Проблеми культурного відродження в умовах державної незалежності

Стан і проблеми народного мистецтва на сучасному етапі.

У сучасній Україні вкрай актуальною постає проблема державної підтримки найвизначніших центрів народної художньої культури України, ставленням до якої значною мірою визначається прогрес громадянського суспільства й рівень духовного здоров’я нації. Впливаючи майже на всі сфери побуту людей, постаючи активним началом у кожній національній культурі, народне мистецтво визначає етнічну самобутність народів, а окремі твори нерідко стають етнічними символами. 1990–2006-ті роки прикметні різким посиленням негативних тенденцій у розвитку української культури. Прискорений занепад, сповільнення функціонування і навіть повне зникнення ще донедавна досить потужних осередків народної художньої культури, закриття підприємств народних художніх промислів, скорочення чисельності народних майстрів стали звичним явищем. Повсюдно на перший план вийшла ерзацкультура, що паразитує на традиціях народного мистецтва.

59. Співучасть України у міжнародному культурному житті. à 6.

Відродження української культури в умовах початкового періоду незалежності України, розглядаючи її в контексті світового культурного процесу, можна зробити висновок, що український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для: 1) піднесення національного престижу; 2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єдину політичну націю; 3) побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих в містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культурну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, «всяке відречення од змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українського народу».

61 Традиції і новаторство в українській художній культурі ХХ ст.

Традиції і новаторство (лат. tradition — передавання) — це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції — значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі.

Суспільство втрачає духовні орієнтири, Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.
Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов'янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму. Це період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті "З останніх десятиліть ХІХ віку": "Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письмен­ників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій євро­пейській манері" [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли "нову школу" літера­тури від "старої", а в статтях, "Старе й нове в сучасній українській літературі", "Принципи й безпринципність" та ін. продовжив розмову на цю тему.
Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що "антинауково було б тракту­вати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму", що "то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом" [3, 54-63].
Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму ("ранній" модернізм). Проблема хроноло­гічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.
Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах "З-над хмар і долин" (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику" відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б "усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі", де було б "хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба».

62 Культурний доробок української діаспори ХІХ – ХХ ст.

Крилатий вислів Джорджа Сантаяна “ ті, хто не пам’ятають історії, не знатимуть майбутнього” підкреслюють головну роль української діаспори трьох попередніх періодів – збереження історичної пам’яті українського народу, а значить її майбутнього, її незалежності. Навіть побіжний аналіз життя української діаспори трьох хвиль підтверджує цей висновок і дозволяє констатувати наступне:

Українська діаспора попередніх трьох хвиль функціонувала в умовах бездержавності і метою її стосовно батьківщини було сприяти утвердженню незалежності України усіма можливими методами і формами.

Українська діаспора того історичного зрізу розділилася в часі на такі (до певної міри умовні) групи – трудову, національно ідентифіковану, але політично пасивну. До неї належить 1-а хвиля емігрантів, кінця Х1Х – початку ХХ ст.ст.; політичну – національно свідому і політично активну. Це 2-а хвиля емігрантів, що постала між двома світовими війнами; інтелектуальну – змішану: національно свідому і політично активну, та пасивну (інтегровану в чужоземне середовище з ознаками часткової або повної асиміляції). До неї належить 3-я хвиля емігрантів (приблизно 50-і – 80-і рр. ХХ ст.). Кожна з цих груп мала свої об’єктивні і суб’єктивні передумови міграції, які і запрограмували її історичну роль по відношенню до материкової батьківщини. Трудова еміграція (будучи практично малоосвіченою і бідною) створила підґрунтя для наступної політичної еміграції, а та стала ґрунтом для інтелектуальної, яка своєю чергою була фундаментом для незалежної Української держави. Отже створився неперервний ланцюг державотворення в часі: трудова еміграція – політична еміграція – інтелектуальна еміграція – незалежна Україна. Одначе дуже важливо проаналізувати еміграцію в просторі. Співставлення еміграції в просторі та часі дозволяє стверджувати, що діаспора виконувала по меншій мірі два рівновеликі завдання: творила передумови для незалежності України і творила інтелектуальний та духовно-культурний продукт світової цивілізації.

Для реалізації цих завдань була цілеспрямовано, грамотно і продумано створена система структурних об’єднань, які можна віднести до двох типів: – 1) національно-політичні та суспільно-громадські організації; – 2) науково-освітні, академічні, молодіжні, релігійні, культурні, видавничі та інформаційні організації. Активно використовувався творчий інтелект окремих талановитих особистостей, на прикладі яких ми можемо простежити появу творчого феномену – якісно нового людського ресурсу, який виник на основі взаємопроникнення і взаємодії двох (або декількох) культур. Важливо підкреслити, що при цьому спостерігається тенденція не до нівеляції чи втрати національної ідентичності (почуття патріотизму), а, у багатьох випадках – до її підсилення. І ще один цікавий висновок – тяглість, неперервність, яка спостерігалася в часі, зберігалася і в просторі у вигляді безперервної хвилі. Так, якщо центром інтелектуальної і творчої думки у міжвоєнний період стає українська діаспора Чехословаччини, то у післявоєнний час естафета переходить до української діаспори Австрії й Німеччини, а у повоєнний час – до української діаспори США, Канади, Франції.

В кінцевому рахунку така безперервна взаємодія у часі та просторі системно організованих і чітко структурованих національно-патріотичних, інтелектуально-творчих, духовно – культурних і молодіжних організацій та установ посприяла таким результатам: 1) здійсненню давньої мрії української еміграції – проголошенню у 1991 році незалежної соборної держави Україна; 2) створенню глобального українського простору – входженню українців у світове співтовариство шляхом створення інтелектуального, духовно-культурного продукту у країнах проживання.

Безумовно, це лише наближена спроба з ретроспективи часу оцінити ці процеси, що відбувалися у житті діаспори кінця Х1Х ст. – кінця 80-х років ХХ ст. Безперечно для цього потрібні фундаментальні дослідження кожного з означених (чи неозначених) у цій статті процесів, явищ, чи окремих постатей.

63 «Велесова книга» - видатна пам’ятка культури стародавніх слов’ян.

Велесова книга була знайдена у 1919 році полковником білої армії Алі Ізенбеком у розгромленій поміщицький садибі Великий Бурлук на Харківщині. Текст ВК був надряпаний чи випалений на березових (за іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до 1 см; вони були нанизані на ремінець.

Велесова книга - це книга новгородських жерців дев'ятого століття, присвячена богу багатства і мудрості древніх слов'ян Велесу.

У книзі відображена історія багатьох європейських і азіатських народів (приблизно від другого тисячоліття до нашої ери до дев'ятого століття нашої ери).

Більшість академічних дослідників - як історики, так і лінгвісти - вважають, що це фальсифікація, написана в XIX або (більш імовірно) XX столітті і примітивно імітує стародавнє слов'янське мову. Найбільш вірогідним фальсифікатором тексту вважається сам Ю. П. Миролюбов.

64 Реформи Володимира Великого, їх соціально-політичне, військове і культурне значення.

1 Адміністративна реформа: як і батько, Володимир посадив по великих містах і землях володінь своїх синів, а він їх мав 12. Відтак вони вели ту ж політику, що й батько. Ця реформа зразу ж дала свій позитивний ефект адже було усунено від влади місцевих князів. Влада тепер, навіть на місцях, була зосереджена виключно у руках династії Володимира. Коли ж його варязька дружина почала вимагати більших винагород, то Володимир зробив так, щоб вона перейшла до рук візантійців. Володимир також залучав місцеву аристократію до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни. Яке було значення цієї реформи? Зосередження влади в руках однієї князівської родини дало можливість усунути племінний сепаратизм. Відтак Русь стала державою із сильною князівською владою, в якій всі рішення приймалися із єдиного центру.

2 Оборонна реформа: замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних володінь. Щоб протистояти загрозі з боку печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Оборонні війни, на які почав звертати увагу Володимир, лише сприяли зміцненню кордонів Русі. Дуже багато зусиль було витрачено на укріплення південного кордону. Печеніги, які вже за князювання Ігоря та Святослава зайняли чорноморські степи, дійшли тепер до того, що безперервно нападали на прикордонні оселі, захоплюючи навіть час від часу Київ. Літопис вказує: «Була боротьба велика безперестанку». Про героїчні змагання українського населення з південним степовим ворогом залишилися напівлегендарні свідчення, наприклад, про облогу Білгорода, коли міщани перехитрили печенігів, ніби мають великі запаси поживи. Володимир особисто на чолі своєї дружини обороняв кордон, зустрічаючи печенігів то під Києвом, то під Переяславом. Князь також був змушений організувати оборону в інший спосіб: побудувати оборонні укріплення. Він почав розбудовувати прикордонні фортеці. Було побудовано низку городів над річкою Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі. Залишки цих укріплень збереглися і по сьогоднішній день. Така система укріплень нагадує римський лімес. Можливо, Володимир проектував його на основі візантійських фортифікацій. Відтак, оборонна політика Володимира сприяла визнанню Київської держави. Говорячи сучасною мовою, оборонна реформа сприяла підвищенню статусу Київської держави в очах світової спільноти.

3 Зовнішньополітична реформа: відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішню політику. Він залишив далекі воєнні походи, які залюбки проводили його попередники. Він пішов за голосом громади, яка вимагала від князя, щоб він беріг народні сили. То ж Володимир вів тільки оборонні війни. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі сучасної західної України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим було покладено початок довготривалому суперництву з поляками за цей регіон. Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні племена – дуліби, хорвати, тиверці, вже за Олега були у зв’язках з Києвом, і як союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони увійшли до складу Київської держави. Лдя Русі західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті поклади були на Підкарпатті. Час від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи – на Волинь, до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це було причиною того, що 981 року Володимир пішов походом на Захід і зайняв Перемишль, Червен та ін.

Пізніше Володимир зайнявся дальшим забезпеченням західного фронту. В 982 році було підкорено в’ятичів. 983 року він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном. 993 року Володимир ходив на хорватів. Власне, ці походи викликали напруження між Києвом та Польщею. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Пізніше літопис зафіксував, що Володимир ходив також походом у Польщу. Згодом дві країни перестали ворогувати, і Володимир навіть одружив свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго. Все це свідчило насамперед про його дипломатичний хист. Володимир також встановив загалом дружні стосунки з поляками, угорцями і чехами. Імовірно, були встановлені зв’язки з Німеччиною, що також мала провідне становище в Європі. В основі цієї західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на Константинополь – важливий політичний, культурний, торговий центр тогочасної епохи. Внаслідок виваженої політики володіння князя стали найбільшими в Європі. Вони загалом охоплювали близько 800 кв. км.

4 Воєнна реформа: величезна увага приділялася захистові кордонів. Особливого значення при цьому надавалося укріпленню південних кордонів. Для захисту південних земель Київської Русі від печенігів було наказано збудувати цілу низку укріплень по річках Трубеж, Сула, Стугна, та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення з дерев’яними конструкціями, так звані Змійові вали. Після відходу варягів з місцевого елементу постала і княжа дружина. Володимир особливо дбав про її розвиток та добробут. Літопис передає характерний епізод. Одного разу дружина почала нарікати для князя: «Лихо нашим головам – мусимо їсти дерев’яними ложками, не срібними». Тоді князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при тому сказав: «Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною здобуду срібло і злото!». Цей епізод показує, що Володимир особливо дбав про боєздатність і благополуччя війська. То ж значення цієї реформи саме собою очевидне – адже без боєздатної армії годі було думати про свій авторитет, а значить, про перетворення Русі на могутню державу.

5 Фінансова реформа: Володимир розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети «златники» і срібні монети – «срібники». На аверсі цих монет поміщено зображення Володимира, а також напис: «Володимир на столі, а се його злато (сребро). Ця реформа дозволила значно зміцнити становище Київської Русі.

6 Запровадження християнства на Русі.

65 Освіта в Київській Русі: здобутки, проблеми

Оволодіння книжністю в Київській Русі вважалося державною справою. Саме тому князь Володимир Святославович після хрещення створив у Києві школу для дітей бояр і дружинників. Молодь мала не просто освоїти грамоту й підготуватися до церковного служіння, а здобути освіту, гідну громадян великої держави. Поширеним було й індивідуальне домашнє навчання. Грамотність поширювалася серед різних верств населення, про що свідчать і різноманітні написи на предметах щоденного вжитку і на стінах культових споруд.

Вільний доступ до освіти мали жінки. Представниці князівської верхівки своєю освіченістю не поступалися чоловікам і, через шлюб потрапляючи до іноземних королівських дворів, вражали своїм розумом, світоглядом, аргументованими висловленнями.

Оскільки освіту населення вважали надзвичайно важливою справою, князі доручили її священикам. Це були найосвіченіші представники тогочасного суспільства, серед них було чимало видатних мислителів, письменників і проповідників.

Просвітницький дух охопив усю країну і вийшов далеко за межі релігійних цілей, набувши світського характеру. Діти з семи років училися читати й писати під час вивчення й переписування церковних книг. Це було нелегкою справою: правила писання вимагали краси, геометричних пропорцій і точної постановки кожної літери. Роки опанування тонкощами письма виховували в людині терпіння і старанність. Вивчали й арифметику, початки географічних і природничих наук. Вищий рівень освіти передбачав знання філософії, граматики, риторики, історії.

Засвоєння знань поєднувалося з вивченням морально-етичних настанов, які вимагали бути корисними своєму суспільству. Особливе місце відводилося порадам серйозно ставитися до книги, оскільки: «Людина без книги, як птах без крил».

Справжніми осередками знань були монастирські і приватні бібліотеки, які зберігали не лише релігійні книги, а й твори світського й повчального характеру. Вчені стверджують, що загальний книжковий фонд Київської Русі становив близько ста сорока тисяч томів. Найбільш відомими і багатими бібліотечними центрами були церква Святої Софії і Києво-Печерський монастир. У монастирських майстернях день і ніч переписували,

Оздоблювали і переплітали книжки. Знання іноземних мов сприяло створенню перекладів іноземної літератури, водночас з’являлися твори вітчизняних авторів.

У поширення освіти й книжної справи істотним був особистий внесок київських князів. Яскравим прикладом цього є діяльність Ярослава Мудрого широко освіченої людини, бібліофіла. Він багато читав, перекладав з грецької мови. Завдяки йому було створено бібліотеку при Софійському соборі в Києві. Свої знання і прагнення до освіти князь передав дітям — його син Всеволод знав п’ять мов.

РОзвиток освіти посилив інтерес народу до минулого, сприяв появі літописів. Вищим досягненням історичної писемності стала «Повість минулих літ», складена на початку XII століття ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, у якій здійснена спроба визначити місце Київської Русі в загальній історії людства.

66 «Руська правда» - видатний документ правової культури часів Київської Русі.

«Руська правда» - звід законів, найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини Київської Русі. «Руська правда» - основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Давньоруської держави. Цей звід законів мав величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на три редакції-коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють п'ять і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин. Коротка редакція містить: «Правду Ярослава», або «Найдавнішу правду» (автором її вважається Ярослав Мудрий); «Правду Ярославичів», або «Статут Ярославичів» (цей текст приписується синам Ярослава Мудрого), а також дві статті - так званий «Поклон вірний» та «Урок мостникам», щодо походження яких немає точних відомостей. Основним джерелом «Руської правди» були норми звичаєвого права. Зокрема «Правда Ярослава» відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення. У «Правді Ярославичів» уже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею. «Покон вірний», або «Статут вірний», визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок «годування»* княжого слуги - вірника (збирача віри), а «Урок мостникам» безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представникам княжого апарату.

«Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. При цьому кримінальне й цивільне правопорушення принципово не розрізнялося: і те, й інше розглядалося як кривда, шкода. Покарання передбачало грошові виплати: «віру» - на користь князя і «головщину» - на користь потерпілого або його родичів. Тілесних покарань «Руська правда» не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки. Норми цивільного права стосувалися права власності, спадкування, договорів купівлі-продажу, позики тощо. Судовий процес за «Руською правдою» переважно мав змагальний характер. «Руська правда» - виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами. «Руська правда» зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, у якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 р. та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви та деяких інших країн.

67 Основні проблеми моральної культури в творі В.Мономаха «Повчання дітям…», та їх сучасна актуальність

Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини старої Русі,

зокрема її книжного читання, мовного та літературного вміння, а разом із тим християнського

забарвлення політичної ідеології того часу. «Повчання» було написано напередодні 1125 р. (у

ньому згадується, що Володимир готується до смерті) Твір князя Володимира змальовує ідеальний образ правителя Руської землі, який повинен стежити за збереженням єдності та могутності Русі, запобігти князівським усобицям і захистити руські землі від нападників; він сподівається, що майбутні покоління винесуть із цих «Повчань» зерно істини і не зроблять тих помилок, які колись у своєму житті припустився Мономах.

Моральні настанови Володимира Мономаха співзвучні традиційним уявленням про позитивні національні риси особистості українця: сердечність, працелюбність, щедрість, гостинність, релігійність та ін.

68 Культура сільськогосподарського виробництва в Київській Русі, її основні здобутки

Сільське господарство було основою економіки Київської держави, орне землеробство - провідною галуззю сільськогосподарського виробництва. У XI-ХП ст. дво- і трипільна парові системи переважали практично на всій території. Використовувалися такі знаряддя, як рало, соха і плуг, коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо. У XII ст. з'явились водяні млини.Вирощували жито, пшеницю, овес, просо, гречку, ячмінь для пивоваріння, з бобових культур - горох, квасолю, сочевицю, боби. В селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов'язковими як сировина для виготовлення тканин та олії. Найпоширеніші городні культури - капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині. Розводили велику (корів, волів) і дрібну рогату худобу, коней, свиней, свійську птицю (курей, качок, гусей). За "Руською Правдою", крадіжка домашніх тварин вважалася одним із найважчих злочинів. Допоміжними були садівництво, бджільництво, мисливство, рибальство, збиральництво. Значення продуктів збиральництва - грибів, ягід, диких плодів, горіхів - зростало в неврожайні роки.

Доменіальне господарство у загальновотчинному відігравало меншу роль, ніж селянське, проте воно визначало прогрес у сільському господарстві, давало більші можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

Головну роль у сільськогосподарському виробництві відігравало дрібне господарство селян - вільних і феодально залежних - на основі особистої праці. Селянське господарство - подвір'я-дим - залишалося складовою дворища. Розмір індивідуального селянського земельного наділу дорівнював у середньому одному "плугові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування - "рало". Альменди були у спільному користуванні громади. На чолі громади стояли обрані на вічі староста (отаман) і десятники. Громада мала власний копний суд ("копа" - зібрання громади), контролювала сплату податків і виконання державних повинностей.

69 Основні ідеї твору «Слово о полку Ігоревім» та їх сучасне культурологічне значення.

Головна ідея твору укладена в " золотому слові " Святослава, князя Києва, матері міст руських. Кличе він усіх хоробрих князів на боротьбу з ворогами: " Приєднуйтеся ж, панове, в золоте стремено за образу нашого часу, на землю Руську, за рани Ігоря, хороброго Святославича! Кличе російська Боян об'єднатися князів, щоб не тривожили вони народ своїми чварами, щоб разом могли дати відсіч будь-якому ворогові ".

А незабаром далеко - далеко на Сході зберуться монгольські племена під руку Чингіз -хана.

Нині, як багато століть тому, знову розпалися слов'янські землі. Росія, Україна, Білорусія боряться з проблемами поодинці. Чи зберуться вони знову? Хто знає...

Дата добавления: 2014-01-04