ПРОГРАМА. 2 страница

(виволання). Спочатку заслання застосовувалося рідко, головним чином за злочин проти релігії. Згодом, за наказом царя до Сибіру стали висилатися й окремі неугодні високопоставлені чиновники української адміністрації, але їх становище відрізнялося від умов простих засланців. Гетьман Многогрішний з сім'єю і прибічниками був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до "боярських дітей". Як воєвода, він разом з сином Петром придушив повстання східних бурят.

З встановленням в Росії абсолютної монархії цей вид покарань набуває широкого застосування і, навіть, введений в український збірник "Право..." 1743 р. Існувало тимчасове і довічне заслання. Найчастіше заслання застосовувалося до політичних противників царату (А.Войнаровский, П.Калнишевський та ін.).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території "вольностей запорожских" (у межах кордонів земель Запорожської Січі) при­тулку та захисту.

Починаючи з другої половини XVIII ст., поширився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На Сибірську каторгу було заслано й М.Залізняка — керівника народного повстання в Правобережній Україні у 1768 р.

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, в камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з "заковьіванием в железа", приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визнача­вся від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався

— "до покорности".

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регла­ментувати тюремне ув'язнення*.

Широкого розповсюдження набрали ганебні покарання. Од­ним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку

до стовпа і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаран­ню. Такому покаранню піддавали злодіїв поки вони не повернуть вкрадене; нерідко воно тривало 2—3 дні. На Запорізькій Січі як ганебне покарання практикувалося посаджений злочинця на дере­в'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: "Мьітого чело-века приковали бьіло к кобьілице за своє злое дело, т. е. за злодей-ство, что многия в курене вещи покрал..." Щодо української шлях­ти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Поз­бавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відраху­ванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи звалися "виною". Вони диференціювалися на "вину рядову", "панську", "до шкатули вой-ськовой", "вину злодейскую", "вину паненскую". Такий вид пока­рання, як відшкодування за "моральну кривду", іменувався нав'яз-кою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення "шляхетская", оскільки вона присуджувалося на ко­ристь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додат­кові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфіско­ване — одна половина пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отама­на Запорізької Січі — Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штра4юм на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реа­льними).

Від покарання могли звільнятися (чи воно могло бути значно полегшено) розумове відсталі особи або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до літніх людей.

На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалось, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання стратою на прохання полтавчан була звільнена відома народна піснярка Маруся Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого. На Запорізькій Січі козака від шибениці могла врятувати жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.

Процесуальне право. У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилися тенденція розгля-дати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримі­нальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкри­тим. В ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поши­рення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами неправоздатними були невільники ("ба­ніти"), "безчесні", "прокляті". За попередніми нормами не визна­валися дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жі­нки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав "асистентом".

Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захи­стом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони бра­ли участь в розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася "поводом", "актором", "кредитором", "інстигатором", "укрівдженим", "жалоблівою стороною", "чоло­битником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася "возваною", "злодійською", "відвітною". З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно "позивач" та "відповідач".

Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався "прокуратором", "патроном", "адвокатом", "повіреним". Згідно з законоположеннями 1743 р. "Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість поручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється". За професійними адвокатами вводиться у обіг назва "присяжні повірені", яка була затверджена судовою реформою 1763 р. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді фун­кціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійсь­кої колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола ска­рги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позова починалася, так звана, судова "контраверсія".

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися "шлякуванням".

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось

знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — "погоня". Потерпілий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого укра­їнська мова, але вона знаходилася під значним впливом мов сусід­ніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на ній. Ведення протоколів було обв'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочин­ство, суд здійснювався суворо "за формою".

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в про­цесі судоговоріння ("завод свой вьіговорить") і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інсти­тут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х рр. XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-жництвом. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до закладу -— "викидщини". Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я та, навіть, позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь адміністрації чи суду.

В кримінальних справах для одержання показань обвинуваче­ного чи свідків застосовувалося катування у вигляді, так званої, "проби", "квестії", "муки". Звільнялися від них шляхта, духовенс­тво, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалося нормами "Краткого изобра-жения процессов".

Судовий процес завершувала судова постанова — "декрет". У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивільних справах — "решение". Крім того, суди приймали різні постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю голосів членів суду. Спо­чатку вони виносились усно, потім їх записували у судові книги "для пам'яті".

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викори­стовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покла­дався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляція та вказати причини оскар­ження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку вста­новлювалася обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання відповідача, без­підставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням проце­суальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовую­чи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть, прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Виро­ки виконував кат ("містр"), іноді самі засуджені.

В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змага­льного перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризува­лося формалізмом і здійснювалося на латині.

Судовий процес завершувала судова постанова — "декрет". У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивільних справах — "решение". Крім того, суди приймали різні постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю голосів членів суду. Спо­чатку вони виносились усно, потім їх записували у судові книги "для пам'яті".

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викори­стовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покла­дався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляція та вказати причини оскар­ження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку вста­новлювалася обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання відповідача, без­підставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням проце­суальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовую­чи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть, прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — виконував кат ("містр"), іноді самі засуджені.

В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змага­льного перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризува­лося формалізмом і здійснювалося на латині.

4. Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII ст. — друга половина XVIII ст.)

Територія. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північ­на Буковина (Пониззя), Закарпаття (Закарпатська і Підкарпатська Русь) — входили до складу кількох держав з різним юридичним статусом. З середини XVII ст. до останньої чверті XVIII ст. Східна Галичина входила до складу Речі Посполитої як частина Руського воєводства, Північна Буковина з кінця XIV ст. до російсько-туре­цької війни 1768—1774 рр. — до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Османської Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансильванського (Семиградського) князівства, що перебувало теж під протекторатом Туреччини. У 1687 р. під час австрійсько-турецької війни війська габсбурзької імперії окупували територію Трансільванії. На Карловицькому конгресі 1698— 1699 рр. Габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над Трансильванією, а, отже, і над Закарпаттям.

Селянство. У XVII—XIII ст. переважною масою феодальне залежного населення західноукраїнських земель було селянство. Як і у Речі Посполитій, воно було неоднорідним класом. Поряд із невеликою частиною особисто вільних селян — кметів, чиншових селян, які несли феодальну повинність на користь держави, існува­ла велика група державних, церковних, приватне залежних селян, що перебували у кріпацькій залежності. До них відносились й тяглові селяни, які мали хату, робочу худобу, земельні наділи, від­робляли панщину і виконували інші повинності на користь як фе­одала, так і держави. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городни­ки, халупники, володіли тільки присадибними ділянками. Підсад­ки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили у чужих дворах "по сусідах", батрачили у заможних селян і міщан.

У XVIII ст. у зв'язку з тим, що кріпацька праця ставала все менш продуктивною, поміщики почали вдаватися до форм і різно­видів як натурального, так і грошового оподаткування, що супро­воджувалося обезземелюванням селян. На початку XVIII ст. кіль­кість коморників у Східній Галичині зросла від 0,1 до 2%, халупни­ків і загородників — від 19 до 29%, селян, які мали менше 1/4 лана*, - від 19 до 20%.

У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Галичині досягла 41% загальної кількості селян проти 30% у другій половині

XVII ст. Тривалість панщини на тяглових землях залишалася висо­кою — 6—7 днів на тиждень з лану*. Прагнучи підвищити продук­тивність підневільної праці, поміщики вдавалися до урочної систе­ми, ретельної фіксації усіх видів панщини. Звичайно нормою був десятигодинний робочій день взимку і шістнадцятигодинний — влітку. Зберігалися натуральна данина і грошовий чин. Селяни також виконували на пана багато інших робіт: подвірну повинність, шарварки (ремонт шляхів, мостів та ін.), ґвалт, толоки (обов'язкові роботи понад панщину під час робіт влітку за поміщіцькі харчі). Крім перелічених повинностей, селяни були зобов'язані сплачувати поміщику за користування шляхами (шляхові), вилов риби у ставах та річках (ставщину), користування лісами (лісові). Особливою формою експлуатації селян і джерелом доходів поміщиків були надходження від панських монополій, перш за все горілчаної. Важким тягарем для селян були участь у посполитому рушенні (ополченні), а також стації — збирання різних припасів на утриман­ня військ.

На зростаючу феодальну експлуатацію селяни відповідали ма­совим рухом гайдуків і опришків. Влітку 1734 р. гайдуки під прово­дом Верлана оволоділи містом Броди. Рух опришків був поширений на Покутті — південно-східній частині Галичини, що прилягала до Карпат на кордонах Польщі, Молдови та Угорщини. Особливо активізувався цей рух в першій половині XVIII ст. У 1744—1745 рр. ватажок опришків Олекса Довбуш здійснив походи на Перемишль, Дрогобич, Турку. Його звернення до населення "проти князів" мало антифеодальний характер.

Значна частина селян Закарпаття наприкінці XVII ст. перебу­вала у залежності від угорських феодалів чи держави. Такі категорії селян, як обаді, удворники, лібертіни, сабодаши мали своє госпо­дарство, користувалися земельними наділами, виконували повин­ності на користь держави і феодалів. Желяри та таксалісти теж мали присадибне господарство, але були позбавлені польових наділів. Вони також були зобов'язані виконувати феодальні повинності.

У Закарпатті, як і в інших західноукраїнських землях, тривав процес позбавлення селян польової землі. Так, в Ужгородській домінії лише 2,2% селян обробляли повні наділи**, близько 44% користувалися половиною наділу, інші — і того менше. Феодальні повинності селян, по суті, не обмежувалися законом. В Ужгородській домінії наприкінці XVII ст. існувало п'ять різновидів грошових податків і панських повинностей. Селяни платили подушну подать ("динар вільний"), порцію-податок з селянського подвір'я, чинш, ценз тобто фіксований оброк. Крім цього, на користь держави, а також церкви сплачувалися десятина і дев'ятина (нона). Селяни платили подорожнє, подать з котла — за виробництво горілки та пива, і, навіть, за невживання горілки, яка вироблялася у поміщи­цьких винокурнях ("суха корчма"). Селянським обов'язком було одарювання поміщиків до свят мунерою (кухонною платою). Розмір таких дарунків залежав від примхів феодалів. До місцевих повин­ностей відносилися комітатський податок та вермельщина — тру­дова повинність, що стосувалася місцевого самоврядування*.

У Мукачівській домінії в 1659 р. кожний надільний селянин мав відпрацювати своїм тяглом 105 днів панщини на рік, желяри відробляли 50 днів "пішої" панщини. Наприкінці XVII ст. в Ужго­родській домінії обаді половину робочого часу перебували на пан­щині. В окремих домініях безземельні селяни складали близько 85%.

У Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVIII ст. Особисту свободу зберегла тільки та частина селян, яка перебувала на військовій службі.

Однією з форм антифеодальної боротьби селянства, інших верств населення західноукраїнських земель була міграція на схід­ноукраїнські землі, де вони вступали до козацтва, брали участь в антифеодальних війнах. Однак в силу об'єктивних і суб'єктивних причин козацтво як стан в західноукраїнських землях не склалося.

Міщани. Феодальні виробничі відносини перешкоджали міс­там розвиватися належним чином, де найбільшими привілеями користувалася заможна верхівка — патриціат (купці, домовласники, власники міської землі). Вони були тісно пов'язані з магнатами, протистояли середнім і найбіднішим городянам. Переважна части­на ремісників об'єднувалася у цехи. Найнижчу ланку міського населення складали партачі — позацехові дрібні ремісники, різно­роби, поденники.

У середині XVIII ст. в містах Східної Галичини проживало 333 тис. чоловік або 12,8% всього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.

На початку другої половини XVIII ст. для жителів міст був встановлений новий податок-акциз у вигляді проценту від вартості товарів, проданих на ринках. Зберігалися і старі податки: шележні

— податок на напої, чопові, якими обкладалися виробництво і продаж у міських шинках пива, меду, вина та оковитої, шос — міський податок на домовласників, губерна — обов'язок утримува­ти королівське військо під час його перебування в місті. Наприкінці XVII ст. правове становище міського населення визначалося кате­горією міст. Залежно від величини і кількості населення вони поділялися на три групи: Львів, королівські і муніципальні. Грома­дянство у кожному місті було спадковим і тривалий час в них зберігався старий порядок його одержання та втрачання.

На початку XVIII ст. у містах Закарпаття спостерігається скорочення міського населення. Навіть в комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч чоловік. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, біль­шість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим домінія графа Шенборна, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков зна­ходилися у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенного управ- ління.

Феодали. Панівним класом в західноукраїнських землях зали­шались феодали. Їх верхівку складали магнати. Основою соціально-економічної могутності останніх була фільварко-панська система. Зростання фільварків (поміщицьких садиб) відбувалось шляхом захоплення селянських наділів, відкраювання земель у громади і земель, що освоювалися, а також поширення панщини. Феодали користувалися виключним правом власності на землю, звільнялися від податків. Шляхетську власність не можна було конфіскувати без рішення суду. Шляхтича можна було заарештувати тільки за вчи­нення злочину. Найвищі світські та духовні посади заміщувалися тільки особами шляхетського походження, які користувалися також правом довічного володіння землею з державного фонду. Формаль­но всі феодали були рівними між собою, але у Східній Галичині переважним правом користувалися польські поміщики, в Північній Буковині — румунські, а у Закарпатті — угорські та німецькі.

Захищаючи свої привілеї у суспільному устрої Речі Посполи­тої, шляхта намагалася обмежити, проте, не завжди успішно, про­никнення до свого стану представників інших верств населення. Внаслідок цього у пактах-конвентах Сейму (1669 р.) з'явився інсти­тут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього коліна, займати державні посади і обиратися депутатами сейму та сеймиків. Такі обмеження були характерними для періоду занепаду феодалізму, коли панівний стан будь-якої ціною прагнув захистити свої виключні права та привілеї.

Втрата шляхетства відбувалася через постанову суду про поз­бавлення шляхетської гідності, а також у випадку, коли шляхтича примушували зайнятися міськими професіями — ремеслом чи тор­гівлею. Паралельно зростала пауперизація дрібної шляхти. Зменшу­валася і кількість землі, якою володіла середня шляхта. На початку XVIII ст. шляхта налічувала 95 тис. чоловік або 3,4% населення.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався своєрідний пере­розподіл феодальної власності. Значна частина маєтків феодалів — противників Габсбургів була конфіскована і перейшла у володіння корони, а згодом була передана, переважно, німецьким феодалам. Це викликало незадоволення і опір угорських феодалів, значна частина яких на той час перетворилася на немешей (дрібних фео­далів). Певного компромісу було досягнуто у 1711 р. укладенням у Шатмарі мирного договору між імператором Карлом і ватажком угорських феодалів Каролем. Згідно з договором останні зрівнюва­лися у правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звіль­нялася від державних податків, які перерозподілялися між міщана­ми (12%) і селянами (88%).

Державний лад. Західноукраїнським землям у провінціях Малої Польщі відводилась роль колонії Речі Посполитої. Східна Галичина входила до складу руського воєводства, яке складалося з Львівських, Галицьких, Перемишлянських, Сянокських та Холмських земель. Північна частина Львівщини входила до складу Белзського воєводст­ва, адміністративним центром якого був Львів. На чолі воєводства стояв воєвода, який призначався королем з числа магнатів. Найви­щим станом — представницьким органом воєводства був генеральний сеймик, що збирався у Судовій Вишні. У 1677 р. на території воєво­дства знаходилося 3090 сіл, 160 міст та містечок. На середину 70-х років XVIII ст. у воєводстві проживало 1495 тис. чоловік.

У другій половині XVII ст. з послабленням ролі Сейму Речі Посполитої зросло значення земських сеймиків, розширилися функції локального самоврядування. На початку XVIII ст. була здійснена спроба обмежити сеймикове управління. За Конститу­цією 1717 р. з їх компетенції вилучили військові питання, а також переважну частину фінансових. Через відсутність нових органів влади на місцях вплив цих обмежень був незначним. Як і раніше, зберігало силу "ліберум вето" — право депутата виступити проти прийняття будь-якого акта чи рішення. Постановою сейму 1764 р. було відмінено застосування "ліберум вето" при вирішенні еконо­мічних питань*. Обмеження цього права викликало значний опір верхівки магнатів.

На початку XVIII ст. істотним елементом політичного життя Речі Посполитої стали конфедерації — об'єднання шляхти окремих земель чи воєводств, скріплене присягою. Акт конфедерації зано­сився до судових книг. Конфедерація обирала свої керівні органи

— генеральності. Верховним їх органом були Вільні ради, утворен­ня, аналогічні сейму чи сеймику. Життєдіяльність конфедерації, незважаючи на їх формальну заборону, була наслідком слабкості державної влади.

Адміністративно-територіальними одиницями земель були по­віти і староства. Кордони повітів відповідали минулим князівствам, воєводствам, волостям. Староства існували тільки у державних володіннях. До їх складу входили міста, містечки та села. На чолі повітів і староста стояли старости (капінани)|й представники коро­ля, які виконували адміністративні, судові та інші функції. Заступ­никами старост були бургграфи, каштеляни^ Найнижчою адмініст­ративною одиницею були сільські громади^ (гмини). Гмин очолював солтис. Аж до кінця XVIII ст. для вирішення справ громади зби­рався сільський сход (копа).

В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час зберіга­лися селянські громади, організація яких грунтувалася на волось­кому праві — звичаєвому молдавському праві. Їх органами були збори громади і сільське управління на чолі з старостою (кенезем). Група сіл об'єднувалася під владою войди.

Міське управління. Міста західноукраїнських земель за своїм правовим становищем розподілялися на самоврядні, які користува­лися магдебурзьким правом, державні (королівські) і приватновла­сницькі. У Східній Галичині до середини XVIII ст. нараховувалося понад 50 міст з магдебурзьким правом, з них тільки сім одержали магдебургію. Міста з магдебурзьким правом мали власні органи самоврядування і суди. Органами Міського станового управління були магістрати, які відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими справами. До складу магістрату входи­ли бургомистр (бурмістр), войт, райці (радці), лавники.

Дата добавления: 2015-05-10