КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Вибір правової норми щодо нормативного та ситуаційного управління
У юриспруденції вибір і аналіз юридичних норм іменується встановленням юридичної основи справи. Цей черговий етап застосування норм права в державному управлінні зводиться до вибору та встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація. Правова (юридична) кваліфікація виявляється як оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права, тих наслідків, які наберуть сили на основі відповідних правових вимог. Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація – це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб’єктів тим ознакам, які зафіксовано у нормі права. Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація – це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами. При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід урегулювати, треба встановити автентичність правової норми: упевнитись, що текст норми, яка використовується, не був змінений у встановленому порядку, чи є вона чинною у даний момент. Для цього треба користуватися лише офіційно виданими текстами. Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід досліджувати в таких напрямах: а) чи була чинною норма права на момент, коли відбувалися обставини, що досліджуються; б) чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи; в) чи чинна вона на території, де розглядається справа; г) чи поширюється її чинність на суб'єктів, які пов'язані з цією справою; д) чи є текст норми, який застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.
Вказівки на правові наслідки містяться в санкції норми права. Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає: 1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми. 2. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права. 3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити: а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; в) чи діє вона на території, де розглядається справа; г) чи поширюється вона на осіб, пов`язаних з цією справою. При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно вирішувати колізію норм у такий спосіб: а) якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу; б) якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше. 4.З`ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає
Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна застосовувати правову норму. Тлумачення норм права. На цій стадії встановлюється державна воля правотворчого органу, що виражена у нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків. Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення і роз’яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення: - це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Роз’яснення – це викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні. Отже, тлумачення норм права –це діяльність суб’єктів щодо усвідомлення і роз’яснення змісту правових норм. Залежно від тих або інших критеріїв розрізняють окремі види та способи тлумачення правових норм. За суб’єктами тлумачення поділяється на офіційне та неофіційне. Офіційне тлумачення – це сформульоване у спеціальному акті роз’яснення змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має загальнообов’язкове значення. Відтак, офіційне тлумачення виступає як своєрідна загальнообов'язкова директива щодо вірного, правильного розуміння і застосовування певної норми. Офіційне тлумачення, в свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне. Нормативне тлумачення норм права характеризується загальнообов’язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування, реалізації роз’яснюваної норми поширенням на широке коло суспільних відносин і можливістю неодноразового використання в юридичній практиці. Існують два різновиди нормативного тлумачення: автентичне, при якому зміст норми права роз`яснює той же орган, який її установив; і легальне, або делеговане, коли загальнообов`язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений (наприклад, тлумачення, що даються у постановах пленумів Верховного Суду України). Казуальне тлумачення – це таке тлумачення, яке розраховане і стосується конкретного випадку, з приводу якого і дається роз`яснення даної правової норми. Казуальне тлумачення стосується певних осіб, до уваги беруться конкретні обставини, і є обов`язковим лише для осіб, щодо яких воно провадиться. Казуальне тлумачення буває судове, яке здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях по цих справах, і адміністративне, що здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією при розгляді конкретного питання, пов`язаного з адміністративною діяльністю. Як приклад казуального адміністративного тлумачення може бути наказ міністра у зв`язку з розглядом конкретної скарги. Найчастіше акт казуального тлумачення є складовою частиною правозастосовчого акта, яким вирішується конкретна юридична справа.
Неофіційне тлумачення – це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб`єктом і не є формально обов`язковим. Неофіційне тлумачення не має загальнообов’язкової сили і поділяється на доктринальне, компетентне і повсякденне. Доктринальне тлумачення – це тлумачення норм права науковцями і науково-дослідними інституціями у статтях, монографіях, наукових коментарях практики, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів. Воно не має обов`язкової сили, його переконливість базується па очевидній достовірності, авторитеті вчених, глибокій науковій аргументації та обґрунтованості. Воно суттєво впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність. Компетентне (професійне) тлумачення – іде тлумачення, яке здійснюють особи, обізнані з правом. У більшості випадків це юристи-практики: посадові особи державного апарату, адвокати, юрисконсульти тощо. Консультації в газетах з окремих питань права, вечори запитань та відповідей на правові теми – все це відноситься до неофіційного компетентного тлумачення норм права. Повсякденне (буденне) тлумачення – це тлумачення норм права всіма суб’єктами правових відносин. Його значення для правозастосовчої діяльності пов’язано з виявленням рівня правової свідомості широкого кола суб’єктів правовідносин.
Вказані види тлумачення належать до роз’яснення правових норм. До видів з’ясування, або усвідомлення правових норм належать: 1) виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової норми і її дійсним змістом, тобто тлумачення норми права з точки зору обсягу її змісту. Воно поділяється на: буквальне (адекватне), розширене і обмежувальне. Буквальне (адекватне) тлумачення – це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється у повній відповідності до її текстуального виразу. Розширене тлумачення – це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми слід розуміти ширше за його буквальний текстуальний вираз. Як приклад такого тлумачення може бути розуміння норми, яка вказує на те, що "Судді незалежні і підпорядковуються лише закону". І хоча в ній не говориться про народних засідателів, на них як на членів суду також поширюється принцип незалежності. Обмежувальне тлумачення – це тлумачення при якому дійсний зміст правової норми розуміється вужче за його текстуальний вираз. Як обмежувальне тлумачення є норма Кодексу про шлюб та сім`ю, в якій встановлюється, що "Повнолітні діти зобов'язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них". Ознайомившись з нею, ми розуміємо, що цей обов’язок не може бути накладений на дітей, котрі, хоча вже і стали повнолітніми, але самі є непрацездатними. 2) застосування певних прийомів і засобів, які допомагають розуміти дійсний зміст правової норми, зокрема, найуживанішими з них вважаються: Мовне (граматичне або філологічне,) тлумачення – це усвідомлення дійсного змісту правових норм шляхом дослідження їх з точки зору значення тих чи інших слів, словесних формулювань, правил граматики та синтаксису. Класичним прикладом застосування граматичного тлумачення є завдання з формулою: "Стратити неможливо помилувати". Від того, де в ній ставити кому або тире, залежить вибір одного з двох взаємовиключаючих варіантів поведінки. Логічне тлумачення – це усвідомлення змісту норми права шляхом безпосереднього використання законів формальної логіки, тобто з’ясування логічної структури правової норми. При логічному тлумаченні досліджуються не окремі слова, а внутрішні зв’язки між частинами нормативного акта, логічна структура правових приписів. Систематичне тлумачення – це усвідомлення (з`ясування) змісту норми права в залежності від місця, яке вона займає у нормативному акті, на основі встановлення її системних зв`язків з іншими правовими нормами, нормами інших інститутів та галузей права. Історичне тлумачення – це усвідомлення змісту норм права на основі дослідження конкретних історичних умов, за яких вони були прийняті, яку мету на той час було поставлено перед ними. За цим способом тлумачення вивчаються відповідні державні документи, матеріали обговорень і приймаються проекти нормативних актів, протоколи засідань органів, які займалися підготовкою законопроекту. Відтак, при історичному тлумаченні інтерпретатор спирається на факти, пов`язані з історією виникнення норми права, вивчає соціально-економічну і політичну атмосферу, що обумовила прийняття даної правової норми. Цільове, або телеологічне тлумачення – це з’ясування цілей правової норми на основі виявлення її завдань, мети. Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті – правильній кваліфікації фактів, а відтак – зміцненню законності та правопорядку. Прийняття рішення у справі – це заключна частина застосування правової норми. Вона базується на результатах, досягнутих на попередніх стадіях застосування правової норми. Результатом цієї стадії є прийняття рішення, яке знаходить своє закріплення в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акту владного характеру, що встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів. Акт застосування права характеризується такими ознаками: - індивідуальний характер, тобто акт адресований конкретному суб’єкту правовідносин; - видається відповідним (компетентним) органом держави; - завжди має визначену нормативно-правовим актом форму зовнішнього виразу (об’єктивізації) та необхідні елементи (реквізити); - має обов’язків характер не тільки для суб’єкта, якого він стосується, але й для всіх інших суб’єктів правовідносин. Прийняття рішень не слід розглядати як дуже особливу функцію управління, адже ухвалення рішень охоплює всі основні функції управління: планування, організацію, укомплектування штату, мотивацію й контроль. Отже, обставини, за яких ухвалюються рішення, значною мірою визначають моделі чи теорії прийняття рішень, які можна застосувати у практичній діяльності. Теорія і практика проблем, що виникають у ході управлінської діяльності, виробили, загальну логічну послідовність процесів вирішення проблем. Для успішного виконання керівником своїх функцій йому необхідно знати закономірності етапів вироблення рішень і порядку дій на кожному з них. Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищестоящого органу або за заявами зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об'єднуються у так звані стадії правозастосування. У різних дослідженнях визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу). Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) встановлення юридичної основи справи – вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин); 3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення. Треба зазначити, що ці стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються. Доведення управлінських рішень до виконавців. Важливою вимогою на цьому етапі є оперативність доведення рішення до виконавців. Для цього необхідно визначити способи і форми передачі рішення; визначити час, необхідний на його передачу; уточнити способи і засоби підтримки зв’язку і порядку взаємодії виконавців і т.д. Правильно довести рішення до виконавців – означає вибрати найбільш відповідний вид оформлення рішення в команду (наказ, розпорядження, постанова тощо) і викласти його так, щоб виконавець зрозумів проблему й чітко бачив мету, а також всю структуру проблеми, що вирішується, в цілому та своє місце в ній. Керівник повинен спонукати виконавця до ініціативного вирішення часткових завдань, що випливають із загальної проблеми; зробити виконавця своїм однодумцем, не примушувати, а переконувати в необхідності та правильності прийнятого рішення. Організація виконання рішень. Після оприлюднення рішення виконавці з урахуванням отриманих основних вказівок розробляють детальні плани і програми дій. У них виділяють окремі завдання, призначають відповідальних, визначають строки виконання. Наявність в організації чіткого розподілу і координації функцій, дійових регламентів і процедур управління – важливі фактори успіху в їх виконанні. Важливою частиною цього етапу є забезпечення діяльності виконавців. При цьому розрізняють матеріально-технічне й фінансове забезпечення; організаційне забезпечення; психологічне забезпечення; стимулювання роботи виконавців. Зрозуміло, що забезпечення діяльності виконавців повинне здійснюватись у межах законності, з дотриманням вимог керівних документів. Важливо не просто ознайомити колектив (чи окремих службовців) із змістом управлінського рішення, але й здійснити при цьому комплекс заходів з метою унеможливити емоційні бар’єри, подолати пасивність виконавців, мобілізувати їх енергію та ініціативу на реалізацію нових настанов. Керівник повинен стимулювати розвиток ініціативи у виконавців; надати їм необхідні повноваження; звільнити від дріб'язкової опіки; не обмежувати у виборі способів та засобів виконання часткового завдання в межах правових норм і його функціональних обов'язків. Суть завдання в тому, щоб забезпечити не тільки правильне, адекватне трактування змісту вимог, які містить рішення, але й показати роль та відповідальність кожного виконавця, задіяти їх особисту активність, узгодити зовнішні вимоги рішення з внутрішніми установками підлеглого, поєднавши їх з його особистими потребами та інтересами. Контроль поширюється як на підсумки, так і на хід реалізації управлінських рішень. Принциповою вимогою до ефективного функціонування системи державного управління є об’єктивність контролю. У процесі контролю за діями виконавців керівник повинен встановити: чи досягнута запланована рішенням мета, тобто чи виконано рішення повністю, частково або не виконано, в якій частині не виконано і т.д.; якщо мети досягнуто, то чи був процес її досягнення найкращим (оптимальним), чи відповідали методи і засоби її досягнення вимогам законодавства. Якщо мета не досягнута, то необхідно встановити, які основні причини цього, в якій частині вони залежали від виконавців, а в якій – від правильності та обґрунтованості самого прийнятого рішення. Класифікація контрольної діяльності (Рис. 1):
Рис. 1 Класифікація контрольної діяльності
Сутність контролю полягає в тому, що суб`єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований суб'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції. Елементи контрольної діяльності: визначення характеру і строків контрольних заходів; залучення до контролю спеціалістів, представників громадськості; аналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішень; розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації. Вимоги до контрольної діяльності: 1. Підзаконність, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів; 2. Систематичність, тобто нести регулярний характер; 3. Своєчасність, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність; 4. Всебічність, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів; 5. Глибина, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати; 6. Об’єктивність, тобто виключати упередженість; 7. Гласність, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто піддягав контролю; 8. Результативність, тобто супроводжуватися конкретними заходами по усуненню недоліків.
Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1417; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |