З історії розвитку логопсихології

Історично склалося так, що процес виникнення і розвитку логопсихології не можна розглядати окремо від історії становлення логопедії. Зробимо короткий історичний екскурс і спробуємо з'ясувати джерела логопсихології.

Наукове вивчення мовленнєвої патології та її корекція почалися недавно, приблизно у середині XIX ст., коли стали відомими основні анатомо-фізіологічні механізми забезпечення мовленнєвої діяльності. Перші відомості про розташування так званих центрів мовлення отримали невропатологи П. Брок (1861 р. відкрив центр моторної організації мовлення у корі головного мозку, розташований у задніх відділах лобних звивин лівої півкулі) і К. Верніке (у 1873 р. відкрив центр сенсорного аспекту мовлення, розташований у лівій задній скроневій звивині). Обидва центри названо іменами лікарів, які їх відкрили, так звані центри мовлення Брока та Верніке. Однак ці геніальні відкриття ще практично не застосовувалися, адже уявлення про механізми роботи головного мозку тільки почали формуватися.

В історії становлення наукової школи логопедії виокремлюють три основні етапи:

— пошук і становлення педагогічних основ логопедії (до 50-х років XX ст.);

— наукове обґрунтування і розвиток комплексного медико-педагогічного підходу до вивчення і подолання нозологічно різних мовленнєвих порушень (до 1978 р.);

— відокремлення й удосконалення психолого-педагогічних основ логопедії, пошук шляхів оптимізації психолого-педагогічного вивчення і корекційного навчання та виховання дітей з вадами мовлення.

Із реалізацією завдань третього етапу пов'язаний початок розвитку логопсихології як науки. Це одна з найменш розроблених галузей спеціальної психології, оскільки вивчення психологічних особливостей цієї категорії осіб як наукова проблема виникло у зв'язку з потребою удосконалення корекційної допомоги відповідно до комплексного підходу і завдань навчання і виховання дітей-логопатіє.

Переважна більшість досліджень і діагностика мовленнєвого розвитку здійснювалися в основному у двох напрямах:

1) дослідження мовлення як одного з показників розумового розвитку;

2) дослідження власне мовлення, усіх структурних компонентів мовленнєвої діяльності з метою корекції мовленнєвих вад (вивчення фонетичних характеристик, лексичний, граматичний аспекти мовлення; рівень читання, письма, зв'язного мовлення).

З позиції надання адекватної системи корекційно-педагогічної допомоги й соціалізації дітей з порушеннями мовлення завжди надзвичайно важливим і принциповим було розв'язання проблеми про вплив первинного дефекту мовлення на інтелектуальний розвиток дитини.

В історії цього питання існували діаметрально протилежні погляди. Наприклад, ще А. Куссмауль, П. Марі, М.В. Богданов-Березовський на початку XX ст., а також сучасні дослідники Р. Бєлова-Давід, О. Кириченко наприкінці 70-х — на початку 80-х років доводили, що провідною у таких порушеннях є "загально органічна інтелектуальна дефектність". Учені вважали, що основна причина недорозвинення мовлення й інших психічних процесів у дітей-логопатів полягає у глибоких первинних порушеннях їх інтелектуальної сфери. Тому недорозвинення мовлення вони тісно пов'язували із затримкою психічного розвитку і розумовою відсталістю. У цьому напрямі досліджень домінував описовий принцип вивчення порушень психічних процесів без виявлення внутрішніх закономірностей порушень мовленнєвої діяльності.

Однією з перших видатний дослідник логопедії Р.Є. Лєвіна висловила іншу думку про те, що первинний мовленнєвий дефект, навіть якщо він яскраво виражений і може йтися про повний брак мовленнєвої функції, не означає, що рівень психічного розвитку такої дитини відповідає рівневі розумово відсталої. Саме Р.Є. Лєвіна (1936) започаткувала дослідження мовленнєвої й психічної недостатності у дітей з порушеннями мовлення. Дослідниця у 1951 р. охарактеризувала чотири групи дітей-алаліків шкільного віку, які не розмовляли, за принципом вирізнений тих психічних функцій, що ушкоджувалися разом з мовленнєвою і визначали особливості розвитку всієї пізнавальної діяльності. Це були діти, у котрих:

1) порушення мовлення поєднувалися з порушеннями фонематичного сприймання;

2) порушення мовлення поєднувалися із порушеннями просторових уявлень;

3) можливі були порушення зорового сприймання;

4) мовленнєва патологія поєднувалася з порушеннями психічної активності (сфери мотивації й потреб).

Р.Є. Лєвіна розглядала відхилення у розвитку пізнавальної діяльності за виражених порушень мовлення як вторинну затримку, структура якої залежить від характеру первинного дефекту мовлення. Такий погляд підтримали у своїх дослідженнях Н.О. Власова (1972), В.К. Орфінська (1960), В.І. Лубовський (1975), Л.С. Цвєткова(1985), І.Т. Власенко(1990) та ін.

Не можна не зазначити фундаментальну працю в галузі досліджень клінічних і психологічних аспектів порушень мовлення з перспективою створення нового наукового напряму О.М. Корнєва "Основи логопатології дитячого віку" (2006). Дослідник глибоко аналізує і детально описує симптоми і синдроми, що трапляються у дітей з патологією мовлення, характеризуючи медичні, психологічні й логопедичні вияви недорозвинення мовлення як феномену психічного розвитку дитини.

На сьогодні обов'язково варто звернути увагу на те, що погляди вчених на проблему первинності й вторинності порушень інтелектуальної діяльності залежно від впливу первинного дефекту мовлення на розвиток дитини, абсолютно виправдані, вони ґрунтувалися на тих знаннях, якими оперувала наука у той час. Поступово з'являлося наукове підґрунтя для того, щоб сформувалася третя позиція, або погляд на оцінювання співвідношення і взаємозалежності недорозвинення мовленнєвих та пізнавальних психічних процесів під час порушення мовлення (О.М. Мастюкова, Л.І. Бєлякова, Є.Ф. Соботович, О.М. Вінарська, Г.А. Волкова, Р.І. Лалаєва, О.М. Усанова, М.К. Бурлакова, В.В. Тарасун, Т.А. Фотєкова та ін.)

Враховуючи величезний арсенал наукових досліджень у цьому напрямі, сучасною і обґрунтованою можна вважати позицію вчених, спрямовану на забезпечення диференційованого підходу у вивченні структури порушень психічного розвитку дитини, зважаючи на структуру і ступінь тяжкості мовленнєвого дефекту. Категорія дітей із порушеннями мовлення надзвичайно поліморфна і багатоваріантна у виявах. Кожному варіантові мовленнєвого дизонтогенезу відповідає своєрідна картина несформованості когнітивної (пізнавальної) сфери, що залежить від вираженості й локалізації органічної та функціональної недостатності центральної нервової системи.

Згідно з сучасними дослідженнями в галузі логопедії й спеціальної психології загальним для мовленнєвих порушень будь-якої етіології є труднощі формування не тільки когнітивних, а й комунікативних функцій людини, що робить мовленнєві порушення особистісно-значущими. Однак ця значущість опосередкована власне особистістю та її* соціальним оточенням.

Під час порушень мовлення характерні різноманітні особливості психічних процесів, станів і якостей особистості, що потребують обов'язкового врахування в корекційній роботі.

Для мовленнєвих порушень властиві такі ознаки:

— не відповідають віковим нормам розвитку мовлення того, хто говорить;

— не є діалектизмами, безграмотністю мовлення або наслідком незнання мови;

— пов'язані а відхиленнями у функціонуванні психологічних механізмів мовлення;

— часто негативно впливають на подальший психічний розвиток дитини;

— мають характер стійкого дефекту і самостійно не зникають;

— потребують певного логопедичного впливу залежно від структури мовленнєвої вади.

Така характеристика дає змогу відрізняти мовленнєві порушення від вікових особливостей мовлення, його тимчасових порушень у дітей і дорослих і особливостей, пов'язаних із територіально-діалектними і соціокультурними факторами.

Актуальність психокорекційної та психотерапевтичної допомоги особам, які мають мовленнєві вади, не викликає ніяких сумнівів і потребує подальшого вивчення і вирішення цього питання на державному рівні.

Дата добавления: 2014-01-07