Розділ 1 Розвиток риторики в античності 1 страница

Періодизація історії риторики

Класична риторика (Y ст. до н.е. – сер. XX ст.).

ІСТОРІЯ РИТОРИКИ

Тестові завдання

	А
	В
	В
	В
	Е
	В
	В
	Е
	А
	Д
	Е
	В
	С
	Д
	В
	С
	Д
	Д
	С
	А
	А
	Д
	С
	Д
	С
	Д
	В
	В
	В
	С
	В
	С
	С
	С
	А
	Д
	В
	В
	С
	Д
	Д
	В
	В
	А
	Д
	С
	А
	Д
	А
	В
	А,Е
	А
	Д
	А
	В
	Д
	А
	С
	Д
	В

У розвитку риторики виділяють два головні етапи:

2. Неориторика (з сер. ХХ ст. до нашого часу).

1. Передумови формування красномовства в Стародавній Греції (до Y ст.) (принцип змагальності; софістика; софістика і скептицизм; роль усного слова в грецькій культурі; демократія і риторика).

2. Класична риторика (Y – IY ст. до н. е.) (політичне красномовство; перші вчителі красномовства; Горгій і горгіанські фігури; практика судового красномовства; Лісій, Ісократ; Демосфен, Сократ; риторичне вчення Аристотеля).

3. Риторика доби еллінізму (кін. II – поч. I ст.) (красномовство в елліністичній Греції; красномовство республіканського Риму; Цицерон; народження газети).

4. Красномовство Імператорського Риму (I – поч.II ст. н.е.) (Сенека Старший; Сенека Молодший; Марк Фабій Квінтіліан; Корнелій Тацит).

5. Еллінське відродження і „друга софістика” (II – III ст. н. е.) (Діон Хрисостом (Златоуст); Апулей; Лібаній).

6. Риторика і раннє християнство (I ст. до н.е. – IY ст. н.е.) (логії Ісуса; Тертулліан; Григорій Назіанзін (Богослов); Григорій Нісський; Аврелій Августин; Ієронім).

1.1 Особливості давньогрецької культури

1.1.1 Стародавня Греція (Еллада) загальна назва території давньогрецької держави на Півдні Балканського півострова, островах Егейського моря, узбережжі Фракії, по західній береговій смузі Малої Азії. Етнічний склад строкатий; різні племена були асимільовані протогрецькими племенами – ахейцями та іонійцями (приблизно у 3-му тисячолітті до н. е.).

У YIII – YI ст. до н. е. внаслідок боротьби демосу з родовою аристократією в Греції сформувалися поліси (міста-держави). Державна влада в них була або демократичною (Афіни), або олігархічною (Спарта, о. Кріт). Слід зауважити, що в економічно розвинутих полісах (Коринф, Афіни та ін.) було поширене рабство.

Y - IY ст. до н. е. – період найвищого розквіту полісів, пов’язаний з перемогою Афін у греко-перських війнах (500 - 449) й утворенням Делосського союзу на чолі з Афінами. Час найвищої могутності Афін, демократизації суспільного устрою та розквіту культури – 443 – 429 рр. до н. е., тобто час правління Перикла.

Але боротьба Афін зі Спартою (за гегемонію в Греції) та з Коринфом (за торговельні шляхи) призвели до Пелопоннесської війни (431 – 404 до н.е.), найбільшої в історії Давньої Греції війни між союзами грецьких полісів – Делосським (на чолі з Афінами) й Пелопоннеським (на чолі зі Спартою). Війна охопила Грецію й грецькі міста в Південній Італії й Сицилії. В 404 р. Афіни, перебуваючи в облозі з суші й моря, капітулювали. За умовами миру Делосський союз розпускався, Афіни передавали Спарті флот (окрім 12 сторожових кораблів), укріплення Афін та Пірея ліквідовувалися, визнавалася гегемонія Спарти в грецькому світі. В Афінах встановився олігархічний режим „тридцяти тиранів”.

У середині IY ст. до н.е. на півночі Греції піднеслася Македонія. 338 р. її цар Філіпп II одержав перемогу при Херонеї над коаліцією грецьких міст, підкоривши Грецію.

Після розпаду держави Олександра Македонського, у так званий період еллінізму (III – II ст. до н. е.) у Греції переважали держави й союзи воєнізованого типу (Македонія, Ахейський союз, Еолійський союз), які постійно виборювали право на одноосібне панування в Греції.

Після розгрому римлянами Ахейського союзу в 146 р. до н. е. Греція підкорилася Риму, а з 27 р. до н. е. на її території утворилася римська провінція Ахайя.

З IY ст. н. е., після розпаду Римської імперії, Греція стала основною частиною Східної Римської імперії – Візантією.

У 1204 р. учасники четвертого Хрестового походу захопили Константинополь, Візантія пала.

У 1261 р. Михайло YIII відновив Візантію, але в 1453 р., коли турецькі війська захопили Константинополь, Візантія впала назавжди.

1. 1. 2 Одним із основних принципів давньогрецької культури був принцип змагальності. Відкриття цього фундаментального принципу грецької культури прийнято пов’язувати з іменем учителя Фрідріха Ніцше, славнозвісного базельського професора Якоба Буркгардта. Буркгардт неспростовно довів, що грецькому менталітету була притаманна дивовижна властивість Der agonale Mensch (Людини агоністичної), яка виділяла грека в оточенні древніх народів. Агоністика (від гр. „агон” – змагання або ігри, боротьба, бій, судовий процес) – нестримне устремлінням до будь-яких змагань у всіх сферах суспільного життя й характерна ознака грецького побуту – сходить до найдавніших міфологічних уявлень цього народу. Згадаймо: Арахна й Марсія наважилися вступити в змагання з самими богами і були жорстоко покарані за бажання перевершити в мистецтві Афіну й Аполлона. Горде прагнення людини довести свою перевагу не з допомогою дубини й меча, а за допомогою інтелекту, освіченості, тренування – властивості, швидше набуті внаслідок самовдосконалення, аніж даровані природою, - значно просунули вперед грецьку цивілізацію.

На думку професора Петербурзького університету Ф. Ф. Зелінського, „усе, що тільки можливо було, произує дух агоністики: усе сповнене змаганнями, від самого низького й жартівливого змагання в швидкості випивання кухля до найсерйознішого й високого змагання в красі створених поем і народжених дітей” (11, С. 188).

Не випадково, що саме в Елладі народилися сповнені духом змагальності й звичні для європейців традиції – Олімпійські ігри, драматичні змагання, публічні диспути мудреців і філософів.

Стародавня Греція була також єдиною давньою цивілізацією, літочислення котрої велося не від міфічної дати народження Божества (пор. в християнстві – від народження Ісуса чи в ісламі – від дати переселення Мухаммеда в Медину), а від Олімпійських ігор – придуманих греками змагань, що проводилися, на думку вчених, з 776 р. до н. е. На початку Олімпійські ігри – це релігійне дійство на честь Зевса Олімпійського – мало тісний зв’язок з культом померлих (пор. розповідь про змагання колісниць, борців, бігунів, кулачних бійців і под. на могилі Патрокла в „Іліаді” Гомера). Пізніше вони перетворилися в унікальну подію в культурному й політичному житті Греції, бо в Олімпії збиралися найзначніші сили грецького суспільства: у різний час читав тут свої історичні праці Геродот, вів філософські бесіди Сократ, виступали Платон і Демосфен (26, С. 8). На період ігор по всій Греції встановлювався священний мир, котрий охороняв гостей та учасників змагань від нападів під час святкування. Олімпійські ігри давали блискучу можливість ученим та людям мистецтва познайомити зі своїми творіннями тисячі людей. Спортивна програма включала атлетичні (біг, п’ятиборство, кулачний бій, багатоборство) та кінні змагання (колісничний біг і верхогони), змагання вістунів та сурмачів. Нагородою переможцю був простий оливковий вінок, але слава його, його сім’ї і навіть його полісу серед греків була безмірною. Ім’я його увічнювалося, скульптори робили статуї, поети складали вірші й пісні. Співаки й музиканти, що змагалися тут же, нагороджувалися лавровими вінками.

Окрім Олімпійських, існувало немало інших змагань – Піфійські ігри на честь Аполлона, де нагородою був лавровий вінок, Істмійські ігри (святкувалися на Коринфському перешийку кожні два роки), Немейські ігри (влаштовувалися раз на три роки в Немейській долині в Пелопоннесі). Це підтверджує прагнення грека утвердити свою першість шляхом змагання й заслужити славу, даровану божеством, бо грек вірив, що доля обов’язково на боці переможця.

У класичній Греції змагальний принцип був покладений і в основу облаштування драматичних вистав. Ті дидаскалії, що збереглися (дидаскалії – офіційні записи результатів драматичних змагань), називали імена переможця та інших поетів, ім’я переможця-актора та подавали список переможців на музичних змаганнях свята Діонісій.

Серед трагічних поетів першими найчастіше згадуються імена Есхіла й Софокла; їх молодший сучасник Еврипід удостоївся першого місця лише тричі.

Слід відзначити, що й саме драматичне дійство в жанровій основі будувалося на тому ж таки принципі агоністики, адже агон – центральна частина класичної грецької трагедії (наприклад, в „Антигоні” Софокла спір Креонта з Антигоною) і комедії. Одночасно великий Сократ – не лише глядач, але й герой декількох драматичних дійств – прийшов до думки про те, що істина – продукт діалогічного мислення; вона не існує сама по собі, а народжується в спорі між людьми.

Нарешті, сократівська система філософії наполягала на існуванні абсолютної істини, яка виникає внаслідок зіткнення кардинально протилежних думок і лежить десь посередині. Та ж агоністика живе в сократівському діалозі та його найпізнішому жанровому втіленні – діатрибі (гр., „бесіда”; „різка, сувора критика”). Сократівська школа, аж до Платона й Аристотеля, стояла біля витоків „грецького раціоналізму” (2, С. 9). Але сократівський і платонівський раціоналізм був щонайтісніше (через антитезу й аналогію) пов’язаний з ідеями софістів – творців і вчителів риторики.

1. 1. 3 Поняття „софіст” (з гр. – „вчитель мудрості”) спочатку означало „здатний стати майстром” або просто „майстер” (21, С. 27). До середини Y ст. до н. е. софістом почали називати вчителя, що дає платні уроки. Софістика – духовно-виховне й філософське вчення в Греції Y й IY ст. до н. е. – базувалося на суб’єктивізмі й запереченні об’єктивної істини. Розчарувавшись в істинності природничо-наукових теорій, оскільки експериментальна база природничих наук була ще недостатньою, софісти звернулися до вивчення більш доступного об’єкта – людини і її мислительного процесу. Скептицизм софістів носив просвітительський характер і був спрямований на руйнування міфологічної свідомості. З аналізу суспільних відносин софісти зробили висновок, що права, звичаї, закони зазнають змін. Ці витвори людини відображають інтереси різних суспільних угруповань, у той час як природа дотримується незмінних законів.

Зацікавившись „людським”, софісти вперше систематизували поняття лінгвістики, риторики, етики і, нарешті, теорії державного устрою. Звернувшись до теорії мовлення, Протагор заговорив про грамотне й нормативне вираження думки, звідки з’явилися правила граматики й орфоепії (Аристотель, наприклад, повідомляє, що „роди імен...розділив Протагор: чоловічий, жіночий, середній”). Він відкрив частини мови, впорядкував закінчення грецьких імен і ввів поділ дієслів на чотири дієвідміни. Продик склав довгий список синонімів, а Горгій Леонтийський запропонував способи прикрашання мовлення, запозичені з поезії. Гіппій із Еліди, Продик Кеосський займалися теорією переконання, тобто психологією та сприйняттям. Формалізуючи в такий спосіб мову, софісти вперше встановлювали для словесного мистецтва формальні критерії: правильність на граматичному рівні та своєчасність на стилістичному. Допитливий характер греків взагалі і софістів зокрема не міг не порушити питання про саме походження мови, точніше про те, чи виникла вона природним шляхом (physa), чи шляхом своєрідної домовленості (thesei). Але взагалі найголовнішою метою софістики було питання, пов’язане зі зв’язним мовленням, тому риторика веде своє походження безпосередньо від них, і власне від Горгія.

Софістичне навчання було першим досвідом „вищої освіти”, тобто формування особистості за допомогою раціоналістичного знання: замість родової елітарності софістика припускала таку можливість і створила іншу – елітарність освіченості та знання.

Як переконливо показав М. Л. Гаспаров, „софістика була цілковито дітищем демократії. Демократичною була, перш за все, сама пропозиція навчити всіх охочих доступним знанням і цим зробити з нього досконалу людину – пропозиція, якою найбільше привертали до себе увагу софісти. Демократичний спосіб мислення лежав і в підґрунті тих уявлень про знання, з котрими виступали софісти: в основі вчення про відносність істини. Як у вільній державі будь-яка людина має право судити про державні справи й вимагати, щоб з нею рахувалися, так і про будь-який предмет кожна людина має право мати власну думку, що має стільки ж прав на існування, як і будь-яка інша. Об’єктивної істини не існує – є лише суб’єктивне судження про неї: людина є мірою всіх речей. Тому не можна говорити, що одна думка більш істинна, аніж інша: можна лише говорити, що одна думка більш переконлива, аніж інша. Навчити переконливості, навчити „робити слабку думку сильною” – так уявляли своє головне завдання софісти-викладачі. Для цього в їх розпорядженні було два засоби: діалектика, мистецтво міркувати, й риторика, мистецтво говорити; перша апелювала до розуму слухачів, друга – до почуття. Той, хто вміло володіє обома мистецтвами, може переконати будь-якого супротивника й домогтися торжества своєї думки, а в цьому і полягає мета ідеальної „суспільної людини”, що бере участь у державних справах. Звідси зрозумілою є та увага, з якою софісти займалися теорією красномовства (10, С. 9 – 10).

Мистецтво красномовства було викликане потребами школи, тому що риторичне навчання складало одну з найважливіших сторін системи античної освіти. Представник суспільної верхівки повинен був уміти виступати на суді, проголошувати промову на урочистостях або на будь-якому зібранні. Учні вправлялись у складанні промов, які повинен був виголошувати міфологічний герой у тій чи іншій ситуації або яку належало б виголошувати на суді з приводу абсолютно неймовірного казусу. До риторичного викладання елліністичного часу належить багато типів вправ, які закріпилися і в пізнішій шкільній практиці, на зразок переказу байок, перекладів віршів у прозі тощо. Ці вправи входять тепер в обов'язкову навчальну програму театральних вузів та вузів культури, до курсу сценічного мовлення.

У період, що розглядається, повністю визначається склад риторики як дисципліни. Риторична теорія складається з п'яти розділів. Перший повідомляє про "знаходження" матеріалу для промови, вказуючи типові думки, точки зору, "загальні" місця, якими належить користуватися у різних жанрах промов. Другий - про "розташування" знайденого матеріалу з метою найбільшого впливу на слухачів. Третій - навчання про стилі. Тут красномовство намагається витіснити всі інші види літератури. Із зростанням значення публічної промови ми зустрічаємося уже в Y столітті до н.е. Публічний виступ софіста починався зі вступного слова, прелюдії у легкому стилі. Оратор представлявся публіці, показував зразок свого мистецтва - ефектний опис, цікаву розповідь, захищав парадоксальну тезу. Потім ішла сама промова - "ораторська вправа". Найчастіше софіст розгортав перед слухачами промову відомої людини у певній складній ситуації. Головною метою софістів було дати освіту, яка забезпечила б успішну участь у політичному житті. Вони вважали, що розвиток демократії потребує, аби громадяни, які домагаються влади, досконало володіли мовою. Софісти озброювали своїх учнів „рецептами”, як переконувати слухачів і вміло виставляти докази "за" та "проти" (мистецтво дебатів). Вони викладали не лише техніку словодебатів, але й загальну культуру, тобто все, що допомагає людині розширити кругозір: природознавство, геометрію, астрономію, історію, суспільствознавство, теорію права. Вони читали спеціальні курси, виступали з публічними лекціями, що демонстрували їхні знання та здібності.

Риторичні підручники того часу містили найрізноманітніші види епідейктичної промови: тут усілякі "прославляння" окремих осіб, імператорів, намісників, уславлених громадян, общин чи місцевостей, різні "панегірики", "промови до дня народження", "весільні", "надгробні", "втішальні", "плакальні".

Культ ефективного слова було доведено до крайнощів, особливо цінувалося мистецтво імпровізації. Оратор намагався вплинути на слухачів красою голосу, ритмом, співом, мімікою. Про одного із софістів розповідали, щона його виступи приходили люди, які не знали грецької, але слухали його як солодкозвучного солов'я, вражені красою його голосу і дикції, його ритмами як у звичайній промові, так і в співі. Красномовство настільки широко користувалось поетичними засобами вираження, що промови часто називалися гімнами.

Якщо розглядати історію розвитку красномовства, то можна, здається, простежити такі тенденції: раннє грецьке красномовство не залишило після себе слідів. Імпульси до розвитку ораторське мистецтво одержало в умовах демократичної державності V століття до нашої ери. Афіни та демократичні общини Сицилії стають центрами красномовства. Ораторське мистецтво було найважливішим фактором суспільного життя, засобом до просування, слави, багатства. Цьому хотіли вчитися. Відомих ораторів нагороджували почестями, знали поіменно: Перикл, Лісій, Ісократ, Гермагор, Аристотель, Сократ, Лікург, Демосфен." Еллінізм створив риторику, яка лягла в основу не тільки багатьох сотень промов, цих найбільших творів художньої творчості, але і багатьох риторичних трактатів, що розробила нинішню античну естетику і справжню античну теорію стилів. Ця неоглядна безліч риторичних трактатів досі не систематизована і не усвідомлена - настільки ця риторика різноманітна, витончена і глибока".

Трохи пізніше на базі грецького досвіду свій другий "золотий вік" ораторське мистецтво пережило у Древньому Римі: Катон, брати Гракхи, Антоній, Красс, Цезар. Пізніше - Гортензій, Квінтіліан і, нарешті, Марк Тулій Цицерон. Але і у греків, і у римлян були попередники, їхнє мистецтво виросло не на порожньому грунті. Вони самі на когось посилались. Отож справжня історія ораторського мистецтва сягає в недосяжну давнину. Процес взаємодії оратора та аудиторії, можливо, єдиний вид мистецтва, який не знає поняття "ретро".

Тоді ж вимальовуються основні види ораторської прози. Це політичне красномовство, судове красномовство та епідейктичне ("урочисте", "парадне") красномовство. У той же час створювалась нова дисципліна - риторика, наука про ораторське мистецтво.

Свою першу розробку риторика отримала в Сицилії. Саме там з'явились спроби створити теорію судової промови, засобів її побудови та типових прийомів аргументації. Мета аргументації - показати "правдоподібність" викладення судової суперечки, яка вигідна будь-якій із позовних сторін. Велику роль у розвитку теорії та форм художнього прозаїчного стилю антична традиція приписує сицилійському софісту Горгію (близько 483-375 до н.е.), який вважав, що завданням словесного мистецтва є "обман", тобто створення ілюзій. Промова, за Горгієм, повинна зачаровувати слухача і найважливішим способом зачарування слугував стиль промови, в якому він намагався звести ряд прийомів фольклорного заклинання у художній принцип. Характерними ознаками його стилю були численні метафори і так звані горгійові фігури: поділ речення на частини, рівні за обсягом, співвіднесені між собою смисловим протиставленням та звуковими повторами, особливо в кінці кожної частини, де вони створювали своєрідну риму. Промови Горгія належать до епідейктичного типу.

Таким чином, прозаїчна ораторська промова орієнтувалась на поетичну мову. Це виявлялось у способі ораторського виголошення промов. Грецький оратор говорив співуче, змінював тональність, супроводжував слова гармонійними рухами тіла. У всіх античних посібниках з риторики говориться про акторську майстерність.

1. 1. 4 Ораторське мистецтво було тісно пов’язане з політичною діяльністю. Відомим політичним оратором був Перикл (перший стратег Афін; належав до древнього царського роду, з якого походив і Солон; вождь афінської демократії). Його промови не збереглися. Однак можна говорити про його красномовство на основі відгуків сучасників.

З розповідей Плутарха, на ораторській трибуні Перикл тримався спокійно і з гідністю; під час промови вираз його обличчя майже не змінювався, він не застосовував жестикуляцію, висловлювався стримано і ніколи не сміявся на трибуні, не смішив народ якимись кумедними розповідями чи витівками. У період найвищого підйому демократії в Афінах популізм був чужий її вождю.

Перикл належав до типу ораторів, що зацікавлював слухачів твердою логікою й упевненістю у правоті, істинності своєї позиції. Струнка логіка промов була результатом серйозної підготовки. Про це також повідомляє Плутарх, стверджуючи, що на заклики з натовпу Перикл нерідко відмовлявся говорити, посилаючись на те, що не встиг підготуватися.

Деяке уявлення про зміст Периклових промов (а точніше його політики) можна скласти за „Історією” Фукидіда, де оповідач вкладає в уста історичної особи три промови, кожна з яких є квінтесенцією змісту афінської демократії: „Через те що в нас управління містом здійснюється не жменькою людей, а більшістю народу, то наш державний устрій називається народоправством. У приватних справах усі користуються однаковими правами за законом. Щодо державних справ, то на почесні державні посади висувають кожного за достойностями, оскільки він чимось відзначився не через належність до певного стану, а завдяки особистій доблесті. Бідність і неродовите походження чи низьке суспільне становище не заважають людині посісти почесну посаду, якщо вона здатна прислужитися державі”. „...лише ми одні визнаємо людину, яка не займається суспільною діяльністю, не благочинним громадянином, а непотрібним обивателем. Ми не думаємо, що відкрите обговорення може зашкодити ходу державних справ. Навпаки, ми вважаємо неправильним приймати потрібне рішення без попередньої підготовки за допомогою виступів з промовами за і проти...

Одним словом, я стверджую, що місто наше – школа усієї Еллади...” (28). Подальші слова, вкладені Фукидідом в уста Перикла, були, як стверджує історик, виголошені на урочистому похованні загиблих захисників Афін після першого року Пелопоннеської війни. Віддаючи належне мужності й громадянській доблесті полеглих, Перикл вдається до патетичної манери викладення своїх ідей: „Визнавши більш гідним вступити в боротьбу на смерть, аніж поступитися, рятуючи життя, вони уникли дорікань у боягузтві, і вирішальний момент прощання з життям був для них і кінцем страху і початком посмертної слави”.

Глибока пристрасність Периклових промов у викладі Фукидіда пов’язана з пропагандою ідеалів громадянськості й патріотизму, що набували нового сенсу в умовах демократичного державного облаштування. „...якими б гарними не були справи приватної особи, із загибеллю батьківщини вони все одно загинуть, невдалі ж у щасливій державі набагато швидше поліпшаться, - вважає Перикл. – Отже, якщо місто може зносити бідування окремих громадян, а кожен окремий громадянин, навпаки, не в змозі витримувати нещастя міста, то будемо ж захищати батьківщину...” Уся промова проста і логічна, побудована на цінностях, зрозумілих усім і які не потребують ані доказів, ані особливої вибагливості й прикрашань.

Чотирма століттями пізніше в одному зі своїх відомих трактатів про ораторське мистецтво уславлений римлянин Цицерон розмірковував про цей період так: „Таким чином, вік Перикла вперше приніс Афінам майже досконалого оратора. Дійсно, смак до красномовства зазвичай з’являється не тоді, коли започатковують державу, коли ведуть війни чи самовладдя заважає оратору і сковує його обдарування. Красномовство – супутник миру, союзник дозвілля і немовби годованець вже добре облаштованого суспільства”.

1. 1. 5 Як це часто траплялося в історії красномовства, Лісія (бл. 459 – 380 рр. до н. е.) сподвигли до ораторської діяльності життєві негаразди. Коментатори стверджують, що свою першу промову Лісій виголосив, коли йому було вже за п’ятдесят, і він, зубожілий, багато чого зазнавши в ході олігархічного перевороту (404 р. до н. е.), відомого як правління Тридцяти тиранів, змушений був виступати обвинувачем проти винуватця загибелі брата. Політична промова Лісія „Проти Ератосфена, колишнього члена колегії Тридцяти” – унікальне свідчення історії та одне з найдостовірніших джерел біографії самого автора.

Розповідаючи історію сім’ї, Лісій згадує Перикла, що покликав його батька Кефала в Аттику на дуже вигідних для нього умовах. Стає зрозумілим, що метек (тобто іноземець, людина, яка не користується правами афінського громадянина) Кефал був не лише вправним зброярем – Лісію з братом він залишив майстерню щитів, - але й людиною, котра поділяла демократичні переконання Перикла (Цікаво, що відомий діалог Платона „Держава” відбувався в будинку поважного старійшини Кефала, сина Лісанія, котрий і сам був відомим на Сицилії оратором і приїхав на запрошення Перикла з двома синами, Полемархом і Лісієм) (20, Т. 3. С. 565).

Без особливої скромності Лісій говорить про заслуги сім’ї перед новою батьківщиною: „...ми виконували всі обов’язки щодо оздоблення хорів, робили багато внесків на воєнні потреби, були друзями закону й порядку та виконували всі вимоги уряду, ворогів у нас не було ніколи, а багатьох афінян ми викупили у ворога з полону” (18, С. 141).

Із сказаного Лісієм тут і в інших промовах складається уявлення про моральний ідеал людини – громадянина демократичного полісу, від якого він не відхиляється протягом усієї своєї творчості:

· громадянин покликаний дотримуватися всіх звичаїв і виконувати всі релігійні обряди та повинності, покладені на нього полісом, із максимальною ревністю та безкорисливістю;

· громадянин має бути самовідданим воїном, завжди готовим захищати батьківщину на суші й на морі;

· він зобов’язаний виконувати всі закони й постанови Народного зібрання, всі вимоги уряду;

· у разі призначення його на суспільні посади й магістратури, він має не лише виконувати їх чесно, але й подати повний звіт про виконане після закінчення служби;

· він зобов’язаний бути гарним сім’янином, піклуватися про батьків, правильно виховувати дітей, одружувати своїх сестер з гарними людьми, надаючи гарний посаг;

· високо поціновувалися також витрати на громадські потреби власних коштів у розмірах, що перевищували максимально необхідні;

· похвальним було нечасте звернення до суду, уміння не мати ворогів і вирішувати проблеми полюбовно, не вдаючись за допомогою до дружнього третейського суду.

За правилами афінського суду, позовні сторони мали говорити лише по суті тієї конкретної справи, котра розглядалася на даному засіданні. Але цікаво, що зображення попереднього „праведного” життя промовця та його заслуг перед державою не вважалося таким, що не стосується справи. Природно, супротивник зображався як людина, яка порушує моральні ідеали й живе не за правилами. Етичний комплекс громадянина полісу, до якого постійно апелює Лісій, базується на сократівській етиці. Зокрема, С. І. Соболевський вказує на непрямі дані, що підтверджують вплив Сократа на творчість Лісія, чий брат, Полемарх, відвідував школу уславленого філософа.

З іншого боку, в промовах Лісія можна бачити очевидні риси школи софіста Тисія, у якого, за свідченням древніх, Лісій навчався в 70-х рр. до н. е. в Італії. Прикладом тому є початок вже зазначеної вище XI промови. Майже пісенний зачин, перебільшений пафос і розмірений ритм цього вступу демонструють учнівський, декламаційний стиль оратора. Справді, з історичних свідчень ми знаємо, що „Промова проти Ератосфена, колишнього члена колегії Тридцяти” була першою і єдиною промовою Лісія, яку він виголосив сам. У цій „пробі пера” майстра ще помітні механічно засвоєні прийоми школи, такі, як фігури думки, риторичне питання. Але коли Лісій після „приступу” (вступу) переходить до „діегези” (розповідної частини), то, захоплений матеріалом, забуває про штучні формули ораторських хитрувань і говорить логічно, ясно, переконливо. Описавши причини ненависті Тридцяти тиранів до своєї сім’ї, Лісій коротко викладає формальний привід обвинувачення проти Ератосфена: у період членства в колегії Тридцяти він особисто заарештував і спровадив у в’язницю ні в чому не винного Полемарха, брата оратора, де йому „наказали випити отруту”, а пізніше не дозволили сім’ї „гідно поховати” безневинно убитого (18). Але композиційно головний акцент обвинувачення проти Ератосфена оратор будує на викриттях, що мають швидше суспільну значимість, аніж приватну. Із щонайвищим публіцистичним пафосом Лісій описує жахливе беззаконня, чиниме в період правління Тридцяти.

Дата добавления: 2017-02-01