Суспільний устрій 1 страница

Решите дело.

Решите дело.

Решение:_____________________________________________________________ ___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Задача 2.

На территории заповедника братья Серовы с целью отлова бобров разрушили их плотину. Работники заповедника задержали граждан.

Решение: __________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

1.	Результаты общественного экологического контроля	1. носят рекомендательный характер и не рассматриваются государственными органами 2. они являются обязательными для общественных объединений 3. они подлежат обязательному рассмотрению органами, которым представлены
2.	Методом экономического регулирования в области охраны окружающей среды является	1. учет и инвентаризация природных ресурсов 2. установление лимитов на выбросы и сбросы 3. экологическая экспертиза 4. экологическая сертификация
3.	Разработка федеральных программ экологического развития РФ осуществляется	1. федеральным собранием РФ 2. государственной Думой РФ 3. природоохранным органом государственной власти РФ 4. правительством РФ
4.	Перепрофилирование функций зданий осуществляется:	1. По согласованию с Минприродой РФ 2. В соответствии с ГСК РФ и ЖК РФ 3. По согласованию с природоохранными органами
5.	Государственные стандарты и иные нормативные документы разрабатываются с учетом	1. опыта деятельности в экологической сфере 2. требований международных правил и стандартов 3. правовых традиций и обычаев

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробни­цтво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало казні. Закладе­ну у 1719 р. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни. В 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. чоловік. У другій половині XVIII ст: засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський "Арсенал", луганський ча­вунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було ство-

рено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, замо­жним козакам, поміщикам. В останній чверті XVIII ст. на Лівобе­режжі та Слобідській Україні працювало 200 мануфактур.

В матеріальному виробництві України йде спеціалізація, чіткі­ше визначаються окремі галузі. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті)*. Зростають і економічно міцніють українські міста, закладаються нові.

Україна була торговою державою. Вона постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експор­туються худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Тради­ційно вона вела торгівлю із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Треба підкреслити, що гетьмани, особливо Ї.Мазепа, приділяв багато уваги управлінню економікою України, що сприяло її зміц­ненню. Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського народу.

Українське суспільство XVIII ст., як і в усій Європі, ще залишалось феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

Феодали. У XVIII ст. оформлюються старшинські династії — Апостолів, Безбородьків, Ґалаґанів, Горленків, Кочубеїв та інші. Верхівку українських феодалів складало бунчукове товариство, яке створив 1. Мазепа (перше згадування про нього відноситься ще до 1685 р.). Спочатку це були особи з близького оточення гетьмана. Вони не мали визначної посади і виконували почесні обов'язки — супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище,як і маєтності, стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана та генера­льного суду. З часом до цієї групи почали входити усі, хто раніше перебував у складі генеральної старшини чи на посаді полковника.

Наступна група — значкове товариство. Його члени займали те ж становище, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву "знатне військове товариство".

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель здобули українські феодали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським — землі України.

Крім цього, українська землевласницька еліта прагнула в усьо­му зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських уря­довців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснуван­ня в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка одночасно мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат під­сумки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Разом з тим, царський уряд надав, як раніше було визначено, права росій­ського дворянства представникам верхівки. Безбородькам, Завадов-ським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 р. комісія по складанню уложення підтвердила вільності українського шля­хетства, рівність його прав з правами російського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхе­тства та козацької старшини до складу дворянського стану Росії. У 1797 р. на них було поширено дію "Грамотьі на права, вольности й преимущества росийского дворянства". Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги.

Духовенство. Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а у другій половині XVIII ст. — Духовний регламент та штатний розклад 1764 р. За Указом від 10 квітня 1794 р. митропо­литам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російським.

Селяни-посполиті. Число вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшувалося. У 1731 р. вони складали лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитів, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчим обов'язком селянина було відбування панщини. У 1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі ця повинність складала 4—6 днів. У подальшому і на Гетьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбували також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову, виконували роботи, пов'язані з будівництвом фортець, риттям ка­налів та ін.

У 1706 р. 1. Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв*. У 1721 р. універсал

Скоропадського наказав старшині не допускати селянських перехо­дів. У 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися у іншу місцевість, але за умов, що виконає усі повинності та одержить дозвіл на це власника і місцевої адміністрації.

Експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою, закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вони час від часу зверталися до царського уряду за захистом своїх прав і привілеїв, наполягали на введенні кріпосного права в Україні. 22 квітня 1760 р. за уніве­рсалом К.Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але у останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 рр. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 р. введений подушний податок в Слобожанщині, а у 1783 р. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджував, що з порушниками обійдуться суворо, "по общегосудар-ственьім установленням". Очевидно, акт 1783 р. був лише юридич­ною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду.

Селянство повстає проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х рр. XVIII ст. селян Галичини (опришки-винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдама­цький рух, Коліївщина під керуванням М.Залізняка та І. Ґонти) була тісно пов'язана із виступами селян Лівобережжя*. Багато українців билося в загонах К.Булавіна. Відомо, що О.Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм "манівні" листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, декілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу "виборних" тобто повноправних. Їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — більшу групу — складали підпомічники чи підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди несли ті ж повинності, що й селяни, тільки у два рази менші. Крім того, вони мусили забезпечувати "виборних" усім необхідним для похо-

дів спорядженням і продовольством, кіньми, зброєю, провіантом. У кожного "виборного" налічувалося два-три підпомічника, тобто їх було у п'ять разів більше, ніж самих "виборних".

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (батраки). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах "виборних" козаків і підпомічників. Ті їх одягали та годували. Підсусідки ставали кріпаками у першу чергу. Закон надавав підсусідкам й можливість переходити до другої та навіть першої групи, якщо вони обзаведу­ться майном. За період 1654—1730 рр. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. К 1730 р. їх залишалося 1/3, інші 2/3 перетворилися на феодальне залежних. У 1764 р. налічувалося 71604 реєстрових козаків, з них "виборних" — 19750, підпомічни­ків — 41201, тих, які не мали двора, тобто підсусідків — 10 654*.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій в силу того, що Січ користувалася певною самостійністю щодо геть­манського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі прожи­вало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Вони-тс й складали власне запорізьке братство, але рідко збиралися ус:

разом. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість насе­лення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі в1775 р. проживало приблизно 200 тис. чоловік, з них козаків-січо виків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, н< обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію

З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації свої;

земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи мівки старшини перетворюються на крупні феодальні господарства у яких експлуатуються голота та сирома — низи запорізького това риства. Сам кош, як такий, експлуатував рядових козаків, а такоя масу посполітих, що утікали на землі Запоріжжя. Сподіваючисі знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, боні ставали "подданьіми Войска запорожского". Залежність посполіти:

від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов'язаннях сплачува ти "войськовой оклад" — головну грошову подать кошу.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодворців, з обкладенням подушним податком, їм теж заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву "запорозький козак". Землі Запорізь­кої Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України, а головне, його роль у економіці зростає. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були і юридичне і особисто вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехів, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. Їх головний обов'язок поля­гав у сплаті податків до гетьманської казни. Вони несли ряд повин-ностей, однією з яких була охорона міста. На них поширювалась рекрутська повинність (тому їх називали "казаки городовой служ-бьі"). За ревізією 1723 р. в Києві власне міщани складали 71,5% загальної чисельності городян.

Деякі вчені вважають їх. становище схожим із становищем державних селян. Однак, у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Тут перелічено лише загальні риси правового статусу міщан, зафіксованого в законі. До цього слід додати, що їх правове стано­вище залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони прожи­вали. У містах, що управлялися за магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували серйозні обмеження їх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей. У приватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста. Існували й інші станові групи одвічних городян — ремісники, об'єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи займали привілейоване становище у масі міщанст-

ва. У свою чергу, кожна із цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та будучи власником господарства по виробленню ремісничих виробів. Становище май­стра посвідчувалось свідоцтвом цехової управи. Майстри мали до­сить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, оби­рати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користували­ся привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Усі ремісники міста складали ремісничий сход. Він обирав на три роки ремісницьку управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. У іншому цеховий устрій в різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (сте­повій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало право­вий статус ремісників, яке складалося з ремісничого положення 1785 р. та статусу про цехи 1799 р.

Приблизно такими ж пільгами, що й ремісники, користували­ся купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 50 крб., міг запи­сатися в купці. Вони об'єднувалися в гільдії. Але правове становище купця не було стабільним. Воно залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене вц подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але в той же час воно обкладалося рядом феодальних повинностей, від яки? багаті купці могли відкупитися. Щоб змінити місце проживання купцю був потрібен спеціальний дозвіл урядовців та купецького товариства.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісника­ми та купцями тут проживали також козацька старшина, шляхта духовенство, рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська верхівка Тс міська адміністрація увінчували соціальну піраміду городян. Дворя

ни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записува­лися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVIII ст. суспільний лад України втратив самобутні специфічні риси. Тут фактично і формально запроваджу­ється соціальна структура Російської держави, як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде неповним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей з вчителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. Походженням вони належали до різних верств населення, але головним чином виходили з старшини, шлях­ти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобували в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закла­дах, серед яких була Київське-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б.Хмельниць­кому*.

2. Державний устрій

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною по державній організації, котра існувала тут, а також "Військом Запо­різьким". У XVIII ст. російський уряд встановив для Гетьманщині офіційну назву "Малая Россия" (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніш, гетьманськими статтями — Решетилівські, чи Ї.Скоропадського (1709 р.) і, нарешті, "Реши-тельньіе (конфирмированньіе пунктьі Д.Апостола" (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро І, не тільки лицемірно продемонстрував свою повагу до цих статей, а й підкре­слив їх наступний зв'язок з договором 1654 р.

Гетьман. Формально він обирався на цю посаду. У дійсності ж його призначали за наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський, який вмираючи, ро­зпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П.Полуботку. Так, той став наказним гетьманом.

При призначенні (або затвердженні) обраного гетьмана царі рахувалися з характеристикою, яку одержували від своїх агентів, перш за все, від воєвод, які знаходилися в Україні.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії деякі гетьмани як, наприклад, 1.Мазепа намагалися досягти спадковості гетьман­ської посади. Цим прагненням рішуче запобігала не тільки царська влада, а й старшина. Проте, коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допо­може зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 р.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 р.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьман­ство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика про­голошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парла­менту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із:

Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному пред­ставнику від кожного полку*.

Хоча положення цього документа не було реалізовано, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому висвітлював шляхи боротьби українців за своє національне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобід­ську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російське' держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у повсякденному житті між Геть­манщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існувал» зв'язки — економічні, політичні та культурні, які зміцнювали сві домість українців у тому, що вони є представниками єдиної націо нальної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана суп роводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємо відносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затверд ження статей, складених при обранні гетьманом Скоропадського;

1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку.

Однак статті, складені у 1728 р. при обранні наступного геть­мана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву "Реши-тельньіе (конфирмированньіе) пунктьі". Він діяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутріш­ніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман іменувався "верхній владця і господар Отчизни нашої", "зверхній властитель", "гетьман Війська Запорі­зького", "Гетьман військ его царського пресветлого Величества За-порожського обох берегов Днепра".

Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьма­нські статті, подавав царю кандидатури для пожалування дворянсь­кого звання. Будучи головним адміністратором, він особисто роз­поряджався землею, що належала козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єд­нувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа обвинува­тив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Щоб покласти край розкраданням була зас­нована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов'язок відати військовими коштами.

Гетьман був головнокомандуючим — "зверхником над війсь­ком". Решетилівські пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конф­лікти, але з дозволу царського резидента.

У гетьмана тепер було відібрано право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладне здійснював потрібні йому переміщення уря­довців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.

У 1709 р. при гетьмані Скоропадському була заснована посада царського резидента. Ним став стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра І — явною і таємною. У останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведін­кою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України,

та уточнювати справжні прибутки України. При гетьмані Апостолі знаходився російський резидент Наумов для "совета" про справи цивільні. У військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу-ко­мандувачу російським військом в Україні.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади через її неспроможність створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполег­ливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту По­луботка у 1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана.

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилась з цим обранням, бо насувалась нова війна з Туреччиною і вона мала потребу у військовій підтримці України. При обранні Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі*. Він повернувся в Україну лише при імперат­риці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся вста­новлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів са­моврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих же прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана.

Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знов залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за похо­дженням, близька до російського трону людина — Кирило Розумо-вський. В цьому призначенні певну роль відіграли не стільки дер­жавні, скільки особисті міркування — К.Розумовський був рідним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлисавети — Олексія Розумовського.

У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.

З 1654 та по 1764 рр. Україна бачила різних гетьманів. Про ділові та особисті якості чи недоліки багатьох з них і досі спереча­ються вчені, але одностайно найвидатнішими з них визнається Б.Хмельницький — державний діяч колосального масштабу, зас­новник Української козацької держави**. Тому М.Грушевський розцінював його смерть як один з найтрагічніших моментів в історії України***.

Протягом ЗО років після смерті Б.Хмельницького відбувалася часта зміна гетьманів. Тому були різні причини. У 1787 р. гетьманом був обраний Іван Мазепа, людина яскрава, обдарована, досить честолюбна, владна. Відзначаючись великим розумом, Мазепа спромігся увійти в довір'я до Петра І, який у 1700 р. нагородив його вищим у Росії орденом Андрія Первозванного. Але у 1708 р. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII. Цей свій вчинок він пояснював виключно турботами про долю України, прагненням звільнити її з-під російської неволі.

Мазепа та його план відторгнення України від Росії не знай­шли підтримки у більшості українського народу. Україна в ті часи не мала ще об'єктивних можливостей забезпечити свою незалеж­ність. Мазепа, напевне, не уявляв цієї особливості становища Ук­раїни. Ї це стало особистою трагедією політика, а головне, призвело до трагічних наслідків. Спілкування Мазепи з Карлом XII та їх спільні дії проти Росії стали зручною підставою для рішучого наступу царату на автономію України.

Добру пам'ять про себе залишив у народі наказний гетьман Павло Полуботок, який мужньо, ціною власної свободи відстоював права і вільності України.

Дата добавления: 2015-05-10