Цілі екологічної політики

Лекція 1: Цілі екологічної політики.

Модуль 2 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ТА ЗАСОБИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.

Вирішення проблеми охорони природи ускладнюється тим, що людина виступає як об'єкт і суб'єкт суспільного виробництва. У зв'язку з цим ті вимоги до якісного рівня навколишнього середовища, які вона формує, будучи споживачем матеріальних і духовних благ, не можуть виступати єдиним критерієм для створення оптимальних умов існування людини на певному рівні розвитку виробничих відносин. Із об'єктно-суб'єктного статусу людини випливає драматична суперечність між її матеріальним інтересом як виробника і її потребою в здоровому середовищі життєдіяльності. Як виробник, основним джерелом існування більшості з яких є зарплата, індивід зацікавлений у збільшенні останньої навіть на шкоду навколишньому середовищу, а значить, своєму здоров'ю і, в кінцевому підсумку, можливостям подальшого існування. Як частина навколишнього середовища він (свідомо чи несвідомо) прагне до «рівноваги» з іншими її складовими, відчуваючи потребу в зовнішніх умовах, які не суперечать його адаптаційним можливостям. Нарешті, як громадянин він зацікавлений у формуванні умов середовища, які дають можливість гідно працювати і відпочивати. Звідси — мета соціально-екологічної політики зводиться до поєднання названих вище інтересів.

Про цілі охорони природи найчастіше судять прагматично: природа — джерело ресурсів, які нам необхідні зараз і ще знадобляться в майбутньому. Скажімо, якийсь вид організмів нині здається цілком непотрібним, але з часом, зокрема з розвитком біотехнології, він може стати джерелом необхідного генетичного матеріалу. Нерідко звучать також моральні і естетичні мотиви, але, врешті-решт, цілі охорони природи можна визначити лише виходячи із загальних цілей розвитку життя і людського існування.

Призначення кожної функціональної системи загалом полягає в забезпеченні власного стійкого існування. Система (у тому числі й соціуму), таким чином, працює не тільки і не стільки на сучасне, скільки на майбутнє. її структурні компоненти підпорядковані цій меті. Так у екологічній системі існує розподіл ролей між організмами різних видів, що входять до неї. Еволюційна доля виду визначена тією роллю, яку він відіграє, тими завданнями, які ставить перед ним система. Вид, який руйнує біоценотичну систему і підриває основи існування наступних поколінь, приречений на вимирання. Це стосується і людини. У колишньому СРСР формулювання цілей типу «збільшити здачу державі зерна, вилов риби, чи виплавку сталі» й т. ін. багато в чому наперед визначили політику геноциду і екоциду. У країні чи регіоні можуть, звичайно, здійснюватися проекти, спрямовані на поліпшення того чи іншого економічного (екологічного, соціального) показника. Але якщо означені показники будуть досягатись відокремлено, тобто незалежно один від одного, то результати можуть бути негативними, в кращому разі безглуздими. Чи житимемо ми краще, якщо виплавка сталі збільшиться у два рази, чи, навпаки, скоротиться на стільки ж? Кожен проект набуває сенсу і може бути оцінений лише в системі комплексної програми, спрямованої на підвищення якості життя, що, власне, і становить собою єдино прийнятну мету розвитку в цивілізованому суспільстві.

«Якість життя, — стверджує В. Красилів, — на перший погляд, може здатися надто розпливчастим поняттям. Проте його можна уточнити і квантифікувати за допомогою системи критеріїв чи одного комплексного критерію, до якого можуть увійти, на­приклад, середня тривалість життя, загальна захворюваність, житлові умови, зайнятість, рівень доходів, освітній рівень, можливість задоволення пізнавальних, естетичних та інших культурних потреб. Проблема полягає у виборі показників і наданні кожному з них відносної ваги, що можна зробити експертно, але лише у світлі тієї чи іншої філософії життя».

Визначаючи, що добре і що погано, яка відносна вага того чи іншого показника якості життя, ми виходимо зі стереотипів, що склалися в

суспільстві і разом складають повсякденну філософію життя. В античному світі, наприклад, мета життя чоловіка полягала в тому, щоб здобути славу на полі бою, а жінки — в доброчинності і вірності сімейному вогнищу. Кініки і стоїки нехтували життєвими благами, проповідуючи аскетизм і позитивне ставлення до смерті — установка сприйнята раннім християнством.

У середні віки співіснували контрастні стереотипи світського і духовного життя, зближення яких стало основним завданням Відродження. У роки французької революції вважалось непристойним прожити понад тридцять років. Критерій тривалості життя при цьому втрачав будь-яке значення. Буржуазний стереотип також орієнтував на нетривале діяльне життя. Вважалось, що 30-40 років підприємливій людині досить, щоб збити статки. Після цього залишалось тільки правильно оформити заповіт, час від часу вносячи до нього корективи.

Водночас існували менш поширені стереотипи, зокрема, установка на слугування — присвячення життя комусь чи чомусь, що йшла від рабства і пізніше посилено пропагувалась тоталітарними державами як єдино достойна людського існування (інші відкидались і заборонялись як нижчі, індивідуалістичні, антинародні і т. ін.). Вважалось логічним, що загального благоденства буде досягнуто, якщо кожен віддасть заради нього всі сили і саме життя.

Сучасна філософія життя наближається до визнання індивідуального внеску в матеріальну чи духовну культуру як мети, загальний сенс якої полягає в продовженні індивідуального існування (в культурі) після фізичної смерті. Показники тривалості життя, здоров'я, комфорту, осві­ти тощо, набувають значення (ваги) у зв'язку з цією метою і незалежно від різноманітності індивідуальних потреб [Краткая философская, 1994, 121-122]. Одначе, визнання спільних цілей не виключає розмаїття стереотипів у приватних сферах життя, як і не виключає, між іншим, і помилки прийняти випадковий збіг обставин за генеральну лінію.

Слід відзначити, що до сих пір раціональне використання природних ресурсів, охорона природи здійснювались, головним чином, шляхом організації діяльності, спрямованої на економію сировини при виробництві продукції, будівництво очисних споруд, відновлювальні заходи (наприклад, лісопосадки), консервацію територій. Стає все більш оче­видним, що вказані заходи, взяті в масштабі всього народного господарства, недостатні, тим більше що донедавна вони переважно проводилися не за якимось єдиним планом, а лише тією мірою, як цього вимагала конкретна ситуація. Зараз перед наукою поставлено питання

про розробку системи заходів, що «мають за мету не тільки раціональне використання природних ресурсів і охорону природи, а й підвищення якісного рівня оточуючого людину середовища, яке по суті справи є показником якості життя людей».

У міру суспільного прогресу дедалі більша кількість систем природного походження буде замінена штучно створеними людиною, через що природне середовище зрештою розчиниться в соціальному. Тим самим суспільство буде поставлено перед об'єктивною необхідністю розробки методів управління створеним ним середовищем. Ці методи мають враховувати не лише економічні закони розвитку суспільства, але і соціальні, демографічні, а також закономірності, що визначають напрямки розвитку природних систем.

Завдання вироблення довгострокової програми, спрямованої на вирішення проблеми навколишнього середовища, має грунтуватися на здійсненні комплексу засобів, що поширюються на економіку, право, систему масової інформації та пропаганди і т. п. Таке об'єднання різних на перший погляд питань постане реально, мабуть, лише тоді, коли буде знайдено єдиний для них показник, який дозволить визначити напрямок діяльності в певній галузі і встановити кінцеву мету здійснюваних заходів.

Загальне визначення кінцевої мети заходів, що вживаються як прагнення до формування найбільш сприятливих умов для розвитку людини, дає змогу об'єднати економічні, соціальні й екологічні аспекти проблеми охорони навколишнього середовища, пов'язує їх у рамках єдиної програми дій, дає можливість встановити значущість кожного з них.

Одначе, яким має бути рівень розвитку середовища, до якого прямує суспільство? Що вкаже нам на те, що його досягнуто? Очевидно, що тут доводиться враховувати не лише економічні інтереси підприємств, а й екологічні інтереси населення, а також «інтереси» природи певного відособленого регіону. Але, як показано вище, вивчення сукупності таких обмежень не дозволяє повною мірою встановити науково обгрунтовані критерії раціональності, оскільки критерії оцінки ефективності, що використовуються у наш час, роблять нерідко економічні й екологічні інтереси діаметрально протилежними, які суперечать один одному. Що ж до «інтересів» екологічних систем, то вони просто не можуть бути враховані в подібному аналізі. Отже, виникає потреба в пошуку показника, який, виступаючи в ролі проміжної ланки, дав би змогу пов'язати екологічні й економічні інтереси і дав можливість врахувати потребу розвитку продуктивних сил, з одного боку, і навколишнього середовища, з іншого.

Таким показником є якість життя людей. Цей висновок грунтується на тому, що населення — це єдина складова середовища життєдіяльності суспільства, яка характеризується двоїстою соціально-біологічною природою. У цьому зв'язку важливо зазначити, що саме населення є своєрідним індикатором стану довкілля і, водночас, активною компонентою соціоприродних систем. Воно, по-перше, через рівень здоров'я, захворюваності і смертності відображає зміни, які відбуваються в якості навколишнього середовища; по-друге, зміна потреб людей значною мірою визначає напрямки і цілі розвитку техносфери і соціального середовища; по-третє, підвищення якості життя людей визначає і принципи їхньої екологічної поведінки, тобто можливість чи неможливість того чи іншого методу природокористування.

Спробуємо тепер дати більш чітке визначення мети екологічної політики. Вона зводиться до свідомої і планомірної діяльності суспільства, спрямованої на формування навколишнього середовища, якість якої не суперечила б соціально-біологічним потребам індивідів, забезпечуючи можливості їх розвитку. При цьому, — як справедливо підкреслює С. Валентей, — кінцева мета раціоналізації заходів у розглядуваній галузі — це створення соціально-біологічних систем, ідентичних екологічним системам у природі з тією різницею, що в нашому випадку визначальну роль при їх формуванні відіграватимуть культурологічні та соціально-економічні інтереси суспільства. Тобто мова йде про таку систему соціоприродних відносин, де збереження життєздатних умов існування людини виступає як загальний інтерес людства. «Ця стратегічна мета людської діяльності на сучасному етапі розвитку взаємовідносин суспільства природи, — як підмітив О. Салтовський, — не піддається сумніву практично ніким на планеті, боротьба йде в основному, за рахунок яких поступок та чиїх інтересів буде гармонізовано глобальну екосистему».

Так історично склалось, що аж до сучасного етапу науково-технічної революції виробництво будувалось за відкритою схемою. На вході воно дотримувалось принципу одноразового використання ресурсів: кожного разу, починаючи новий цикл виробництва, потрібні були додаткові природні ресурси. На виході — воно дотримувалось принципу: відновлення природних систем — справа Природи. Відкриті системи виробництва, що спираються на екстенсивне природокористування, утилізують у кінцевому продукті до 3-10 % початкових ресурсів,

одержаних з природних джерел. Решта або втрачається, або накопичується в навколишньому середовищі як забруднення, зокрема у відвалах. Величезні масштаби забруднень потребують негайного «переходу до закритої схеми виробництва (до мало- і безвідходних технологій) — забезпечення інтенсивного коловороту в "другій", соціально організованій природі».

Якщо природні екосистеми перебувають у динамічній рівновазі і в них постійно відбувається колообіг речовин і біогеохімічні цикли, то у штучно створеному людиною навколишньому середовищі (будинки, заводи, машини і т. д.) колообіг речовин без спеціального технологічного забезпечення тривав би десятки, сотні й більше років (у міру природного руйнування компонентів цього середовища). Для організації колообігу речовин у перетвореній людиною природі та розвитку відновних процесів і, тим самим, для зменшення навантаження на природне навколишнє середовище в наш час необхідні, у крайньому разі, два види регулюючих впливів: скорочення вилучення сировини з природних ресурсів і максимальне зменшення відходів. Але для цього людству потрібне здійснення єдиної узгодженої екологічної політики. Стратегічною метою такої політики можна вважати гармонізацію відносин у системі «природа — суспільство» відпо­відно до формули «збереження і процвітання». «Мета, — як стверджує В. Красилов, — таким чином, полягає в заміні антагоністичних відно­син між природою та суспільством на відносини доповненості, коли суспільна система стабілізує природну. Конкретні завдання і пріоритети природоохоронної діяльності випливають з цієї загальної мети».

Практичне досягнення цієї головної мети пов'язане з вирішенням двох основних проблем: запобігання погіршенню стану природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Кожна з них, у свою чергу, може бути деталізована — виділені підсистеми, що відповідають окремим напрямкам природоохоронної політики.

До вирішення першої проблеми належить охорона таких найважливіших підсистем навколишнього середовища як атмосфера, гідросфера, біосфера і, зокрема, природні та культурні ландшафти. Виокремлення останніх зумовлене неможливістю здійснення природоохоронних заходів відірвано від конкретної території (ландшафту) стосовно одно­рідної ділянки географічної оболонки, де всі підсистеми навколишнього середовища взаємозв'язані. Розрізнюють природні та антропогенні ландшафти. Природні ландшафти формуються тільки під впливом натуральних чинників, що не зазнали впливу людської діяльності. Вони відрізняються тим, що стійкість їх структури визначається процесами самоорганізації ландшафтів. Відповідно до цього найбільш поширеними формами охорони природних ландшафтів є заповідники, заказники, національні парки і пам'ятники природи. Культурні ландшафти — результат змін, що здійснюються людиною в процесі свідомої господарської діяльності. Вони постійно підтримуються людиною в потріб­ному для неї стані. Культурний ландшафт зберігає здатність відтворення здорового середовища проживання — чистого повітря, води, тиші, ес­тетичних якостей і т. д.

До вирішення другої проблеми (мети) належить раціональне використання окремих видів природних ресурсів, у тому числі: грунту, лісів, мінеральних і водних ресурсів, рибних багатств, флори і фауни. Причому, вирішення одного з цих завдань може сприяти вирішенню інших. Наприклад, такий напрямок раціонального природокористування, як скорочення водоспоживання промисловістю і втрат води у зрошувальних системах, сприятиме поліпшенню використання рибних багатств. Цей же захід, якщо він скорочує потреби в будівництві нових гідровузлів, дозволить уникнути втрат сільськогосподарських угідь і лісів при затоплюванні і т. п. Підставою для виокремлення цих підсистем є те, що методи, які використаються для охорони кожної з них, суттєво різняться в науковому, технологічному та організаційному відношеннях.

У теорії управління виокремлюються три мети залежно від наявності інформації про способи їх досягнення: 1) функціональна мета; 2) мета-аналог; 3) мета розвитку.

Функціональною називають мету, спосіб досягнення якої завчасно відомий системі або людині (наприклад — результати виробничих операцій, що регулярно повторюються). Під метою-аналогом розуміється теоретично обгрунтований і спрогнозований ідеал або результат, який був уже досягнутий якоюсь іншою системою, а також даною системою, але в інших умовах. До такої мети належать, як правило, різні нововведення, які до цього пройшли стадії експериментальної перевірки або були впроваджені на інших підприємствах. Нарешті, метою розвитку є мета, що раніше ніколи і ніким не досягалась. Така мета, як правило, пов'язана зі зміною фазового простору системи, а по суті — з утворенням нових систем.

Таке орієнтування природоохоронної політики відноситься до всієї гами можливої мети діяльності. Тому її мало декларувати. Потрібен

спеціальний механізм (механізм цшепокладання), що характеризує спосіб досягнення цієї мети. Йдеться про взаємопов'язані установки екологічної політики стосовно:

складу завдань (задач, принципів і пріоритетів), які підлягають вирішенню і дають відповідь на питання: «що робити?»;

природоохоронного потенціалу (кадри, фінансові, технічні, інформаційні ресурси), що допомагає з'ясувати: «кому це вигідно?»;

вибору ефективних шляхів використання цього потенціалу в процесі здійснення природоохоронної політики, вибору ефективних стратегій екологічної політики для вирішення питань: „як і в ім 'я чого?”.

Лекція 2: Базис екологічної політики, Засоби реалізації екологічної політики, Основні напрямки екологічної політики, Критерії ефективності екологічної політики

Дата добавления: 2014-01-04