Ієрархія мовної будови та міжсистемні зв’язки

Особливості мовної системи.

Надбання лінгвістичних наукових досліджень дозволяють описати в тій чи іншій формі мовну систему і мовну структуру. Будь-яка сучасна людська мова є складним утворенням, до якого входять різні підсистеми. Справедливим буде твердження, що мова – це система систем, впорядкованих і взаємопов’язаних. Через те що мовні підсистеми перебувають немовби в різних площинах, їх ще називають рівнями або ярусами. Певна зміна всередині однієї внутрішньої системи може викликати нові зміни в цій системі або в інших внутрішніх системах. Структурні зв’язки, що існують між елементами мови, постійно відновлюють порушену внаслідок змін рівновагу.

Мова належить до відкритих систем, вона охоплює не тільки реалізовані можливості, а й потенціальні факти і явища, які не суперечать її структурі. Внутрішні системи мови відзначаються різним ступенем відкритості: морфологічна, фонетична належать до найменш відкритих, лексична система є максимально відкритою. Поряд з системними фактами і явищами мова допускає використання несистемних фактів і явищ внаслідок нейтралізації потенцій системи або впливу інших систем, з якими вона пов’язана.

Мова є динамічною системою, яка в процесі виконання своїх функцій пристосовується до умов існування: може виражати нові поняття старими засобами, здійснювати перерозподіл функцій своїх внутрішніх систем, якщо в ній відбулося певне порушення рівноваги.

У мовній системі одиниці різняться за функцією та будовою. Одиниці одного ярусу входять до складу одиниць іншого, відповідно внутрішні системи мови співвідносяться між собою за ієрархічним принципом: одна система, незважаючи на її автономність, немов би підпорядкована іншій.

Такий принцип опису, коли одиниця певного рівня складається з одиниць (чи одиниці) нижчого рівня, називається стратифікаційним принципом, а аналіз мовних одиниць за цим принципом здійснюється стратифікаційною лінгвістикою.

Безперечно, кожна внутрішня система мови має свою власну організацію і володіє відносною автономністю в межах загальної мовної системи. Будь-яка одиниця певної внутрішньої системи не є простою арифметичною сумою одиниць, що належать до іншої, нижчої, внутрішньої системи, а є одиницею нової якості.

В.А.Звегінцев пропонує таку схему рівней мови:

І поверх – 1. Речення

ІІ поверх – 2. Словосполучення (синтагма)

3. Слово

4. Морфема

ІІІ поверх – 5. Склад

6. Фонема

І-й поверх визначено як суперзнаковий – будується із знаків, але сам не є знаковим; ІІ-ий – знаковий; ІІІ-ій – субзнаковий (набір елементів-фігур, з яких будуються знаки.

Проте запропонована схема не передає складний механізм взаємозв’язку між підсистемами мови. Центральне місце в багатоярусній будові природної мови відводиться слову, оскільки, з одного боку, воно розпадається на фонематичні одиниці нижчого рівня, з іншого – входить як складовий компонент синтаксичних одиниць вищого рівня. Слово знаходиться на перетині формально-структурної та семантичної складових мовної системи. Воно не лише матеріальна одиниця мови, а й інтегруюча, адже складається з декількох морфем, що передають у сукупності денотативні, словотвірні й граматичні значення.

На лексичному значенні слова базується лексична підсистема. Якщо ж аналізувати не лексичне значення слова як цілісної неподільної одиниці, а розглядати значенням кожного з його морфів – постає морфемна система та тісно пов’язана з нею словотвірна. Зосереджуючись на граматичних морфемах та синтаксичних ролях слова у реченні – охоплюємо морфологію та частини мови.

Структурними компонентами звука як дискретної одиниці є інтегральні та диференційні фонетичні ознаки; словоформи – морфи та граматичні множники; семантеми - семеми та семантичні множники. В кожному ярусі мови виокремлюють нульовий рівень (компоненти простих знакових одиниц), рівень простих знакових одиниць, рівень складних знакових одиниць. Кожен рівень представлено, поряд з конкретними, також абстрактними одиницями: фонемами, морфонемами, лексемами, типоформами, абстрактними лексико-граматичними та семантичними синтагмами (моделями).

Взаємозалежність основних внутрішніх систем мови цілком очевидна: не можна уявити семантичної системи мови без існування фонетичної системи. Одиниці лексичної системи – слова не передають цілісної інформації самостійно, а тільки в рамках одиниць синтаксичної системи. Морфологічна підсистема існує для того, щоб певним чином поєднувати між собою слова для передачі цілісної інформації. Проте, в ізолюючих мовах за відсутності морфології для синтаксичної системи набуває особливого значення суворий порядок розташування членів речення.

Зв’язок між фонетичною і семантичною системами мови здійснюється проміжною морфонологічною системою.

Фонетична система безпосередньо пов’язана з синтаксичною – інтонаційними засобами передусім здійснюється актуальне членування речення. Інтонація може перетворити окремі слова чи групи слів на речення. Поряд з інтонацією в аналогічній ролі може виступати і таке фонетичне явище, як пауза.

Зв’язок між фонетичною і семантичною системами цілком очевидний внаслідок виділення слова в мовах із словесним наголосом.

Зв’язок між морфологічною підсистемою і синтаксичною здійснюється передусім через так звані аналітичні форми слова (буду писати – писатиму). Зв’язок полягає ще й у тому, що саме в семантиці речення може відкритися значення полісемантичної одинці словникового складу.

У мові кожна її величина може виступати в різних функціях. Відомі приклади, коли ціле висловлювання може бути виражене однією фонемою, яка на рівні семантичної системи виступає і морфемою, і словом, і реченням.

Типологічні дослідження фонетичних підсистем різних мов розкривають деякі особливості міжрівневої кореляції. Наприклад, існує обернена залежність між кількістю фонем і середньою довжиною морфеми. Зокрема корінь, що складається лише з однієї фонеми, може бути лише в тих мовах, де фонем не менш ніж 40. У таких мовах як угорська, фінська, іврит, японська, китайська запозичення непродуктивні з фонетичних причин. Так, китайська мова має усталені склади-морфеми, які не членуються на менші одиниці. При цьому жорстко обмежене не тільки коло допустимих моделей складу («приголосний+голосний», недопустимість сполучення приголосних), але й сама кількість складів. Внаслідок цього розвинулась змісторозрізнювальний складовий наголос в чотири тони, що збільшило кількість складів-морфем до 1324 одиниць. Із цього вихідного семантичного матеріалу будуються складні слова (дво- чи триморфемні). Причиново-наслідкові вектори міжрівневих кореляцій бувають різноспрямованими: фонологічні особливості можуть впливати на деякі риси граматичної будови чи лексичного складу мови, але може бути і зворотна залежність – фонологічні особливості розвинулись внаслідок якихось граматичних тенденцій. Так, гармонія голосних в тюркських мовах підтримує аглютинативні засади тюркського слова – домінацію кореня й організуючу роль називного відмінка в парадигмі відмінювання. Т.М.Ніколаєва вважає, що тенденція до домінування фразової інтонації над інтонацією слова (підвищення суцільності мовлення) корелює з інформаційною насиченістю спілкування і веде до витіснення словесно-інтонаційних мов зі статусу міжнародних.

Дата добавления: 2014-01-11