Види цивільно-правових строків і термінів

Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві

Тема 5 Строки позовної давності

Стратегічна лінія на нормалізацію соціально-економічного ста­новища в Україні визначає необхідність повніше враховувати фак­тор часу в господарській діяльності та при вирішенні соціальних проблем. Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулю­вання людської діяльності.

Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах. Суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, роз­виваються і припиняються у певний час. Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, що встановлюються у цивільних правовід­носинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної ма­терії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямо­ваного регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.

Загальні часові параметри функціонування правовідносин визна­чаються передусім правовою нормою. Поняття «строк», «термін», «давність», «своєчасно», «негайно» та інші, що відображають часо­ві зв'язки, часто входять до змісту правових норм. У новому ЦК України, крім норм, що регулюють дію позовної давності, вміщені загальні положення про строки і терміни, які стосуються всіх інсти­тутів цивільного права (розділ V книги першої).

Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: 1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; 2) як одна з умов, що ви­значає їх зміст; 3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.

Строки зазвичай розглядаються за їх місцем у системі юридич­них фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, зазначаючи закінчення часу (строку). Строк обмежує дію суб'єктивних прав та обов'язків у часі. Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і стро­ки, які обмежують їх дію у часі. Конкретні строки здійснення та особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв дер­жавної волі. Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їх скорочення за угодою сторін (зокрема строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визна­чити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк, передбачений нормативно-технічним документом). Не ви­кликає сумніву вольовий характер строків, що встановлюються са­мими учасниками правовідносин або за рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу.

Як результат вольових та усвідомлених юридичних дій суб'єктів права, строки мають відображення суб'єктивного, але, будучи вста­новленими, вони існують уже об'єктивно. У сфері цивільно-право­вих відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі. Пе­ребіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за пра­вилами, встановленими за волею законодавця.

Серед обставин, що впливають на перебіг строків позовної давно­сті (зупинення, перерва), закон передбачає і вольові дії учасників правовідносин або державних органів: переведення на воєнний стан Збройних Сил України, у складі яких перебувають позивач або від­повідач (підпункт 4 п. 1 ст. 263 ЦК України); пред'явлення позову у встановленому порядку або здійснення зобов'язальною особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу (ст. 264 ЦК України), то­що. Суд за наявності поважних причин пропущення строку позов­ної давності може поновити цей строк і захистити порушене право (п. 5 ст. 267 ЦК України). Учасники відносин можуть змінювати встановлені ними строки, наближати або віддаляти момент здійс­нення певних дій у часі. Отже, перебіг строку піддається впливу лю­дей, залежить від їхньої волі та свідомості.

Цивільно-правові строки є часовою (темпоральною) формою руху цивільних правовідносин, формами існування і розвитку суб'єктив­них прав та обов'язків, що становлять їх зміст. Суб'єктивне право та обов'язок відповідно являють собою можливість або необхідність здійснення їх носіями будь-яких дій або утримання від їх здійснен­ня. Змістом строку є дія або подія. Поза цими фактами встановлення та існування строків не має сенсу. Тому настання або закінчення строку набуває значення не само по собі, а в сукупності з подіями або діями, для вчинення або утримання від вчинення яких цей строк встановлено.

Отже, строки не належать ні до дій, ні до подій, як і не мають са­мостійного місця у загальній системі юридичних фактів. Як форма, час (строк) властивий і першим, і другим. Строки як часова форма, в якій відбуваються події або здійснюються дії (бездіяльність), по­роджують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями і подіями. На­приклад, пропуск строку позовної давності тягне за собою відмову у позові не просто у зв'язку із закінченням такого строку, а тому, що позивач у встановлений строк не вчинив позову до відповідача про захист порушеного права.

В українській правовій термінології поряд з поняттям «строк», що відображає певний період (проміжок) у часі (наприклад, рік, місяць), часто вживається поняття «термін», з яким пов'язується певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або певна подія, що має обов'язково настати. Тому новий ЦК України окремо визначає строк і термін.

Відповідно до ст. 251 ЦК України строк — це певний період у ча­сі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

У цьому разі строк визначається періодом, що обчислюється ро­ками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися також вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Термін — що певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається кален­дарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Визнанням строків (термінів) часовою формою перебігу подій або здійснення дій (бездіяльності) роль строків у цивільному праві зо­всім не применшується. Як правова форма, строки (терміни) мо­жуть спрямовувати волю і поведінку учасників суспільних відносин на досягнення цілей, поставлених ними.

Неоднаковість строків, що регулюються цивільним правом, зу­мовлює потребу їх класифікації. Строки у цивільному праві групу­ються за різними критеріями:

1. За підставами (джерелами) встановлення можна вирізнити строки (терміни), які визначаються:

— законом (наприклад, строк чинності майнових прав інтелекту­альної власності на твір спливає через сімдесят років, що від­раховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи

останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом);

— адміністративним актом (наприклад, місячним планом пе­ревезення вантажів визначається строк дії зобов'язання залізниці з надання перевізних засобів, а вантажовідправника — з пред'яв­лення вантажів до перевезення протягом календарного місяця);

— угодою (договором) (наприклад, за договором позики сторони визначили строк повернення грошей до 1 жовтня певного року);

— рішенням суду (наприклад, за рішенням суду дається відстро­чення виселення наймача із житлової площі на три місяці).

2. За ступенем самостійності учасників цивільних правовідно­син у встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не під­лягають зміні за угодою сторін (наприклад, не допускається скоро­чення позовної давності), і диспозитивні, що визначаються за уго­дою сторін (зокрема строки в орендних відносинах).

3. За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні та окремі строки. Наприклад, річний строк дії договору — це загальний строк поставки продукції, окремі строки (місячні, квартальні тощо) визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у ме­жах загального строку.

У навчальній літературі наводяться також інші підстави для кла­сифікації строків (визначені і невизначені, загальні і спеціальні, по­чаткові, проміжні та кінцеві, максимальні й мінімальні тощо).

Загальне значення для всіх інститутів цивільного права має по­діл строків (термінів) за способом їх встановлення. Строк визнача­ється періодом часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями і годинами.

Термін, встановлений законом, іншими правовими актами, пра-вочином (угодою) або такий, що призначається судом, найчастіше визначається календарною датою. Строк або термін можуть бути ви­значені також вказівкою на подію, яка обов'язково має настати, або моментом витребування кредитора. Отже, закон допускає кілька способів визначення строку (терміну), кожний з яких може бути ви­користаний самостійно або водночас з іншими.

Найбільша визначеність у взаємовідносинах сторін досягається при позначенні термінів календарними датами. Останні можуть бу­ти конкретизовані вказівкою на години і навіть хвилини, які приуро­чені до певної дати. Зокрема, у договорах на виконання обчислю­вальних робіт строки подання замовником виконавцеві вихідних до­кументів визначаються не тільки календарними датами, але й годинами. Досить поширеним способом визначення строку у законодавстві і на практиці є встановлення періодів часу, які обчислюються рока­ми, місяцями, тижнями, днями й годинами. При цьому початковий і кінцевий моменти періоду часу можуть приурочуватися до певної календарної дати або події, яка обов'язково має настати. Наприк­лад, сторони обумовили, що договір підряду діє з 1 січня по 31 груд­ня певного року.

Іноді строк або термін визначається вказівкою на подію, яка обо­в'язково має настати. Часовою категорією може бути подія, настання якої є неминучим, на відміну від події, що використовується при укладенні умовних угод (можливість настання події тут може бути ймовірною). Так, обов'язок щодо надолуження неподаних перевізних засобів на внутрішньому водному (річковому) транспорті обмежений рамками навігаційного періоду. І хоча відкриття й закриття навігації у конкретному водному басейні здійснюється за розпорядженнями (наказами) органів управління відповідним транспортом, настання і закінчення навігаційного періоду до певної дати передбачити наперед неможливо, оскільки це залежить від погодних умов у даному році.

Термін виконання зобов'язання може бути визначений моментом витребування кредитора. Відповідно до п. 2 ст. 530 ЦК України боржник має виконати зобов'язання у семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного вико­нання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У законі або договорі можуть бути передбачені інші строки і поря­док виконання зобов'язання за витребуванням кредитора. Так, у до­говорі можна передбачити поставку продукції на вимогу покупця. У цьому разі поставка здійснюється на основі замовлень, поданих по­купцем з виникненням його потреб у товарах, а в договорі зазначаю­ться порядок і строки подання та виконання таких замовлень.

У ряді статей ЦК України оперує поняттям «розумний строк». Так, згідно з п. 1 ст. 688 покупець зобов'язаний повідомити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асор­тименту, якості, комплектності, тари та/або упаковки товару у строк, встановлений договором або актами цивільного законодавст­ва, а якщо такий строк не встановлений, — в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару.

Поняття «розумний строк» очевидно означає необхідність вра­ховувати усі конкретні обставини, в яких діють учасники право­відносин.

У юридичній літературі правовідносини прийнято поділяти на регулятивні та охороню вальні. У регулятивних правовідносинах встановлені строки — це строки здійснення суб'єктивних прав і ви­конання обов'язків, в охороню вальних — вони є строками захисту цивільних прав. Строки є: 1) гарантійні; 2) оперативного захисту; 3) претензійні; 4) позовної давності; 5) процесуальні.

В абсолютних цивільних правовідносинах діє принцип безстро­ковості суб'єктивних прав, що належать уповноваженій особі. На­приклад, право власності не обмежене для власника будь-яким строком. Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими (пра­во на ім'я, таємницю особистого життя тощо), невіддільні від особи їх носія, безстрокові й довічні.

Більшість строків, встановлених у регулятивних цивільних пра­вовідносинах, надають уповноваженій особі можливість здійснюва­ти закладені в суб'єктивному праві можливості і задовольняти свої інтереси у межах відведеного на це часу. Так само виконання обо­в'язків у цих відносинах, що здійснюється зобов'язаною особою у встановлений строк, свідчить про звичайне, нормальне протікання суспільних процесів.

Закінчення строку, передбаченого для здійснення права та вико­нання обов'язку, за загальним правилом, не тягне за собою автома­тичного припинення права або обов'язку, оскільки зберігається можливість їх примусового здійснення і захисту протягом певних строків в оперативному, претензійному або позовному порядку.

Але для деяких правовідносин у законі передбачається, що не­здійснення права або невиконання обов'язку в певний строк призво­дить до припинення цього права або обов'язку. Такі строки назива­ються присіяними (преклюзивними). Так, відповідно до п. 1 ст. 247 і п. 1 ст. 248 ЦК України строк дії довіреності встановлюється у са­мій довіреності.

Якщо строк дії не зазначений, довіреність зберігає чинність до її припинення. Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності. Отже, строк дії довіреності є присічним строком, бо з його закінченням припиняється право представ­ника діяти від імені особи, яку він представляє.

Особливість присічних строків полягає у тому, що вони, визнача­ючи рамки суб'єктивного права (обов'язку) у часі, входять до його змісту як внутрішньо властива межа існування. Закінчення присічного строку тягне за собою припинення суб'єктивного права або обо­в'язку, але це не можна визнати достроковим припиненням. Про дострокове припинення права або виконання обов'язку можна гово­рити лише тоді, коли воно настало до закінчення строку. Припинен­ня права або обов'язку, обмежених присічним строком, відбуваєть­ся із закінченням строку. Але присічний характер того чи іншого строку має прямо випливати зі змісту відповідної норми закону або умов укладеної угоди.

Порушене суб'єктивне цивільне право підлягає захисту. Воно реа­лізується у рамках охоронювальних правовідносин, до яких нале­жать гарантійні зобов'язання якості продукції, робіт та послуг, що є дійсними протягом певних строків (гарантійні строки).

Договором або законом може бути встановлений строк, протя­гом якого продавець гарантує якість товару (п. 2 ст. 675 ЦК України) або підрядник гарантує якість виконаної роботи (п. 1 ст. 859 ЦК України). Такий строк є гарантійним.

Так, гарантійний строк за договором капітального будівництва становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, як­що більший гарантійний строк не встановлений договором або зако­ном. Протягом гарантійного строку підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній докумен­тації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору (п. 1 ст. 884 ЦК України).

У ст. 16 ЦК України визначені способи захисту цивільних прав та органи, що здійснюють примусовий захист прав фізичних та юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли порушене суб'єктивне право може захищатися особистими односто­ронніми діями уповноваженої особи без звернення до компетентно­го юрисдикційного органу. Це має місце, зокрема, при застосуванні самою особою до правопорушника заходів (санкцій) оперативного характеру.

З терміном «оперативність» асоціюється негайне реагування особи на порушення її права, але сам оперативний захист здійс­нюється у певному порядку і в строки, встановлені законом або до­говором.

Оперативною санкцією є, зокрема, одностороннє зупинення зу­стрічного виконання або відмова від виконання зобов'язання, пе­редбачені п. З ст. 538 ЦК України: у разі невиконання однією зі сто­рін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних під­став вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Для визнання право­мірності такої відмови від зустрічного виконання зобов'язання сто­роні не потрібно звертатися до суду. Строк (термін) для такої відмо­ви визначає сама сторона за зобов'язанням.

Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників цивільних правовідносин відіграють претензійні строки. Суть претензійного

порядку вирішення цивільно-правового спору полягає у тому, що особа, право якої порушене, звертається з претензією до зобов'яза­ної особи про добровільне задоволення вимог уповноваженого: про визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушен­ня права, передачу речі, відшкодування збитків тощо. Претензійне врегулювання спорів між учасниками цивільно-правових зв'язків, що ґрунтується на добровільній та взаємній повазі інтересів сто­рін, — найдоцільніший спосіб усунення відхилень від нормального розвитку цивільного обороту.

За загальним правилом пред'явлення претензій не обов'язкове за спорами, в яких обома учасниками (або хоч одним з них) є громадя­нин (крім відносин з перевезень і надання послуг зв'язку).

У відносинах, де сторонами виступають господарюючі суб'єк­ти — юридичні та фізичні особи, останні застосовують у випадках, передбачених ГПК України, або за домовленістю між собою заходи досудового (претензійного) врегулювання господарських спорів. Зо­крема, спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку та договору, заснованому на державному за­мовленні, можуть бути передані на вирішення до господарського су­ду за умови додержання сторонами встановленого для даної катего­рії спорів порядку їх досудового врегулювання.

Відповідно до пунктів 1, 2 ст. 925 ЦК України до пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення ванта­жу, пошти, є обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

Позов, до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевіз­ника відповіді у місячний строк.

Якщо законодавством, яке регулює конкретний вид господарських правовідносин, не встановлено окремого порядку і строків пред'явлення та розгляду претензій, то застосовуються загальні по­ложення про досудове врегулювання спорів, передбачені стаття­ми 5-11 ГПК України.

Разом з тим, не зазначено строку, протягом якого одна особа мо­же пред'явити претензію до іншої. Очевидно, це можна зробити у межах строків позовної давності, встановлених для певних вимог. Претензія підлягає розгляду у місячний строк, який обчислюється з дня її одержання відповідачем. Обґрунтовані вимоги заявника ма­ють бути задоволені, а коли претензію відхилено, — у письмовій відповіді слід подати мотиви її відхилення.

Дата добавления: 2013-12-13