Проблеми права 2 страница

Право виникло не одномоментно², процес його становлення тривав століттями, і початковий пункт буття права виявити неможливо. Дорівнює гипотетичны спроби вважати першопричиною права необхідність організації нормального виробничого процесу, регулювання розподілу й перерозподілу в ранніх державах³ або впорядкування кровнородственных відносин у первісних племенах — ця проблема була й залишається спірної.

Безперечно, однак, що саме існування суспільства неможливо без "зняття" суспільних протиріч, створення порядку, що М. М. Ковалевский вдало позначив терміном "замирене середовище"¹.

Тут треба відзначити наступне. Названий автор і ряд інших буржуазних соціологів уважали, що соціальний порядок (або "замирене середовище") базується на солідарності членів суспільства, їхніх об'єднань, професій; а зга солідарність ґрунтується на подолу праці, системі загальних потреб і цілей, на усвідомленні взаємної залежності й поступках, що виникають звідси, угодах, компромісах, У такому виді ідея солідарності одержала широке поширення в буржуазній літературі кінця ХЗХ - початку XX в. і була докладно викладена в працях Э. Дюркгейма, Л, Дюги й інших теоретиків, що виступали проти ідеї класової боротьби.

Ідея соціальної солідарності не позбавлена об'єктивних підстав. Солідарність існувала в первісному суспільстві; у становому й класовому суспільствах вона існує серед членів одного класу або стану, а у виняткових історичних ситуаціях (нещастя, агресивні напади й т.п.) складається навіть між ворожими класами². Угоди, поступки, компроміси, що забезпечують соціальний порядок на основі солідарності всіх членів суспільства, можливі, але це більше виключення, чим загальне правило. У становому й антагоністичний^-антагоністичнім-класово-антагоністичному суспільствах "замирене середовище" створюється переважно придушенням, гнобленням, залякуванням однієї частини суспільства іншою його частиною (що не виключає поступок, компромісів, угод по окремих проблемах). В. И. Ленін не без підстав заперечував думку дрібнобуржуазних політиків, що порядок є примирення класів, а не гноблення одного класу іншим; "...зменшувати зіткнення, — іронічно зауважував В. И. Ленін із приводу цієї думки, — значить примиряти, а не віднімати в пригноблених класів певні кошти й способи боротьби за скинення гнобителів"³.

Значні розходження між прихильниками теорії солідарності й прихильниками ідей класової боротьби не виключають того, що ті й інші вважають обов'язковою умовою існування суспільства впорядкованість соціальних відносин, припинення й придушення боротьби класів і груп із протилежними інтересами. Ф. Энгельс, підкреслюючи необхідність держави у зв'язку з розколом суспільства на непримиренні протилежності, писав: «А щоб ці протилежності, класи із суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного й суспільство в марній боротьбі, для цього стала необхідної чинність, що коштує, очевидно, над суспільством, чинність, яка б зменшувала зіткнення, тримала його в границях "порядку"»¹.

Досить відомо, що історія всіх колишніх дотепер суспільств (крім первісного) була історією боротьби класів. Але настільки ж відомо, що вона була й залишається історією господарської, економічної діяльності, без якої немислимі ні існування самих класів, ні їхня боротьба.

З початку соціальної диференціації, тобто розподілу суспільства на класи, завжди позначалося стан (клас), зайняте промисловою, господарської, виробничою діяльністю, без якої неможливе існування суспільства. Чи виникав цей стан (клас) стихійно в процесі подолу праці (наприклад, давньоіндійські варни, селянство в раннефеодальной Європі) або в результаті завоювання однієї этносоциальной спільності іншими (общинно-кастові або станово-кастові структури), покладання завойовниками яких-небудь обов'язків на скорене населення (данничество) або обігу військовополонених у рабство² — умовою існування суспільства залишалося створення (або збереження) передумов для господарської, промислової діяльності виробляючих станів (варн, каст, класів). Нелишне нагадати, що становлення й існування стійких вищих форм цивілізації в стародавності було нерозривно пов'язане із землеробством. Порядок (створення "замиреного середовища") і стабільність суспільних відносин необхідні вже з тієї причини, що тільки в їхніх рамках можливе виробництво, особливо сільськогосподарське з його сезонним характером,

Такого роду порядок і стабільність можуть бути створені за допомогою нормативного регулювання суспільних відносин, що опирається на примус.

Всупереч судженню Е. Пашуканиса подання про право як про "зовнішнє авторитетне регулювання" не є "чисто словесним загальним місцем", оскільки воно "однаково добре підходить до всім епохам і стадіям розвитку людського суспільства"³. Воно ніяк не суперечить класовій характеристиці права (яку обґрунтовував Е. Пашуканис), тому що допускає (і припускає) конкретизацію відповідно до класовому змісту права певної історичної епохи. Це подання про право цілком відповідає соціологічній теорії К. Маркса, відповідно до якої історія суспільства складається не тільки із громадянських війн і революцій. "Урегульованість і порядок, — писав К. Маркс, — є саме формою суспільного зміцнення даного способу виробництва й тому його відносної емансипації від просто випадку й просто сваволі"¹.

Всупереч думці Е. Пашуканиса конструювання загальних визначень, що однаково добре підходять до всіх суспільних епох, ніяк не суперечить соціологічній теорії марксизму. У працях ДО, Маркса чимало загальних визначень суспільних явищ, що не містять вказівок на їхній класовий зміст. Так, він визначав право як "застосування рівної міри"², називав сучасне йому (тобто буржуазне) право — "просте право, рівне право"³, формулював чисто соціологічне (без позначення класової суті) визначення карного покарання: "...Покарання є не що інше, як кошти самозахисту суспільства проти порушень умов його існування, які б не були ці умови"⁴.

На всіх етапах свого розвитку класове суспільство являє собою складну систему класів, станів, соціальних груп, відносини усередині й між якими організовані по-різному: на єдності інтересів й однодумності, на властеотношениях й угодах, на придушенні й примусі, на компромісах і мирному співіснуванні.

При всій ворожості антагоністичних частин суспільства воно не може жити без упорядкування й стабілізації хоча б тих відносин, які пов'язані з подолом праці й господарською діяльністю. Право здатне внести стабільність й упорядкованість у складний клубок заплутаних відносин і суперечливих інтересів індивідів, їхніх груп, класів і станів, Воно є стабільною й упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до різних соціальних груп (класовим, становим, етнічним, релігійним), які б не були розходження між ними. У цьому змісті прав М. Ковалевский, міркуючи про "замирене середовище", а дорівнює Р. Штаммлер, що писав: "Існує лише одна єдина ідея, що з безумовною принциповістю дійсна для всякого права, — це ідея людського спілкування"⁵.

Сутнісною якістю права, як було відзначено раніше, є нормативність.

Усяка норма є узагальнення; етична норма — правило належного (звернене в майбутнє). Нормативний характер права дає можливість виразити типові для даного суспільства протиріччя й способи рішення можливих суперечок і конфліктів. Як правило, звернене в майбутнє, право адресоване вільній волі учасників суспільних відносин і має сенс лише там, де в адресата норми існує вибір варіантів поводження¹. Правові приписання адресовані не просто інтелекту, а саме волі, тому що для реалізації права недостатньо знати, як треба надійти в тієї або іншій юридичній ситуації (багато хто знають, як треба, але роблять інакше). Право - не тільки кошти інформації, але й спосіб регулювання поводження; як вираження належного воно покликано впливати на вольове поводження учасників суспільних відносин за допомогою відповідних стимулів. Саме тому право повинне бути виражене не як опис сьогодення, а як приписання, звернене в майбутнє,

Право складається із правил загального характеру, вичерпува не виконанням, адресованих колу осіб, обумовлених родовими ознаками (авилум, мушкенум, холопи, воїни, піддані, іноземці й т.п.) і підметів застосуванню при передбачених ними обставинах (крадіжка, дарування, договір, настання строку або віку й т.п.).

Нормативність права відрізняється від нормативності моралі й інших соціальних норн тим, що більша частина правових норм носить характер, що предоставительно-обязывает. У період становлення права його джерелами були договори, що визначають взаємні права й обов'язки їхніх учасників, що роблять обмін, купівлю-продаж, взаємні послуги, що сплачують викуп і т.п. Результатом узагальнення різноманітних договорів стали норми права, що визначають зміст відповідних правовідносин. Такі норми права йменуються що предоставительно-обязывают, вони реалізуються через кореспондуючі права й обов'язки учасників суспільних відносин. Індивідуальні правовідносини були формою права в найбільш ранні й примітивні епохи; у нормах первісного суспільства (коли не було права) взагалі не розрізнялися права й обов'язку; розходження й протилежність між ними, виникнення правовідносин обумовлені становленням класового суспільства². Право й система правовідносин нерідко ототожнювалися в радянській теорії права 20-х рр.; майже всі учасники сучасної дискусії про поняття права, якого б з пониманий вони не дотримувалися, незмінно підкреслюють зв'язок права й правовідносин. У деонтології (логіка норм) відзначається, що для розкриття змісту правових норм недостатній апарат абсолютної деонтической логіки (щоставиться до діяльності тільки одного суб'єкта), а потрібне застосування відносних логік (логічні теорії взаємодій, різних умов додатка норм), при розробці яких увага фахівців закономірно залучила правова концепція Л. И. Петражицкого¹ з лежачим у її основі поданням про "імперативний-атрибутивний" характері правових явищ.

Другим видом правових норм є заборони, тобто норми, що визначають склади правопорушень і санкції за них. Прообразом таких норм були "табу" первісного суспільства. За допомогою заборонних норм здійснюються охорона правопорядку, попередження й припинення діянь, що вважаються шкідливими або небезпечними для даного суспільства. Такими нормами передбачені дії, які право прагне не врегулювати, а попередити й припинити. За логічною структурою заборони родинні нормам моралі й досліджуються з позицій абсолютної деонтології (логіка, що вивчає поводження окремо взятої особи). Заборона діє завжди, безвідносно до конкретної ситуації; тому правом визначаються не умови його дії, а рідкі вилучення з нього (гостра потреба, необхідна оборона).

Нормативний характер не відразу знайшов повне вираження в правових системах Древнього миру й Середніх століть. У древніх джерелах права втримувалося чимало казуїстичних норм (зокрема, визначалися міри покарання не за "крадіжку" взагалі, а окремо - за крадіжку різних тварин, предметів). Заборонялися й карали взагалі неможливі дії (чаклунство, спілкування з "нечистою чинністю"). Деякі норми передбачали так називане "об'єктивне зобов'язання" (покарання не за винне діяння, а за випадок і т.п.). Однак із самого початку правом були позначені заборонені й карні в даному суспільстві діяння, правила застосування покарань і рішення споровши, зміст прав й обов'язків членів різних соціальних груп, обставини, що мають юридичне значення.

Оскільки норми права встановлюються або санкціонуються державою, вони нерідко визначалися й визначаються як "веління держави". У цілому таке визначення не викликає заперечень, якщо під правом розуміти адресований суду й іншим державним органам наказ вирішувати юридичні суперечки й застосовувати покарання відповідно до норм матеріального права, дотримуючи процесуальних норм. З даних позицій навіть норми карного права (як думали Б. Биндинг і ряд інших юристів) адресовані не громадянам або підданим, а суду й іншим державним установам, які застосовують ці норми'.

Собственно "веліннями держави" є норми, адресовані всім або частини підданих, визначального їхнього обов'язку (сплачувати податки, данина, податі, нести військову або іншу служби й т.п.). Там, де такі норми стабільні й певні по змісту, вони органічно входять до складу правової системи й у комплексі з іншими правовими нормами служать зміцненню суспільних відносин.

Однак при виданні подібних норм не завжди можна провести точну грань між правим і неправому (довільним велінням). За межі права явно й очевидно виходять розпорядження влади по питанню, уже врегульованому правом, норми якого розраховані на тривалий час (розпорядження про збір додаткових зборів і поборовши, про покладання на всіх або частина підданих повинностей й обов'язків, не передбачених діючим правом, порушення встановленого звичаєм або законом порядку розгляду яких-небудь юридичних справ і т.п.). Право як спосіб упорядкування суспільних відносин завжди припускає арбітра, "третя особа", що коштує поза суперечкою й вирішує його в заздалегідь певній формі (сама норма, якщо вона носить абсолютно певний характер і не допускає перетлумачення, є таким "арбітром", що коштує над суперечкою й диктує його рішення).

Державна влада суверенна в тім відношенні, що вона може змінити або скасувати будь-які норми права; однак довільне рішення влади, що суперечить діючій нормі права, явно виходить за його межі й вносить дезорганізацію, безладдя в суспільні відносини.

Можливість порушення державою їм же встановлених і не скасованих норм - найбільш уразлива ланка права й правопорядку, для зміцнення якого в процесі розвитку права й держави розроблялися й розробляються спеціальні організаційні й політичні гарантії.

Сутнісною якістю права є його охорона державним примусом. Саме поняття обов'язкової норми припускає можливість її порушення; без правопорушень право в цілому не мало б змісту й мети. Виникнення самого права починалося з визначення заборон, покарань, порядку розгляду споровши в суді. "Поняття крадіжки визначається раніше, ніж поняття власності"². Можливість і неминучість примуса наочна й очевидна там, де основою "замиреного середовища" є придушення й поневолення однієї частини суспільства іншою його частиною; менш очевидно, але настільки ж необхідно воно й там, де суспільство засноване на компромісах, договорах, угодах, тому що будь-яка угода рано або пізно починає обтяжувати одну зі сторін і тому неминуче порушується, якщо воно не забезпечено відповідними гарантіями.

Примусу, що забезпечує правопорядок, свойствен ряд специфічних якостей.

По-перше, цей організований примус, здійснюваний спеціально для того створеними органами держави (суди, поліція, каральні установи й т.п.). У процесі становлення й розвитку права й держави монополія соціального примуса зосередилася в руках останнього. Лише як крайні, змушені кошти захисту прав особистості державою допускаються необхідна оборона й гостра потреба. Всі інші випадки застосування суспільством або особистістю насильства й примуси проти правопорушників засуджуються як самоправність, самосуд, як тяжкі злочини. Монопольне й виключне право держави застосовувати примус для захисту правопорядку — необхідна умова міцності громадського порядку¹.

По-друге, державний примус, що охороняє правопорядок, регулюється правом і здійснюється в рамках правопорядку. "Правовий примус" (примус на основі й у рамках закону) нерідко розглядається як досягнення цивілізації, щось, властиве Нового й Новітнього часу, епосі проголошення прав і воль людини. У відомій мері це так. Однак уже самі ранні пам'ятники права містять найдокладніші описи часом украй жорстоких мір покарання, призначуваних за правопорушення. І заборони, і примусового заходу із самого початку строго визначалися правом, причому призначення й здійснення примусових мір завжди були підлеглі певній процедурі діяльності державних органів і посадових осіб. У такому змісті примус, що охороняє право, завжди був частиною правопорядку. Це порозумівається рядом причин.

Здійснення примуса поза правом (хоча б і для захисту права) уже означає порушення тієї стабільності й того порядку в суспільстві, які є метою права. Безладний примус для наведення порядку в одній області суспільних відносин підсилює безладдя а інші області. Возводимые в систему самосуд і самоправність неминуче породжують конфронтуючу їм самозахист. Держава, що прагне зберегти владу, не може допустити ні того, ні іншого. Крім того, споконвіків законодавець розраховував на те, що слухняність (покірність) підданих забезпечується не тільки примусом, але і його погрозою. Ця погроза, що втримується в санкції правової норми, доводила до загальної відомості разом зі змістом норми.

Кожна правова норма визначає правило поведінки в нерозривному зв'язку з умовами його реалізації й примусового заходів до дотримання; зв'язок цих визначень (елементів, атрибутів) правової норми утворить, як відомо, її структуру: "якщо - те - інакше" (гіпотеза, диспозиція, санкція). Структура є застосуванням до кожної із правових норм загального правила, що може бути виражене в такий спосіб: "Перебуваючи на території держави (або: будучи громадянином держави), необхідно дотримувати закони (право) цієї держави; у противному випадку держава застосує до порушника правових норм примусового заходу". Институционализация права здійснюється не тільки й не стільки його викладом у нормативних актах або визнанням і засвоєнням правових приписань суспільною свідомістю, скільки створенням систем правоохоронних органів і розробкою процедурних (процесуальних) правил їхньої діяльності. Право практично нездійсненне без державного апарата й процесуальної форми його діяльності, спрямованої на застосування правових норм, рішення споровши, примус до виконання й дотримання права, покарання правопорушників. Институционализация права - у єдності нормативної основи правопорядку й спеціального апарата, здатного забезпечити здійснення (включаючи охорону, захист, відновлення) правових норм через правовідносини.

Показово, що вирішальним моментом переходу до права від предправа в процесі становлення класового суспільства фахівці вважають не постачання норм санкціями, хоча б і дуже жорстокими, а створення судової влади (вождів й інших носіїв владних повноважень) і органів виконання судових рішень ("особливого судового апарата влади")¹.

Підбиваючи підсумок викладеному, право, по його сутності, можна визначити як нормативну форму впорядкування, відтворення й стабілізації суспільних відносин, охоронювану коштами юридичного процесу й державним примусом.

§ 3. Теоретичне й практичне значення категорії "сутність права"

Можна помітити, що при викладеному погляді на сутність права воно ототожнюється із правопорядком. Це, дійсно, так - діюче право являє собою систему юридично оформлених відносин і норм, що визначають перспективи існування, відтворення й розвитку даних відносин. Порядок суспільних відносин не тільки визначається правом як суще (наявне буття), але й визначається як належне (майбутнє). Саме на цьому ґрунтується подання про правовий порядок як про режим стабільності, стабільності, передбачуваності,

Всупереч філософам і вченим, що вважали основною ідеєю права "солідарність", "волю" або "волю панівного класу", пропонується вважати основою права порядок і стабільність. Право засноване не (тільки) на солідарності, тому що за допомогою права придушуються супротивники класового миру; воно - не втілення волі, тому що часом поневолює чималу частину суспільства; воно виражає не (тільки) волю панівного класу, оскільки цей клас змушений ураховувати й захищати інтереси інших верстов суспільства. Але право - завжди протилежно сваволі, а також соціальному хаосу й безладдю. Право - спосіб стабілізації й відтворення суспільних відносин (з переважним врахуванням інтересів соціальних груп, здатних визначати зміст права).

Якщо в системі правових категорій конфронтуючими є правочин й обов'язок (у правоотношении), правова норма й правопорушення (у системі права), то антиподом права в суспільстві є не безправ'я, а соціальний хаос, безладдя, руйнування стабільності суспільних відносин, порушення їхнього відтворення й динаміки або сваволя чиновників і військових, організованих як ієрархічна адміністративно-командна система.

Право й правопорядок існували в історії не безупинно. Вони слабшали й валилися в періоди завоювань, цивільних і релігійних війн, революцій й інших історичних подій, що руйнували суспільство. Не можна назвати суспільством, скажемо, орди кочівників разом з населенням країн, грабежом яким вони живуть; важко говорити про суспільство в країні, народ якої завойований стороннім військом, що ще не визначило організацію й систему панування над скореним народом. Суспільство не цілком відповідає своєму поняттю в періоди тривалої (Столітньої, Тридцятирічної) війни, революції й інших надзвичайних історичних ситуацій.

У періоди беззаконь залишалися окремі клаптики правий, зберігали свою дію деякі норми, але в цілому запановувало "право сильного", тобто панування не загальних (нормативних), а приватних рішень, наростання агресії,'разрывающей суспільство на атомарні частини, боротьба яких безперервна, а доля непередбачена.

Однак навіть у завойованих країнах сваволя й примус не можуть тривати нескінченно: вони ведуть або до повного руйнування, масовій втечі, загибелі слабейшей сторони, або до угод про умови панування сильних і підпорядкування слабких. Коштами створення "замиреного середовища", що дає можливість виробляючим класам відтворити господарство, було право. Уже в древні часи й у Середні століття встановлення фіксованого розміру данини, що збирає завойовником або військовим вождем (замість грабежу), означало створення норми, що вносить порядок і стабільність у відносини між взимателем данини й підданими, тому спроби стягувати данина понад домовлений розглядалися як сваволя, що дає право на опір. У ряді країн Європи в XII— -XIII вв. відносини між феодалами-землевласниками й обробної їхньої землі селянами взагалі ґрунтувалися, як писав Ф. Энгельс, на полюбовних угодах, що визначали твердо встановленої, помірні селянські повинності; лише через кілька століть збережені ще права селян були потоптані, а самі вони перетворені в кріпаків, Однак, відзначає Ф. Энгельс, ще більше руйнування селянству принесла Тридцятирічна війна, особливо сваволя дрібних вільних загонів, або, вірніше, мародерів¹.

По своїй сутності право покликане забезпечувати в суспільстві не коротке перемир'я (між завойовниками й переможеними, власниками й незаможними, богатыми й бедными, католиками й протестантами й т.д.), а довгостроковий мир. Однак історії відомі не тільки епохи стабільного права й правопорядку, але й періоди мінливого, нестабільного й неавторитетного права, хиткого, нестійкого правопорядку, що ставляться звичайно до епох корінних соціальних змін. Нарешті, періоди майже повної відсутності права, безвладдя й беззаконня відповідали або періоду заміни одного типу суспільства іншим, або епосі соціальних війн і нещасть.

З викладеного поняття сутності права в його додатку до реальної історії держави й права треба, що право не є єдино можливою формою впорядкування суспільних відносин. Суспільні відносини й поводження людей можуть регулюватися не тільки стабільними правовими нормами, з яких складається право, але й не завжди відповідному праву мінливими наказами й розпорядженнями державних органів і посадових осіб, убраних владними повноваженнями, у тому числі правом застосовувати примус. В історії існували (і існують) режими, що управляють суспільством на основі стат-правових стат-адміністративних методів. До таким ставиться, наприклад, режим поліцейської держави, властивий абсолютизму епохи пізнього феодалізму (XVII-XVIII вв.). Поліцейська держава не завжди зважала на нього ж створеними нормами права й управлялася суспільством за допомогою команд, наказів, директив - мінливих велінь носіїв влади. Директивний метод керування створював у суспільстві обстановку нестабільності й тому вимагав додаткової опори влади в численному чиновницькому апарату, наділеному великими повноваженнями нагляду за всіма сферами громадського життя. Цим визначалося велике значення поліції, про яку в одному з регламентів самодержавної держави Петра I говорилося: "Поліція є душу держави й всіх добрих порядків, фундаментальний підпір людської безпеки й зручності".

В XVIII в. у Європі зложилися два типи поліцейської держави. Держава феодально-прусского типу трималося на тотальній і детальній регламентації всіх сторін громадського життя за допомогою норм-велінь й урядових розпоряджень, забезпечених допитливим чиновницьким контролем за дотриманням зтих розпоряджень і правил поліцейської опіки. Кріпосницьку-самодержавно-кріпосницька поліцейська держава Російської імперії підтримувало порядок більше за допомогою майже необмеженого, довільного вторгнення в життя й відносини нижчих станів (особливо кріпака селянства) з боку вбраних владними повноваженнями поміщиків, чиновників, поліції, об'єднаних загальним стан-класовим інтересом, покірністю велінням верховної влади, догідництвом перед вищими чинами. Ні те, ні інше поліцейські держави не скасовували право цілком і повністю, але управляли суспільством за допомогою, як відзначено, полу-правовых-полуадминистративных методів у тому розумінні, що до правових норм прирівнювалися мінливі розпорядження верховної влади, а також узаконена сваволя чиновників або поміщиків. Частина норм (не завжди відомо, яка саме) зберігала свою дію, причому норми й ненорми (веління) охоронялися примусовою чинністю держави. Непередбачуваність завтрашніх велінь такої державної влади дала И. Канту привід назвати поліцейська держава "державою сваволі".

Ряд якостей "держави сваволі" відтворювався в тоталітарних державах XX в., у яких правові норми нерідко носили декларативний характер, були формою пропаганди відповідної ідеології, а функції права фактично виконували політичні рішення, партійні директиви, відомчі розпорядження, накази й інструкції посадових осіб партійно-державного апарата.

Досвід існування поліцейських і тоталітарних держав доводить, що право не є універсальною формою організації соціально неоднорідного суспільства й керування ім. Командний^-командні-адміністративно-командні системи, не відмовляючись повністю від використання нормативно-правових форм, здатні підтримувати порядок і регулювати суспільні відносини за допомогою ієрархічно організованого партійно-державного апарата; у минулі століття опорою й основою аналогічного ладу були влада й власність пануючого стану на частину працюючого населення¹.

Особливістю командно-адміністративних режимів була втрата правом якості арбітра над сторонами, що сперечаються, особливо над правлячими й підвладними, оскільки наділені владними повноваженнями чиновники, державні органи, посадові особи ухвалювали рішення щодо свого розсуду й сваволі (у тому числі при рішенні часток суперечок). Це підривало такі сутнісні якості права, як стабільність, нормативність, авторитетність.

Стабільність ставиться до сутнісних якостей права.

Стабільність пов'язана із кваліфікованістю й неквапливістю законодавця, що дає суспільній правосвідомості можливість і час засвоїти основні правові приписання, не вносячись у них частих, поспішних, непередбачених змін. Передбачуваність - одне з основних соціальних очікувань, покладених на законодавця суспільством. Влада, що постійно міняє свої власні закони, що обрушує на підданих лавину суперечливих указів, рано або пізно зіштовхується з масовим невір'ям у чинність її правових приписань. "Дарма закони писати, якщо їх не дотримувати або ними грати, як у карти, підбираючи масть до масті, чого ніде на світі так ні, як у нас було, а почасти й ще є", - говорилося в одному з незліченних указів Петра I. Стабільності права в чималому ступені сприяє систематизація нормативних актів (особливо кодифікація) або запис правових звичаїв у країнах, де звичай є джерелом (формою) права. Там, де джерелом права виступає договір (міжнародне право), існують спеціальні правила висновку й оформлення договорів, що утрудняють їхній скоропалительную скасування.

Зі стабільністю права зв'язана проблема зворотної чинності закону.

Зворотна чинність закону суперечить сутності права, покликаного регулювати майбутнє (а не оцінювати минуле) поводження людей. Установлені державою норми являють собою обіцянку в майбутньому вирішувати певні категорії справ тільки позначеним у законі способом; однак держава здатна міняти ці рішення, надаючи законам зворотну чинність.

У процесі ліквідації феодального ладу й розвитку цивільного суспільства розроблений ряд правил р неприпустимості й, навпаки, обов'язковості зворотної чинності закону.

У багатьох країнах (у тому числі в нашої) з XIX—XX вв. не допускається зворотна чинність закону, що погіршує правове положення людини або інших суб'єктів права. Так, у Загальній декларації прав людини (1948 р.) і в Міжнародному пакті про цивільні й політичні права (1966 р.) закріплена неприпустимість зворотної чинності карного закону, що визначає злочинність якого-небудь діяння або обтяжуючого покарання¹. Законодавство багатьох країн містить положення, аналогічні тому, що включено в ст. 57 Конституції Російської Федерації: "Закони, що встановлюють нові податки або погіршують положення платників податків, зворотної чинності не мають".

Дата добавления: 2015-05-10