Вимоги до атестації

Результати практичного заняття вислати до участі у шостому та сьомому семінарі.

Завдання 8.

Результати практичного заняття вислати до участі у шостому та сьомому семінарі.

Опрацювати навчальні матеріали Розділу 2.4.

- Визначити поняття „ділова нарада” „проблемна нарада” „інструктивна нарада” „оперативна нарада”. Загальне і відмінності.

Для успішного отримання атестації я пропоную Вам слідувати наступним вимогам до атестації:

1) ретельно вивчити розділи надані для самостійного опрацювання;

2) приймати участь в семінарських заняттях-тренінгах. За всі заняття Ви матиме змогу отримати максимально - 30 балів (5 балів за кожний виступ на групових консультаціях);

3) письмово виконувати всі завдання, щодо самостійного опрацювання, які будуть перевірені та оцінені максимально в 30 балів (5 балів за кожне виконане завдання);

4) успішно скласти модульні тести, за які Ви отримаєте максимальну кількість балів – 50 (25 за кожний модульний тест);

5) для одержання заліку необхідно набрати 110 -55 балів.

Відмітка про зарахування ставиться за глибокі знання з теоретичних питань курсу, системний підхід до їх висвітлення: окрім того, якщо у викладенні матеріалу є несуттєві прогалини й помилки, немає достатньої систематизації й послідовності, висновки доказові, але містять окремі неточності. Мінімально достатній рівень навчальних досягнень (якщо у викладанні матеріалу є суттєві прогалини, відсутня його систематизація, мають місце суттєві помилки, в тому числі у висновках, слабка аргументація) також може стати підставою для виставлення відмітки про зарахування.

Якщо студент виявив поверхові знання теоретичного матеріалу, у його викладі відзначається порушення послідовності, логіки та головний зміст матеріалу не розкритий, а також якщо студент не брав участь у семінарах, ставиться відмітка про не зарахування.

Досягнення вказаних цілей забезпечується застосуванням різноманітних форм навчальної роботи. Провідною з них є лекції, призначення яких глибоко розкривати студентам узлові питання вивчаємого курсу. При цьому передбачається, що у лекційному матеріалі будуть сучасні дані, які причетні до актуальних проблем соціально-педагогічного консультування, таким чином забезпечувати приріст у студентів нових професійно важливих знань. Поряд з лекціями в ході викладання спецкурсу намічується активно використовувати семінарські заняття, які дозволяють студентам на основі творчого вивчення учбового матеріалу та пізнавальної активності закріпити, поліпшити та збагатити отримані на місцях знання. Застосування теоретичних знань на практиці здійснюється в процесі проведення практичного заняття, рішення ситуативних завдань, які допомагають студентам виробити необхідні професійні вміння та навички. Цьому також сприяють дискусії, обговорення рефератів, твори-роздуми по проблемі соціально-педагогічного консультування.

Глосарій (Термінологічний словник).

Бесіда - метод психолого-педагогічного дослідження і (або) виховного впливу на основі вербальної (словесної) комунікації. Як метод дослідження Б. дозволяє виявляти індивідуальні особливості особистості (мотиваційні, світоглядні й емоційні). Як метод впливу Б. спрямована на формування визначеної системи знань, розвиток інтересу й ін.

Взаємодія - процес безпосереднього або опосередкованого впливу об'єктів (суб'єктів) один на одного, що породжує їхню взаємну обумовленість і зв'язок. Виступає як інтегруючий фактор, що сприяє утворенню структур.

Взаємодія в соціальній педагогіці і соціальній роботі - установлення зв'язків між діяльністю фахівців різного профілю, що беруть участь у роботі з клієнтом. Може мати місце в процесі соціальної реабілітації дезадаптованих дітей і підлітків. Форми цих зв'язків різні: взаємна інформація, узгодження, спільна діяльність, взаємодопомога, використання інформації про дитину, запит одного фахівця до іншого, взаємне навчання.

Взаємодія групова - процес безпосереднього або опосередкованого впливу множинних об'єктів (суб'єктів) один на одного, що породжує їхню взаємну обумовленість і зв'язок; відбувається і між частинами груп, і між цілими групами. Виступає як інтегруючий фактор, що сприяє утворенню структур.

Взаємодія міжособистісна - у широкому змісті - випадковий або навмисний, приватний або публічний, тривалий або короткочасний, вербальний або невербальний особистий контакт двох і більше людин, що має наслідком взаємні зміни їхнього поводження, діяльності, відносин, установок; у вузькому змісті - система взаємно обумовлених індивідуальних дій, зв'язаних циклічною причинною залежністю, при якій поводження кожного з учасників виступає одночасно і стимулом, і реакцією на поводження інших.

Взаємодія ненасильницька - принцип здійснення реабілітаційної роботи з різними категоріями людей. У соціальній реабілітації взаємодія ненасильницька виключає директивно-дисциплінарну модель впливу, припускає гуманістичний підхід до соціально покалічених дітей, опору на їхні позитивні якості, толерантність, прагнення до досягнення такого положення, коли дитина добровільно по внутрішньому спонуканню приймає пропоновану йому систему відносин, правила життя, форми подальшого життєвлаштування.

Віддзеркалення — одна з технік психол. консультування, яку найчастіше використовують на стадії сповіді. В. полягає у свідомому наслідуванні психологом-консультантом рухів клієнта, його висловлювань, інтонації, пози, жестів і міміки.

Гуманізм — (з лат. humanus — людяний) — 1. Ставлення до людини, просякнуте турботою про її благо, повагою до її гідності. 2. Ідеологія і практика, заснована на принципах рівності, справедливості, яка розглядає людину як найвищу цінність. 3. Рух епохи Відродження, скерований проти релігії і церкви за утвердження моральних прав людини на земне щастя, чуттєві радощі та вільний вияв своїх прагнень і бажань. Як форма життєвої практики Г. пород­жує конкретну сукупність відносин гуманності і негуманності, добра і зла, свободи і насилля між соц., етнічними, політ. та іншими суб’єктами. Г. проявляється в таких орієнтаціях і установках, як «людяність», «турбота», «любов», «повага», «розуміння», «відповідальність», «стурбованість», «добра воля», «мо­ральний закон», «обов’язок». Антропологічна парадигма, одна із філософських основ Г. як системи мислення, тримає в центрі уваги людину як визначальну цінність. Поставивши людину як визначальну цінність в центр соц. буття, Г. мислить все проектоване на сьогодні і на майбутнє від і для людини. Ніщо не може бути вищим від людини, жодна людина не може бути нижчою за іншу людину. Будь-яка спроба поставити над людиною інші цінності і основи розцінюють як пригнічення і насилля. Гуманістичну природу людського мислення простежують і в структурах демокр. організації суспільства, в принципах «активного ненасилля», «недискримінації», «свободи вибору», «кооперативізму». І як форма життєвої практики, і як система мислення Г. неоднозначний, внутрішньо суперечливий, відчував і відчуває злети і падіння. Він не завжди здатен запропонувати адекватні етичні, соц., політ. критерії і орієнтири. Розвиток цивілізації пов’язаний із кризою Г., проявами якої стали «одномірність» буття, духовний нігілізм, перевага технократичних підходів до людини і культури, одинокість людей тощо. Труднощі, з якими зіткнувся і які не зміг розв’язати Г., виступають одночасно онтологічною основою негуманності, насилля, зла, пригнічення, які виявляються у різних сферах суспільства у формі волюнтаризму, авторитаризму, тоталітаризму і відчуження, внаслідок чого чи­мало людей відкинуті на периферію буття, а отже, периферійними стають і їхні потреби та інтереси. Г. виступає однією із моральних початків соц. роботи. Ґрунтуючись на ньому, соц. робота орієнтується на ключові елементи комплексу цінностей, які з незначними змінами зберігаються в ході її історії — благополуччя людей, соц. справедливість, гідність індивіда.

Дистанція між консультантом та клієнтом — психол. віддаль між консультантом і клієнтом, зумовлена фіз. чинниками та соц. ролями, які впливають на ефективність консультування і запобігають виникненню вигорання. Аби зберегти дистанцію не рекомендують розчинятися в проблемах клієнта, втрачати ідентичність, заводити дружні, інтимні стосунки, використовувати клієнта у власних цілях; не варто розповідати про своє життя, власні труднощі тощо, в той же час слід виявляти максимум уваги до клієнта, поваги, зацікавленості, терпіння, гуманності.

Дистанція соціальна — суб’єктивне сприйняття різниці соц. статусу учасниками соц. взаємодії. Реальною основою Д. с. є об’єктивна різниця між соц. групами: соц., екон., політ., культ. тощо Д. с. функц. необхідна для організації спільної роботи і підтримується в соц. практиці різноманітними ритуалами й знаками відмінності. Емпірично Д. с. виміряють за допомогою шкали Богардуса для визначення установок однієї соц. групи щодо інших. Напр., респондентам пропонують висловити свою згоду чи незгоду з певною кількістю суджень, що належать до визначеної соц. групи в діапазоні від «бажано встановлення близького споріднення шляхом шлюбу» до «не повинні проживати в моїй країні». Спробні судження відображають конкретні Д. с., і групову установку визначають як суму чи середнє по групі.

Емоційність — властивість людини, що характеризує зміст, якість та динаміку емоцій та почуттів. Смислові аспекти Е. відображають явища та ситуації, що мають особливу значимість для суб’єкта. Вони нерозривно пов’язані зі стрижневими особливостями особистості, її моральним потенціалом, спрямованістю мотиваційної сфери, світоглядом, ціннісними орієнтаціями тощо. Якісні властивості Е. характеризують ставлення індивіда до явищ навколишнього світу і знаходять відображення в модальності домінуючих емоцій. До динамічних властивостей Е. Належать особливості виникнення, проникання і припинення емоційних процесів і їхнього зовнішнього виразу.

Емпатія – емоційна чуйність людини на переживання іншого. Здатність до Е. – необхідна умова для розвитку такої фахової якості як проникливість (у практичного психолога, консультанта, психотерапевта). У вищих особистісних формах Е. – співпереживання і співчуття – виражається відношення людини до інших людей. Співпереживання – зазнавання тих же емоційних станів з приводу почуттів партнера.

Етика — філос. наука, що вивчає мораль (моральність), її місце в системі сусп. відносин, аналізує її природу, характер і структуру (моральна свідомість, моральні відносини, моральна діяльність), моральні категорії (добро і зло, справедливість і несправедливість, честь, гідність тощо), за допомогою яких формуються моральні принципи, норми, цінності, правила поведінки; теорет. обґрунтовує ту чи іншу систему моральних переконань. У повсякденному розумінні — терміни «Е.» і «мораль» вживають як однотипні взаємопов’язані поняття. Термін «Е.» вперше вжив Арістотель для визначення особливої галузі дослідження — «практичної» філософії, що відповідала на питання: що людина, колектив, чи соц. спільність людей має робити у тій чи ін. життєвій ситуації. У самостійну теорет. дисципліну Е. виділяється з практичної моральної свідомості в процесі істор. розвитку і розподілу суспільства на різні групи, класи, верстви. Вперше етичні теорії виникли в країнах Стародавнього Сходу (Індії та Китаї), де створили системи понять про принципи поведінки і свідомості людини за певних умов її життєдіяльності. Історія Е. свідчить про багатогранність етичних систем. Відповідно до рівня істор. розвитку суспільства (цивілізації чи формації) представники різних теорет. напрямів у філософії специфічно пояснювали суть моралі, моральної поведінки і свідомості людини та виділяли відповідні критерії морального і аморального буття, що в істор. поступі людства змінювалися, наповнювалися новим змістом. Наук. пояснення об’єктивних чинників, що обумовлюють моральні цінності та вчинки людей, здійснюють через об’єктивний аналіз суспільства як складної соц. системи, де наявні розумно визначені потреби, інтереси та мотиви людської діяльності. Наук. аналіз дозволяє визначити таку сукупність моральних принципів та норм, яка є умовою існування будь-якого суспільства. Моральні принципи та норми називають «загальнолюдськими».

Етикет — (з франц. etiquette — мала етика) — у вузькому значенні — кодекс правил поведінки, прийнятих при королівському дворі; дипломатичних колах. В широкому значенні — сукупність правил поведінки, ввічливості, прийнятих в суспільстві. Зазвичай, правила Е. стають соц. нормами і звичаями, проте не мають такого суттєвого значення, як норми моралі. Іншими словами, якщо останні більше відображають внутрішній зміст поведінки, перші радше належать до її зовнішніх проявів. Як мораль, так і Е. служать засобами інтеграції суспільства. З інтернаціоналізацією культури спілкування поступово знижується висока етнічність Е..

Етичні принципи – положення етики, дають загальний напрямок діяльності, служать основою для більш часткових норм поведінки. На відмінну від моральних норм, які стосуються певних конкретних аспектів поведінки, діяльності та відносин, принципи характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, постають складовими її морального характеру і надають поведінці особи завбачливості, суто моральної раціональності.

Зв’язок з клієнтом зворотній — специфічний чинник, що надає соц. працівнику, консультанту інформацію про те, як його сприймає клієнт, як він реагує на поведінку консультанта, як розуміє, інтерпретує його; як його (консультанта) поведінка діє на інших. З. дає можливість учасникам консультативного процесу оцінити свою роль у типових для них міжособистісних ситуаціях і завдяки цьому глибше зрозуміти проблеми консультування. Феномен З. виникає тоді, коли суб’єкт сприйняття має можливість отримати від партнера по спілкуванню інформацію про те, як він сприймається. Як З. виступає будь-яка інформація, яку людина отримує від реципієнта своєї поведінки. З. може бути прямим або опосередкованим, негайним або відстроченим, апаратним і особистісним (вербальним і невербальним, оціночним і нейтральним, емоційним і описовим, нейтральним, інтерпретативним). З. сприяє конфронтації як одному із важливих механізмів консультативної дії. Для створення ефективної системи З. необхідна атмосфера взаємного сприйняття, доброзичливості, взаємної зацікавленості.

Здібності комунікативні — здібності людини, які виявляються у спілкуванні з ін. людьми. Полягають у вмінні слухати і розуміти людей, здійснювати на них вплив, встановлювати з ними гарні особисті та ділові взаємовідносини.

Інформація конфіденційна — відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фіз. чи юрид. осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Громадяни, юрид. особи, які володіють інформацією профес., ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їхнього профес., ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії І. к., та встановлюють для неї систему захисту.

Клієнт — 1. Постійний покупець або замовник. 2. Особа, яка користується послугами адвоката, нотаріуса тощо Термін «К.» належить до суперечливих дефініцій у соц. роботі. В медицині особу, якій надають допомогу, називають «пацієнт», в юриспруденції — «потерпілим», «позивачем». Ці терміни описують лише одну, пасивну сторону в позиції особи, що потребує профес. сприяння. Проте у випадках, коли вона володіє особистісною суб’єктністю, тобто в тій мірі, наскільки її інтелектуальні, фіз., психічні і моральні ресурси дозволяють, особа повинна сама брати участь у розв’язанні власної проблеми, взаємодіяти з соц. працівником, бути не пасивним реципієнтом допомоги, а активним агентом трансформації власних життєвих обставин. У зв’язку з цим утвердилася думка про те, що осіб, яким надає допомога соц. працівник, варто називати К. У соц. роботі під К. розуміють як окрему людину, так і групу, сім’ю, громаду, які потребують допомоги, підтримки, соц. захисту. До К. соц. служб належать багатодітні й неповні сім’ї, діти-сироти, люди з обмеженими фіз. та психічними можливостями, люди з алкогольною й наркотичною залежністю, бездомні, біженці, ті, хто повернувся з місць ув’язнення, та ін.

Колектив — група людей, об’єднаних заг. цілями й завданнями, що досягла в процесі сусп. корисної спільної діяльності високого рівня розвитку і функціонування. Чинником згуртування К. є мета його діяльності. У К. формується особливий тип міжособистісних відносин, що характеризуються високою згуртованістю, колективістським самовизначенням, колективістською ідентифікацією, соц.-ціннісним характером мотивації міжособистісних виборів, високою референтністтю членів К. один до одного, об’єктивністю у визначенні й прийнятті відповідальності за результати спільної діяльності. Подібні відносини в К. сприяють вихованню колективістських якостей. У К. виявляється шерег соц.-психол. закономірностей, що якісно відрізняються від закономірностей у групах низького рівня розвитку. К. на певному етапі свого розвитку стає сукупним суб’єктом діяльності, психологія якого включає: спрямованість, тобто цілі, інтереси, цінності, ідеали; розумові прояви — розуміння і способи рішення колективом різних питань, завдань; емоційне життя — упевненість у можливостях К., доброзичливість у взаєминах, співпереживання у випадку успіху чи невдачі, почуття товариства й ін.; вольові можливості і прояви — самостійність і послідовність у визначенні та досягненні цілей, регулювання взаємовідносин, настроїв, думок, стабільність у складній і важкій обстановці й ін.; підготовленість і досвід колективу, його знання, навички, звички, традиції. Розрізняють ділову і психол. структуру К. Якщо К. інтегрований, згуртований, то ці дві структури добре поєднуються, у протилежному випадку — можуть суперечити одна одній. Успішне управління колективною діяльністю передбачає обізнаність не лише з профес., а й позапрофес. спілкуванням. У кожному К. виділяється один або кілька лідерів, ядром колективу є його офіційний керівник (обраний чи призначений). Профес. завдання К. істотно впливають на психол. клімат і водночас психол. клімат колективу може або підсилювати, або й руйнувати його предметну діяльність.

Комунікабельність — соц.-психол. риса особистості, здатність її до спілкування з іншими людьми, К. не є природженою, вона формується в процесі життя та діяльності людини в соц. групі (колективі). Водночас анатомо-фізіол. задатки і схильності людини можуть істотно впливати на її К. (підсилювати або знижувати її). Поняття К. належить до категоріального ладу соц. психології і соціології.

Комунікабельність — соц.-психол. риса особистості, здатність її до спіл­кування з іншими людьми, К. не є природженою, вона формується в процесі життя та діяльності людини в соц. групі (колективі). Водночас анатомо-фізіол. задатки і схильності людини можуть істотно впливати на її К. (підсилювати або знижувати її). Поняття К. належить до категоріального ладу соц. психології і соціології.

Модель — (з лат. modulus — міра, зразок, норма) — аналог, «замісник» оригіналу, який за певних умов відтворює цікаві для дослідника властивості оригіналу. М. містить в собі потенційні знання, які людина, досліджуючи її, може набути, зробити наочними і використати в своїх практичних життєвих потребах.

Мораль соціальна — усталені моральні звичаї, традиції, форми діяльності, що склалися в процесі істор. поступу чи кимсь встановлені і дотримання яких є необхідною умовою підпорядкованої діяльності людей груповим, колективним, суспілним вимогам. М. с. є виявом підтримки існуючих моральних відносин, що склалися в суспільстві, або їх нехтування. Поняття М. с. є досить близьким до поняття «норми поведінки», але характеризує не спосіб підтримки сусп.ї дисципліни, а зміст поведінки окремої людини, соц. групи, верстви, всієї спільності згідно із досягнутим рівнем наукової свідомості, культури, громадської відповідальності. М. с. дедалі звужує коло функціонування застарілих, засмічених негат. традиціями, звичаями, уявленнями норм поведінки і утверджує в повсякденному житті справжні норми взаємовідносин між людьми, верствами, націями, що є відображенням їхньої загальнолюдської суті. М. с. реалізується в суспільстві за наявності сусп. значущих стимулів діяльності (мети, ідеалів, цінностей), взірців саме людської поведінки та морального осудження відхилення від усталених соц. норм. М. с. розрізняють за формою (прав., моральна, естетична, реліг.) та функціями, що виконує у суспільстві. Засвоєння людиною М. с. є основою сусп. виховання. Утвердження М. с. відбувається на раціонально-теорет. рівні і буденно-практичному; залежить також від потреб, інтересів, звичок, громадської думки. М. с. у відносно збіднених сусп. системах виражає одноманітність і жорстокість її дотримання, а в динамічних сусп. структурах для неї характерний багаторівневий і диференційований механізм дії та усвідомлення. М. с. хоча спрямована на стабілізацію відповідної соц. системи, проте динамізм і суперечність сусп. поступу призводять до докорінних змін соц. систем, тому М. с. набуває нового осмислення, нової практичної дії в інтересах формування нового суспільства.

Навіювання (сугестія) — процес впливу на психічну сферу людини, пов’язаний зі зниженням свідомості і критичності при сприйнятті та реалізації навіюваного змісту, з відсутністю цілеспрямованого активного його розуміння, розгорнутого логічного аналізу, співставлення з минулим досвідом і даним станом суб’єкту. Змісту свідомості, засвоєному за механізмом Н., у подальшому властивий нав’язливий характер; він важко піддається осмисленню та корекції, є сукупністю «навіюваних установок». Н. — компонент звичайного людсь­кого спілкування, але може виступати і як спец. організований вид комуні­кації, який передбачає некритичне сприйняття повідомленої інформації протилежне переконанню. Н. здійснюють у формі гетеросугестії (вплив зі сторони) і аутогестії (самонавіювання). Об’єктом гетеросугестії (суггерендом) може бути як окрема людина, так і група, соц. прошарок тощо (феномен масового Н.); джерелом Н. (сугестором) — індивід, група, засоби масової інформації. Н., яке утворює група, є одним із чинників конформізму. Аутосугестія передбачає об’єднання в одній особі сугестора і суггеренда. Н. досягають вербальними (слова, інтонація) і невербальними (міміка, жести, дії ін. людини, навколишнє середовище) засобами. Механізм Н. широко використовує релігія задля впливу на віруючих. За методами реалізації розрізняють Н. на пряме (імперативне) і опосередковане, а також навмисне і ненавмисне. Пряме навмисне Н. Полягає у використанні сугестором спец. «словесних формул», які втілюються в психічну сферу суггеренда і стають активними елементами його свідомості та поведінки. Зміст опосередкованого Н. включено у повідомлену інформацію в прихованому, замаскованому вигляді й характеризується неусвідомленістю, непо­­мітністю, недовільністю його засвоєння. Непряме Н. може бути як навмисним, так і ненавмисним. За критеріями стану суггеренда розрізняють: Н. в активному стані, Н. у гіпнозі, Н. у звичайному сні, постгіпнотичне Н. (яке реалізується після виходу із гіпнозу). Ефективність Н. визначають: 1) властивості суггестора (соц. статус, вольова, інтелектуальна, характерологічна перевага); 2) особливості суггеренда (ступінь навіювання); 3) відносини, що складуються між ними (довіра, авторитетність, залежність); 4) спосіб конструювання повідомлення (рівень аргументованості, характер комбінацій логічних і емоційних компонентів, пікріплення іншими впливами). На Н. частково впливають деякі засоби масової комунікації, реклами, моди, звичаїв, віри. Н. застосовують у медицині для корекції психічного і соматичного стану хворого (психотерапія); в педагогіці роблять спроби використання Н. у процесі навчання — так звана сугестопедія; в експериментальній психології Н. іноді служить засобом для спрямованої зміни емоційного стану, мотивації установок особистості.

Самонавіювання (аутосугестія) — особливий вид психічного впливу людини на саму себе (на відміну від гетеросугестії, що полягає у психічному впливі однієї людини на іншу чи групу людей). За змістом і наслідками М. може бути позит. і негат.. Позит. С. спрямоване на самовиховання, мобілізацію фіз. та інтелектуальних можливостей особистості. Прикладом цілеспрямованого С. є автогенне тренування. Негат. С. зумовлює небажані стани і якості, паралізує активність тощо.

Санкції соціальні — реакція групиабо спільноти на поведінку індивіда в соц. значимих ситуаціях. С. с. можуть бути негат. і позит., формальними і неформальними. З т. з. змісту і спрямованості тиску, здійснюваного С. с., їх поділяють на прав., етичні, реліг., екон., сатиричні та ін. Всі види С. с. взаємопов’язані і доповнюють один одного, і в такий спосіб вони мають більше шансів забезпечити високий ступінь конформізму вчинків. Якщо між цими системами С. с. виникають протиріччя (напр., прав. санкції не відповідають моральним почуттям і звичаям певної спільноти), то ступінь їхньї ефективності знижується. Постійне комбінування різних видів С. с. — важливий засіб жорсткої регуляції соц. життя. Їх багатоманітний арсенал, який застосовують у різних контролюючих діях, можна класифікувати за логікою зростаючого ефекту дії у такій послідовності: неформальні позит. С. с. (вияв визнання і поваги, слави і пошани та ін.); формальні позит. С. с. (публічне схвалення з боку суспільства, вручення грамоти, грошового заохочення, просування по службі, нагородження орденами і медалями тощо); неформальні негат. санкції (вияв досади і незадоволення, відмова підтримувати товариські стосунки тощо); формальні негат. С. с. (передбачені законом штрафи, арешт, ув’язнення, позбавлення громадян. прав, конфіскація майна, смертна кара та ін.).

Спілкування — специфічний процес взаємодії людей чи соц. груп, в якому відбувається взаємний обмін інформацією, навичками, емоціями і який заснований на відображенні соц. реальності суб’єктами спілкування, один з універсальних способів вияву групової форми буття людей. С. є дуже широким поняттям. Виникнення і розвиток С. зумовлені необхідністю адекватного відображення навколишньої дійсності для пристосування, пізнання, перетворення її. Передумовою виникнення людського С. є матер. діяльність. Соц. рис С. набувало у зв’язку з змінами у сусп. способі виробництва. У ході С. стає можливим виявлення мотивів учасників спільної діяльності, постановка мети, планування, прийняття рішень, досягнення взаєморозуміння, взаємоузгодженості, взаємодопомоги при виконанні дій та операцій. Через С. спільна діяльність організується, регулюється, збагачується. С. передбачає взаємодію, активний зворотний зв’язок, діяльність суб’єкта, спрямовану на інших суб’єктів, формування їх особистісних характеристик. У С. виділяють такі взаємопов’язані сторони: комунікативну (полягає в обміні інформацією), інтерактивну (полягає в обміні діями), перцептивну (передбачає взаємосприймання і встановлення взаєморозуміння партнерів С.). Залежно від характеристик партнерів С. може бути міжособистісним, індив.-груповим, колективно-індив., груповим. Об’єктом С. можуть виступати явища природи, сусп. життя, психічної діяльності людини. Зміст будь-яких актів С. зумовлений його предметною віднесеністю. Сусп. відносини реалізуються через соц. ролі у С. З іншої сторони, особистість, як виконавець соц. ролі, вносить через С. у суспільні відносини своєрідний особистісний зміст. Передачу інформації здійснюють за допомогою засобів С. Залежно від засобів розрізняють С. мовне (вербальне) (осн. вид С.), невербальне (за допомогою жестів, міміки, пантоміміки), спілкування діями, предметне та кодово-символічне. За формою організації С. може виступати стихійним чи організованим, формалізованим чи неформалізованим. Виділяють також безпосереднє і опосередковане С. Цілі С. за предметною віднесеністю поділяють на матер., соц. і психол. зумовлені; за спрямованістю — на пізнавальні, практичні, пізнавально-практичні, в залежності від орієнтації партнерів С. — соц.-орієнтовані і особистісно-орієнтовані. Внутрішні результати С. відбиваються у почуттях, думках, знаннях, переконаннях партнерів, зовнішні — виражаються в діях, поведінці. Процес С. носить взаємний характер, його початком є контакт двох чи кількох людей. При С. кожен із партнерів шукає в іншому насамперед його внутрішній світ, духовні якості, почуття і думки, переживання. С. може приводити до прямих і побічних, безпосередніх і віддалених, задовільних і незадовільних щодо партнерів наслідків. Результативність С. залежить від узгодженості зовнішніх (цілі, завдання, організаційні форми діяльності тощо) та внутрішніх (взаєморозуміння, психол. сумісність, емоційний контакт партнерів С.) умов, від рівня знань, умінь і навичок С. партнерів. На основі особистого досвіду, навчання людина виробляє оптимальний стиль С. Можна також говорити про стиль С. в окремих групах. С. є об’єктом вивчення філософії, психології, соціології, лінгвістики та ін. наук.

Література

Андреева Г. Социальная психология. – М.: Наука, 1994.

Андреева Г. и др. Современная социальная психология на Западе / Андреева Г., Богомолова Н., Петровская Л. – М.: МГУ, 1978.

Андреев В. Саморазвитие менеджера. – М.: Народное образование. 1995.

Крамник В. Имидж реформ: психология и культура перемен в России. – СП(б), 1995.

Курбатов В. Стратегия делового успеха. – Ростов н/Д.: Феникс, 1995.

Курс практичной психологии или как научится работать и добится успеха. – Ижевск Удмурд. гос. университет, 1996.

Психология предпринимательской деятельности. – М.:ИПРАН, 1995.

Психология и этика делового общения: Учебник для вузов / В. Дорошенко, Л. Зотова, В. Лавриненко и др.; Под ред. проф. В. Лавриненко. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997.

Рих А. Хозяйственная этика. – М.: Посев, 1996.

Ронгинский М. Психология и этика деловых отношений. – М.: 1996.

Якокка Л. Карьера менеджера. – М.: Прогресс, 1991.

Аникеева Н. Психологический климат в коллективе. – М.: Просвещение, 1991.

Білоусова З. та ін. Професійне спілкування / Білоусова З., Міщік Л., Загорська Н. – Запоріжжя, ЗДУ, 1993.

Добрович А. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. – М.: Просвещение, 1989.

Канн-Калик В. Педагогическая деятельность как творческий процесс. – М.: Просвещение, 1987.

Карнеги Д. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично. – М.: Олимп, 1990.

Курбатов В. Стратегия делового успеха. – Ростов н/Д, 1995.

Курбатов В.Искусство управлять общением. – Ростов н/Д, 1997.

Менеджмент социальной работы / Под ред. Е. Комарова, А. Войтенко. – М., 1999.

Социальный менеджмент / Под ред. Д. Валового. – М., 1999.

Рабочая книга школьного психолога / Под ред. И. Дубровина. – М.: Просвещение, 1991.

Фридман Л. Психологическая наука – учителю. – М.: Просвещение, 1985.

Бородкин Ф. Внимание конфликт! – Новосибирск, 1989.

Зилерт В. Руководить без конфликтов. – М.: Экономика, 1990.

Кричевский Р. Если вы – руководитель. – М.: Дело, 1993.

Ксенчук М. Технология успеха. – М.: Дело, 1993.

Куницина В. и др. Межличностное общение. Учебник для вузов / Куницина В., Казаринова Н., Погольша В. – СПб.: Питер, 2001.

Кови С. Семь навыков лидера. – Минск, 1996.

Скотт Д. Конфликты. Пути их преодоления. – Киев: Внешторгиздат, 1991.

Социальная работа: Учебное пособие / Под общей ред. проф. В. Курбатова. – 2-е изд., перераб. и доп. – Ростов-н/Д: Феникс, 2003.

О деловой этике и этикете. – М.: Фонд «Правовая культура», 1994.

Теппер Р. Как овладеть искусством делового письма. – М.: Аудити, ЮНИТИ, 1994.

Шепель В. Имиджелогия. Секреты личного обаяния. – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1994.

Фишер Р. Путь к согласию, Или переговоры без поражения. – М.: Наука, 1990

Ягер Д. Деловой этикет. – М.: Джон Уайли Сан, 1994.

Дата добавления: 2015-05-26