Предмет та наукові основи реформ та моделей державного регулювання

1.1. Сутність, зміст, основні категорії, поняття, методологія та принципи системи державного регулювання.

1.2.Форми держави в сучасній економіці.

1.3.Методи державного регулювання, їх класифікація.

1.4. Поняття моделей державного регулювання та їх класифікація.

1. Дослідження спільностей і розбіжностей між правовим і моральним регулюванням дає змогу знайти оптимальні та ефективні напрямки реалізації соціального регулювання шляхом зняття конфліктів та суперечностей між нормами моралі та права, дозволяє певним чином доповнити та скоригувати їх вимоги, приписи та принципи.

Спільність правового та морального регулювання проявляється перш за все в тому, що вони є формами суспільної свідомості і основними, детермінованими умовами суспільного буття системами соціальної регуляції:

ä і право, і мораль являють собою різновиди соціального регулювання, соціальних норм, котрі створюють в сукупності цілісну систему нормативного регулювання та мають певні загальні риси, оскільки мають єдину нормативну основу;

ä ціллю та завданням і правового, і морального регулювання є впорядкування та вдосконалення системи суспільних відносин, розвиток та збагачення особистості, захист невід’ємних прав та свобод людини, її честі та гідності, ствердження ідеалів гуманізму та справедливості (тобто того, що сприяє соціалізації людського співіснування);

ä об’єктом регулювання у права та у моралі (в різних обсягах) є суспільні відносини, і досить часто виникає необхідність підкріпляти дію права моральним впливом (коли людина має справу з нормами, вона може дотримуватись їх не за страх, а за совість);

ä як нормативні явища, вони визначають кордони можливої та дозволеної поведінки суб’єктів соціуму;

ä і мораль, і право є системами, що включають свідомість, відносини та діяльність соціальних суб’єктів;

ä в філософському розумінні і право, і мораль обумовлюються, політико-економічними, культурними та іншими детермінуючими факторами й тому вони є соціально однотипними в певному суспільстві, в певній формації, і постають у якості цивілізаційних показників розвитку соціуму. [6;358]; [38;165]

Одночасно з об’єднуючими рисами норми правового та норми морального регулювання мають суттєві відмінності в формах буття; вимогах до особистості і соціуму; санкціях за порушення моральних та правових приписів:

ã правові норми виникають тоді, коли формується держава, а моральні існують в будь-якому суспільстві;

ã норми права встановлюються або санкціонуються державою в офіційних актах та гарантуються її примусовою силою, а норми морального впливу формуються іншими соціальними суб’єктами, забезпечуються звичаями, внутрішнім переконанням осіб, суспільним тиском;

ã правові норми формулюють правила поведінки шляхом встановлення прав та обов’язків, мають чіткі межі дії, обов’язковості, а моральні мають вираз не тільки через права та обов’язки, але й загальні цілі, лозунги, проголошення і не мають точно окреслених меж застосування;

ã норми права є формалізованими (публічно зафіксованими, з чіткою формою зовнішнього виразу і формальним визначенням змісту) в той час як у моральних норм відсутня формальна визначеність;

ã правові норми в державі створюють внутрішньо узгоджену цілісність і існують як єдина система норм в суспільстві, а моральні норми існують у вигляді декількох відносно самостійних систем нормативного регулювання.[74;215]; [111;352 - 410]

Мораль – важливий соціальний інститут, сукупність історично складених та еволюціонуючих життєвих принципів, поглядів, оцінок, переконань та заснованих на них норм поведінки, котрі визначають та регулюють взаємовідносини індивідів, стосунки з суспільством, державою, оточуючою дійсністю. Це все - галузь цінностей, котрі визнаються окремими індивідами, їх колективними об’єднаннями, соціальними спільнотами.

Розміри та зміст галузі морального регулювання змінюються з часом, вони різноманітні у різних народів та груп населення. Норми моралі складаються спонтанно, стихійно, на відміну від норм права, котрі є результатом інституціалізованої діяльності держави.

Держава створює або санкціонує правові норми, і тільки державою (або з її згоди - певними суспільними організаціями) вони змінюються, доповнюються або скасовуються. Тому позитивне право постає державним регулятором суспільних відносин. Звичайно, процес правотворчості включає в себе не тільки державне волевиявлення, а й народні звичаї, традиції, моральні приписи, юридичну практику, прецеденти, але, в кінцевому рахунку, правові норми постають перед суспільством, як формалізовані норми держави (офіційного представника суспільства).

Моральні норми створюються не державою, вони взагалі не є продуктом цілеспрямованої діяльності, а виникають та розвиваються в процесі практичної діяльності людей. Для існування та дії моральної норми не потрібно згоди влади, достатньо, щоб вона була визнана безпосередніми учасниками соціальної взаємодії – групами осіб, спільнотами, окремими індивідами, тими, хто буде нею керуватися. Якщо норми права є результатом самоорганізації та організації регулятивної системи, то норми моралі – це результат самоорганізації соціуму.

Одночасно і держава здійснює вплив на становлення моралі через право (закріплюючи в нормативних актах приписи моралі); політику (політичні погляди, політичну свідомість, культуру, норми та принципи); ідеологію; економіку; засоби масової інформації, через всю систему соціальних відносин, хоча прямо моральні норми не встановлює. [72;219]

В будь-якій державі діє тільки одне, нею ж створене право, в той же час моральні норми детермінуються в залежності від класового, національного, професійного та іншого розподілу суспільства. Норми моралі мають динамічний, мінливий зміст. Зло та добро, добре та погане, інші моральні категорії конкретизуються в залежності від умов життя, духовних та матеріальних потреб певних соціальних груп, професій, спільнот, що перебувають на відповідних етапах свого розвитку.

Ще одна відмінність між правом та мораллю полягає в методах та засобах забезпечення їх приписів. Правові норми створюються, забезпечуються, охороняються та захищаються примусовою силою держави, котра за допомогою спеціально створеного апарату слідкує за дотриманням правових норм та карає тих, хто їх порушує.

Норми права є владними вимогами, юридичними приписами, котрі стосуються всіх членів суспільства та мають загальнообов’язковий, незаперечливий характер. В юридичному розумінні, в праві об’єктивно закладений примусовий момент, без якого воно б не було ефективним регулятором життєдіяльності людей, атрибутом влади. Погроза санкцій виникає лише при порушенні правових приписів.

Норми моралі, навпаки, спираються не на силу державного апарату, а на силу суспільної думки, суспільних поглядів. Члени суспільства усвідомлюють свою діяльність і можуть оцінювати діяльність інших з точки зору категорій справедливого і несправедливого, доброго і злого, гідного й негідного, в тому числі і у правовій сфері.

Саме суспільство, його члени вирішують питання про форми реагування на осіб, котрі не дотримуються моральних приписів. При цьому вплив моралі може бути не менш дієвим, ніж правовий вплив, а іноді й більш ефективним. Порушення норм моралі не тягне за собою втручання державних органів. Моральне засудження та негативне сприйняття певної поведінки та вчинків особистості з боку суспільства може бути важчим, ніж відбування покарання.

Правове та моральне регулювання розрізняються по формі вираження та закріплення. Правові норми фіксуються в спеціальних нормативно-юридичних актах держави (законах, указах, постановах), згруповуються по галузях, систематизуються у відповідні кодекси, статути, складають ієрархічно структуроване, розгалужене законодавство. Моральні норми не мають чітких форм вираження, не враховуються та не обробляються, а існують в свідомості учасників суспільного життя, але з часом (і до цього потрібно прагнути) можуть закріплюватися в нормативно-правових актах держави.

Норми, приписи, вимоги та принципи моралі, що виникають під впливом певних соціальних умов в різних прошарках та групах суспільства, розповсюджуються з часом на більш широке коло суб’єктів, стають усталеними правилами та мотивами поведінки. При цьому неможливо точно вказати час та місце виникнення норм моралі, визначити термін їх дії.

Хоча певні моральні правила органічно вписуються в юридичні закони та інші правові акти, але не відміну від права – логічної, структурованої системи, мораль – це відносно вільне, динамічне, несистематизоване створення.

Одночасно в соціальному житті існує певна усталена сукупність основоположних норм моралі (загальнолюдських цінностей), котрі походять з людської свідомості і спрямовуються на неї, оцінюють кожну конкретну дію, факт чи обставину, закріплюються колективним досвідом в багатьох соціальних системах та забезпечуються багатовіковим авторитетом моральних засад в житті суспільства.

Відмінність правового та морального регулювання спостерігається також в характері та засобах впливу на свідомість і поведінку індивідів, в відповідальності за порушення правових і моральних приписів.

Право регулює стосунки між суб’єктами з точки зору їх юридичних прав та обов’язків, правомірності та неправомірності, законності та незаконності вчинків. Мораль оцінює вчинене з позицій добра та зла, чесності та нечесності, гідності та негідності. У права та моралі різні оціночні категорії, соціальні виміри.

Протиправні дії тягнуть за собою законодавчо визначену реакцію з боку держави - юридичну відповідальність. Суб’єкт карається від імені держави, тому до юридичної відповідальності притягаються в чіткій процесуальній формі. Відповідальність за порушення норм моралі не має чітко визначеної процедури. Покарання виражається в моральному осудженні, до порушника застосовують міри суспільного впливу. Це відповідальність не перед державою, а перед суспільством та його членами.

За рівнем вимог до поведінки особистості норми моралі стоять вище, ніж правові норми. Мораль в багатьох випадках вимагає від людини значно більше, ніж юридичний закон (хоча закон передбачає за певні протиправні дії суворі санкції). Мораль заперечує будь-яким проявам антисуспільної поведінки, а право карає найбільш важкі форми прояву такої поведінки. Мораль більш вибагливо вимагає дотримання не тільки законів, але й боргу, внутрішніх спонукань, врахування думок оточуючих. Право не може примусити людину бути завжди чесною, порядною, справедливою, а мораль закликає до цього.

Межі дії моралі значно ширші, ніж галузь дії права. Право врегульовує найбільш важливі системи суспільного життя (відносини власності, політичної влади, трудові та господарські відносини, процеси управління, вчинення правосуддя…) не втручаючись в певні сторони людських відносин (дружба, кохання, мода, особисті переконання…), в котрих діє мораль. Моральним оцінкам, на відміну від правових, підлягають усі види та форми діяльності та стосунків між людьми.

Але слід враховувати, що галузі дії права та моралі не збігаються лише частково, оскільки широке коло суспільних відносин складає предмет регулювання як права, так і моралі. Все, що врегульовується правом підпадає у галузь морального регулювання, однак не все, що врегульовується мораллю, може бути врегульовано правовими нормами.

В філософському розумінні мораль постає однією з форм суспільної свідомості (поряд з наукою, політикою, мистецтвом, ідеологією), тоді як юридичне розуміння права (право як сукупність нормативних актів держави, законів) не розглядається в такій якості. Формою суспільної свідомості в такому аспекті постає не право, а сукупність суспільних поглядів на право – правосвідомість - система правових ідей, поглядів, почуттів, емоцій, оцінок, установок, що відображають ставлення членів суспільства до діючого права, суб’єктивних прав, свобод і обов’язків, а також до бажаного права.

Межі, котрі поєднують або роз’єднують правові та моральні норми, не є статичними, вони рухомі, мінливі та, в залежності від соціальних умов, від змін, які відбуваються в суспільстві, вони зміщуються в той чи інший бік. Навіть в межах одного суспільства, але на різних етапах його розвитку співвідношення між правовими та моральними приписами змінюється. Соціальні явища, які в певні часи врегульовувались правом, в інші часи можуть бути об’єктом лише морального впливу.

Правові та моральні норми складають єдине нормативне поле, взаємно підтримуються при упорядкуванні суспільних відносин, при формуванні у громадян необхідної моральної та юридичної культури, правосвідомості. Їх вимоги збігаються в багатьох випадках (засудження мораллю протиправних вчинків і, навпаки, схвалення суспільною думкою дій, котрі заохочуються правовими нормами). Ще Гегель зазначав, що: «Мораль вимагає, щоб поперед усього було дотримане право і лише після того, як воно вичерпується, вступають в дію моральні визначення.» (Гегель. «Работы разных лет», т.2, С. 128 // М., 1973)

В багатьох статтях нині діючої Конституції України, Декларації прав та свобод людини, інших нормативних актах оцінки й вимоги права та моралі поєднуються. Спостерігається пряма тотожність їх приписів. Правові норми повинні слугувати провідниками моралі, закріпляти та захищати моральні устої суспільства. Ефективність державно-правового регулювання залежить в багатьох випадках і від того наскільки адекватно його норми та приписи відображають моральні вимоги. В свою чергу, дія моралі, як і інших соціальних регуляторів, багато в чому залежить від чіткості функціонування юридичної системи держави.

Слід зазначити, що правові та моральні регулятори суспільного життя хоча й складають єдине нормативне поле та щільно взаємодіють між собою, в певних соціальних умовах (в процесі їх впливу на суспільні відносини) можуть конфліктувати. Поміж ними досить часто виникають гострі протиріччя, колізії, розходження.

Моральні і правові вимоги можуть навіть протистояти. Такі протиріччя обумовлюються дією закону «Єдність та боротьба протилежностей». Але соціальним суб’єктам, і насамперед представникам органів всіх гілок влади та посадовим особам, слід прагнути до зняття суперечностей та розбіжностей між вимогами моралі та правовими приписами позитивного права.

Оптимальне суміщення морального та юридичного завжди було важкою проблемою всіх правових систем. Досягнення тут ідеальної гармонії, як показує історичний досвід, неможливе. Суперечності між правовими та моральними приписами зберігаються, з розвитком суспільства виникають нові, хоча їх можна в певній мірі зменшити, ослабити, але не можна зняти повністю. Окремі з них можуть усуватися вольовим порядком, інші не допускаються владою, але як об’єктивні явища вони залишаються.

Вершин моральності не вдавалося досягнути жодному суспільству, і право ніколи не втілювало в собі всю повноту моральних імперативів. Тому й виникають «непорозуміння» між цими впливовими суспільними регуляторами. Право, як формальна свобода, повинно забезпечувати рівну свободу задоволення інтересів, але воно не спонукає суб’єктів правового спілкування враховувати інтереси інших осіб. Формально рівні, вільні індивіди можуть бути різними по заможності і багатший, у відповідності до правових приписів, на відміну від приписів моралі, зовсім не зобов’язаний допомагати біднішому.

Причини суперечностей між правовими та моральними нормами укорінюються в їх специфіці, в різниці засобів та методів регуляції, в різниці підходів, критеріїв оцінки поведінки суб’єктів. Має значення також і неадекватність відображення ними реальних суспільних процесів, інтересів різних соціальних прошарків, груп, класів.

Розходження між правом та мораллю викликається також складністю й суперечністю самого життя, нескінченною різноманітністю виникаючих в ньому ситуацій, появою нових тенденцій в суспільному розвитку, неоднаковим рівнем моральної та правової свідомості людей, мінливістю соціальних умов і т. і.

Право по своїй природі більш консервативне, статичне, воно має тенденцію «відставання» від течії життя, що об’єктивно обумовлює необхідність змін формалізованого права, до того ж в ньому досить часто міститься багато колізій. Навіть саме досконале законодавство має прогалини і недоліки. Мораль є більш рухливою, динамічною, активною і більш «еластично» реагує на зміни, котрі відбуваються в суспільному житті.

Ці два явища розвиваються нерівномірно: у моралі переважають елементи гнучкості, стихійності, а у права превалюють елементи усталеності та упорядкованості. Звідси й походить різниця між правовим та моральним регулюванням. Не будучи «антиподами», право і мораль по різному оцінюють одні й ті ж самі факти, постійно знаходяться в єдності і боротьбі, взаємообумовлюючи один одне, збагачуючи одне одного власним досвідом, змістом вимог, приписів та принципів.

Зазначаючи тісний взаємозв’язок права і моралі, треба враховувати, що норми морального регулювання зорієнтовані на такі категорії, як добро, честь, совість, гідність, справедливість та інші які є критеріями оцінки поведінки людей у всіх її проявах, у тому числі і в правовій сфері. Правове регулювання грунтується на принципах, які перегукуються з вимогами норм моралі: законність, справедливість, рівність.

Правопорядок в суспільстві тим міцніший, чим більше він відповідає моральним поглядам членів суспільства. А один із найважливіших принципів моралі - принцип справедливості - водночас є принципом правового регулювання. Як законність, виходячи за рамки правової системи, стає за певних умов принципом діяльності суб’єктів політичної системи, так і принцип справедливості поширюється далеко за межі моральних стосунків і є одним з найважливіших принципів державного управління, правоутворення, правореалізації, правоохорони і взагалі механізму правового регулювання.

Саме з вимог принципу справедливості випливають не тільки рівні права членів суспільства, а й рівні їх обов’язки, рівна відповідальність перед законом осіб, які порушили закон. Принцип справедливості означає й те, що всі конфлікти, які виникають в суспільстві мають вирішуватися з однієї і тієї самої позиції - законності.

2. В системі соціального регулювання особливе місце займає державно-правове регулювання, яке відіграє велику роль в упорядкуванні та організації поведінки членів суспільства. В якості соціального феномену цивілізації, елементу культури, міри свободи, рівності та справедливості право у великій мірі характеризується як ціль по відношенню до суспільства. Одночасно право можна розглядати і як засіб для вирішення практично вагомих завдань суспільства, для задоволення інтересів та прагнень людей.

Державно-правове регулювання відображає буття права на різних рівнях: стосовно окремої особистості, соціальних груп та суспільства взагалі.

Державно-правове регулювання охоплює:

По-перше, специфічну діяльність держави (її нормотворчих органів), пов’язану з виробленням юридичних засобів забезпечення їх дієвості. Змістом державно-правового регулювання в цьому аспекті є багатоманітна діяльність правотворчих органів держави, яка пов’язується з вибором типу, методів, засобів юридичної регламентації поведінки та діяльності суб’єктів правового впливу; визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання (йдеться про формування юридичного інструментарію, котрий об’єктивно потрібен в певних соціально-економічних та політичних умовах для забезпечення нормального функціонування громадянського суспільства, його інститутів, належної організації життєдіяльності людей).

По-друге, державно-правове регулювання означає діяльність учасників суспільних відносин, спрямовану на пошук та притягнення засобів юридичного регулювання, для узгодження власної поведінки з правом, правовими принципами, цілями та призначенням. Мова йде про здійснення регулювання безпосередніми адресатами права (суб’єктами правовідносин) – про правову саморегуляцію.

Сфера та межі державно-правового регулювання вказують на ту галузь соціального простору, в якій формалізоване право здатне впливати на суспільне життя, спрямовувати людську діяльність. Правильне визначення сфери і меж державно-правового регулювання потрібно для того, щоб запобігати втручанню юридичних інструментів в галузі взаємодії людей, які потребують інших засобів соціальної регуляції.

Сфера державно-правового регулювання являє собою галузь потенційних правових відносин. Вона може не збігатися із сферою дії закону, оскільки не залежить від його суб’єктивних приписів. Але якщо звести право лише до норм закону (право у вузькому розумінні), то тоді сфера державно-правового регулювання обмежується виключно законодавчими приписами.

Межі державно-правового регулювання відокремлюють галузь правового від неправового, охоплюють простір розповсюдження права, граничність його впливу на свідомість й діяльність людини, на суспільну свідомість. Вони обумовлені неюридичними факторами, укорінюються в природі людської діяльності, визначені рівнем загальної культури та цивілізованості суспільства, детерміновані існуючою системою соціальних відносин, економічними, історичними, релігійними, національними й іншими обставинами.

Предмет державно-правового регулювання дає відповідь на питання: що регулюється правом? До предмету державно-правового регулювання належать різновиди суспільних відносин, котрі об’єктивно можуть бути врегульовані за допомогою правових норм та в певних умовах потребують юридичного впливу. Об’єктом державно-правового впливу можуть бути відносини соціальних суб’єктів, які є типовими для даних умов, мають масовий (потенційний чи реальний) прояв, підлягають державно-правовому контролю – тобто відносини, котрі мають формалізований характер.

Державно-правове регулювання розповсюджується на широкі галузі людської життєдіяльності, хоча його результативність стосовно різних сфер суспільного життя, різноманітних видів діяльності індивідів та їх груп не може бути однаковою.

Державно-правовому регулюванню підлягають відносини, котрі складаються в сферах виробництва, розподілу та використання матеріальних благ, в галузі державної влади та державного управління (в тому числі й галузь взаємовідносин особистості та держави, соціального захисту окремого індивіда та спільноти людей в цілому від свавілля та насильства).

Суспільні відносини є узагальненим об’єктом регулятивного впливу права. Безпосереднім предметом державно-правового регулювання постають різноманітні дії, діяльність учасників суспільних відносин. Тому зміст державно-правового регулювання, який залежить від стану взаємодіючих в суспільних відносинах сторін та об’єктів, в значній мірі визначає специфіку права.

Метод державно-правового регулювання – це сукупність юридичних засобів, за допомогою яких відбувається процес регуляції суспільних відносин. Правові засоби – це всі ті юридичні інструменти, за допомогою яких задовольняються законні інтереси, матеріальні та духовні потреби суб’єктів правового впливу, забезпечується досягнення поставлених цілей. Такі цілі можуть бути найрізноманітнішими, але в кінцевому рахунку вони спрямовуються на гармонізацію та досягнення справедливої упорядкованості суспільних відносин.

Правові засоби мають наступні ознаки:

1) вони виражають собою юридичні засоби забезпечення матеріальних та духовних інтересів суб’єктів права;

2) сполучаючись певним чином, вони постають головними працюючими частинами державно-правового регулювання;

3) правові засоби мають юридичну силу та підтримуються примусовим впливом спеціально уповноважених органів держави.

Своєю дією правові засоби втілюють в собі регулятивну силу права, розкривають потенціал права в регулюванні суспільних відносин, в задоволенні правомірних інтересів індивідуальних та колективних суб’єктів. Саме правові засоби надають праву соціальної цінності.

По характеру впливу на учасників суспільних відносин розрізняють три основні групи засобів державно-правового регулювання.

Мотивування - різновид соціального та державно-правового регулювання, при якому вплив правових норм спрямовується на суспільну або індивідуальну свідомість, на суспільну або особисту психологію (почуття, звички, емоції).

Вплив, в такому аспекті, являє собою переконання в корисності, вигідності певної поведінки, організації та характеру соціальних зв’язків, розподіленні й виконанні певних соціальних ролей. Насильство та примус при застосуванні цього засобу відсутні, діє сила авторитету, а не авторитет сили.

Спонукання – метод державно-правового регулювання, при якому нормативний вплив грунтується на певному стимулюванні, коли встановлюється матеріальна або інша вигода, котра визначає соціально-необхідну, жадану чи очікувану поведінку (наприклад, встановлення розмірів заробітної платні, премій, надбавок за виконану працю, або штрафів, позбавлення винагороди за певні протиправні вчинки в трудових правовідносинах).

Вплив в цьому аспекті відбувається завдяки різним формам заохочень за відповідну поведінку, або внаслідок позбавлення відповідних майнових благ, привілей, вигідних умов життєдіяльності.

Примус – засіб державно-правового впливу, при якому необхідна, жадана або очікувана поведінка суб’єктів державно-правового регулювання досягається, забезпечується можливістю застосування насильства, заподіяння особам, які відхиляються від встановлених правил поведінки, фізичних або психічних страждань. Певний стан суспільних відносин при застосуванні цього засобу регулятивного впливу досягається можливістю державного або суспільного примусу.

Під час державно-правового регулювання застосовують також і специфічні, притаманні тільки правовому регулюванню засоби впливу:

- позитивне зобов’язання – покладення на осіб (суб’єктів правовідносин) обов’язків активної поведінки;

- дозвіл – надання особам права на власні активні дії;

- заборона – покладення на осіб обов’язків утримуватись від вчинення певних дій, заборонених нормами діючого законодавства.

Іноді до правових засобів впливу відносять заохочення та рекомендації, як своєрідні стимули до належної правової поведінки.

Сполучення основних засобів створює такі методи правового регулювання, як директивний (імперативний) та автономний (диспозитивний).

· Імперативний (директивний), або владно-спонукальний метод державно-правового регулювання є суворо обов’язковим, він не припускає відхилень від вимог юридичного встановлення. В якості основного юридичного засобу при застосуванні цього методу використовується владний припис. Директивний метод є найчастіше притаманним для адміністративних та кримінальних правовідносин, хоча може використовуватися й конституційним правом і зустрічається в інших видах правовідносин.

· Диспозитивний метод державно-правового регулювання засновується на врахуванні ініціативи, самостійності в обранні тієї або іншої поведінки учасниками регулятивних відносин. При застосуванні цього методу припускається можливість сторін врегульовувати власні дії по своєму розумінню. Законом визначаються лише межі такої самостійності, або встановлюються певні процедури. Цей метод можна визнати характерним для цивільних та сімейних правовідносин.

В основу диспозитивного методу покладається вільний (непідпорядкований) стан учасників правовідносин та угода, як виток виникнення цих правовідносин. Якщо імперативний метод «спонукає» учасників відносин вступати в юридичний зв’язок, то диспозитивний метод пов’язаний із тим, що фактичні дії окремих індивідів і їх організацій, та складені на цьому грунті правовідносини мають пріоритет над юридичним встановленням.

Крім раніше зазначених, виокремлюють ще два методи державно-правового регулювання:

1) централізоване регулювання (метод субординації), при якому регулювання «зверху донизу» здійснюється на владно-імперативних засадах;

2) децентралізоване регулювання (метод координації), на процесуальну дію якого впливають учасники регулятивних правовідносин шляхом укладання договорів, односторонніх правомірних юридичних дій.

При обранні певного методу механізму державно-правового регулювання традиційно враховують чергу та співвідношення відповідних факторів: порядок встановлення і гарантованості прав та юридичних обов’язків; ступінь визначеності наданих прав та «автономності» дій їх суб’єктів; характер взаємного становища сторін, а також шляхи, засоби та способи забезпечення суб’єктивних прав.

В залежності від того, які методи переважають в державно-правовому регулюванні (як співвідносяться заборони та дозволи), розрізняють три основних типи регулювання:

- перший тип – загальнодозвільний – регулювання в цьому випадку має основою загальний дозвіл та будується за принципом «дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом»;

- другий тип – заборонний – регулювання грунтується на загальній забороні та будується по принципу «заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом»;

- третій тип – зобов’язальний, являє собою суміш двох перших типів регулювання, він грунтується на покладенні на суб’єктів правовідносин юридично обгрунтованих обов’язків вчинити певні дії.

На переважання в суспільстві загальнодозвільного, зобов’язального або заборонного державно-правового регулювання впливають різноманітні фактори – історичні тенденції, рівень культури, характер правової системи, особливості регулювання певних видів відносин.

При централізованому регулюванні переважають заборонний та зобов’язальний тип, а при децентралізованому – дозвільний, хоча при регулюванні можуть використовуватися різні комбінації цих типів.

Державно-правовим регулюванням застосовуються або всі методи (відбувається їх переплітання), або їх різноманітні комбінації та сполучення, також може відбуватися й уособлене використання окремих методів.

В залежності від галузевої приналежності правові засоби можуть бути конституційними, цивільними, адміністративними, кримінальними і т.п.; в залежності від функціональної ролі вони поділяються на регулятивні та охоронні; в залежності від інформаційно-психологічної спрямованості (чиїм інтересам віддається перевага) – стимулюючими (заохочення, пільги, дозволи) та обмежувальними (покарання, заборони, обов’язки). Розрізняють також матеріальні, матеріально-процесуальні та процесуальні правові засоби.

Право здатне впливати на суспільні відносини різними шляхами. Юридичний та неюридичний вплив права розмежовується за допомогою понять «державно-правове регулювання» та «правовий вплив».

Якщо державно-правове регулювання традиційно визначають як здійснюваний всією системою юридичних засобів вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, то правовий вплив, який береться в його єдності та багатоманітності охоплює весь процес впливу права на суспільне життя, індивідуальну та суспільну свідомість і поведінку людей.

Державно-правове регулювання та правовий вплив мають відмінності. Державно-правове регулювання, як спеціально-юридичний вплив, в будь-якому випадку пов’язане із встановленням конкретних прав та обов’язків суб’єктів, з прямими приписами про належне та можливе, а правовий вплив не завжди пов’язується із цими факторами.

Предмет правового впливу дещо ширший ніж предмет державно-правового регулювання, оскільки він охоплює всі канали впливу права, в тому числі юридичний (у власному розумінні цього слова), права та обов’язки суб’єктів правовідносин. До предмету правового впливу відносять також й певні різновиди економічних, політичних, етичних та соціальних відносин, котрі правом не врегульовуються, але на які воно певним чином розповсюджує свій вплив. Маємо на увазі неюридичну дію права (виховну, інформаційно-психологічну, соціальну…).

Інформаційно-психологічний (мотиваційний, імпульсивний) аспект процесу правового впливу характеризується дією нормативної (прескриптивної) правової інформації на мотиви, які визначають певний вид поведінки суб’єктів.

В цьому аспекті можна виділити впливовість таких головних різновидів юридичних засобів, як стимули, заохочення (спонукальні фактори) та правові обмеження (стримуючі фактори), котрі синтезують в собі інформаційні та психологічні закономірності, що втілюються в цьому процесі.

Інформаційний аспект поєднується з психологічним тому, що право, як знакова система здатне регулювати поведінку індивідів тільки тоді, коли адресована інформація сприймається свідомістю особистості та трансформується в мотив її діяльності. Призначення правових засобів, в даному випадку, і полягає в інформуванні суб’єктів про можливості обрання варіантів поведінки в межах права, у впливі на їх інтереси в певному напрямку, у схиленні до певних вчинків.

Виховний (педагогічний, цінносно-орієнтаційний) аспект полягає в загальноідеологічному впливі всієї правової дійсності на внутрішній світ соціальних суб’єктів, на формування в свідомості людей ціннісних уявлень, на правове виховання особистості.

Вплив права в цьому аспекті міститься в закріпленні та розвитку певних схильностей та рис людського характеру, в послабленні та знищенні інших, у вихованні психіки індивідів відповідно до змісту та характеру приписів діючих правових норм.

Соціальний аспект являє собою взаємозв’язок правових та інших соціальних (культурних, моральних, ідеологічних, політичних, економічних) факторів, котрі приймають участь в життєдіяльності права на всіх етапах його функціонування. Ці фактори в сукупності створюють соціальне середовище дії права: доведення правових норм та приписів до загальної свідомості; спрямування поведінки суб’єктів шляхом закріплення в правових актах соціально-корисних цілей; формування за допомогою права соціально-корисних зразків поведінки; соціально-правовий контроль. Всі вказані форми впливу права на суспільні відносини щільно взаємопов’язані і взаємодіють.

Аналогічний стан в сукупному правовому впливові займає державно-правове регулювання, як спеціально-юридична форма правового впливу. Тому не слід як і повністю ототожнювати, так і зовсім розрізняти поняття «правового впливу» та «державно-правового регулювання», оскільки вони є різними площинами загальної дії права.

3. Державно-правове регулювання, як інструмент соціального управління, покликане впорядковувати суспільні відносини, забезпечуючи реалізацію позитивних інтересів суб’єктів суспільних відносин. Це триваючий в часі та просторі процес, котрий має певні етапи та особливості. Механізм, за допомогою якого досягаються цілі права та держави щодо упорядкування суспільних відносин, має назву механізму державно-правового регулювання (далі - МПР).

МПР – це взята в єдності сукупність юридичних засобів та способів, котрі в процесі регулювання не лише взаємодіють між собою, а й певним чином підпорядковані. МПР являє собою систему взаємозв’язаних і розташованих у певному порядку державно-правових заходів, що складають цілісне утворення, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин. Єдність системи МПР виявляється у взаємозалежності її елементів, тому що із зміною одного з них міняються усі інші. [29;117]

МПР має декілька стадій, серед яких виокремлюють:

1) Стадію формування та загальної дії юридичних норм, яка передбачає єдність та взаємозв’язок права та держави при відносній самостійності того й іншого. МПР на цій стадії реалізується через сукупність і логічний зв’язок визначених соціальних елементів, процесів і закономірностей, через які суб’єкти державно-правового регулювання обіймають потреби, інтереси й цілі суспільства в регулюючих впливах, закріплюють їх у відповідних нормативних актах та практично втілюють їх у життя, спираючись на державну владу. [13;86]

Ця стадія МПР передбачає:

ã формулювання загального правила поведінки, котре спрямовується на задоволення певних законних інтересів соціальних суб’єктів, які знаходяться в сфері права та вимагають їх справедливого упорядкування;

ã визначення кола відповідних правовідносин, в межах яких задоволення інтересів буде правомірним та законним;

ã прогнозування перешкод і суперечностей цього процесу, а також можливі державно-правові засоби їх усунення або задоволення.

Ця стадія відображається в такому елементі МПР, як нормативно-правовий акт - документ виданий уповноваженим державним органом, котрий містить правові норми-приписи, що розраховуються на довготермінову дію і багаторазове застосування, а також норми-приписи про зміну або припинення дії відповідних норм.

Всім законодавчим актам притаманні особливі якості, котрі визначають їх юридичну силу та забезпечують місце в ієрархії нормативно-правових актів. В Україні основними видами нормативно-правових актів є: Конституція, закони, укази Президента, постанови Уряду, нормативні акти міністерств та відомств, державних комітетів, комітетів та інших органів виконавчої влади, а також нормативні акти республіки Крим.

Найвищу юридичну силу має Конституція - основний Закон держави в якому найшли закріплення основи конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, форма державного устрою, система законодавчої, виконавчої і судової влади, основи законодавчого регулювання і всієї нормотворчої діяльності.

Правовий статус громадянина визначається конституційними правами та обов’язками та заснованій на них правоздатністю особи (визнаної державою за певною особою здатністю бути учасником правового життя суспільства, поставати стороною в різних правовідносинах). Правову підставу для поведінки та діяльності громадян в різних галузях права складають конституційні встановлення та положення, а також відповідні юридичні приписи, котрі закріплюються в інших нормативно-правових актах держави. [5;27-34]

Закони в Україні приймаються Верховною Радою (Парламентом) і спрямовані на регулювання найбільш важливих суспільних відносин в галузі політики, економіки, культури, спорту. Ці нормативно-правові акти відзначаються чіткою структурованістю нормативного матеріалу, приймаються в особливому порядку, підлягають опублікуванню та розраховані на багаторазове застосування. Закони є обов’язковими для виконання усіма громадянами, посадовими особами, державними органами, суспільними організаціями.

Правотворча практика виокремлює декілька видів законодавчих актів:

ä кодекси - закони, в яких об’єднуються і систематизуються норми права, котрі регулюють певну групу стабільних суспільних відносин. Найчастіше кодекси стосуються визначених галузей матеріального або процесуального права (Цивільний, Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінальний процесуальний і т.п.). Розташування правових норм в кодексах, як правило, відображає специфіку даної галузі права.

ä Закони - типові нормативі акти, котрі містять норми, що стосуються регулювання певних видів суспільних відносин, а також варіанти можливих правових рішень тих або інших питань.

ä Укази і розпорядження Президента - нормативні акти, які видаються «на основі та на виконання Конституції і законів».V Вони є обов’язковими для виконання на всій території України. По суті, Президентові надається право встановлювати норми законодавчого рівня, що мають усувати прогалини в законодавстві.

ä Підзаконні нормативно-правові акти Уряду України, міністерств, державних комітетів, комітетів та інших органів виконавчої влади, котрі також видаються на основі та на виконання законів. Вони вміщують норми, що розвивають, конкретизують й доповнюють правові приписи законів, та є актами спеціальної компетенції. Зазвичай підзаконні акти розповсюджують свою дію тільки на підпорядковані об’єкти, хоча іноді можуть мати міжгалузевий і навіть загальний характер дії. Форма таких правових актів різна: накази, постанови, інструкції. Специфіка кожного виду підзаконних актів обумовлюється особливостями їх змісту і порядком прийняття.

2) Другою стадією МПР є етап виникнення правовідносин. Передумовами до їх виникнення постають конкретні життєві факти, дії, події, юридичне визнання яких в правових нормах надає їм якості юридично вагомих (факти, що мають певні наслідки для конкретної особи або організації). [6;137-139]

На цьому етапі визначаються спеціальні умови, при настанні яких починають діяти загальні «програми». Елементами МПР, котрі віддзеркалюють цю стадію є юридичні факти, які дозволяють перейти від загальних правил до більш детальних та оперативно-виконавчій акт застосування права.

Юридичні факти класифікуються по різним критеріям. В залежності від відношення до волевиявлення осіб виокремлюють події та дії. Події - це явища, котрі не залежать від волевиявлення людини: стихійні лиха, народження, досягнення певного віку, смерть... Подіям протистоять дії - вольова поведінка особи, котра може бути правомірною та неправомірною стосовно вимог нормативно-правових актів. В залежності від характеру правовідносин юридичні факти можуть вичерпуватися одиничними діями чи подіями або вимагають певної їх сукупності (фактичного складу).

В ряді випадків для виникнення правовідносин недостатньо волевиявлення учасників, а потребується втручання в механізм дії права спеціальних компетентних суб’єктів – правозастосовчих органів (посадових осіб), дії або рішення яких дозволяють конкретизувати загальну модель правовідношення, забезпечити виконання приписів правової норми та прийняти відповідний акт.

Головним елементом сукупності юридичних фактів, без якого не може бути реалізована конкретна норма права, є акт застосування права. Він завжди має вирішальний характер, оскільки він потрібний в «останній момент», коли в наявності є інші елементи фактичного складу. Акт застосування права скріплює ці елементи в єдиний юридичний склад та тягне за собою виникнення персональних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків сторін, надаючи можливість задоволення справедливих, законних та правомірних інтересів.

3)Третьою стадією МПР є стадія встановлення конкретного юридичного зв’язку між юридичним фактом і певним наслідком (з визначенням суб’єктів як уповноважених так і зобов’язаних), та реалізації прав та обов’язків (здійснення їх в фактичній поведінці, діяльності суб’єктів права).

На першому етапі цієї стадії МПР з’ясовується, яка з сторін, що пов’язана з певним юридичним фактом, має законний інтерес та відповідне суб’єктивне право, покликане його задовольняти, а яка зобов’язана або не перешкоджати цьому задоволенню (заборона), або здійснити відомі активні дії в інтересах уповноваженої особи (обов’язок).

Йдеться про такий елемент механізму державно-правового регулювання, як правовідношення, котре виникає на підставі відповідних норм права та конкретизує певне правило поведінки для його учасників – персоніфікованих уповноважених та зобов’язаних суб’єктів. Під об’єктом правовідношення розуміють матеріальні та духовні блага, отримання та використання яких складає інтерес уповноваженої сторони.

На етапі реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків державно-правове регулювання досягає своєї мети, коли правомірні інтереси суб’єктів задовольняються. Акти реалізації суб’єктивних прав та обов’язків – головні юридичні засоби, за допомогою яких нормативно визначені права та обов’язки втілюються в поведінці та діяльності конкретних суб’єктів. Вони втілюються в трьох формах: дотриманні, виконанні та використанні.

При дотриманні суб’єкт утримується від вчинення певних дій, заборонених нормами права. Він не реалізує при цьому власних інтересів, які відрізняються від інтересів інших суб’єктів.

При виконанні обов’язків особа повинна активними діями задовольняти інтереси контрсуб’єктів та суспільні інтереси в охороні та захисті і не ставити їм перешкод в будь-якій формі (невиконання, часткове невиконання обов’язків, задоволення власних інтересів, котре суперечить інтересам іншого суб’єкта).

При використанні суб’єкт отримує благо, цінність, задовольняє власні інтереси. При цьому він не повинен перешкоджати задоволенню інтересів інших осіб, а також суспільних інтересів в охороні та захисті, що складають основу правопорядку.

Виокремлюють ще одну – факультативну (охоронну) стадію МПР, яка вступає в дію тоді, коли безперешкодна форма реалізації права не вдається, а незадоволеному інтересу допомагає відповідна правозастосовча діяльність.

Виникнення правозастосування в цьому випадку пов’язується з обставинами негативного характеру (наявність правопорушення або реальна його небезпека). Охоронна стадія МПР виникає при утворенні конфліктної ситуація, коли звичайними засобами неможливо задовольнити інтерес уповноваженого суб’єкта. Ці порушення тягнуть за собою виникнення охоронних правовідносин. [4;93-124]

В таких умовах уповноважений суб’єкт має ще один засіб МПР – право на захист, за допомогою якого він або спеціальні органи порушують правозастосовчій процес. Суб’єктивне право на захист постає в якості можливості за допомогою юрисдикційних органів застосувати по відношенню до зобов’язаного суб’єкта міри державного примусу (санкції) з метою усунення перешкод в задоволенні законних прагнень та інтересів уповноваженого суб’єкта конкретних правовідносин.

Охоронне правовідношення побудоване по типу владного правовідношення, в якому юрисдикційний орган використовує владу для того, щоб створити необхідні умови для задоволення вимог справедливості, та забезпечення законності.

Стадіям МПР відповідають наступні елементи:

â норми права (матеріальні та процесуальні) – первинні елементи МПР, які встановлюються відповідними органами державної влади (в межах своєї компетенції) з метою чіткого визначення прав і обов’язків суб’єктів суспільно-правових відносин та моделюють і регламентують ці відносини;

â нормативно-правові (юридичні) акти – юридичні документи, котрі містять правові приписи, «організують» зміст правових норм, виражають їх зовні, забезпечують набуття ними чинності та визначають такі формальні ознаки права, як «формальна визначеність» та «загальнообов’язковість»;

â юридичні факти – конкретні життєві ситуації, випадки, дії, події, котрі породжують, змінюють чи припиняють юридичні права та обов’язки персоніфікованих суб’єктів, визначають необхідність реалізації правових норм шляхом виникнення та реалізації певних правовідносин;

â правовідносини – реальна поведінка суб’єктів правового впливу, що засновується на правових приписах (чи суперечить) їм та конкретизує взаємні юридичні права і кореспондуючі їм обов’язки персоніфікованих суб’єктів;

â акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які поширюють дії правових норм на конкретні життєві ситуації та здійснюються шляхом використання, виконання, дотримання чи застосування правового припису;

â акти тлумачення правових приписів – з’ясування чи роз’яснення змісту правового припису з метою визначення відповідності змісту правової норми тому, що закладено у статті нормативно-правового акту, котрий пояснюється;

â правосвідомість – рівень ідеологічного та духовного забезпечення процесу державно-правового регулювання, що відображає ступінь засвоєння членами суспільства норм права, розуміння правових приписів, установок та мотивів поведінки персоніфікованих суб’єктів;

â законність – рівень реального здійснення всіма суб’єктами державно-правового регулювання правових приписів.

Оскільки правові засоби регулювання суспільних відносин піддаються суттєвому впливу соціальних факторів, відповідно виділяють соціальний механізм дії права – тобто всю систему соціальних та інших факторів, які впливають на переведення вимог правових принципів та норм в правову поведінку суб’єктів права. Основними етапами соціального механізму дії права є: доведення правових принципів і норм до загального відома; спрямування правової поведінки шляхом формулювання в правових актах соціально-корисних цілей; формування за допомогою правових приписів соціально-корисної, правомірної поведінки; соціально-правовий контроль (який здійснюють державні органи законодавчої чи виконавчої влади, спеціалізовані контрольні організації).

Крім соціальної обумовленості МПР, необхідно враховувати психологічний аспект механізму дії права, котрий характеризує процеси формування та функціонування потреб, інтересів та мотивації поведінки учасників суспільних відносин, які відбуваються під впливом правових приписів.

Для того, щоб державно-правове регулювання було ефективним (щоб існувала відповідність результатів державно-правового регулювання та цілей, які перед ним встановлюються) та в повній мірі сприяло побудові демократичної, правової, соціальної держави необхідно:

по-перше – будувати процес правотворчості таким чином, щоб в правових нормах найбільш повно віддзеркалювалися суспільні інтереси та закономірності в межах яких вони будуть діяти. Потрібно створювати за допомогою відповідних юридичних та інформаційно-психологічних засобів такий стан, коли дотримання приписів правових норм для суб’єктів державно-правового регулювання буде кориснішим, ніж їх порушення;

по-друге – слід удосконалювати правозастосування, акти якого, поєднуючись із нормативним регулюванням, сприятимуть процесам задоволення правомірних інтересів персоніфікованих суб’єктів, оскільки нормативне регулювання без індивідуального часто перетворюється у формалізм, а правозастосування без нормативного регулювання (загальних правил) – у свавілля;

по третє – слід підвищувати рівень правової культури суб’єктів права, зміцнювати законність та правопорядок, орієнтуючись на принципи справедливості, свободи та рівності в державно-правовому регулюванні.

4. Процес трансформації суспільно-економічної системи, який іде нині в усіх країнах колишнього соціалістичного табору, в тому числі і в Україні, ускладнений багатьма політичними, соціальними, економічними факторами. До того ж, на цей процес негативно впливає комплекс різних чинників, що утворювали попередню систему, який ще довго буде позначатися і виконувати гальмівну функцію в житті цих країн.

Формована десятиліттями модель участі в соціалістичному господарстві виховала у значної частини суспільства пасивну позицію, яку соціологи назвали “завченою безпорадністю” [195, 189]. Пасивна позиція, як правило, супроводжувалася величезними соціальними претензіями. Це явище породжене “надопікунчістю” держави і її надмірним втручанням в особисті справи громадян. Обрана аксіологія соціалізму формувала певну модель запросів і соціальних очікувань, закріплювала норми і стандарти, функціонуючі в сфері планового ринку, тобто вказувала межі буття споживачам і виробникам на ринку, який відзначався слабкістю і надмірною регламентацією. Учасник цього ринку навчився купувати те, що було, і “діставати” те, чого бракувало. Більшість людей звикли бути двоетичними: один етичний кодекс діяв удома, другий - на робочому місці, один - для своїх, другий - для чужих.

Принципи участі в житті соціалістичного суспільства, які прищеплю-вались більшій частині населення, раптом виявилися непридатними для нової дійсності, що принципово відрізняється не тільки від попередньої, але й від образу ідеального, “багатого” капіталізму, створеного в уяві.

В реальній, не голлівудській дійсності ми зіткнулися з безробіттям, убозтвом, непевністю в завтрашньому дні, соціальною нерівністю, беззахисністю та іншими наслідками вільного ринку. На зміну егалітаризму приходить разюча стратифікація суспільства; право на працю змінюється ринком праці; суспільна турбота - шансом для найсильніших; відчуття соціальної безпеки - соціальною незахищеністю і т.п. Очевидно, що для значної суспільної групи трансформація системи пов’язується з обманутими сподіваннями і несподіваними труднощами, які нелегко подолати.

Як вважає ряд польських вчених (З.Стаховський, А.Войтович, Й.Маріаньський та інші), сформовані при соціалізмі суспільно-політичні принципи сповільняють процеси трансформації, сприяють апатії, спричиняють слабку підприємливість та іноваційність значної частини суспільства. З поглибленням змін (і це парадокс!) поширюється нормотворча функція соціалістичної аксіології [193, 65]. Тобто, чим радикальніші зміни, тим реальніше відчуття небезпеки, і, як наслідок, сильніша туга за моделлю опікунчого суспільства.

Ми спеціально навели ці висновки польських філософів: вони майже на 100 відсотків відповідають українській дійсності.

Це емпірично підтверджується результатами моніторингу ставлення суспільства до економічних реформ, здійсненого групою соціологів Інституту соціології НАН України [130, 33].

В табл. 2 подано аналіз відповіді на питання анкети: за якого соціального устрою ви хотіли б жити?

Табл. 1

Варіанти відповіді (у відсотках)	Рік опитування
за капіталізму	15,8	14,3
за соціалізму	41,7	34,8
в суспільстві без “ізмів”, де люди добре живуть	20,6	27,4
важко сказати	21,8	23,5

Можливість впливати на власну долю лякає і паралізує приховану до цього часу соціальну і економічну активність. Відмова від ностальгічної позиції і зручної “завченої безпорадності” настає тільки під впливом потрясіння, яким часто стає втрата праці, необхідність змінити фах чи отримати нову кваліфікацію, а для підприємця - банкрутство (про що ми вже писали, аналізуючи американську модель етики підприємництва).

Слід зауважити, що перехідний період, який відділяє громадян всіх постсоціалістичних країн від вільноринкового суспільства теж характеризується своєрідною аномалією: конфліктом цінностей і норм, що пропагувалися раніше і тими, що бажані тепер. Такі риси процесу трансформації, як демократія, вільний ринок значна частина суспільства вважає небезпечними, і це негативно впливає на дотримування загальнолюдських норм.

На наш погляд, в Україні, яка у всіх постсоціалістичних країнах перехідна ситуація відзначається певним протиріччям. З одного боку, помітна дисфункція системи моральних норм, непохитної ще зовсім недавно, і разюча відданість їй частини суспільства. З другого - з’явились несподівані проблеми, викликані потребою швидкої адаптації суспільства до норм, бажаних і потрібних сьогодні. Це стає причиною толерування і акцептації норм, позицій і поведінки, які відхиляються від етичного стандарту демократичного суспільства, і навіть схвалення поглядів, які не прояснюють, а лише міфологізують дійсність. Стають розмитими традиційні і професійні етоси, а етичні кодекси не виконують контрольних функцій.

В цій ситуації набирає гостроти проблема людського фактора, що проявляється в рівні психологічної готовності людей до сприйняття вільноринкових відносин і приватного підприємництва. Створювані економічні програми, їх юридичне і нормативно-правове забезпечення не завжди беруть під увагу психологічні і соцікультурні чинники - національні культурні традиції, набуті звичаї, норми і ціннісні орієнтири попередньої соціально-політичної системи, що мають вартість для значної частини населення України.

Значна частина наших господарників виросла в лещатах командно-адміністративної системи, що зробило їх не демократичними, не схильними до діалогу, не компетентними у питаннях людських відносин, психології, менеджменту.

Культурно-етичний рівень вітчизняних бізнесменів, як і їх колег з колишнього Радянського Союзу, можна класифікувати в залежності від їх соціального походження. Перша група - це представники “номенклатурного бізнесу”, тобто колишні працівники партійних, радянських і комсомольських органів. За різними оцінками в цю групу входить від 5 до 20% всіх підприємців [112, 336]. Бізнесмени цієї групи - це честолюбні, ділові люди з досвідом роботи в народному господарстві, з організаторськими здібностями і навиками, знанням основ підприємництва, вмінням установлювати і підтримувати неформальні зв’язки.

До другої групи входять люмпенізовані в минулому люди (“нуворіші”), які свого часу не досягли висот у обраній професії або ж взагалі її не отримали. Значна частка підприємців цієї групи з 13-15 років почали “робити гроші” в нелегальному бізнесі, потім відкрили зареєстровані фірми. За різними оцінками від 15 до 30% з них мають кримінальне минуле. Для цих бізнесменів характерне стремління за будь-яку ціну “нажити капітал”, і передусім їх цікавлять торгівельні операції, посередницька діяльність, біржова і банківська справи, виробництво ж не входить до сфери їх інтересів. За офіційною статистикою в Дніпропетровській області ця група становить понад 50% всіх підприємців [32, 48].

Але слід відзначити, що незважаючи на ці вади приватних господарників та втрати від реалізації ринкових реформ, в Україні зараз практично не існує політичних сил, що відкрито закликають до повернення планово-розподільчої системи в тому вигляді, який існував у Радянському Союзі. (Хоча ж досить численна група громадян висловлюється за економіку змішаного типу, оновлений соціалістичний шлях розвитку і навіть проти будь-яких економічних реформ).

Підприємництво наполегливо заявляє про себе і вже займає певне місце в системі політичних, економічних і соціальних відносин України. (225 депутатів Верховної Ради України дійсного скликання - це підприємці різних форм бізнесу). Сукупна тенденція розвитку підприємництва стає домінуючою, незважаючи на сильно проявлені гальмівні чинники.

Показовою є в цьому відношенні поява в Україні численних економічних коледжів, ліцеїв, шкіл бізнесу, збільшення конкурсу серед поступаючих на економічні факультети вузів. Навіть самі слова “бізнесмен”, “підприємець” швидко втратили зневажливо-іронічний смисл. (В “Толковом словаре русского языка” під редакцією Д.Ушакова (1939 р.) “підприємець” визначається, як “человек склонный к аферам, ловкий организатор выгодных предприятий”). Але переважна більшість нашого суспільства, як зазначалося, виросла, жила і працювала в соціально-економічних умовах, основаних на принципах зрівнялівки в розподілі, примусовому колективізмі, постійному контролі за поведінкою індивіда, бюрократичному адмініструванні. Ця обставина створює певний “вакуум” довкола підприємницької діяльності. Він підсилюється розростанням сублегальної (“тіньової”) економіки. Українські дослідники підкреслюють прямий зв’язок між наростанням соціально-економічної кризи і посиленням тіньової економіки в нашій країні. Можна виділити дві основні складові тіньової економіки:

1) легальна неофіційна економічна діяльність;

2) нелегальна економічна діяльність кримінального характеру [56, 35].

Масштаби сублегальної економіки величезні. Сьогодні за різними даними від 40 до 50% економіки України знаходяться в “тіні”, це найвищий показник серед усіх постсоціалістичних країн: в країнах Центральної і Східної Європи цей показник не перевищує 20%, в країнах колишнього Радянського Союзу - 25-30%. Стандартним значенням у світовій практиці є 5-ти відсоткова частка тіньової економіки у ВВП. На початок 1999 року сума готівкових грошей поза банками, які обслуговують тіньову економіку, складала 7,2 млрд.грн. чи 45,4% всієї грошової маси [56, 36].

В свою чергу, бізнесменів сублегальної діяльності можна поділити на 2 типи:

1) “роботяги” (їх більшість), які виробляють дефіцитні товари, вста-новлюють необхідні зв’язки;

2) “еліта” - займаючись операціями з золотом, антикваріатом, вони зосередили в своїх руках величезні фінансові багатства. Ці тіньовики пов’язані з кримінальним світом, корумпованими державними структурами, очолюють сучасну організовану злочинність, гарячково прагнучи “відмити” свої багатства, зміцнити політичний вплив.

Ще однією з особливостей вітчизняного бізнесу є замкнутий, навіть мафіозний характер. Просперуючі комерційні структури нерідко в своїй діяльності використовують силу і зв’язки з державними, в тому числі й правоохоронними, органами. При виборі керівників таких структур в першу чергу враховується особиста відданість, вміння “тримати язик за зубами”. Тому в таких організаціях знову панує подвійна мораль, насилля, беззаперечне підкорення.

В зв’язку з цим слід зазначити, що благополуччя представників бізнесу залежить не тільки від них самих, їх успіхів і невдач, але й від реального відношення до них інших соціальних груп, в тому числі їх колег по діловій сфері з державних структур. Менталітети працівників державних економічних структур і бізнесменів, націлених на одержання прибутку, несумісні.

Все ж роль підприємців у матеріальному виробництві країни ще невелика. І як наслідок - незначний їх вплив на стан народного господарства, на соціальні процеси. Скорочення державного сектора (наприклад, у вугільній промисловості, авіабудівництві, будівельній індустрії) іде не тільки повільно і з перебоями, але і супроводжується хворобливими для суспільства процесами: безробіттям, руйнуванням створеної соціальної інфраструктури, анулюванням галузевих пільг та ін. Приватне ж підприємництво здатне швидко створювати нові робочі місця - світовий досвід, та і наш, український, уже довели це. Заповненням “вакууму” було б створення такої системи цінностей, яка б заохочувала підприємництво, як це склалося в світовій економіці.

Значною мірою розвиток вітчизняного підприємництва залежить від державної політики. На сьогодні численні бар’єри в розвитку підприємницької ініціативи уже ліквідовані, та бізнесові структури все ще відчувають гальмівний вплив недосконалої податкової політики, економічної нестабільності, незавершеності нормативно-законодавчої бази, відсутності фінансової підтримки.

Досліджуючи умови створення класу підприємців у теперішній фазі розвитку української економіки, вітчизняні вчені прийшли до висновку, що імовірнішим є вступ у підприємництво більш багатих людей. Крім того, великий вплив мають такі чинники, як часті зміни місця роботи, тривалість безробіття, сімейний стан та стан здоров'я. Дослідники зазначають, що:

1) можливість стати підприємцем залежить від досвіду на ринку праці;

2) більше шансів стати підприємцем у тих, хто має більший досвід безробіття;

3) більше можливостей вступити у підприємництво у більш освічених;

4) надвисокий рівень внутрішнього контролю підвищує шанси стати підприємцем;

5) найімовірнішим є вступ у підприємництво тих, хто має батьків-підприємців [114, 48].

Досліджуючи загальну ситуацію у формуванні класу підприємців в Україні, слід зазначити необратимість цього процесу, нехай і ускладненого специфікою постсоціалістичного розвитку.

У вітчизняній літературі останнім часом відмічається, що ринкова трансформація в Україні значно посилює інтерес до проблем соціальної відповідальності і етики підприємництва [102-104], [154-157].

По мірі становлення ринкових відносин сама практика вимагає вироблення і досягнення загального розуміння сутності, границь і форм соціально-етичної відповідальності бізнесу. Сучасне соціально-економічне мишлення формується багатьма факторами: скороченням виробництва, втратою досягнутих у минулому технологічних можливостей, падінням життєвого рівня, спробами адміністративного “управління” економікою. Сюди ж слід віднести і спроби некритичного переносу на український грунт західного досвіду побудови економіки, який складався за умов, відмінних від наших. Це чинники, що ускладнюють процес створення високої ділової культури. А поскільки в підприємницькій діяльності виникає немало узасаднених чи мимовільних обставин і навіть спокус порушити закони і норми (часто безкарно), то роль етичних принципів, моральної постави учасника ринку, внутрішнього контролю незмірно зростає.

В тих сферах ринкової діяльності, де дотримуються моралі, вона здатна впливати на трудові результати будь-якого суб'єкта не тільки за допомогою правових норм, що регламентують виробничі відносини. Мораль регулює поведінку індивідуумів через систему моральних цінностей, на прийняття і дотримання яких за допомогою відповідної системи заходів орієнтують представників певної професії.

Розглянемо цю взаємодію на прикладі вітчизняного страхового бізнесу. 2 жовтня 1996 р. на ІІ з'їзді членів Ліги страхових організацій України було прийнято Кодекс професійної етики страхувачів. Кодекс виконує роль самодисциплінуючого документа, що визначає перш за все цін

Дата добавления: 2014-01-04