Предмет історії психології

План

Вступ. Предмет історії психології.

Лекція №1

Культура і цивілізація.

Поняття культури і цивілізації часто не розрізняються і сприймаються як тотожні. Вони справді мають багато загального, але разом з тим, між ними існують і суттєві відмінності.

За часом термін «цивілізація»виник набагато пізніше за термін «культура» – лише в XVIII ст. Його автором, за однією версією, вважається шотландський філософ Адам Фергюссон, який розділив історію людства на епохи дикості, варварства і цивілізації, маючи на увазі під останньою вищий ступінь суспільного розвитку. Згідно іншої версії, термін «цивілізація» був придуманий французькими філософами-просвітниками і використовувався ними в двох сенсах – широкому і вузькому.

Усе різноманіття поглядів на співвідношення культури і цивілізації можна звести до трьох основних:

1) поняття цивілізації і культури виступають як синоніми, між ними відсутні будь-які істотні відмінності. Як приклад можна вказати на концепцію Арнольда Тойнбі, котрий розглядав цивілізацію як певну фазу культури, роблячи акцент на її духовному аспекті і вважаючи релігію головним і визначальним елементом.

2) між культурою і цивілізацією виявляються як схожість, так і важливі відмінності. Подібного погляду дотримувався французький історик Фернан Бродель, у якого цивілізація складає базу культури, виступаючи як один з елементів, які створюють сукупність передусім духовних явищ.

3) різке протиставлення культури і цивілізації. Найбільш яскравим прикладом може слугувати теорія німецького культуролога Освальда Шпенглера, викладена ним в книзі «Сутінки Європи», згідно якої цивілізація є вмираючою, гинучою і культурою, що розпадається. Культура, на його думку, є живим організмом, що росте, вона дає простір для мистецтва і літератури, для творчого розквіту особистості та індивідуальності. У цивілізації немає місця для художньої творчості, в ній панує техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх на безликі істоти.

1. Предмет історії психології.

2. Критерії періодизації історії психології.

3. Методи історії психології.

4. Основні фактори та принципи, які визначають розвиток психології.

Література:

1. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. – М., 1990.

2. Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.

3. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології епохи ХХ століття. – К., 1998.

4. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

Специфіка наукової праці передбачає необхідність мати інформацію про минуле. Власне дослідження повинно бути органічно пов‘язаним з історією питання, що вивчається, бо не має такої проблеми у сучасній науці, яка б могла вирішуватися без врахування попередньої історії. „Історія питання безпосередньо переходить у постановку проблеми дослідження. Останнє повинно органічно витікати із першої. Глибина, фундаментальність цієї частини дослідження є в наш час у психологічній науці однією з необхідних умов, що визначають наукову цінність даної роботи,” – писав Б.М. Теплов.

Знання історії психології необхідне для розуміння різних теорій та напрямів сучасної психології, шляхів і тенденцій її розвитку. Тільки включення в історичний контекст дозволяє зрозуміти його сутність, з‘ясувати вихідні позиції, оцінити істинну новизну та усвідомити її історичний зміст. Історичний підхід необхідний для розуміння сучасної ситуації в психологічній науці, для формування нових точок зору з урахуванням і на основі традицій та досягнень минулого.

Вивчення історії психології має освітньо-моральне значення. ”Історія більш корисна, вона сповнена мудрості” – писав італійський філософ-гуманіст ХУ ст.. Лоренцо Валла.

Історія психології вивчає не саму психічну реальність, а уявлення про неї, якими вони були на різних етапах поступового розвитку науки.

Сама історична думка також має історію. Історія історичної думки називається історіографією. Її предмет – характеристика істориків, історіографічних концепцій.

Завданням історії психології є відтворення історичної наукової психологічної думки, аналіз виникнення і подальший розвиток наукових знань про психіку.

Наукове знання – це систематичне знання, внутрішньо зв‘язане деякими принципами, загальними передумовами;отримане науковими методами; спирається на докази та передбачає логічну та дослідну перевірку правильності своїх тверджень та їх використання у різних формах та може застосовуватися до різних сфер життя суспільства. Наукове знання виробляється науковою діяльність; воно має автора та дату свого становлення. Знання, що отримані під час буденної практичної діяльності, релігійні уявлення про психіку, результати інших ненаукових способів розумової діяльності при цьому спеціально не розглядаються.

У психологічні науці існують різні концепції її історії.

Концепції історії психології:

- Відомий історик психології Е. Борінг з метою пояснення наукових відкриттів у психології використовує поняття Zeitgeist (дух часу) – це характерна для кожного певного моменту атмосфера поглядів, під впливом яких знаходилось мислення дослідника. Такий підхід Борінга звертає увагу на необхідність врахування традицій в науці при розгляданні змін, що в ній відбуваються і виявляє безумовний фактор її розвитку.

- Варіантом точки зору Zeitgeist є парадигмальна теорія Т. Куна. Згідно цієї теорії, соціальні та культурні процеси породжують парадигми „ як визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного періоду дають науковій спільноті модель постановки проблеми та її рішення”. Коли в середині даної наукової парадигми виникають аномалії – факти, що не сумісні з цією парадигмою, вони генерують кризу. Відбувається наукова революція, в результаті якої на місце не адекватної парадигми приходить нова. Поняття про парадигму широко використовується у психологічній науці.

- На більш цілісне уявлення історичного процесу спрямоване описання історії в поняття школи. Цей підхід реалізував. Р. Вудвордс застосовуючи до психології ХХ ст. Ним було визначено 8 найбільш відомих шкіл: структурна психологія, функціональна психологія, асоціанізм, психоаналіз, персоналістична та організмічна психологія, цільова, або гормічна психологія, біхевіоризм, гештальтпсихологія. По відношенню до кожної школи описуються проблеми, що в ній розробляються, прийоми та методи дослідження.

- Ще один підхід до історії отримав назву теорії великих людей. Її висунув англійський історик і філософ ХХ ст. Т. Карлейль. Згідно цього підходу, історія – громадянська і наукова – робиться великими людьми. „Історія світу – це... біографії великих людей”. Він звертає увагу на вдатних особистостей, до ролі особистості вченого у розвитку наукового знання. В психології у руслі цього підходу історію науки виклав американський історик Р. Уотсон.

Але взяті окремо один від одного ці підходи не охоплюють повністю історико-психологічний процес у всій його широті особливостей. Тому спільне використання їх у певному історичному дослідженні склало еклектичну позицію.

Основи вітчизняної історико-психологічної науки були закладені Л.С. Виготським, С.Л. Рубінштейном, Б.М. Тепловим, Б.Г. Ананьєвим, Д.М. Узнадзе, П.Я. Гальперіним. Праці істориків психології О.М. Тутнджяна, В.А. Роменця, М.С. Роговіна, М.В Соколова, О.А. Буділової внесли великий внесок у розробку методології історико-психологічного дослідження.

В.А. Роменець представив історію наукової психології у зв‘язку з історією культури. О.М. Тутнджян розробляв теоретичні проблеми історіографії, звертаючи велику увагу на періодизацію вітчизняної психологічної думки. В наш час у психологічній науці в Росії робота по дослідженню історії психології продовжується у роботах Л.І. Анциферової, В.А. Кольцової, Т.Д. Марцинковської, А.В. Петровського, В.А. Якуніна.

В.А. Роменець вважав, що вузлове питання історії психології формулюється так: визначення у свідомості дослідника – психолога рушійної сили поведінки, діяльності, вчинків людини; міра визначення цього вчинку ззовні і зсередини.

„Специфіка людського способу існування полягає в мірі співвідношення самовизначення і визначення іншим (умовами, обставинами), в характері самовизначення у зв‘язку з наявністю у людини свідомості і дії”. Це положення дає підставу для розуміння історичного становлення психології, закономірної зміни все більш поглибленої інтерпретації вчинкового акту, який виражає відношення „людина – світ” і демонструє з урахуванням вчинкової структури історично визначені психологічні системи.

Історія психології – дисципліна, яку можна повноцінно розкрити пов‘язавши її з історією культури в цілому на основі проблеми людини: її пізнавальної і практичної діяльності.

„Дія” як центральне положення, логічний осередок, послідовний аналіз якого мав привести до побудови чіткої системи психології, привернула до себе спеціальний науковий інтерес в середині ХХ ст. У другій половині ХХ ст. почала більш постійно виявлятись тенденція до розкриття вчинкової структури психічного в цілому та його окремих компонентів. Дедалі помітнішою стає тенденція переходу від „дії” як осередку до „дії-вчинку”. Ситуація, мотив і дія визнаються основними атрибутами будь-якого психічного феномену. Уважне дослідження дії виявляє низку якостей, властивих самому вчинку. Дія свідчить про встановлення нового ситуативного відношення до природи, людського суспільства. Активність дії виявляється у створені умов для свого звершення через дослідження середовища, виявлення допитливості (рефлекс „Що таке?” – І.П. Павлов), встановлення зв‘язків у цьому середовищі. В дії створюється значення подій, їх сукупність, яка є початком ситуативного компоненту дії.

Значення подій середовища встановлюється залежно від характеру цього середовища, від життєвих установок індивіда. Утворення сполучного або умовного рефлексу, а вони, на думку В.М. Бехтерєва та І.П. Павлова, є загальним поведінковим принципом живого, є встановлення значень, зв‘язку між тими подіями, які у відношенні до установок цього індивіда в минулому не мали між собою зв‘язків. Вибірковість зв‘язку, його динаміка свідчать про активність індивіда. Він не тільки знаходить передумови ситуації, а сам її покладає. Вона виступає проекцією його пристрастей та об‘єктивні умови його буття. Виникає протиставлення ситуації і мотивації. Опредмечуючись відповідно до своєї пристрасті, мотивація зникає, втілюючись в дію, вичерпується в ній. Адже це дія, спрямована на її втілення, і в ньому вона згасає. Ситуація стає такою як цього вимагає мотивація. Тоді наступає вчинкове перетворення світу й самого індивіда.

Ситуативне начало багатозначне, воно роздвоюється, помножується на безконечну кількість значень у відношенні до тієї самої події, тому воно стає подією ситуації.

Вчинкові дія починається з постановки цілі, яка спочатку з‘являється у найзагальнішій формі і разом з тим у звуженій чуттєвій конкретності. Досягнення цілі є її освоєння – аналіз, розкриття, пізнання в практичній дії реального змісту цілі та перетворення її у відповідності з потребами людини.

В активному стані психіки завжди наявна тенденція до переходу дії у вчинок, зокрема, коли всі психічні сили індивіда зосереджуються в творчому процесі. Дія, перетворена у вчинок, виявляється центральним логічним осередком психіки в цілому та окремих її компонентів.

Ситуативний, мотиваційний та дійовий моменти вчинку повинні визначити основний зміст головних етапів історії психології. Ситуативна сторона вчинку виявляється у міфологічній психології, психології Стародавнього світу і середніх віків. Мотиваційна сторона визначає основні віхи становлення психології в епоху від Ренесансу до Просвітництва. Діяльна сторона вчинку стає основним предметом вивчення в психології ХІХ ст.. і ХХ ст..

Ситуативна форма вчинку починається з того, що надається певне значення подіям у природі і таким, що відбуваються в самій людині.

Дата добавления: 2014-01-07