Завдання та функції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг

В Україні передбачається створення ефективної системи державного регулювання ринків фінансових послуг. З цією метою (ст. 21 Закону України " Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг") надаються повноваження з державного регулювання фінансових ринків і закладів таким структурам:

− Національному банку України (ринок банківських послуг і нагляд за комерційними банками);

− Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ринок цінних паперів та похідних цінних паперів і, власне, фондів компанії);

− Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженому органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

Ст. 22 Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" окреслено структуру цілісної системи регулювання та нагляду за діяльністю фінансових установ та визначено механізм взаємодії та інформаційного обміну між окремими державними органами, що входять до її складу:

− Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг зобов'язані співпрацювати, а за допомогою засобів зв'язку, що дозволяють фіксувати інформацію, своєчасно повідомляти один одному про будь-які спостереження та висновки, які є необхідними для виконання покладених на них обов'язків;

− Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг мають право на доступ до інформаційних баз одне одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг;

− голова державного органу, що здійснює регулювання ринків фінансових послуг, або уповноважена ним особа беруть участь у роботах інших органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг.

Згідно із Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та Положенням про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг від 4 квітня 2003 р. – центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом у сфері регулювання ринків фінансових послуг є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, яка працює за колегіальним принципом.

Комісія відповідно до покладених на неї завдань та у межах своєї компетенції, як учасник планового процесу в системі державного управління:

1) бере участь у формуванні Програми діяльності Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію;

2) бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік;

як організуюча ланка управління на ринку фінансових послуг: у частині кадрової політики:

1) визначає професійні вимоги до керівників, головних бухгалтерів фінансових установ та може вимагати звільнення осіб, які не відпо­відають цим посадам;

2) проводить і координує у встановленому порядку навчання, підготовку та перепідготовку кадрів, установлює у визначених законом випадках кваліфікаційні вимоги до осіб, які провадять діяльність на ринках фінансових послуг, здійснює організацію нарад, семінарів, конференцій з питань надання фінансових послуг;

у частині встановлення вимог до учасників ринку фінансових послуг:

1) установлює критерії та нормативи щодо ліквідності, капіталу та платоспроможності, прибутковості, якості активів та ризиковості операцій, якості систем управління та управлінського персоналу, додержання правил надання фінансових послуг;

2) визначає порядок формування статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю;

3) визначає у передбачених законом випадках порядок створення, формування і використання резервних та інших фондів фінансових установ;

4) установлює додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегульовано законом;

5) затверджує положення про централізовані страхові резервні фонди;

6) встановлює обсяги страхових зобов'язань залежно від видів договорів страхування життя, а також мінімальні строки дії договорів страхування життя;

7) встановлює за погодженням з Національним банком України розміри кредитів, порядок та умови їх видачі страхувальникам, які уклали договори страхування життя;

у частині реєстраційної політики:

1) здійснює реєстрацію фінансових установ та веде Державний реєстр фінансових установ;

2) здійснює реєстрацію та веде реєстр саморегулівних організацій;

3) визначає порядок ведення та веде реєстр аудиторів, яким надається право на проведення аудиторських перевірок фінансових установ;

4) веде Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків);

5) визначає порядок реєстрації страхових та перестрахових брокерів і веде державний реєстр страхових та перестрахових брокерів, видає свідоцтва про включення страхових та перестрахових брокерів до цього реєстру;

6) реєструє при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування правила страхування для такого виду, прийняті страховиком, а також зміни та/або доповнення до цих правил;

7) здійснює державну реєстрацію кредитних спілок та об'єднаних кредитних спілок, видає їм свідоцтво про державну реєстрацію за формою, встановленою Комісією, визначає засоби масової інформації, в яких кредитна спілка розміщує дані про її державну реєстрацію;

8) приймає нормативно-правові акти щодо особливостей створення, державної реєстрації, ліцензування та діяльності об'єднаної кредитної спілки;

у частині ліцензування:

1) здійснює в установленому порядку ліцензування діяльності фінансових установ, затверджує ліцензійні умови провадження діяльності з надання фінансових послуг і порядок контролю за їх додержанням;

2) установлює плату за реєстрацію документів і видачу ліцензій;

3) здійснює ліцензування діяльності тимчасової адміністрації фінансової установи та призначає її керівника;

у частині визначення видів фінансових послуг та їх характеристик:

1) дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг;

2) установлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг;

3) установлює перелік посередницьких послуг у страхуванні та перестрахуванні;

4) визначає характеристики та класифікаційні ознаки видів добровільного страхування;

як методологічний і аналітичний орган, у частині облікової політики:

1) розробляє відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку методичні рекомендації щодо їх застосування під час ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності у фінансових установах;

2) установлює порядок розкриття інформації та складання звітності учасниками ринків фінансових послуг відповідно до законодавства України;

3) визначає порядок та умови ведення персоніфікованого (індивідуального) обліку договорів страхування життя;

4) погоджує встановлення Моторним (транспортним) страховим бюро єдиного зразка страхових свідоцтв (полісів, сертифікатів), які є формою договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;

5) аналізує стан та тенденції розвитку ринків фінансових послуг в Україні, здійснює моніторинг руху капіталу в Україну та за її межі через ринки фінансових послуг, розробляє та подає в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства;

як контролюючий орган:

1) здійснює згідно із законами України державне регулювання і нагляд за діяльністю страхових компаній та страхових брокерів, установ накопичувального пенсійного забезпечення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових та факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів, інших учасників ринків фінансових послуг;

2) установлює порядок та умови застосування заходів впливу згідно з законом;

3) надсилає матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, які стали відомі підчас проведення перевірок;

4) надсилає фінансовим установам і саморегулівним організаціям обов'язкові до виконання розпорядження щодо усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів;

5) звертається до суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням законодавства України про фінансові послуги;

6) надсилає матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;

7) проводить самостійно чи разом з іншими уповноваженими органами виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ;

8) проводить з метою співпраці та координації своєї діяльності спільно з Національним банком України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку оперативні наради не рідше одного разу на квартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів.

3. Національний банк як орган державного регулювання фінансового ринку­­

Нацiональний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управлiння, юридичний статус, завдання, функцiї, повноваження i принципи органiзацiї якого визначаються Конституцiєю України та iншими законами України.­

Нацiональний банк має статутний капiтал, що є державною власнiстю. Розмiр статутного капiталу становить 10 мiльйонiв гривень. Він може бути змiнений за рiшенням Ради Нацiонального банку.­Джерелами формування статутного капiталу Нацiонального банку є доходи його кошторису, а при необхiдностi – Державний бюджет України.

Нацiональний банк є економiчно самостiйним органом, який здiйснює видатки за рахунок власних доходiв у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках – також за рахунок Державного бюджету України.­Нацiональний банк є юридичною особою, має вiдокремлене майно, що є об’єктом права державної власностi та перебуває у його повному господарському вiданнi.­

Нацiональний банк не вiдповiдає за зобов’язаннями органiв державної влади, а органи державної влади не вiдповiдають за зобов’язаннями Нацiонального банку, крiм випадкiв, коли вони добровiльно беруть на себе такi зобов’язання.­Нацiональний банк не вiдповiдає за зобов’язаннями iнших банкiв, а iншi банки не вiдповiдають за зобов’язаннями Нацiонального банку, крiм випадкiв, коли вони добровiльно беруть на себе такi зобов’язання.­

Основною функцiєю Нацiонального банку є забезпечення стабiльностi грошової одиницi України. Для виконання своєї основної функцiї Нацiональний банк сприяє дотриманню стабiльностi банкiвської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цiнової стабiльностi.­

Нацiональний банк виконує такi функцiї:­

1) вiдповiдно до розроблених Радою Нацiонального банку України основних засад грошово-кредитної полiтики визначає та проводить грошово-кредитну полiтику;­

2) монопольно здiйснює емiсiю нацiональної валюти України та органiзовує її обiг;­

3) виступає кредитором останньої iнстанцiї для банкiв i органiзовує систему рефiнансування;­

4) встановлює для банкiв та iнших фiнансово-кредитних установ правила проведення банкiвських операцiй, бухгалтерського облiку i звiтностi, захисту iнформацiї, коштiв та майна;­

5) органiзовує створення та методологiчно забезпечує систему грошово-кредитної і банкiвської статистичної iнформацiї та статистики платiжного балансу;­

6) визначає систему, порядок i форми платежiв, у тому числi мiж банками та фiнансово-кредитними установами;­

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банкiвських технологiй, створює, координує та контролює створення електронних платiжних засобiв, платiжних систем, автоматизацiї банкiвської дiяльностi та засобiв захисту банкiвської iнформацiї;­

8) здiйснює банкiвське регулювання та нагляд;­

9) веде реєстр банкiв, їх фiлiй та представництв, валютних бiрж i фiнансово-кредитних установ, здiйснює лiцензування банкiвської дiяльностi та операцiй у передбачених законами випадках;­

10) складає платiжний баланс, здiйснює його аналiз та прогнозування;­

11) представляє iнтереси України в центральних банках iнших держав, мiжнародних банках та iнших кредитних установах, де спiвробiтництво здiйснюється на рiвнi центральних банкiв;­

12) здiйснює вiдповiдно до визначених спецiальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здiйснення платежiв в iноземнiй валютi, органiзовує i здiйснює валютний контроль за комерцiйними банками та iншими кредитними установами, якi отримали лiцензiю Нацiонального банку на здiйснення операцiй з валютними цiнностями;­

13) забезпечує накопичення та зберiгання золотовалютних резервiв та здiйснення операцiй з ними та банкiвськими металами;­

14) аналiзує стан грошово-кредитних, фiнансових, цiнових та валютних вiдносин;­

15) органiзовує iнкасацiю та перевезення банкнот i монет та iнших цiнностей, видає лiцензiї на право iнкасацiї та перевезення банкнот i монет та iнших цiнностей;­

16) реалiзує державну полiтику з питань захисту державних секретiв у системi Нацiонального банку;­

17) бере участь у пiдготовцi кадрiв для банкiвської системи України;­

18) здiйснює iншi функцiї у фiнансово-кредитнiй сферi в межах своєї компетенцiї, визначеної законом.­

Нацiональний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцiй здiйснює такi операцiї:­

1) надає кредити комерцiйним банкам та iншим фiнансово-кредитним установам для пiдтримки лiквiдностi за ставкою не нижче ставки рефiнансування Нацiонального банку та в порядку, визначеному Нацiональним банком;­

2) здiйснює дисконтнi операцiї з векселями та чеками в порядку, визначеному Нацiональним банком;­

3) купує та продає на вторинному ринку цiннi папери у порядку, передбаченому законодавством України;­

4) вiдкриває власнi кореспондентськi та металевi рахунки у закордонних банках та веде рахунки банкiв-кореспондентiв;­

5) купує та продає валютнi цiнностi з метою монетарного регулювання;­

6) зберiгає банкiвськi метали, а також купує та продає банкiвськi метали, дорогоцiнне камiння та iншi коштовностi, пам’ятнi та iнвестицiйнi монети з дорогоцiнних металiв на внутрiшньому i зовнiшньому ринках без квотування i лiцензування;­

7) розмiщує золотовалютнi резерви самостiйно або через банки, уповноваженi ним на ведення валютних операцiй, виконує операцiї з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких, за класифiкацiєю мiжнародних рейтингових агентств, вiдповiдає вимогам першокласних банкiв не нижче категорiї А;­

8) приймає на зберiгання та в управлiння державнi цiннi папери й iншi цiнностi;­

9) видає гарантiї та поруки вiдповiдно до положення, затвердженого Радою Нацiонального банку;­

10) веде рахунок Державного казначейства України без оплати та нарахування вiдсоткiв;­

11) виконує операцiї при обслуговуванні державного боргу, пов’язанi з розмiщенням державних цiнних паперiв, їх погашенням i виплатою доходу за ними;­

12) веде особистi рахунки працiвникiв Нацiонального банку;­

13) веде рахунки мiжнародних органiзацiй;­

14) здiйснює беззаперечне стягнення коштiв з рахункiв своїх клiєнтiв вiдповiдно до законодавства України за рiшенням суду.­

Нацiональний банк має право здiйснювати й iншi операцiї, необхiднi для забезпечення виконання своїх функцiй.­

Нацiональному банку забороняється:­

1) бути акцiонером або учасником банкiв та iнших підприємств, установ;­

2) здiйснювати операцiї з нерухомiстю, крiм тих, що пов’язанi iз забезпеченням дiяльностi Нацiонального банку та його установ;­

3) здiйснювати торговельну, виробничу, страхову та iншу дiяльнiсть, яка не вiдповiдає функцiям Нацiонального банку.­

Нацiональний банк сплачує податки вiдповiдно до законiв України з питань оподаткування.­

Регулювання розрахункiв. Нацiональний банк встановлює правила, форми i стандарти розрахункiв банкiв та iнших юридичних i фiзичних осiб в економiчному обiгу України iз застосуванням як паперових, так i електронних документiв та готiвки, координує органiзацiю розрахункiв, дає дозволи на здiйснення клiрингових операцiй та розрахункiв за допомогою електронних документiв.­Нацiональний банк забезпечує здiйснення мiжбанкiвських розрахункiв через свої установи, дає дозвiл на проведення мiжбанкiвських розрахункiв через прямi кореспондентськi вiдносини комерцiйних банкiв та через їх власнi розрахунковi системи.­­­­­

Методи регулювання банківської діяльності ­­

Банкiвське регулювання – одна з функцiй Нацiонального банку України, яка полягає у створеннi системи норм, що регулюють дiяльнiсть банкiв, визначають загальнi принципи банкiвської дiяльностi, порядок здiйснення банкiвського нагляду, вiдповiдальнiсть за порушення банкiвського законодавства. ­

Банкiвський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дiй Нацiонального банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та iншими фiнансово-кредитними установами у процесi їх дiяльностi законодавства України i встановлених нормативiв із метою забезпечення стабiльностi банкiвської системи та захисту iнтересiв вкладникiв. ­

Основним органом регулювання грошового обігу виступає банківська система. Методи державного регулювання визначають принцип побудови самої банківської системи.­Дворівневий принцип організації банківської системи передбачає відокремлення емісійних операцій регулювання грошового обігу, які закріплюються за банком першого рівня – центральним банком країни, від розрахункового, касового і кредитного обслуговування юридичних і фізичних осіб, яке виконують банки другого рівня – комерційні. Тоді як комерційні банки належать до різних форм власності, центральний банк, як правило, – державний. Його діяльність і є основним інструментом державного регулювання грошового обігу.­Проводячи розумну кредитно-грошову і фіскальну політику, встановлюючи величину ставки рефінансування, регулюючи умови випуску внутрішніх і зовнішніх облігаційних позик і здійснюючи грошову емісію, держава в особі Національного банку повинна бути спроможною формувати збалансовані потоки фінансових ресурсів. ­­

Регулювання кредитних відносин центрального банку з комерційними­­

Видача позик комерційним банкам (під їх боргові зобов’язання та шляхи переобліку їх портфеля векселів – рефінансування) Національним банком безпосередньо впливає на обсяг їх пасивів, а тим самим – і їх активних (кредитних) операцій. Важливий метод у цій групі – процентна політика центрального банку: встановлений рівень процентів за його кредитами виступає фактором регулювання попиту на кредит. Особлива дієвість рефінансування та процентної політики Національного банку України зумовлена особливостями організації ринку кредитних ресурсів держави: перепродажем кредитних ресурсів Ощадного банку іншим комерційним банкам через Національний банк.­

При інфляційних тенденціях в економіці облікова (рефінансування) ставка збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва, зменшуючи таким чином інфляційні тенденції в економіці.­У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується об’єм інвестиційних засобів, що забезпечує розширення виробництва.­­

Проведення операцій на відкритому ринку – традиційний метод емісійно-кредитного регулювання­­

Ринок державних цінних паперів, виконуючи функції при обслуговуванні державного боргу, крім цього, відіграє роль регулюючого фінансового інструмента. При нарощуванні в країні інфляційних тенденцій держава випускає державні цінні папери, і, таким чином, частина грошей зв’язується і вилучається з обігу, що знижує інфляційний тягар на фінансову систему. У випадку економічного застою, скорочення виробництва держава викупляє державні цінні папери, вивільнюючи грошові кошти і забезпечуючи збільшення інвестиційних ресурсів. ­Купівля державних цінних паперів центральним банком збільшує грошову масу в обігу, що сприяє зростанню пасивів комерційних банків і обсягу кредитування. Продаж цінних паперів спричиняє скорочення грошової маси. Обмежена можливість використання Національним банком України даного методу зумовлена відсутністю належного оформлення державного боргу та розвиненого ринку цінних паперів.­­

Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків­­

Це найчисленніша група методів емісійно-кредитного регулювання. При інфляції НБУ збільшує норми резервування (на сучасному етапі норма – 17 % капіталу банку). У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних банків. Об’єм грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження об’ємів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.­

Розмір обов’язкових резервів, що розміщуються у Національному банку, за своєю суттю – показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень «затухання» коливань депозитної емісії, що виникає в результаті перерахування коштів на рахунках комерційних банків. Обов’язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів. Цю функцію стосовно вкладів населення виконує також показник співвідношення залучених вкладів громадян і власних коштів банку.­Граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів встановлює відносну межу розгортання кредитних операцій комерційного банку.­

У регулюванні грошового обігу важливу роль відіграють структурні показники діяльності комерційного банку: рівень ринку його активних операцій, максимальний розмір ризику на одного позичальника, частка великих позичок тощо. Співвідношення окремих груп пасивів і активів регулюється через показники поточної та довгострокової ліквідності балансу банку.­

Зараз уже всім зрозуміло, що емісія стала необхідною, хоча вона і дає явний інфляційний ефект, оскільки 1 % приросту грошової маси дає 1,2 % – 1,5 % приросту інфляції. Причини здійснення емісії такі: відсутність зовнішнього фінансування і кредитування з боку міжнародних фінансових інститутів унаслідок значного державного внутрішнього і зовнішнього боргу.­

Поряд з регулюванням емісії важливу роль у функціонуванні грошової системи відіграють методи регулювання самого руху грошей. Ці методи специфічні для сфери готівкового і безготівкового обороту.­

Обіг готівкових грошей регулюється правилами, встановленими Національним банком. Вони визначають загальний порядок проведення готівково-грошових (відповідно до назви підрозділу, що здійснює операції з готівкою) операцій банками та їх клієнтами – юридичними особами.­

При регулюванні касових операцій банків використовується поняття «операційна каса», яке означає сукупність готівки, що знаходиться в усіх касах комерційного банку. Відповідно до характеру діяльності банк може організовувати денні (що функціонують протягом періоду часу, відведеного для роботи з клієнтами, – операційного дня), вечірні каси, каси перерахування виручки, яка надходить в інкасаторських сумках, та інші спеціалізовані каси. Залишок грошей в операційній касі банку обмежується лімітом. Понадлімітний залишок готівки підлягає здачі розрахунковому центру Національного банку чи його філії, до яких прикріплений даний комерційний банк. Розрахункові центри здійснюють також підкріплення операційних кас комерційних банків готівкою згідно з їх попередніми заявками.­

Згідно з українським законодавством, банки можуть виконувати лише такі операції:­

1) залучення та розміщення грошових вкладів та кредитів;­

2) здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування;­

3) ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;­

4) фінансування капітальних, за дорученням власників або розпорядників, інвестованих коштів;­

5) випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів тощо);­

6) купівля, продаж, зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;­

7) видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;­

8) придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог;­

9) придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду;­

10) купівля в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;­

11) купівля та продаж в Україні і за кордоном монетарних металів;­

12) залучення та розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики;­

13) довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;­

14) надання консультаційних послуг;­

15) проведення операцій з касового виконання державного бюджету за дорученням Національного банку України;­

16) здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України;­Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування.­

Таким чином, функції, які виконують у державі комерційні банки, дуже важливі.

В умовах ринкової економіки комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, виконуючи відповідні операції і надаючи їм послуги.­

Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії та представництва за погодженням з Національним банком.­

Витрати комерційних банків, пов’язані з обслуговуванням державного боргу, заборгованості через різницю в цінах, наданням пільгових державних кредитів, здійснюються за рахунок держави.­

Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації, інші об’єднання для координації своєї діяльності та захисту своїх інтересів.­

Банкам забороняється укладати письмові та усні угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізація умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і розміру комісійної винагороди.­

Комерційні банки не мають права без згоди Національного банку України зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів, об’єднуватися з іншими банками. Вони зобов’язані додержуватися економічних нормативів, встановлених Національним банком України. За їх порушення вони несуть відповідальність, передбачену законодавством про банки і банківську діяльність. Усі банки, розташовані на території України, повинні тримати обов’язкові резерви в Національному банку.­

Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. У разі потреби вони можуть на договірних засадах позичати ресурси один у одного, залучати і розміщувати у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їхніми статутами.­

При нестачі коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов’язань комерційні банки можуть одержувати позики у Національному банку України.­

Комерційні банки самостійно встановлюють відсоткові ставки за своїми операціями.­

Клієнти банку мають право відкривати свої розрахункові (поточні, валютні) рахунки в одному з самостійно обраних ними банків та користуватись послугами інших банків.­

Банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці. Обсяг і форми звітності та інформації для комерційних банків встановлює Національний банк України. Звітність не може бути розголошена без згоди комерційного банку.­

Діяльність комерційних банків підлягає перевірці аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до законодавства на здійснення таких перевірок.­

Комерційні банки публікують річний баланс і рахунки прибутків та збитків за формою і в терміни, встановлені Національним банком України, у спеціальному виданні після підтвердження аудиторською службою достовірності наведених у них відомостей.­

Комерційний банк припиняє свою діяльність відповідно до законодавства про банки і банківську діяльність, акціонерні товариства та інші види господарських товариств.­­

4. Державна політика на валютному ринку­­

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.­

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.­

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.­

Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж повинен поєднуватися з купівлею.­

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.­

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація – зниження та підвищення падаючого валютного курсу. Причинами їх є інсоляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.­

Мета девальвації – зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після другої світової війни (1946 – 1973 рр.) було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 році, наприкінці 60-х – початку 70-х років­До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація – підвищенням. При умові «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС із початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки Німеччини, голландського гульдена та ін.).­У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного.­

Валютний курс національної української валюти жорстко фіксувати не доцільно. Як відомо, система жорстко фіксованих курсів фактично розпалася в світі у 1973 році у зв’язку з її неефективністю у сучасних умовах. ­Що стосується пропозицій забезпечення національної валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації, які відбуваються у світі. Золотий стандарт із твердим паритетом та обов’язковим обміном на золото мав би сенс лише у тому випадку, коли б ввести його вирішила певна група країн. Однак ця політика заважала б розвитку міжнародних економічних зв’язків.­

Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Вибір для української валюти курсу вільного коливання з перших років незалежної економічної політики був би справою дуже ризиковою. Спочатку необхідно «прив’язати» курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше – до «валютної корзини». Враховуючи, що зовнішня торгівля України буде орієнтуватися переважно на Європейське співтовариство, альтернативою є прив’язка гривні до євро, що у перспективі полегшило б вступ України до Європейської валютної системи. Якщо цей захід справді принесе Україні економічну вигоду, то гривня потім може бути переведена у ранг валют з великою гнучкістю.­Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти – гривні – може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в євро. Частка від їх ділення дає валютний курс. А через існуючі у ЄВС центральні курси можна виявити курс національної валюти України у валютах більшості країн ЄС та долара США. Необхідно визначити межі коливань курсу на основі існуючих макроекономічних параметрів.­

Однак сам розрахунок валютного курсу – не найскладніша операція. Важче створити систему підтримки сталого валютного курсу. Але який би режим валютного курсу, засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін та відносно повної забезпеченості працею. Лише при цих умовах курс національної валюти України буде сталим, без чого неможливий нормальний економічний розвиток країни. Важливим напрямом формування реального валютного курсу гривні є зближення внутрішніх та зовнішньоторговельних цін, а також формування у нашій країні внутрішнього валютного ринку. ­­

5. Роль саморегулюючих організацій на ринку цінних паперів­­

Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших же випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулюючі організації (СРО).­

В Україні, наприклад, саморегулюючі організації ринку цінних паперів здійснюють свою діяльність відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та Положення про саморегулюючу організацію ринку цінних паперів, затвердженого рішенням Комісії від 11.11.97 № 45, інших законодавчих та нормативних актів.­

Відповідно до ст.1 названого Закону саморегулююча організація – це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів. Професійні учасники ринку цінних паперів об’єднуються у СРО за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулюючої організації.­

Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (свідоцтво № 1 від 31.10.97) включає 265 членів.­

· Асоціація «Позабіржова Фондова Торговельна Система» (свідоцтво № 2 від 31.10.97) включає 263 члени.­

· Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № 3 від 31.10.97) включає 91 члена.­

· Асоціація «Південноукраїнська торговельно-інформаційна система» (свідоцтво № 4 від 31.12.97) включає 155 членів.­

· АТ «Київська міжнародна фондова біржа» (свідоцтво № 5 від 28.05.98) включає 159 членів.­

· ЗАТ «Українська фондова біржа» (свідоцтво № 6 від 11.06.98) включає 140 членів.­

· Придніпровська фондова біржа (свідоцтво № 7 від 28.05.99) включає 30 членів.­

· Донецька фондова біржа (свідоцтво № 8 від 28.05.99) включає 25 членів.­

· Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від 28.05.99) включає 110 членів.­­

Питання для самоконтролю:

1. У чому суть державного регулювання ринку фінансових послуг?

2. Завдання та функції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.

3. Які функції виконує Національний банк України на ринку фінансових послуг?

4. Які операції здійснює Національний банк України?

5. Які є методи регулювання банківської діяльності?

6. Що таке валютна інтервенція?

7. Що таке саморегулююча організація?

Дата добавления: 2014-01-11