Федiр ОДРАЧ (1912 – 1964)

Добре відомий у діаспорі Америки український письменник Федір Одрач (справжнє прізвище Шоломицький) народився 13 березня 1912 року в селі Місятичі Пінського повіту. Навчався в Пінській гімназії, закінчив Віленський університет. З приходом на Полісся нової влади Федір учителював у своєму краї, з 1941 року працював у редакції газети «Ковельські вісті» на Волині. Наступного року стає бійцем УПА.

З 1944 року письменник на еміграції, спочатку в Західній Німеччині, з 1953 року — в Канаді. В цій північноамериканській країні вийшли в світ книги прози Федора Одрача «В дорозі» (1954), «Наше Полісся» (1955), «Щебетун» (1957) — « незвичайна книга, поема про Полісся, на якому автор зріс і яке знає з винятковою досконалістю», як писав у передмові до повісті Б.Олександрів, «Півстанок за селом» (1959), «Покинута оселя» (1960), «На непевному грунті» (1962), «Вощадь» (1969) — перша частина задуманої трилогії про рідне Полісся. Дія повісті «Вощадь» відбувається в селі Хляби Пінського повіту і в самому Пінську.

Помер письменник 7 жовтня 1964 року в м.Торонто (Канада), де й похований.

Федір Одрач ще не прочитаний в Україні, мало знають його і в рідному краї, а тому й не оцінено досі його вагомий творчий доробок. Попередньо творчість українського прозаїка-поліщука, його історичну місію для нашого Полісся так характеризує Володимир Леонюк, автор «Словника Берестейщини»:

«Це один з наших будителів, уособлення поліської нескореності, підмет крайової гордості, світлий маяк-дороговказ для здеорієнтованого і закомплексованого сучасного поліщука. Увівши до літературного обігу галерею повнокровних образів поліщуків, спростувавши не один заяложений міф про Полісся і тим самим наблизивши його духовно до України, Федір Одрач посів належне місце в сучасній українській літературі».

2002 року в Бересті здійснено перевидання документального нарису Ф.Одрача «Наше Полісся». Будемо вважати, що зроблено першу сходинку до пізнання широким вітчизняним читачем творчості самобутнього письменника-патріота родом з Полісся, яке він чи не першим так широко й розлого ввів у контекст українського красного письменства.

 З ДНIПРА НА ПОЛIССЯ Оповідання

Як тільки порину думками в минуле, ген, ген, аж до років мого дитинства, неодмінно моя уява відобразить з усією точністю діда Улянича. Ось він дрібними кроками йде сільською вуличкою з розхристаними грудьми, із скорченою (сухою) лівою рукою; на голові чорна бараняча шапка, на ногах ликові постоли. Розхристані груди, — це звичка з юних літ. Так як колись, так і тепер не боялися вони ні морозу, ні дощу, ні бурі, ні пекучого сонця. Го-го, дід Улянич! Під час бурі, це дуб коренастий, під час сонця, — це камінь твердий. Зате в церкві — це найсумирніше ягнятко. Запхається десь у закутину, стане навколішки і так молиться зо дві години.

«Тінню я єсьм, негідним рабом Твоїм, і очі мої недостойні поглянути на образ Твій чудотворний, Матінко Божа!» Очі тоді його мали якийсь особливий блиск, поморщене обличчя вигладжувалося, а на порепаних старечих устах гралася майже дитяча посмішка. Завжди так його обличчя «преображувалося», коли поглядав за іконостас, на маленький образ, прикрашений вишиваними рушниками та дешевими коралями. Нікому бо, нікому, тільки йому судилося принести оцю частку Божого скарбу до вбогої церковці на велике скріплення хитких душ та на велику радість тим, що дознали ласки уздоровлення.

До першої світової війни Улянич працював на «барлінах», подібно як і багато інших поліщуків. Був тоді великий рух на річці Прип’яті. Білі пароплави одинцем, частіше ж валками рухалися за водою ген на схід, аж до Дніпра, тягнучи за собою баржі з диктою, тягнучи плоти доброго поліського дерева. Наддніпрянщина віддячувалася пшеничним борошном, кавунами, цукром, і тоді навантажені по береги «барліни» тяглися за пароплавами у верхів’я Дніпра, а потім Прип’яті. Саме на такому пароплаві Улянич провів майже половину своєї молодости. Працював він віддано, і з нього була задоволена вся залога пароплаву. А власником того пароплаву був жид Гершко, незвичайно сварлива людина, хоч у своїй поведінці не така вже й погана.

В Пінську, коли пароплав підтягав до берега порожню «барліну», де був магазин із товарами, Улянич дивував усіх своєю силою. Хапав здоровою правою рукою зліпок аркушів дикти вагою зо двісті кілограмів і ніби граючись клав на дошки, а вона вже самотужки ковзалася до «барліни». В Катеринославі чи Києві треба було вантажити борошно. Улянич тоді шпурляв «кулі» муки до барліни ніби кавуни. А треба знати, що такий міх з наліпкою «куль» важив рівно вісімдесят кілограмів. Відомо теж було всім, що Улянич під час своєї молодости одинокою своєю рукою клав на лопатки всіх хлопців у рідному селі. Такий був дід Улянич.

Бувало ми діти прилипнемо до діда і просимо, щоб розповів нам про свої пригоди з юнацьких років. Дід тоді морщився, вдавав із себе сердитого, натомість його поглиблені морщини на чолі тільки свідчили, що щось цікаве пригадує, щоб нам розповісти. І от наб’є люльку тютюном, прикурить, випустить з уст хмарку диму і тоді прихриплим голосом починає.

— Га, це було у вісімдесятому, а якже, з сорок років тому. Отож пароплав рухається по Прип’яти, а за нею повзе барліна, а на барліні я сам самісінький. Річка то наша розливиста і тиха, а береги та все очеретяні. Сиджу я в брезентовій будці на паках дикти і думаю, що то я робив би, коли б отак уночі та якесь лихе наскочило на мене. Та лихого, дітоньки, нема чого боятися, отак треба тільки перехреститися і сказати «Да воскреснет Бог і розточаться вразі Його», от тоді лихе і втіче на сухі ліси. Та того пам’ятного дня, чи пак ночі, навістила нас якраз за Волинським мостом буря. Коли зірветься, Боже мій, коли засвище над очеретом; дивлюсь — пароплава увігнало на болотяний берег, а хвилі одна за одною в барліну, та в барліну. Я тоді кинувся вплав до берега, а барліна так і потонула. Коли отак уже я добрався до грузького берега, аж дивлюся: напроти мене стоїть чорний кінь і регоче. Я тоді перехрестився і «Да воскреснет Бог…» і дивлюсь, лихе відразу ж зникло.

Чи правдива це була розповідь, чи тільки дід так собі вигадав, щоб нас трохи налякати, ще й досі залишилася для мене таємницею. Фактом натомість було, що у вісімдесятих роках справді шаліла страшна буря над Прип’яттю і затопила чималопароплавів та барж. Пригадую, про це говорили старші люди, коли я був дитиною.

Та ця пригода була мізерною в порівнянні з подією, якої героєм став дід Улянич. Було це в половині дев’ятдесятих років, чи може й наприкінці минулого століття. Самепароплав Гершка повільно рухався у верхів’я Дніпра між Каневом і Києвом. Він тримав курс на Пінськ і їхав з Катеринослава. Барліна посувалася за пароплавом на міцній дротяній линві. Була навантажена пшеничним борошном. На міхах сидів Улянич і мріяв про своє рідне село. Давно він уже не був у ньому. Хотілося б йому побачити рідних, однолітків, що давно вже поженилися й обвелися дітьми, згадав церковцю омаяну весною квіттям бузка; серце йому стиснулося, якась туга налягла на душу. Трохи здивувався, бо ще ніколи в житті не діялося з ним таке, як у ту хвилину. Далеко, на березі Дніпра паслася худоба, і йому стало її шкода, бо майнуло йому, що життя ії колись прикоротиться від обуха різника. Над головою прошугала чайка: кигикання її вчулося Уляничеві, ніби голосіння під час похорону. «Що ж зі мною діється?» Отак серцем хотів би обійняти ввесь світ, отак ладен би був жертвувати собою, щоб тільки комусь зробити добру прислугу. Почав нашорошено розглядатися по воді. Швидкими смужками Дніпро гнав свої води на південь. Аж раптом неподалік берега промінь сонця заломився на чомусь лискучому і сліпуче вдарив у очі Улянича. Коли очі його потім прояснилися, побачив під берегом щось лискуче, що гналося з течією і мерехтіло самоцвітами на сонці. Довго не думаючи відчепив від барліни підручного човна і поплив до загадкової блискотки. Наздігнав її швидко. Виловив із води. Було це квадратне деревце, на якому була зображена лілова хмаринка, із-за якої пробивалося сяйво Діви Марії з Дитятком. Сховав ікону за пазуху і почав наздоганяти барліну. Та чи ж доженеш пароплав проти течії? Але проходячись по помості, Гершко цілий час не зводив своїх очей із Улянича. Він загальмував пароплав і тоді Улянич причалив до барліни.

В Києві, коли пароплав зупинився, щоб поповнити вантаж новими товарами, Гершко покликав до себе Улянича. Він гладив рукою на помості свою довгу бороду і козюбився на свого робітника.

— Ну, а ти чого гнався на човні? Що ти там виловив?

Улянич показав йому іконку.

— Дурень, це звичайне дерево і трохи фарби. Вкинь це в воду.

— Скорше тебе вкину, як цю ікону, — розсердився Улянич.

— Ну, ну, розуму в тебе нема й на копійку. Дурень ти, про це я знаю. Іди вже, іди на барліну.

Коли пароплав відбився від київського берега і коли був уже за містом, Улянич уважно почав приглядатися іконці. Рубці її були обведені золотою смужкою, лілова хмаринка чим нижче темнішала, закриваючи, либонь, ноги Діви Марії. Вгорі сяйво від голови Марії і Дитятка сягало аж краю золотої смужки. Що могло ховатися під тією хмаринкою? Поставив іконку на міху пшениці і проказував усі молитви, які тільки знав. Очі його молитовно вп’ялювалися в сяйво над хмаринкою і він тоді душею відчував, що щось величне і могутнє станеться. Можливо, що він великий грішник і ця ось хмаринка перед його очима не обсунеться додолу і не відслонить пречистої подоби Богоматері. З наростаючим хвилюванням, з думками про ікону він нарешті прибився разом з барліною до Пінська. Тут негайно взяв від Гершка відпустку і вибрався пішки до рідного села, що було розташоване над Стиром.

Прибувши до рідного села, Улянич відразу ж показав знахідку своїй старенькій матері та старшому братові Маркові. Той проговорився перед сусідом. Прийшов і сусід, щоб поглянути на ікону виловлену з Дніпра. Не зробила вона особливого враження ні на рідних Улянича, ні на сусіда. Все ж знайшлося для неї почесне місце на покутті. І от одної неділі, після Богослужби, коли Улянич із своїми рідними проказували «Отче нащ» перед обідом, раптом іконка на покутті спалахнула проймаючим сяйвом. Показався чубок голови Марії, хмаринка повільно опадала; ось уже немов живе обличчя Богородиці; на руці маленький Ісус Христос. А хмаринка опадає нижче і нижче ізгорнулася нарешті в клубок під ногами Діви Марії. Всі попадали на коліна. Чудо було незаперечне. Згодом повідомлено про це отця настоятеля. Люди почали сходитися до Уляничевої хати. Але як тільки чужі люди почали переступати поріг, хмаринка знов закрила постать Богородиці. Як і попередньо тільки сяйво вахлярем вибивалося і сягало золотого обрамування. Ні сусіди, ні церковний староста не повірили в чудесну появу Діви Марії. Так ця чудотворна іконка довший час залишилася в убогій хатині, поки не зацікавився нею сам отець настоятель. Він її переніс до церкви і звелів причепити до стіни, за іконостасом. Минали роки і загадкова ікона висіла на стіні, не збуджуючи ніякої зацікавлености у вірних. Аж одного разу прийшла на неї пора. Було це на новий рік у тисячу дев’ятсот другому чи третьому році. Моя мама тоді якраз була на Богослужбі. «Народу тоді було в церкві багато, — розповідала моя мама. — Були люди з сусіднього Повхова, з Лозич, із Шоломич, навіть з віддалених Вівич та Калавурович. Служба Божа тривала довго. Надворі був сильний мороз і тому всі старалися бути в церкві. Отець виголосив дуже гарну проповідь про Василія Великого, бо це був день його янгола. Аж під іконостасом почали зринати тривожні шепотіння. Очі вірних спрямовувались туди, де була іконка заслонена хмаринкою. Жінки перші попадали на коліна. Я була між ними і теж упала на коліна. Очі мої з цікавістю побігли до чудотворного образу. А він уже яснів, хмаринка перетворилася ніби в червоний дим перемішаний з полум’ям. Уже було видно голову Матері Божої і половину голівки Спасителя. А хмаринка опадала нижче й нижче і нарешті всі ми побачили стопи Пречистої. Свята постать була ніби живою, здавалося ось-ось промовить до вірних. Усі що були в церкві стояли на колінах. Побачив це чудо і священик. Блідий і переляканий він підійшов до ікони, обсунувся на коліна, підняв вгору руки і тремтячим голосом сказав: «Пресвята Богородице, помилуй нас!» Усі голосно повторили ці слова за священиком. Ох, було ж це чудо, всі ми бачили це чудо!» — кінчила так розповідь моя мама. Проте згодом ікону знов закрила хмаринка. Кожної неділі я її бачив на стіні, побіч лівого крила іконостасу. Була вона обвішана вишиваними рушниками, дешевими пацьорками десь купленими на ринку. Не були це багаті дари злата-мира, зате з цими убогими дарами бідний поліщук клав у стіп Пречистої свою душу й серце. Що тепер сталося з чудотворною іконою в моєму селі, важко вгадати. Можливо, що збезчещена безбожниками чекає терпеливо на день радости й волі, щоб у всій красі виринути з-під хмаринки і поблагословити тих, що молилися до Неї і вірили в Її велич і перемогу.

      НА ВЧИТЕЛЬСЬКIЙ КОНФЕРЕНЦІЇ У ПІНСЬКУ. Уривок з повісті «Вощадь»

Коли Кулик із Сергієм прибули на вчительську конференцію, до колишнього театру Гольцмана, зібрані вчителі вже вибрали президію. Згущено сиділи вони в рядах крісел, і спізнені приятелі з деяким збентеженням, на очах численної вчительської братії та колючих поглядів начальства з президії, на сцені, знайшли собі місця на задніх кріслах, під «гальоркою». На сцені ж, де ще недавно, бо влітку минулого року, пописувався перший актор Пінська Лейба Гольцман із своїм сценічним персоналом, — тепер сиділи в повному достоїнстві члени президії. Головою конференції був завідувач Народнім Відділом Освіти Єлісеєнко. Побіч нього сидів делегат з Нарком Освіти, з Мінська. Худерлявий, з рідкими чорнявими бровами, в поганенькому синьому костюмі — різко відрізнявся своєю зовнішністю від Єлісеєнка, що вже встиг на «буржуазному» Заході непогано одягнутись та причепуритись. А тут же, побіч делегата з Мінська, розвалився пикатий секретар Обкому партії Жівіков, чи Мєльніков. За плечима «грубшої риби» чомусь примістився Іофе Нисель Лейзеревіч. Чому він туди потрапив, що було причиною, що потрапив він до списку кандидатів до президії — для приятелів це була загадка. Представник партії, невтомний діяч «па вапросу» стягування контингентів у Хлябах та в околичних селах, напушено цілився своїм м’ясистим носом на залю між дебелим лівим плечем секретаря Обкому партії та спадистим незавидним горішнім суглобом делегата з БССР.

— Чи бачите? — штовхнув рукою Кулика Сергій. — Он та масивненька, що праворуч Нисель Лейзеревіча?

 — Бачу. Ну і що ж у цьому дивне?

 — Це ж Дуня Авдєєвна! Наша сусідка.

Оригінальна була це дама. Плечі мала, як на жінку, через міру широкі, волосся чудернацькою авреолею обтискало її округле, занадто видуте обличчя; пампуховаті великі руки тримала на животі, що нагадувало приятелям популярну фігуру Будди. Та й з усієї її істоти вибивався якийсь самовпевнений буддійський спокій. На її широких устах малювалася наче б контемпляційна посмішка, за якою, либонь, приховувалася думка: «От нарешті я й потрапила на своє місце!»

У глибині сцени, над президією, висіли портрети Леніна та Сталіна. Величина їх «в чєлавєка с двумя аршинамі». Владімір Ільїч, звичайно, з борідкою, Іосіф Віссаріоновіч з дебелими вусами. Портрети були прикрашені червоними прапорами. На фронтоні півеліпси склепіння, перед сценою, майоріла червона стрічка з білим написом: «Хай живє пєрша учіцєльска канференція Западной Бєларусі!» Ліворуч, на стіні, строкатіли різні привіти московською та бiлоруською мовами. Сергій по-дітвацькому гапився на стіну з червоними стрічками та білими написами і півшептом мимрив: «Да здравствуєт асвабаждьонная Западная Бєлорусія!» В останньому слові сильніше наголосив «і» і з цим кумедно закопилив верхню губу. Потім: «Щирає привітання шлє Пінска Учицєльска Канференція таваришу Йосіфу Вісарйоновічу Сталіну!» І тут з міною «переляканого» лобуряки, наголошуючи останнє «у», перетворив свою губу в «лійку». Щастя, що ніхто його не помітив; сиділи вони в задньому ряді крісел; ті, що займали крісла перед ними, були обернені до них спинами. Зате вуха не потребують бачити, але мають спроможність слухати. Якийсь чолов’яга, що сидів перед Куликом, з виду незавидний, повернув свою голову профілем до приятелів, і це був знак перестороги для необережного молодика Сергія. Кулик натомість пронизав своїм різким поглядом свавільного приятеля, і той тоді вговтався та сумирно поглядав на віддалену сцену з вибранцями цієї вчительської конференції.

Куликові ж, після сільської глуші, конференція видалася неабиякою розрадою. Вже наповнена вчителями заля настроювала його по-ярмарковому, шкода тільки, що не міг він бачити облич. Всі вони були спрямовані на сцену, на президію, а йому можна було оглядати тільки потилиці, безліч потилиць. Ось у третьому від нього ряді плоска потилиця, нижче широкі бари, на барах туго натягнулось чорне пальто. Це, либонь, пінський купець, що, втративши свій «інтерес», чіплявся вчительства ніби дошки порятунку. Трохи лівіше порепана потилиця якоїсь старої жінки. У неї по-хлоп’ячому підстрижене волосся. Далі — подовгастий карк із круглою ніби диня головою та ясним волоссям. Це напевно поляк, що не встиг утекти за Буг і залишився на місці далі вчителювати. Праворуч олійком намащена шатенувата голова. Обабіч лискучого волосся — великі клинуваті вуха. Це пінський міщанин, що освіту мав сім кляс початкової школи іякому здавалося, що збагнув усю мудрість під сонцем. Кулик помічав щораз нові потилиці, безліч потилиць. Коли б мав фотоапарат, напевно цілився б ним у людські спини. Йому здавалося, що в однаковій мірі можна вивчати людинутак з обличчя, як і з потилиці. Коли це благородна вдача, то і з потилиці може промінювати флюїд доброти та зичливости, коли ж підступна та лиха, колючим струмом порскатиме з неї.

З прихованим упередженням чомусь поглядав він на лискучу голову пінського міщанина. Кантястий його карк йому не сподобався, лискуче волосся було наче прикметою провінційного гохштаплерства, а клинуваті вуха — апарат до підслуховування засекречених розмов. Дивлячись на потилицю, Кулик в уяві відобразив його обличчя: гостроносе, кретяче, з маленькими свердловинами-очицями, зі шпилястим підборіддям, з нерозгаданою посмішкою, що викривляє уста косяком, згори додолу. Можливо, коли він говорить, його уста формуються в косу лінію. Та його цю студійну забаву ненароком перервав на сцені Єлісеєнко. Страшні вилуп’ясті його очі спершу «обмацали» ряди крісел з учителями на залі, потім скупим жестом правої руки попросив він на трибуну делегата з Наркомосвіти БССР. Уставши зі свого президіяльного місця, делегат з Мінська певною ходою попростував на ріг сцени, до чотирокутника з обведеним бар’єром та похилим столиком. Невеличкий та худерлявий чоловічок поклав свої списані папери на столику, наложив на ніс рогові окуляри, і всі на залі чекали, либонь, на пискливий тенорок. Але виявилося, що дзвінкий баритон був суцільним запереченням зовнішньої мізерноти. Делегат говорив чистою білоруською мовою; з перших слів уже можна було відчути в ньому вправного оратора. Але дзвінкий баритон не зазвучав новою нотою — бринів він відомим уже всім совєтським річищем. Починалася ця промова від «нечуваного утиску польськими поміщиками трудящих братів Західньої Білорусі» і кінчалася «радісним визволенням та світлим майбутнім під сонцем сталінської конституції». Коли делегат, до прикладу, вигукував: « Хай живє Бєларусь!», приявні заглушували його оплесками, коли ж черговий його вигук був: «Хай живє бєларуска Пінщина!», тут приявні поскупилися з оплесками. Це значило, що вчительське зборище любить і шанує білоруський народ, але Пінщини не хоче йому подарувати. Це його явно збентежило і щоб вийти зі своєю промовою переможно, високим тоном крикнув похвалу Сталінові. Заля миттю відізвалася бурхливими оплесками. Хтось голосно крикнув: «Слава Сталінові!» Приявні підірвалися на ноги. Якась учителька, либонь, та, з підстриженою по-хлоп’ячому головою, затягнула Інтернаціонал. Із сотень уст вирвалося: «Вставай, прокляттям заклєймйонний…» Президія вишикувалася на струнко. Іофе Нисель Лейзеревіч з-поза плеча секретаря Обкому партії грізно цілився на залю своїм м’ясистим огіркуватим носом. Урочисте піднесення тривало з кілька хвилин і потім Єлісеєнко відкрив дискусію.

Перший забрав голос місцевий жид із чорною кучерявою головою. Сперся на бар’єр трибуни і почав жахливою мовною мішаниною.

— Ми, таваріщі, знайшлися, пажалоста, в бардзо харош врем’я. Нас чекає бардзо харош життя. А ми, пажалоста, віримо в харош життя під солнцем сталінской конституції.

Ці останні чотири слова він сказав піднесено та впевнено, либонь на мітингах засвоїв їх правильне звучання. Його, як і годиться, заглушили оплески, і він витязем зійшов з трибуни.

Цей перший, хоч і безглуздий, виступ розпалив у багатьох бажання виговоритись. Круглоголовий поляк, що сидів перед приятелями, незабаром теж попросив голосу. Його Єлісеєнко покликав на сцену, хоч він бажав говорити на місці, в гущі учительської братії. Трохи соромливо поглядаючи з трибуни на приявних, він почав місцевою українською мовою, яку засвоїв під час свогодовголітнього вчителювання на селі.

— Дорогі товариші і товаришки, — підняв він голову, — справа мови в школах, це важлива річ. Ось ми чули від шановного делегата з Наркомосвіти БССР, що тут, у нас мають бути тільки білоруські школи. От це й мене лякає. Я вжеп’ятнадцять роківучив дітей у селі Піньковичах по-польському, і нічого не вийшло. Діти не розуміли вчителя, вчитель не розумів дітей. Таке буде й з білоруською мовою в тутешніх школах; тутешні діти її не розуміють, і, здається мені, ось ці колеги та колежанки, що на залі, теж не знають білоруської мови. Чи не краще було б дати Пінщині українські школи, бо такою мовою говорять усі тутешні села.

Виступ поляка наче підірвав офіційність білоруської та російської мов. Оживилися нечисленні вчителі поліщуки та горстка галичан, що сюди прибула вчителювати за Польщі. На трибуні з’явився якийсь немолодий учитель з більмом на лівому оці. Вид його був селянський. Він заговорив милозвучним місцевим українським діялектом, добродушливо поглядаючи на залю.

— Я, товариші, працюю в Пінщині тридцять років. Місцевий народ я знаю прекрасно. Народ цей прагне, щоб його дітей вчили по школах українською мовою. Бо українська мова, це й рідна мова поліщука. Якщо ж постануть у нас тут білоруські школи, то це буде велика кривда для місцевого населення. Я, товариші, обі руки підіймаю за українську школу!

Він і підняв обі руки, що його трохи осмішило, бо мало було між учителями ентузіястів української мови. Проте хоч рідкі, але голосні оплески заляскотіли на залі. До них і прилучився вигук Сергія, що через міру одушевився і кричав: — Правильно, цілком правильно!

Кулик сіпнув його за полу піджака, і той трохи отетеревіло вгамувався.

— Хочу промовляти, — шепнув він до Кулика. — Мені ж вільно, я ж рівноправний член цієї конференції.

— І наговорите дурниць, Сергію.

    — Чому? — ображено подивися на Кулика.

— А тому, що пінська гімназія ніякою мірою не могла начинити вашу голову україністикою. Зрозуміли?

Сергій нарешті зрезигнував зі свого виступу. Зате наслухавшись реплік з трибуни, Кулик попросив голосу. Був він ось тут ніби звичайним сірим учасником конференції, але нікому з приявних не могло спасти на думку, що Кулик — це молодий історик. Знав він докладно історію України, ще у Вільні довгими роками мозолився над творами Грушевського, Липинського, Дорошенка, Крупницького; кожну розвідку чи довідку про Україну виловлював, ніби ластівка мухи. І от тепер йому судилося вперше боронити українськости своєї вужчої батьківщини — Полісся. Почав він чистою літературною українською мовою. Говорив спершу про минуле Полісся, про присягу вірности Пінщини Богданові Хмельницькому (зручно поминув те, що це шляхта Пінщини складала присягу), наголосив так, що це ввесь народ піддався під опіку найбільшого гетьмана України, який хвально воз’єднався з великим русским народом. Правда, коли вигукував він про «хвальне воз’єднання», щось йому зашкребло в горлі, але «кесареве треба ж віддати кесареві». Сміливість та чіткість викладу звернула увагу делегата Наркомосвіти БССР, Єлісеєнка та інших; Нисель Лейзеревіч, хоч і тупиця в цій справі, повернувся своїм носом до прелегента і наставляв свої вуха.

Відтворивши історичне тло Полісся та його приналежність до України, Кулик почав говорити про місцеву мову. Порівняв її з літературною мовою і легко доказав, що поліський говір, це ж майже найчистіша українська мова. Білоруське «акання» заперечив поліським «оканням». Потім свій виклад підсилив місцевим фолкльором і утотожнив його із загальноукраїнським. Цитував приповідки, пісні, різні обрядові церемонії. Запоморочив усіх своєю рутиною, своєю послідовністю, засипав усіх цитатами й датами і на закінчення піднесено сказав: «Але совєтська влада не піде слідами царської політики! Совєтська влада, це народня влада, а як народня влада, вона робитиме те, що миле народові. І я вірю, що наша дорога комуністична партія на чолі з великим товаришем Сталіном не відмежать поліського населення від совєтської України».

Заля привітала промову Кулика так, як і вчителя з більмом на оці. Рідкі оплески розсіяно залопотіли на залі. Це значило, що ерудицію Кулика не надто високо оцінили вчителі, які являли собою справжній «Вавилон». Бо ж тут, в залі театру Гольцмана, сиділи на кріслах і жиди, і поляки, і москалі і найбільше малоросів та хахлiв, яким Україна потрібна так, що минулорічний сніг.

Коли наш прелегент сходив із трибуни і прямував на задній ряд, до Сергія, ненароком зустрівся віч-на-віч із клинуватовухим міщанином. Те, що вичитував Кулик з кантястої потилиці, потвердило реальне обличчя «жевжика» з намащеним волоссям. Мав справді кретяче обличчя з очицями-свердловинами. Вони й уп’ялися в Кулика двома жаринками. Уста скривилися косяком згори додолу. «От і вона, рідна душечка», зціпив зуби Кулик, приспішено прямуючи на своє місце.

Сергій променіючими радістю очима зустрів Кулика. Здавалося, що щойно тепер упізнав він свого шкільного зверхника та приятеля. Скільки ж мудрости міститься в його голові. Він сам нарахував з його промови десять дат, тридцять імен з минулих віків. І ця ось учительська сірина видалася йому наче миршаве зілля перед красенем дубом, яким для нього, для Сергія, був тепер Кулик. Та раптом залунав на залі трохи сіплавий голос. На трибуні вже був той, з намащеним волоссям. Сергій торкнувся пальцями до Куликової руки.

 — Ах, це ж землячок. Копицею його звуть. Родився на селі, але в Пінську виховався. Представник пінських міщухів. Сволоч!

А Копиця трохи втягнув шию в плечі, висунув свій гостроносий вид поза бар’єр, до перших рядів і почав, жестикулюючи руками.

 — Ну і вот, товариші-педагоги… Я просто поражон усім тим, що почув від товариша Куліка. (Він спеціяльно наголошував «і», зиркаючи вдоволено на секретаря Обкому партії.) І от я поражон, товариші. Товариш Кулік, канєшно, єрунду говорив. А єрунда являється в тому, що він місцеве простоязичіє прикріпив до українського простоязичія. Собственно говоря, колись було інакше, колись ніхто і не чув про так званих українців, колись правельним смислом опредєлялось мужиків як малоросов. І от, бачите, — підняв високо голову, чекаючи на оплески. Але, крім Дуні Авдєєвни, ніхто його лясканням долонь не удостоїв. Голова конференції, Єлісеєнко, невдоволено наморщив своє бридке чоло. З вилуп’ястих його очей безмовно стріляла репліка: «Ах, темна ж ти махорка, ах безпросвітнє воротило, коли ще говориш про малоросів». Секретар Обкому партії цинічно надув своє опукле обличчя, навіть Нисель Лейзеревіч зніяковів та чомусь почав натирати кінчик свого носа. Та Копиця не з тих, щоб розумів мову мімік, до того ж начальство було за його плечима, а публіка, що гапилася на нього із залі, мало його обходила. Це ось народ,

якого треба врозумляти, і він почувався до обов’язку його врозумляти, виявляючи фатальну загонистість Кулика.

 — І вот, — вів він далі, — єрунда в Куліка проявилася ще й у тому, що він хотів би, щоб тут завести простоязичні, чи пак малоруські школи. А це значить, що він хоче витіснити благородний русский язик і водворити на його місце відсталу селянську говірку. А це й значить — бий у затилок культуру і тодi да здравствуєт безпросвітність простоязичія. Вот как! — Знов задер голову. Та й цього разу не підбадьорено його оплесками, навіть Дуня Авдєєвна, зиркаючи на начальство, передбачливо не проявила себе. — А тепер друге питання, — не вмовкав Копиця. — Тепер справа ще одного простоязичія, так званого білоруського. Це теж, за звенінням — єрунда. Якщо постануть тут білоруські школи, це значить — бий у затилок благородний русский язик і да здравствуєт білоруське простоязичіє. Вот как! А я кажу, що нам тільки і тільки потрібна русска школа і чудесний русский язик.

Останні три слова він прокричав. Не дочекашись і цього разу оплесків, він зійшов зі сцени накозюблений.

— Особливість, що й казати! — шепнув Сергій.

 — Незаступимий! — щиро засміявся Кулик.

На промову Копиці міцно зареагував Єлісеєнко. Він твердим тоном наголосив, що тепер у СССР між братніми народами нема ні простоязичія, ні мужиків, тепер є всі вільні в братньому єднанні з великим русским народом. Малорос, чи простоязичіє, чи мужик уже давно відійшли до архіву історії, і порадив Копиці прочитати тритомник історії СССР, Краткій Курс Історії ВКП(б). Він навіть вибачився перед делегатом з Мінська, що товариш Копиця у своїй несвідомості та засвоєних пережитках помилково потрактував і білоруську мову, якою то промовляв делегат. Цю тактовну репліку голови конференції одобрили всі учителі гучними оплесками.

Копиця прищулився, цілком утягнув шию в плечі, тільки клиновуха стирчали над висками, творячи контраст із лискучим волоссям. Не так сталось, як бажав він.

НАШЕ ПОЛІССЯ(фрагмент)

Дата добавления: 2023-10-13