Читай 120

114

113

112

111.

110

109

108

Матеріальним субстратом хвороби є клітина – основна структурна одиниця складного організму, його перша морфологічна ланка.

З целюлярною теорією пов’язана реформа медичної науки XIX ст. Ця теорія була логічним продовженням та розвитком клітинної теорії. Вона привернула увагу дослідників до пошуку морфологічного субстрату хвороби. Завдяки Р.Вірхову опис органів за зовнішнім виглядом, кольором, консистенцією був доповнений дослідженнями за допомогою мікроскопа. Був нагромаджений і по-новому осмислений цінний фактичний матеріал, який стосувався клітинних змін при різних хворобах. Зрозуміла і послідовна теорія Р.Вірхова спонукала до збільшення числа аутопсій і підняла їх роль серед клініцистів. Їм особисто опублікована більше ніж 1000 робіт, присвячених характеристиці та патогенезу загальнопатологічних процесів та важливих захворювань людини. Так наприклад у 1891 р. вийшов 126 том журналу «Архів патологічної анатомії, фізіології та клінічної медицини», який містив 200 статей самого Р.Вірхова. До речі засновником цього популярного журналу був також Р.Вірхов. Як патологоанатом та патогістолог Р.Вірхов виявив гістофізіологічну суть важливих захворювань (малокрів’я, тромбоза, емболії, численних пухлин), пояснив нормальну будову численних органів та окремих тканин, показав існування функціонально активних клітин у сполучній тканині, їм було введено ряд нових термінів, описані ряд патологічних процесів тощо.

Дуже багато Р. Вірховим було зроблено для прикладної медицини: саме він запропонував проводити сумісні збори клініцистів та патологоанатомів (клініко-анатомічні конференції) з метою обговорення лікарських помилок, які виявляються при розтині та усунення недоліків в лікувальній роботі. Важливість цієї роботи він дуже добре розумів, оскільки безпосередньо сам працював прозектором (лікар, що проводить розтин померлого у лікарні). Він приділяв велику увагу гуманізму лікаря, вважав недопустимим терапевтичні досліди над хворими як злочин проти логіки та моралі.

Віхров Р. був дуже різносторонньо розвиненою людиною. Водночас керуючи кафедрою патологічної анатомії та загальної патології Берлінського університету він був директором Інституту патології.

Саме він вперше заснував журнал ”Архів патологічної анатомії, фізіології і клінічної медицини”, а також - німецьке наукове товариство патологів, за прикладом якого організовано відповідні товариства у всіх інших країнах.

Клітинна теорія швидко поширювалась і на інші галузі знань і до середини XIX ст. вчення про клітину охоплювало не лише анатомію і фізіологію, а й патологію людини, тварин і рослин.

Велику роль у подальшому розвитку клітинної відіграв німецький вчений – патолог Рудольф Вірхов (1821-1902), який у 1858 р. опублікував свою знамениту працю “Целюлярна патологія”. Ця робота мала великий вплив на вчення про клітину. До Р. Вірхова основу всіх хвороб вчені пов’язували з нематеріальними силами організму. До розв’язання цього питання Р. Вірхов підійшов з матеріалістичної точки зору, показавши зв’язок патологічного процесу з певними змінами в будові клітин. Найголовніша заслуга праці Р. Вірхова “Целюлярна патологія” полягав тому, що в ній він висунув положення “ Omnis cellula, a cellula ”— всяка клітина походить лише від клітини. Це положення було підтверджене подальшим розвитком біології.

Судинна і нейрогенна теорії. Багатьма дослідниками вивчався регіональний церебральний кровотік (РЦК) під час нападу мігрені. Вже в ранніх роботах відзначалося зниження РЦК в продроме нападу, що приводить до ішемії і гіпоксії мозкової тканини. Під час фази больовий зафіксовано підвищення РЦК. П. Д. перли і Е. А. Чукуре, вивчаючи екстракраніальних кровотік в м'яких тканинах голови у хворих на мігрень, відзначили його наростання в період атаки. Вони розглядали цей факт як важливий, але не єдиний механізм нападу.

В останні роки знову викликає інтерес теорія поширюється депресії (РД), запропонована A. Leao в 1944 р. Феномен РД провокується різними стимулами: електричними, механічними, гіпоксичних. РД виникає в корі головного мозку як хвиля придушення електричної активності, яка в подальшому поширюється по поверхні мозку у всіх напрямках. Зміни церебрального кровотоку під час мігренозного нападу подібні зі стадіями РД, при якій спочатку виникає реакція збудження, що змінюються згодом реакцією гноблення.

Особлива увага в літературі приділяється ролі вегетативної нервової системи (ВНС) в регуляції церебрального і екстрацеребрального кровотоку. В експерименті вдалося показати, що при електричній стимуляції симпатичних нервів РЦК знижується. J. Caronna і F. Plum досліджували цереброваскулярної регуляцію при пре-і постгангліонарних вегетативних пошкодженнях і прийшли до висновку, що судинна дисрегуляція обумовлена швидше за пост-, ніж прегангліонарних пошкодженням.

Є вказівки на те, що в походженні мігренозного нападу певну роль грає розширення артеріовенозних анастомозів з явищами шунтування і обкрадання капілярної мережі, а також порушення венозного відтоку. У випадках повторюваних протягом багатьох років нападів при комп'ютерній томографії головного мозку виявляються дрібні інфаркти і атрофія мозкової речовини.

Порушення функції центральної нервової системи також може бути причиною мігрені. Припускають, що мігренозних напад виникає в результаті порушення функціонування мозкових ендогенних речовин, що беруть участь в регуляції болю, а саме опіоїдних систем, маркерами яких є ендорфіни і енкефаліну. Обговорюється і недостатність антиноцицептивної системи при мігрені.

Істотна роль в регуляції вегетативних функцій відводиться центральним неспецифічним мозковим структурам: стовбуру мозку, locus coeruleus, таламуса, гіпоталамусу, лімбічних, насаджень

Клініку натуральної віспи вивчали Т. Сіденхам, Дж. Фракасторо, І. Meркуріаліс (який в 1584 р. вперше заговорив про специфічність віспи). Ще давнини, бажаючи захиститися від цього небезпечного захворювання, жителі різних континентів прийшли до ідеї запобіжного самозараження віспою, тобто «Віспощеплення», яке відоме в історії науки під назвою інокуляція (лат. inoculatio - штучне зараження; від лат. Inoculare - пересаджувати), або, що рівнозначно, варіоляція (лат. variolatio, від лат. Назви віспи - variola).

У Китаї щеплення проти віспи відома з XI ст. до н. е.. Її проводили за допомогою шматочка матерії, просоченого вмістом віспяних пустул, який вкладали в ніс здоровій дитині. Існував і інший - «сухий спосіб«посіяти віспу», коли в ніс закладали сухі віспяні скоринки загорнуті в матерію. Більш того, ще в давнину китайці вміли ослаблю «оспенний отрута» на пару, а також зберігати оспенний матеріал в закупорених воском порцелянових судинах. У такому вигляді віспощеплення в Китаї зберігали до XVIII ст. З Китаю метод інокуляції перейшов до Індії, країни Малої Азії, Єгипет, на Кавказ.

У Росії запобіжні заходи проти віспи були відомі задовго до відкриття Дженнера. Так, селяни Казанської губернії розтирали віспяні струпи в порошок, вдихали його, а потім парилися в лазні. Як правило, після штучного зараження захворювання віспою проходило в легкій формі. З часом віспощеплення стали робити «з руки на руку», що значно знижувало можливість зараження важкою формою захворювання (так як послаблювало вірус віспи). У пресі почали з'являтися наукові публікації з інокуляції. За прикладом Англії інокуляція стала поширюватися в країнах Західної Європи та США. У Росії інокуляція увійшла в практику в середині XVIII ст. - Спочатку в Дерпті (1756 р.), а потім і в інших містах Імперії.

емпіризм панував тут в той час. І в XVI, і в XVIII ст. арсенал лікувальних засобів незалежно від того, яких поглядів дотримувався лікар, обмежувався кровопусканнями, клістирами, проносними, блювотними засобами та ще деякими, однак досить ефективними ліками. Про прихильника нескінченних кровопускань відомого французького лікаря Ф. Бруссе (1772-1838) говорили, що він пролив більше крові, ніж наполеонівські війни разом узяті.

Народився Д. Самойлович на Чернігівщині.

Первинну освіту отримав у Чернігівському колегіумі.

У другій половині XVIII сторіччя Медична канцелярія Росії приділяла велику увагу підготовці вітчизняних лікарів. Так склалося, що, завдяки своїм здібностям та прагненням, вагомим резервом для відбору на навчання з цією метою стали вихідці з України. До їх числа увійшов і Данило Самойлович.Крім обов’язкового відвідування лекцій (можливості використання книжок та підручників були вельми обмежені), медичне навчання у госпіталі включало догляд за хворими, доставку їм ліків, виконання деяких простих медичних маніпуляцій, допомогу лікарям у виконанні більш складних маніпуляцій, нічні чергування. Враховуючи старання та успіхи, виявлені Самойловичем під час навчання, та витриманий ним іспит, Державна медична колегія. присвоїла йому звання «лекаря» та залишила працювати у госпіталі..

Д. Самойловича було призначено військовим лікарем.робота Д. Самойловича з надання допомоги пораненим та хворим у цей період була дуже напруженою. У той же час було приділено значну увагу виявленню та попередженню захворювань на чуму (морову виразку

Д. Самойлович перший довів можливість протичумного щеплення. 1768–1770 рр. — перебував на театрі бойових дій Російсько-турецької війни. Як полковий лікар досяг значного зниження захворюваності й смертності особового складу. 1770–1771 рр. — добровільно взяв участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві, був членом протичумної комісії й завідуючим чумними госпіталями. 1776 р. — на власні кошти виїхав на навчання до Страсбурзького, а згодом — Лейденського університету, де в 1780 році захистив докторську дисертацію з акушерства (про кесарів розтин). Д. Самойлович був першим лікарем Російської імперії, який не тільки захистив за кордоном докторську дисертацію, але й опублікував декілька наукових праць. Продовжував свою діяльність у Західній Європі до 1783 року. 1784–1799 рр. — керував боротьбою проти чуми у Кременчуці, Єлисаветграді, Одесі та Криму. 1787–1789 рр. — керівник Богоявленського військового госпіталю. Наприкінці 1789 року виконував обов’язки губернського лікаря єкатеринославського намісника і Тавричеської області. 1793–1799 рр. — обіймав посаду головного лікаря карантинів Півдня України. 1800 р. — інспектор Чорноморської лікарської управи.

Видатним досягненням емпіричного періоду було відкриття методу попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) англійцем Дженнером. Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров'ячою віспою, на руках з'являються міхурці, які нагадують віспяні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров'ячої віспи, пізніше - пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої спостереження у книзі "Дослідження причин і дії коров'ячої віспи". З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом.

Залишалось ще одне завдання – боротьба з інфекцією ран. Віденський акушер Земмельвейс, вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, встановив (1847), що причина – в переносі заразного початку руками та інструментами акушерів.

Як запобіжний засіб він використовує карболову кислоту. Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов'язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги втрачали свідомість.

Надалі впроваджується стерилізація інструментів, перев'язочного матеріалу, одягу персоналу проточним паром та паром під високим тиском. Хіміки та фармацевти відкривають та впроваджують в практику такі речовини, як йод, йодоформ, марганцево-кислий калій, пізніше – в XX столітті – фурацилін, сульфаміди, антибіотики та інші антисептики.

Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783-1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки. Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна опиратись на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. "Фізіологія, - писав Клод Бернар, - складає основу практичної медицини... Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі".

Філомофітським в дослідах на тваринах були описані властивості ефіру з наступною клінічною провіркою.

Іван Сєченов - видатний фізіолог, психолог і мислитель-матеріаліст, який започаткував фізіологічну школу. вступив вільним слухачем до Московського університету на медичний факультет і з відзнакою закінчив його. приїхав до Петербурга, захистив дисертацію на ступінь доктора медичних наук. Він почав читати лекції в Медико-хірургічній академії: у березні — курс «тваринного магнетизму», а з осені — повний курс фізіології. Сеченовская лабораторія стала в ті роки центром досліджень в області не лише фізіології, але і токсикології, фармакології, клінічної медицини. Ще в «Тезах», що передували докторській дисертації, Сєченов висунув положення про своєрідність рефлексів, центри яких знаходяться вголовному мозоку, і ряд ідей, що сприяли подальшому вивченню їм головного мозоку. У в паризькій лабораторії К.Бернара Сєченов експериментально перевірив гіпотезу про вплив центрів головного мозку на рухову активність.

вивчав рефлекторну основу психічної діяльності і впевнено довів, що "всі акти свідомого і несвідомого життя згідно способу походження є рефлекси". Класичним завершенням його роботи стала праця "Рефлекси головного мозку" (1863). Він дав повне фізіологічне обгрунтування механізму безумовних рефлексів.

Дата добавления: 2015-05-26