ЗаконодавствоУкраїни,що охороняє право на здоров’я

Основним законом України, що визначає право на здоров’я, є конституція України. У статті 49 конституції зазначено, що «кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм». Відповідно до конституції України медична допомога в державних і комунальних установах надається безкоштовно. при цьому обумовлюється, що діюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Стаття 270 цивільного кодексу України передбачає право на охорону

здоров’я і на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище.

Базовим законом у сфері охорони здоров’я є Основи законодавства України про охорону здоров’я. Цей закон декларує право кожного на здоров’я і на захист цього права. Він дає визначення медично-санітарної допомоги як «комплексу спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями й реабілітацію хворих та інвалідів.

У ньому визначено засади організації охорони здоров’я в Україні, перелік прав і обов’язків держави та громадян у сфері охорони здоров’я. Характерно, що серед обов’язків громадян вказується обов’язок піклуватися про своє здоров’я.

У переліку прав, зазначених у цьому законі є і такі, як:

1) право на безпечні та здорові умови праці, навчання, проживання та

відпочинку;

2) право на кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування та установ охорони здоров’я.

3) право на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я

і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори і ступінь ризику.

4) право на участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи;

5) право на правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

6) право на відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

7) право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників установ та органів охорони здоров’я;

8) право на проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди з висновками державної медичної експертизи, застосування примусового лікування і в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути обмежені права людини;

9) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для здійснення богослужіння і релігійних обрядів.

Обмеження прав громадян, які пов’язані з їх станом здоров’я, закон вичерпує випадками визнання людей тимчасово або постійно непридатними до будь-якої професійної діяльності, а також застосуванням примусових заходів медичного характеру, на підставах, передбаченими законами України.

Стаття 11 Основ зазначає, що іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, мають той же обсяг прав і обов’язків, що і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами та угодами.

Охорону здоров’я Основи визначають, як один з пріоритетних напрямів державної діяльності. У Законі зазначено, що основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна рада України. їй надані повноваження визначати конституційні та законодавчі засади охорони здоров’я, головні напрямки, принципи і пріоритети, встановлювати нормативи і обсяги бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових та інших регуляторів затвердження загальнодержавних програм охорони здоров’я. Вона ж визначає порядок створення та діяльності дорадчих та консультативних органів у сфері охорони здоров’я. Закон визначає як складові частини політики охорони здоров’я місцеві та регіональні програми, як комплексні, так і цільові, що формуються органами місцевого і регіонального самоврядування.

Закон також визначає зобов’язання держави щодо забезпечення здорових і безпечних умов життя громадян та лікувально-профілактичної допомоги.

Права громадян та процедура отримання медичних послуг за окремими напрямками регулюються спеціальними законами, указами президента України, постановами кабінету Міністрів України, наказами Міністерств. аналіз законодавства за напрямками.

Що стосується відповідальності за порушення прав людини у галузі охорони здоров’я, чинне законодавство України визначає кримінальну, майнову і адміністративну відповідальність, які визначені нормами кримінального та цивільного кодексів України та кодексом про адміністративні правопорушення відповідно.

Кримінальна відповідальність передбачена у випадках неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження людини ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження ВІл.

Цивільний кодекс України передбачає відшкодування в повному обсязі матеріальної шкоди, заподіяної неправомірним рішенням, неправомірною дією або бездіяльністю. що стосується моральної шкоди, стаття 1167 цивільного кодексу передбачає, що вона стягується тільки за наявності вини особи, його заподіяла, крім окремих випадків, які не охоплюють порушення в галузі охорони здоров’я. У статті 1172 цивільного кодексу зазначено, що роботодавець відшкодовує шкоду, заподіяну його працівником при виконанні ним своїх трудових (службових) обов’язків. держава та органи місцевого самоврядування несуть майнову відповідальність за шкоду, заподіяну незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади або місцевого самоврядування, або їх посадовими і службовими особами, незалежно від їхньої вини.

У випадках заподіяння шкоди здоров’ю цивільний кодекс передбачає відповідальність у вигляді відшкодування втраченого внаслідок втрати або зменшення працездатності заробітку, а також додаткових витрат, пов’язаних із заподіянням шкоди здоров `ю, як, наприклад, витрат на санаторно-курортне лікування, придбання ліків, посилене харчування. У разі смерті право на відшкодування шкоди отримують непрацездатні особи, що знаходилися на утриманні особи або мали право на одержання утримання.

Цивільний кодекс у статті 1177 також обумовлює, що тягар відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, якщо особу, яка вчинила злочин не встановлено або вона є неплатоспроможною, покладається на державу.

Окремо передбачено зобов’язання відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів і послуг, що, в принципі, може поширюватися і на медичні послуги, що надаються всіма видами медичних установ.

Дата добавления: 2014-01-15