Контроль педагогического процесса

В образовательных учреждениях предусмотре­ны следующие виды контроля: организаци­онный контроль за ходом образовательного про­цесса; педагогический контроль деятельности кафедр, циклов и преподавателей; контроль (проверка) успеваемости и оценка знаний обучающихся.

Организационный контроль осуществляется представителями вышестоящих органов (учреждений), руководством и администра­цией учебного заведения. Он предусматривает не только проверку документации в учебном отделе, на кафедрах, циклах и других под­разделениях, на основе которой строится педагогический процесс, но и контроль самого процесса занятий: методику их проведения и ре­зультативность, качество работы профессорско-преподавательского состава и других должностных лиц образовательного учреждения.

Педагогический контроль деятельности кафедр, циклов и препо­давателей проводится: руководством учебного заведения, факультетов и ведущими профессорами, а также представителями вышестоящих органов по заранее составленному графику (на семестр или помесяч­но). Это гласный контроль. Его цель — выявить состояние кафедры, цикла и подготовленность каждого преподавателя по предмету (на что он способен). Кафедральный (цикловой) контроль за работой преподавателей ведут руководители кафедр, циклов, профессора. Его цель — проверить постоянную готовность преподавателей к заня­тиям. Взаимный контроль ведут сами преподаватели в форме вза­имных посещений, с целью обмена опытом преподавания учебной дисциплины и методикой проведения отдельных видов занятий.

Контроль (проверка) и оценка успеваемости обучающихся пре­следуют цели — выявить и оценить уровни знаний программного материала по теме (предмету); установить степень развития у обучаю­щихся личностных и профессионально-деловых качеств; выявить и оценить умения использовать теоретические знания для решения практических задач; установить степень психологической устойчи­вости при решении задач в сложных (экстремальных) условиях. Этот контроль должен проводиться преподавателями так, чтобы реализовывались функции: диагностическая, обучающая, воспитатель­ная, развивающая и стимулирующая.

Проверка и оценка успеваемости обучающихся осуществляются путем организации текущего, рубежного, итогового и заключитель­ного контроля. Текущий контроль может проводиться регулярно на всех видах групповых занятий; он дает возможность преподавателю получать оперативную информацию о текущей успеваемости. Рубеж­ный контроль проводится по каждой дисциплине (ее разделам) через определенные отрезки времени. Его назначение — проверить уровни усвоения программного материала в объеме раздела, дисци­плины, за определенный отрезок времени. Итоговый контроль тра­диционно проводится в конце каждого семестра и при переводе обу­чающихся с курса на курс (в процессе экзаменационных сессий). Его цель — проверить глубину знаний обучающихся по предметам (их разделам). При изучении учебных дисциплин методом «погру­жения»[11] зачеты и экзамены целесообразно проводить сразу после окончания изучения предмета. Заключительный контроль проводится как государственная аттестация в форме устного или письменного экзамена, а также защиты выпускных квалификационных работ пе­ред специальной ^государственной аттестационной комиссией. При этом выносится окончательная оценка результатам подготовленно­сти выпускников учебного заведения, степень выполнения государ­ственного заказа на подготовку специалистов данным образова­тельным учреждением. Этот вид контроля является своеобразной проверкой и оценкой работы всего педагогического коллектива об­разовательного учреждения.

2. Освітньо-кваліфікаційні та освітні рівні. Освітньо-кваліфікаційні характеристики та освітньо-професійні програми. Нормативна складова підготовки юриста [2]

В Україні відповідно до ст. 30 Закону України «Про освіту» і Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту) затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1998 р. № 65, структура вищої освіти включає такі освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст; бакалавр; спеціаліст; магістр.

Молодший спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.

Бакалавр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні та спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об’єкту праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Державне замовлення на підготовку бакалаврів надається, зазвичай, вищим навчальним закладам Ш-ІV рівнів акредитації. Коледжі, які мають ліцензії на підготовку бакалаврів і входять до структури вищого навчального закладу Ш-ІV рівнів акредитації або утворюють з ним комплекс, можуть готувати фахівців на бюджетній основі за рахунок державного замовлення зазначеного вищого навчального закладу.

Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, передбачених для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Навчальний процес для осіб, що навчаються за програмою «спеціаліст», організовується відповідно до Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затвердженого наказом МОН України від 2 червня 1993 р. № 161, і завершується державною атестацією у формі захисту дипломної роботи (проекту) або складання державних екзаменів.

Підготовка спеціалістів медичного, ветеринарно-медичного, мистецького, а також юридичного спрямування у разі цільової підготовки за замовленням правоохоронних органів може здійснюватися на базі повної загальної середньої освіти.

Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти, що передбачає здобуття особою повної вищої освіти з відповідної спеціальності на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» (базова вища освіта) або освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» (повна вища освіта), а також вищої освіти, здобутої до впровадження в Україні ступеневої вищої освіти. Підготовка магістрів у системі вищої освіти спрямована на створення умов для творчого розвитку обдарованої особистості і підготовку фахівців ш одним із функціональних напрямів діяльності: науково-дослідним (творчим), науково-педагогічним, управлінським.

3. Навчальні заклади, що здійснюють підготовку юристів [3]

Академія митної служби України – єдиний в країні вищий навчальний заклад, що готує фахівців для Державної митної служби України. Створена у червні 1996 р. Указом Президента України № 412/96. Влітку 1997 р. відбувся перший набір курсантів і слухачів. Академія здійснює підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями: "бакалавр", "спеціаліст", "магістр" за денною та заочною формами навчання; надає другу вищу освіту працівникам митних органів; здійснює підвищення кваліфікації керівного складу митної служби; готує наукові й науково-педагогічні кадри; проводить атестацію працівників митної системи на знання іноземних мов тощо.

В структурі Академії діє чотири факультети: економічний, юридичний, факультет організації та технології митного контролю, факультет післядипломної освіти, 21 кафедра, 15 навчальних і наукових лабораторій та інших структурних підрозділів.

З 2002 р. Академія здійснює випуски фахівців-митників. У квітні 2004 р. Академія була акредитована згідно Статуту вищих навчальних закладів освіти за ІІІ рівнем. Сертифікат про акредитацію РД-ІІІ № 040078.

ніпропетровський державний університет внутрішніх справ – вищий навчальний заклад IV рівня акредитації.

Історія навчального закладу починається з 16 березня 1966 року, коли наказом Міністерства охорони громадського порядку УРСР № 082 була створена Дніпропетровська спеціальна середня школа міліції. Перед школою було поставлено завдання підготовки кадрів начальницького складу зі спеціальною середньою юридичної освітою для оперативних та адміністративних апаратів органів внутрішніх справ переважно східних та центральних областей України. В її складі функціонували Запорізький та Харківський навчально-консультаційні пункти, курси перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників чергових частин органів внутрішніх справ, які забезпечували навчання працівників міліції з усіх регіонів Радянського Союзу.

Після проголошення незалежності України наказом МВС України № 139 11 березня 1992 року школу міліції було реорганізовано в Дніпропетровське училище міліції МВС України.

1 вересня 1997 року, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України, на базі училища було створено Дніпропетровський юридичний інститут МВС України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України в квітні 1998 року йому було передано базу військового містечка колишнього Дніпропетровського вищого зенітно-ракетного командного училища протиповітряної оборони.

Правонаступником інституту з 16 листопада 2001 року стала Юридична академія Міністерства внутрішніх справ.

Остання зміна юридичного статусу навчального закладу сталася 8 вересня 2005 року, коли постановою Кабінету Міністрів України № 880 "Про реорганізацію вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ" Юридичну академію МВС реорганізовано у Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ.

За 47 років існування навчального закладу підготовлено понад 23 тисячі висококваліфікованих юристів. Серед випускників – 20 генералів міліції, інші відповідальні посадові особи органів внутрішніх справ, понад 150 науковців та викладачів, у тому числі два ректори вищих навчальних закладів системи МВС. Серед співробітників: 2 – Заслужені юристи України, 1 – Заслужений працівник народної освіти України.

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ має єдину централізовану інфраструктуру загальною площею 11,3 га в м. Дніпропетровську і позаміський навчально-тренувальний центр площею 27,8 га в с. Партизанське Дніпропетровської області.

Сьогодні у складі університету функціонують факультети кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, з підготовки слідчих, заочного навчання працівників органів внутрішніх справ, а також Навчально-науковий інститут права та безпеки, на яких за денною та заочною формами навчання здійснюється підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційними програмами бакалавра, спеціаліста, магістра напрямів підготовки та спеціальностей "правознавство", "правоохоронна діяльність" на бюджетній та договірній основі.

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Перша спроба заснування університету в Катеринославі була зроблена ще наприкінці XVIII століття, коли з'явився відповідний царський указ. Але практично ця ідея була реалізована лише в 1918 році завдяки наполегливим зусиллям місцевої інтелігенції й підтримці видатних українських вчених В. І. Вернадського, Д. І. Багалія, М. П. Василенка, Л. В. Писаржевського, за клопотанням яких уряд Скоропадського ухвалив рішення про відкриття університету у складі чотирьох факультетів: історико-філологічного, юридичного, медичного і фізико-математичного. Перший набір на перший курс Дніпропетровський (Катеринославський) університет здійснив улітку 1918 р. (два курси були автоматично переведені до університету з Вищих жіночих курсів, на базі яких і був заснований університет). Контингент студентів у 1918/19 навчальному році складав 2750 чоловік.

Серед його засновників були визначні науковці початку XX сторіччя В. Е. Дзержинський, М. І. Лебедєв, Л. В. Писаржевський, М. К. Любавський, Д. І. Яворницький та ін. Першим ректором університету був відомий вчений-біолог, професор В. П. Карпов, який свого часу очолював Гістологічний інститут Московського університету. Для організації факультетів запросили видатних фахівців з інших університетів: колишнього ректора Московського університету, професора М. К. Любавського, А. І. Щербину, Д. І. Яворницького та ін.

Планувалося відкрити кафедри: філософії, історії України, порівняльного мовознавства, української мови та літератури, історії мистецтв, історії церкви, археології та ін. Місцеві наукові кадри і професори, запрошені з інших університетських центрів, утворили монолітний викладацький склад Катеринославського університету, де працювали О. М. Динник, Л. В. Писаржевський, С. Б. Шарбе, М. Ф. Злотников, П. М. Леонтовський, М. І. Лебедєв. Коли в 1918 році Українська Академія наук вперше сформувала свій склад, то одним із дванадцяти дійсних членів Академії став професор Катеринославського університету Ф. В. Тарановський (відділення соціальних наук).

У 1920 році у зв'язку з реорганізацією освітньої системи України на базі Катеринославського університету створюється Інститут народної освіти, що існував до відновлення університетської мережі в республіці на початку 1933 року. Уже на першому етапі функціонування університету сформувалися й здобули визнання наукові школи в галузі теоретичної (електронної) хімії академіка Я. М. Бродського, прикладної механіки – академіка О. М. Динника, металофізики – академіка Г. В. Курдюмова, фізики рідкого стану – академіка В. І. Данилова, гідробіології – академіка Д. О. Свіренка, української історії, археології та етнографії – академіка Д. І. Яворницького та ін.

Значних матеріальних збитків та людських втрат зазнав університет у роки Великої Вітчизняної війни. У ході тимчасової окупації міста були спалені усі навчальні корпуси. Понад 600 викладачів і студентів добровольцями пішли на фронт захищати Батьківщину від фашистської навали. Серед них – Герої Радянського Союзу В. П. Юбкін і С. І. Швець.

У повоєнний час починається бурхливий розвиток університету. В 1951 році відкривається фізико-технічний факультет для підготовки спеціалістів у новій галузі техніки – ракетобудуванні. На більшості факультетів і кафедр проводились дослідження з фундаментальних і прикладних наук. З'являються і успішно розвиваються нові наукові школи в галузі математики, механіки (професори М. П. Корнійчук, В. І. Моссаковський), фізики, радіоелектроніки (професори Ф. І. Коломойцев, М. І. Варич, І. С. Мірошниченко), біології, біотехнології (професори О. Л. Бельгард, Г. Б. Мельников), хімії (професор В. С. Малиновський), ракетно-космічної техніки (професори В. А. Махін, М. Ф. Герасюта, В. М. Ковтуненко, М. І. Дупліщев), соціально-гуманітарних наук (професори B.C. Ващенко, Д. П. Пойда). Розширювалася номенклатура спеціальностей, за якими здійснювалась підготовка фахівців, зростав кадровий потенціал, створювалися нові факультети, кафедри, лабораторії, науково-дослідні інститути, зміцнювалась матеріально-технічна база.

З середини 60-х років розпочалося будівництво нового університетського комплексу з розвиненою соціально-культурною інфраструктурою. Перетворення університету на один із провідних вузів України та колишнього СРСР цілком закономірно і справедливо пов'язується з ім'ям академіка В. І. Моссаковського, який був його незмінним ректором упродовж 22 років (1964-1986).

Університет зазнав великої реорганізації: Дніпропетровський інститут народної освіти, Дніпропетровський вищий інститут освіти, відновлюється знову університет на базі фізико-хіміко-математичного інституту та біофаку інституту профосвіти у 1933 р. В якій би формі чи назві не існував наш університет, він завжди був визнаним і впливовим. Одним із кращих у республіці вважався Катеринославський інститут народної освіти. Бібліотека, де були зібрані цінні видання, зокрема з історії, літератури, педагогіки, у 1930 р. була однією з найбільших академічних бібліотек України. ДДУ перший серед університетів України відновив свою діяльність після звільнення Дніпропетровська від фашистів. У 1967 р. в ДДУ (третьому університеті в Україні) відкрито факультет підвищення кваліфікації викладачів вищих навчальних закладів.

Визнанням авторитету вчених нашого університету було включення їх до складу науково-методичних та координаційних рад Мінвузу СРСР і АН СРСР та УРСР. ДДУ в регіоні став провідним освітнім і науковим центром, а в СРСР – базовим навчальним закладом. Дніпропетровський університет є провідним центром республіки з вивчення джерелознавства історії України, одним із трьох провідних центрів у галузі ядерної фізики й одним із перших ВНЗ СРСР та України, які порушили питання про гуманізацію й гуманітаризацію освіти і внесли до навчальних планів нові предмети: українську мову, історію України, етику, естетику, екологію та ін.

За час свого існування університет підготував понад 70 тисяч фахівців. Зважаючи на загальнодержавне й міжнародне визнання результатів діяльності Дніпропетровського держуніверситету, розробку й реалізацію ним найважливіших державних програм у гуманітарній сфері, наявність у закладі визнаних на загальнодержавному і світовому рівнях фахівців та їх наукових шкіл, Указом Президента України від 11 вересня 2000 р. нашому університету присвоєно статус національного.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка – класичний університет дослідницького типу, провідний вищий навчальний заклад України. Його історія бере свій початок від 8 листопада 1833 р., коли було підтримано подання міністра освіти С. С. Уварова про заснування Імператорського Університету Св. Володимира на базі перенесеного до Києва польського Кременецького ліцею. 15 липня 1834 р., у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відбулося урочисте відкриття університету.

Пожвавлення науково-педагогічної діяльності в Київському університеті у другій половині ХІХ століття пов'язують із проведенням ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадженням у 1863 р. нового університетського статуту. У цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшилася кількість викладачів та студентів. З російських і європейських університетів на роботу до Києва запросили 90 нових викладачів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для здійснення наукової та педагогічної діяльності.

Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття – це потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830-1840-х рр. становила 500 осіб (переважно поляків), у1883 р. в університеті навчалися 1700 студентів (в основному українці та росіяни), а вже у 1913 р. ця кількість зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій.

Зі створенням у Києві Центральної Ради у березні 1917 р. десятки викладачів і сотні студентів університету взяли активну участь у боротьбі за незалежність України. Найгероїчнішою сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 р. на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об'єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб) під командуванням сотника-студента Андрія Омельченка вела важкі оборонні бої, захищаючи 29 січня 1918 р. важливий залізничний вузол – станцію Крути на Чернігівщині – та стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ.

У період існування Української держави Гетьмана П. Скоропадського Університет Св. Володимира набув офіційного статусу російського університету Києва. Поряд з ним, у липні 1918 р. було створено Київський український державний університет.

У лютому 1919 р. більшовики зайняли Київ Університет Св. Володимира та Київський український державний університет було об'єднано в одну установу -Київський університет – із головним завданням підготовки радянської інтелігенції. З 1919 р. на території радянської України починає діяти Народний комісаріат освіти, що відповідав за розвиток шкільної, середньої та вищої освіти. В університетах скасовувалися всі так звані "буржуазні пережитки", а самі вони втратили будь-яку автономію: було ліквідоване керівництво університетів (ректори, проректори), замість них вводилась посада комісара вузу, крім цього, відмінялись всі вчені ступені та звання. Радянський уряд ставив за мету повне підпорядкування університетів завданням соціалістичної революції. Проте, навіть у такому вкрай обмеженому вигляді університети, на думку керівників Наркомату освіти УСРР, не мали права на існування. Вони були оголошені "буржуазними" центрами, яким не місце у новому комуністичному суспільстві.

У результаті кардинальної реформи вища освіта УСРР почала суттєво відрізнялася від вищої школи в радянській Росії. Зокрема, у РСФРР університети, хоч і втратили своє значення, ліквідовані не були і працювали у Москві, Ленінграді та інших російських містах. Уніфікація стала одним із найважливіших завдань політики радянської влади в освітній галузі на рубежі 1920-30-х рр. Необхідно було перебудувати всю вищу систему освіти за єдиним російським зразком.

Восени 1933 р. в Україні поновили роботу університети, серед яких і Київський державний університет. Перед ними ставилося завдання підготовки через аспірантуру викладачів для вищої школи, науковців для науково-дослідних інститутів, заводських наукових лабораторій і дослідних станцій. Ці вищі навчальні заклади мали зосередити підготовку наукових кадрів для всіх найважливіших галузей науки.

Із початком військових дій влітку 1941 р. Київський університет було евакуйовано. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів, разом з колегами із Харківського державного університету, продовжили навчальний процес у рамках Об'єднаного українського державного університету в казахстанському місті Кзил-Орда. Одночасно з цим було здійснено спроби налагодити роботу університету і в окупованому нацистами Києві, втім, невдовзі гітлерівці закрили університет, багатьох викладачів репресували, а студентів забрали на примусові роботи до Німеччини. Під час боїв за Київ у жовтні-листопаді 1943 року університет зазнав непоправних руйнувань і втрат.

На кінець 1940-х рр. університет за обсягом роботи сягнув довоєнного рівня. Особливо швидким розвиток університету був у 1950-х рр. До 1958 р. в Київському державному університеті вже діяло 11 факультетів і навчалося близько 10 тисяч студентів. Упродовж 1959-84 рр. університет підготував 70 тис. фахівців для різних галузей народного господарства, науки, освіти і культури.

21 квітня 1994 р. Київському університету Указом Президента України Л. М. Кравчука №176/94 було надано статус "національного", а 25 листопада 1999 р. новим Указом Президента України Л. Д. Кучми №1496/99 автономний статус університету суттєво розширено. 5 травня 2008 р. видано Указ Президента України В.А. Ющенка №412/2008, яким передбачено перетворення університету на головний навчально-науковий центр України з підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації. 29 липня 2009 р. постановою Кабінету Міністрів України №795 університету було надано статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу, передбачено посилене фінансування програм перспективного розвитку університету.

Національна академія внутрішніх справ

Етапи становлення та розвитку Київського НУВС 1921 Курси червоних міліціонерів Харківської губернії 1922 Перші окружні курси молодшого комскладу Головного управління міліції УРСР 1922 Школа старшого Комскладу міліції УРСР 1923 Всеукраїнська школа Комскладу міліції й кримінального розшуку 1925 Всеукраїнська школа командного складу міліції і кримінального розшуку (переведена до Києва) Всеукраїнська школа міліції і кримінального розшуку 1928 Школа командного складу робітничо-селянської міліції УРСР і курси робітників виправно-трудових установ. Школа командного складу робітничо-селянської міліції ім. В.А. Балицького. Школа старшого начальницького складу робітничо-селянської міліції ім. В.А. Галицького. 1938 Школа вдосконалення керівного та начальницького складу робітничо-селянської міліції. Київські курси Управління виправно-трудових таборів і колоній НКВС. Всеукраїнська школа НКВС СРСР. 1946 Київська школа Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. Київська офіцерська школа Міністерства внутрішніх справ СРСР. Київська школа МВС СРСР. Київська спеціальна середня школа МВС СРСР. 1958 Київський філіал Вищої школи МВС СРСР. Вища школа МВС УРСР. 1962 Вища школа Міністерства охорони громадського порядку УРСР. 1966 Київська вища школа МОГП СРСР. 1968 Київська вища школа МВС СРСР. 1977 Київська вища школа МВС СРСР ім.. Ф.Е. Дзержинського. 1992 Українська академія внутрішніх справ. 1996 Національна академія внутрішніх справ України. 2005 Київський національний університет внутрішніх справ. 2010 Національна академія внутрішніх справ.

Національний університет "Одеська юридична академія"

19 січня 1818 р. – Урочисте відкриття Рішельєвського ліцею 1 травня 1865 р. – Відкриття Імператорського Новоросійського Університету 1947 р.. – ЮРФАК відновлено у складі ОНУ 2000 р. – ОДЮА перетворюється в ОНЮА

Національний університет "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого"

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого – самоврядний (автономний) державний вищий юридичний навчальний заклад IV рівня акредитації.

Історія Академії починається ще з XIX ст., коли 5 (17) листопада 1804 р. імператором Олександром І був створений Харківський імператорський університет, до складу якого входило відділення моральних та політичних наук. У 1835 р. його офіційно перейменовано на юридичний факультет університету.

У 1920 р. за рішенням Уряду України на базі юридичного факультету Харківського університету було створено Інститут народного господарства. У своїй основі це був юридичний інститут, який готував юристів для роботи в державному й господарчому апаратах.

У 1930 р. Інститут народного господарства отримав назву Інститут радянського будівництва і права, що відповідало його стану як вищого юридичного навчального закладу. У червні 1933 р. інститут перейменовано на Всеукраїнський комуністичний інститут радянського будівництва та права. З метою покращення справи підготовки кадрів-юристів його було у 1937 р. перетворено у Харківський юридичний інститут.

Постановою Ради Міністрів України від 20 березня 1991 р. Харківський юридичний інститут реорганізовано в Українську державну юридичну академію. Указом Президента України від 30 березня 1995 р. № 267 Академії надано статус національного самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, а Указом від 4 листопада 1995 р. – присвоєно ім'я Ярослава Мудрого. Указом Президента України № 457 від 21 червня 2001 р., "Питання Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого", ураховуючи визначну роль у підготовці фахівців для органів державної влади, правоохоронних органів, різних сфер юридичної практики, виходячи з необхідності збереження і дальшого розвитку сформованих в Академії наукових шкіл їй надано додаткові права з затвердженням Статуту Кабінетом Міністрів України.

Згідно з Указом Президента України № 1194/2010 від 24 грудня 2010 р. та розпорядженням Кабінету Міністрів України № 2213-р від 8 грудня 2010 р. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого перетворена у Національний університет "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого".

Харківський національний університет внутрішніх справ

Етапним кроком у створенні передумов становлення нинішнього Харківського національного університету внутрішніх справ стало прийняття спільного наказу Міністерства вищої та спеціальної освіти України і МВС України від 9 січня 1992 року № 8/7 щодо створення Харківського інституту внутрішніх справ при Українській юридичній академії. З 17 листопада 1993 року інститут внутрішніх справ став самостійним вищим навчальним закладом – Харківським інститутом внутрішніх справ МВС України. Але вже у травні 1994 року Міністерство освіти України прийняло рішення про розширення освітянської діяльності Харківського інституту внутрішніх справ. Першим в інституті започаткований слідчо-криміналістичний факультет (згодом перейменований в юридичний). Другим став факультет економічної безпеки, третім – інформатико-правовий факультет (з 1996 року перейменований у факультет управління та інформатики). У 1994 році почав своє існування соціально-психологічний факультет, а також було реорганізовано у факультет заочного навчання заочне відділення інституту. Незабаром були створені відділення заочного навчання у м. Суми, Полтава, Мелітополь. У найскладніші часи соціально-економічних негараздів перехідного періоду в історії України в Харківському інституті внутрішніх справ вдалося не тільки зберегти кращі науково-педагогічні кадри, а й розпочати підготовку нової генерації педагогів та науковців, налагодити роботу ад'юнктури, п'яти спеціалізованих вчених рад. За короткий час Харківський інститут внутрішніх справ МВС України перетворився у провідний вищий навчальний заклад МВС, і вже у 1994 році сформувались об'єктивні передумови для зміни статусу навчального закладу. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 листопада 1994 року "Про створення Університету внутрішніх справ" на базі Харківського інститут внутрішніх справ був утворений Університет внутрішніх справ.

Важливим кроком у розвитку університету стало заснування у 1997 році Кримського факультету, який почав відігравати провідну роль у підготовці працівників для ОВС АР Крим. Крім цього, у 1995 році з'явився факультет громадської безпеки для підготовки фахівців за спеціальністю "Правоохоронна діяльність", у 1999 році – факультет кримінальної міліції з підготовки фахівців для органів внутрішніх справ також за спеціальністю "Правоохоронна діяльність", а у 2001 році – Спеціальний факультет, який здійснює підготовку спеціалістів для органів внутрішніх справ за спеціалізацією "Міжнародна правоохоронна діяльність". Університет став засновником організації довузівської підготовки в системі МВС України як складової багатоступеневої освіти. У 1995 році було створено юридичний ліцей при університеті, який здійснює навчання для здобуття повної загальної середньої освіти з поглибленою юридичною та посиленою фізичною підготовкою і правоохоронною профорієнтацією дітей, батьки яких є працівниками міліції, загинули або отримали каліцтво при боротьбі зі злочинністю та охороні громадського порядку, а також інших обдарованих дітей працівників органів внутрішніх справ. У 1996 році розпочав роботу Інститут перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників ОВС, в якому організовано ппроведення післядипломної освіти працівників органів внутрішніх спра. У травні 1999 року Університет внутрішніх справ пройшов державну акредитацію, і рішенням ДАК від 9 червня 1999 року його визнано акредитованим за статусом вищого закладу освіти ІV рівня.

Враховуючи вагомий внесок Університету внутрішніх справ у підготовку висококваліфікованих кадрів для правоохоронних органів України, беручи до уваги загальнодержавне та міжнародне визнання результатів його діяльності, Указом Президента України від 2 березня 2001 року Університету внутрішніх справ було надано статус Національного. З набуттям університетом статусу Національного зазнала якісних змін і структура університету: 6 травня 2001 року були створені Кіровоградська та Сумська філії; 16 листопада 2001 року – Кримський та Одеський юридичні інститути; 13 березня 2002 року було створено Херсонський юридичний інститут, а 21 серпня 2003 року – Кіровоградську філію реорганізовано в юридичний інститут. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2005 року "Про реорганізацію вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ" та Указом Президента України від 15 вересня 2005 року "Про збереження статусу національного за деякими вищими навчальними закладами", університет перейменновано у Харківський національний університет внутрішніх справ.

У 2004 році – Університет посів 22 місце в загальному рейтингу вищих навчальних закладів України, а у травні цього ж року – став переможцем Всеукраїнського освітянського рейтингу "Софія Київська" в номінації "Кращий спеціалізований вищий заклад". У червні 2005 року – ХНУВС вдруге здобув перемогу у номінації "Кращий спеціалізований вищий заклад", отримавши диплом за перше місце і головний приз "Софія Київська".

Вопросы и задания для подготовки к самостоятельной работе

1. Какова структура системы юридического образования и какие принципы положены в основу ее построения?

2. По каким основным направлениям предусматривается модернизация современной системы юридического образования?

3. Какие профессиональные требования предъявляются к качеству подготовки юриста и как их реализовать при учебе в образовательном учреждении?

4. Какова сущность личностно-формирующего потенциала юридического образовательного учреждения и каково его влияние на развитие профессиональных качеств будущего юриста?

5. Что представляет собой педагогическая система юридического образовательного учреждения? Назовите ее составляющие.

6. Які освітньо-кваліфікаційні та освітні рівні є в Україні?

7. Поясніть, що таке освітньо-кваліфікаційні характеристики та освітньо-професійні програми?

8. Назвіть та охарактеризуйте кращі заклади освіти України, у яких навчають майбутніх юристів.

[1] «Модель» в переводе с латинского означает образец, эталон, стандарт. В про­фессиональной педагогике понятие «модель» используется дли описания какого-либо вида деятельности и специалиста, отвечающего всем ее требованиям.

[2] Опусов А.П. Введение в юридическую деонтологию. — Ростов н/Д, 1997. — С. 143.

[3] Ильин И.А. Путь к очевидности. — М., 1993. — С. 309.

[4] Каптерев П.Ф. Новая русская педагогия, ее главнейшие идеи, направления и деятели. - СПб., 1914. - С. 153.

[5] Ушинский К.Д. Собр. соч.: В 10 т. - Т 2. - М.; Л., 1948. - С. 162.

[6] Сухомлинский В.А. О воспитании. — М., 1975. — С. 14—15.

[7] Макаренко А.С. Собр. соч.: В 7 т. — Т. 5. — М., 1958. — С. 91.

[8] Российская педагогическая энциклопедия: В 2 т. — Т. 1. — М., 1993. — С. 331.

[9] Российская педагогическая энциклопедия. -Т. 2. -М„ 1999. -С. 15

[10] Исследованиями в инженерной психологии установлено, что обучающийся на занятиях усваивает всего 15% новой информации, воспринимаемой на слух; 25% — с помощью зрения и до 65%, если информация передается голосом и синхронно демонстрируется наглядно. При этом для опознания предмета обучающемуся необходимо: 2,8 с — при показе контурного портрета, образа, предмета; 1,5 с — при показе контурного рисунка предмета; 1,2 с — при показе черно-белой фото­графии предмета; 0,9 с — при показе цветной фотографии предмета; 0,4 с — при показе самого предмета. Чем скорее произойдет повторение первично получен­ной информации, тем лучше, так как кратковременная (двухсуточная) память человека способна удержать в коре головного мозга только 30% информации, полученной на занятиях или добытой в процессе самостоятельной работы.

[11] Метод «погружения» предусматривает параллельное изучение ограниченного Числаучебных дисциплин (не более шести), чтобы обеспечить проведение очеред­ных тем занятий по предмету через каждые двое суток. Это позволяет удержать в памятиоптимальный объем информации, полученной на предыдущем занятии.

Дата добавления: 2014-01-07