останній третині XVI - на початку XVII ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, яка значно вплинула на розвиток капіталістичних відносин у протестантських країнах. Згодом (1640-1688) буржуазна революція мала місце в найбільш промислово розвинутій Англії. Ці події значною мірою були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, яке заступило ремесла. Новий спосіб виробництва сприяв поділові праці, зростанню її продуктивності, пошукові способів раціоналізації виробничих процесів, стимулював розвиток суспільних і природничих наук.

Першу спробу з'ясувати сутність і призначення держави за нових умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Грацій (1583-1645). Стосовно походження держави мислитель зауважував, що люди об'єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання порядку. В державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління. Він вважав, що при створенні держави народ міг вибрати будь-яку форму, але обравши, вже не мав права її змінювати, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу.

Видатним фундатором політичних учень нового часу був англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679). Проблеми державності, права, законності, миру і порядку досліджувались ним у працях "Філософські засади вчення про громадянина", "Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської".

Гоббс розглядав три моменти становлення політичного організму: 1) природний стан; 2) перехід до держави; 3) державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загальної влади, нема законів і, відповідно, нема й справедливості. У цьому стані відсутня власність, кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У природному стані точиться "війна всіх проти всіх". Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність людей розмірковувати, вказують умови виходу з цього стану. Ці умови природні закони. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є держава.

Т. Гоббс розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави -монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Гоб-бса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.

Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632-1677). У своєму "Богословсько-політичному трактаті" Спіноза обстоював тезу, що людина, насамперед, залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя.

Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього населення. Основними її функціями він вважав:

1) упорядкування релігійного життя;

2) забезпечення недоторканості власності;

3) поширення освіти;

4) гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

5) оцінка поведінки кожного;

6) покарання злочинців;

7) вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

8) здійснення заходів, спрямованих на ведення війн та їх запобігання.

У цілому Б. Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.

Чільне місце серед авторів політичних концепцій того часу посідає англійський філософ Джон Локк (1632-1704). Політичне вчення Джона Локка викладене у праці " Два трактати про правління" (1690). На думку Дж. Локка, до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як "війна проти всіх". Для природного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатись своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішували конфлікти між людьми, карали злочинців. Це спричинило обстановку невпевненості та напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу.

Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній у державі. Інші гілки влади повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони також мають великий вплив у державі.

Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу всіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

Історія Франції другої половини XVIII ст. є класичним прикладом того, як у політичній оболонці феодального суспільства визрівав новий, капіталістичний устрій. Поси­ленняабсолютизму в XVII—XVIII ст. у Франції сприяло розвитку виробничих сил суспільства. Разом з цим розквітабсолютизму додав політичній системі “старого режиму” значної сили інерції, яка загострила протиріччя між переможно крокуючим капіталістичним способом виробниц­тва, буржуазними суспільними відносинами та застарілою феодальною політичною системою.

Це протиріччя позначилося і на ідейному стані фран­цузького суспільства. Буржуазний спосіб виробництва сти­мулював розвиток математики, природничих наук і ставив їх у залежність від себе. Разом з новими ідеями математики, фізики, механіки, медицини у свідомість людей проникали ідеї філософського матеріалізму. Цьому новому явищу протидіяли сили реакції. Однак незважаючи на це відбува­лося неухильне розкріпачення думки. Майже за чотири десятиріччя до буржуазної революції 1789 р. у Франції виник широкий суспільний рух, відомий під назвою Просвітництво. Мета його полягала в критиці основ феодальної ідеології, релігійних марновірств і забобонів, у боротьбі за віротер­пимість, свободу наукової та філософської думки.

Одним із перших французьких просвітників був Ш. Монтеск’є (1689—1755 рр.). Його “Перські листи” і “Роздуми про причини величі і занепаду римлян” із захватом читали сучасники. Праця “Про дух законів” поставила Монтеск’є в ряд найбільших політичних і юридичних постатей не тільки Франції, а й усього світу. В “Роздумах про причини величі і занепаду римлян” Монтеск’є ідеалізував римський стоїцизм. Поняття стоїчної доблесті поєднувалися у Монтеск’є з ідеалами старого римського республіканства, про­тилежногодеспотизму влади імператорів. Під захвалюванням консервативної суворої доблесті римських республіканських землевласницьких родів проглядався явний осуд Монтеск’є абсолютизму, нікчемності та розпусти французького су­спільства. У праці “Про дух законів” Монтеск’є розвинув загальне вчення про залежність юридичних норм держави та співжиття від законів, котрі визначаються типом державного устрою — республіканським, монархічним чи деспотичним.

Вихідні поняття цього трактату вирізняються раціона­лізмом та натуралізмом. Однак у досконалій розробці вчення про закони співжиття Монтеск’є не зв’язує себе цілком натуралістичними абстракціями, його мета юридична і вирішується вона на широкому ґрунті зіставлення політич­ного устрою та законодавства Англії і Франції з імператор­ським Римом. Монтеск’є започаткував порівняльний метод вивчення права та філософії права. Це дало йому змогу обґрунтувати свої погляди й найголовніші типи державного устрою, умови їх розвитку та занепаду. Вдавшись до дедуктивного способу викладу, Монтеск’є зробив висновки про найбільш відповідні для того чи іншого ладу закони і норми державного устрою, види та межу повноважень влади тощо. Це юридичне дослідження зазнало сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ. Саму можливість співіснування різноманітних принципів держав­ного устрою Монтеск’є пояснював не соціально-історичними обставинами виникнення держав різного типу. Вона випливає із співвідношення між способом правління та фізичними властивостями країни (розташування у просторі, клімат) і лише потім — із укладу життя народу, його основних занять, ступеня матеріального благоустрою, релігійних по­глядів.

У всіх типах правління Монтеск’є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і за яких вироджуються у деспотизм. Основна гарантія свободи — заклади, що стримують і обмежують свавілля. В демократії рушійною силою й умовою розквіту Монтеск’є визнавав мужність, тобто любов до республіки, вірність кожної особи загальнодержавній справі. Він вважав, що винайдені ним типи державного устрою можуть співіснувати і перебільшував їхню стабільність. Проте в межах цих консервативних переконань Монтеск’є розвинув погляди та ідеї, які високо підносили його над рівнем морально-політичної думки того часу. На відміну від Гобоса, Монтеск’є оголосив найваж­ливішим законом природознавчого права не війну всіх проти всіх, а мир. Як стверджував Монтеск’є, для суспільства, що вийшло із первісного “природного” стану, основним прин­ципом міжнародного права повинен стати закон, згідно з яким народи в стані миру роблять один одному якомога більше добра, а в стані війни спричиняють якомога менше лиха.

У “Перських листах” Монтеск’є висміяв деспотичні форми абсолютизму у франції. Праця “Про дух законів” проголо­шувала деспотизм типом влади, яка суперечить природі людини. Безкровному і беззахисному станові громадянина при деспотичній владі протиставлялася гарантія суворої законності й особистої безпеки. У вченні про покарання Монтеск’є проводив чітку грань між дією та напрямом думок. Він наполягав на тому, що покаранню підлягає тільки вчинена людиною дія, а не думки, які розходилися з існуючими віруваннями або постановами. Карати за спосіб мислення — значить знищувати усякі гарантії свободи. Жорстокості та бездушності фанатизму Монтеск’є протистав­ляв принцип цілковитої віротерпимості. Він піднімав свій голос проти огидної практики тортур. Монтеск’є ідеалізував конституційну монархію. Ця ідеалізація, а також розвинута ним теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову зумовлені історичною дійсністю.

Своєрідну роль у Просвітництві відіграв Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) — уродженець та громадянин Женеви, старовинного центру кальвіністського богослов’я та кальві­ністського морального укладу життя. Молодість його минула в поневіряннях. Талановитий письменник Руссо дебютував коротенькою дисертацією “Міркування про науки та мис­тецтва”, висунутою на здобуття премії Дижонської академії. На запитання, чи сприяють успіхи науки та мистецтв поліпшенню звичаїв. Руссо відповів красномовно і з великою переконаністю. Він був нагороджений премією і став знаменитим. Серед філософських творів, які написав Руссо,— “Міркування про походження і причини нерівності між людьми”, “Про суспільний договір”, “Еміль, або Про виховання” та деякі інші. Вони містять роздуми Руссо про долю особистості в тогочасному суспільстві.

Джерелом протиріч цивілізації Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. Справжнім засновником суспільства, на думку Руссо, був той, хто перший “відродив ділянку землі, сказав “це моє” і хто знайшов людей доволі простодушних, щоб цьому повірити”. Лихі наслідки соціальної нерівності існуючих форм розподілу праці Руссо розкрив з великою проникливістю та обуренням. Набагато слабший він у рекомендації засобів дл я подолання протиріч культури. З одного боку, Руссо шукав порятунку в уповільненні темпів історичного розвитку, його гальмуванні, а з другого — вважав, що перешкоди, які виникли на шляху людини до гармонійності, повинні бути усунені не тільки поступовим розвитком, а й боротьбою. Однак “боротьба”, про котру каже Руссо,— це не суспільна революція, а етична боротьба особистості проти власних хиб та недоліків, перемога над своєю пристрастю та панування над своїми почуттями.

У праці “Про суспільний договір” Руссо доводив, що єдиною корективою до історичної нині соціальної нерівності— нерівності майнової та нерівності обов’язків — можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав. Цю ідею, в якій виявився буржуазний характер соціології Руссо, пізніше високо цінували діячі Французької революції, передусім якобінці.

Буржуазним демократизмом і республіканізмом пройнята вся програмна частина твору “Про суспільний договір”. Основу політичного життя суспільства Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади на законодавчу та виконавчу і запропонував систему постійно діючого в державі плебіс­циту стосовно всіх питань політичного життя.

К.-А. Гельвецій(1715—1771 рр.) головним завданням етики вважав визначення умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвід­носитися з інтересом суспільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячений трактат “Про розум”. За Гельвецієм, не тільки індивід є частиною більш широкого цілого, а й суспільство, до якого він належить, є ланкою більш загальної або єдиної спільності народів, пов’язаних моральними узами. Такий погляд на суспільство, на думку мислителя, мусить стати детермінантою загального перетворення всього суспільного життя. Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізольоване існування людини і вказала їй на взаємини між користю і вигодою як на основу розумного співжиття. Під впливом суспільного договору ми мусимо робити для інших те, чого бажаємо собі. При цьому обов’язки, що випливають із суспільного договору, мають силу стосовно кожної особи, незалежно від того, до якої частини суспільства вона належить. Звідси французькі матеріалісти, наприклад Гольбах, виводять загальні для всіх людей передумови взаємної їх любові.

На думку французьких матеріалістів, не існує такого способу управління, який би повністю задовольняв потреби розуму: абсолютна влада призводить до деспотизму, абсолютна свобода — до волюнтаризму, тобто до такого стану, коли деспотом може бути кожен, концентрована влада стає небезпечною, розподільча влада — слабкою. Засобом позбав­лення від недоліків французькі матеріалісти вважали не революцію, а просвітництво в суспільстві. Кероване мудрим урядом виховання — найбільш надійний, на їхню думку, засіб, що дає народові почуття, таланти, думки, добро­чинність, необхідні для процвітання суспільства.

Оскільки вплив законодавства на суспільство дуже великий, то питання про державний лад має виняткове значення. Відмінності між народами зумовлюються не природними особливостями племен і фізичними умовами, а насамперед політичним устроєм. Порівнюючи різноманітні форми правління, Гельвецій дійшов висновку, що тільки в демократичному суспільстві (на відміну від абсолютної монархії і від аристократичного устрою) влада ставить собі за мету корисну дію, спрямовану на задоволення потреб та інтересів усього суспільства, а кожен громадянин при цьому своєю діяльністю служить загальній справі. При такому управлінні особистий інтерес збігається з загальним і цей збіг — найкраща детермінанта доброчинності. Умовою розквіту суспільства Гельвецій вважає також розумну обмеженість потреб і бажань. Ця думка розвинута в його трактаті “Про людину”.

Отже, епоха англійського та французького Просвітництва поставила ряд проблем функціонування нової форми бур­жуазної держави, визначила місце людини в системі політичних та правових відносин. Подальший процес їх розв’язання вимагав більш глибокого наукового підходу, в якому емоційно-психологічні та етичні критерії мусили бути замінені науково-філософськими, раціоналістичними. Це спробували зробити представники німецької класичної філо­софії.

Дата добавления: 2015-05-23