Занепад української автономії

Занепад української автономії.

Після смерті І. Мазепи продовжувачем його задумів став Пилип Орлик. У 1710 р. його обрали гетьманом в еміграції. Він походив з польсько-чеського роду, однак був самовідданим українським патріотом, гаряче служив україн­ській державній ідеї. П. Орлик розробив проект української конституції, вихідним положенням якої була незалежність України на обох берегах Дніпра. Гетьманська влада мала бути обмежена постійною участю в управлінні гене­ральної старшини і генеральною радою. Тричі на рік мав збиратися сейм з полкової і сотенної старшини, послів та

представників Запорозького війська. Конституція П. Ор­лика передбачала низку реформ у галузі верховної та виконавчої влади, в сфері суспільного устрою, прав і обов'язків козацької, міщанської та селянської громадськості. Вся конституція була пройнята широким демократизмом і яскраво вирізнялася на тлі суспільно-політичних умов то­гочасної Східної Європи.

П. Орлик розробив широкий план походу за визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16­тисячним запорозьким військом і татарським допоміжним корпусом він ушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населен­ня, лід його булаву переходили правобережні полки. Роз­бивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви і наближався до Києва. Але його зрадили татарські союзники. Це змусило П. Орлика відступити і повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Та завзятий мазепинець не зне­вірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він використовував кожну нагоду, щоб знайти нових союзників у боротьбі проти Росії, зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформа­цію про життя України.

П. Орлик помер в еміграції (1742). І хоч 30-річна діяльність гетьмана не мала бажаних практичних наслідків, важливо те, що він створив традицію мазепинців-емігрантів, яких називали в Європі апостолами Української незалежної дер­жави.

Після перемоги під Полтавою російський цар Петро І поводився на Гетьманщині, як у завойованій країні. Маєт­ності козацьких старшин, які пішли з І. Мазепою, роздава­ли московським вельможам і тій українській старшині, котра була вірна цареві. Сім'ї мазепинців вислали в Росію. Розпалювали конфлікти між старшиною і селянством, і потім це використовували як привід для втручання росій­ської адміністрації в українські справи.

У зарубіжних джерелах та на картах Північно-Східну Русь здебільшого називали Московщиною, або Московським царством. Петро І урядово закріпив і поширив у вживанні назву „Росія”. Після битви під Полтавою найвпливовіший у монархії Романових політик князь Меншиков видав на­каз московським послам у різних країнах, щоб за кордо­ном Московське царство називали Російським. Коли Петро І закінчив Північну війну і в 1721 р. прийняв титул імператора, за Росією було встановлено офіційну назву „Російська імперія”. Тоді Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією, а згодом (1796) на цих землях створили Малоросійську губернію. А після поділів Польщі в кінці XVIII ст., коли Росія зайняла правобережні українські землі, назва „Малоросія” поширилась і на ці території.

Новим кроком на шляху обмеження автономії Украї­ни було впровадження при гетьманові І. Скоропадському наглядача в особі царського резидента. Він повинен був контролювати дії гетьманського уряду, все політичне жит­тя України. Резиденцію гетьмана перенесли з Батурина до Глухова, ближче до Російського кордону. З владної руки Петра І призначали полковників без затвердження їх гетьманом, причому з-поміж росіян чи інших іноземців. Було накладено обмеження на видання книг, а з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням заборонено друку­вати всі інші книги, крім церковних, та й ті мали пристосо­вуватися до російських норм.

З 1719 р. товари з України експортували тільки через Ригу та Архангельськ — під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював росій­ський уряд.

Новим ударом російського царизму по автономії Геть­манщини було створення 29 квітня 1722 р. Малоросійської колегії — урядового органу Москви, який складався із брестських урядовців на чолі з Вельяміновим. Вони постій­но перебували в Україні й мали право ділити з гетьманом владу. І хоч І. Скоропадський рішуче протестував, Колегія здійснювала всю судову, фінансову й адміністративну владу на Лівобережжі України. Після смерті І. Скоропадського (1722) відповідно до наказу царського уряду на керівні посади призначали росіян, податки з України йшли в царську казну.

У 1722 р. наказним гетьманом Лівобережжя став черні­гівський полковник Павло Полуботок (1722—1724). Він відмовився підкоритися Малоросійській колегії і створював нові форми гетьманської адміністрації, спробував здій­снити судову реформу, що гарантувала б права селянству і козацтву. Проте домагання П. Полуботка і старшини відно­вити права Гетьманщини і розпустити Малоросійську ко­легію розгнівали царя, і він збільшив повноваження колегії. П. Полуботка й авторів петицій до царя викликали до Санкт-Петербурга й ув'язнили. 27 грудня 1724 р., не витримавши великих випробувань, гетьман П. Полуботок помер у Петропавловській в'язниці. Такий був трагічний кінець остан­нього безпосереднього спадкоємця І. Мазепи.

Після смерті Петра І у 1725 р. було пригальмовано процес цілковитої ліквідації автономії України. Готуючись до вій­ни з Туреччиною й намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині тоді перебував і вів переговори з Францією й запорожцями П. Орлик), російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. Князь О. Меншиков, найвпливовіший в імперії, власник величезних маєтків у Гетьманщині і запеклий ворог української автоно­мії, несподівано став на захист українського самоврядування. Він виступив з критикою Малоросійської колегії, і в 1727 р. імперська рада розпустила її, декретом дозволивши місцевому населенню обирати гетьмана. Ним став сімдесятирічний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Політичні права нового гетьмана були обмежені. 22 серпня 1728 р. російський цар затвердив своєрідну Конституцію Гетьманщини (так звані „Рішительні Пункти”), що значно обмежували українську автономію. До генерального суду входили росіяни, яких призначав російський уряд, для фінансових справ поряд з українським призначали росій­ського підскарбія. Запорозька Січ, яка в 1734 р. вийшла з-під татарської залежності, підлягала російській команді, а не українському гетьманові.

Хоч обсяг української автономії став дуже вузький, все-таки в цих умовах Д. Апостол шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, значно зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив до шести число російських полків в Україні. Тим самим Апостол затримав процес інтеграції Гетьманщини у структуру російської імперії.

Після смерті Д. Апостола нова імператриця Анна Іванів­на заборонила вибори гетьмана і заснувала ще одну коле­гію — під назвою „Правління Гетьманського Уряду” (1734— 1750). Перший голова нової інституції князь Олексій Шаховський отримав таємні інструкції поширювати думку про неефективність гетьманського правління та переконати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати Гетьманщину. Російська влада не зважала на місцеві закони, звичаї, нама­галася знищити місцеве самоуправління, мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр.

Під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство. Олексій переконав імпе­ратрицю розпустити Правління Гетьманського уряду і відно­вити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кири­лом Розумовським (1750—1764).

Останньому українському гетьманові К. Розумовському вдалося дещо розширити автономію України. Завідування її справами і зносини з нею були передані із Сенату до Колегії закордонних справ. Запорожжя і Київ знову підпо­рядковувалися гетьманові. В 1754 р. було скасовано мито за ввезення і вивезення товарів — головне джерело прибут­ків Гетьманщини. Проведено деякі реформи у війську, суді, чимало прав надано старшині.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, відіграв велику роль при царському дворі. За його відсутності Україною управ­ляла старшина, яка перетворилася, подібно до Польщі, у спадкову великоземельну шляхту.

Коли в 1762 р. у Росії до влади прийшла Катерина II, К. Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, яка ухвалила петицію до імперат­риці з проханням відновити права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на поль­ський зразок. К. Розумовський також просив встановити спадковість гетьманства для свого роду.

Однак Катерина II, за порадою наглядача в українських справах Г. Теплова, відхилила прохання гетьманського уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов „Маніфест до малоросійського народу” про звільнення К. Розумовського від гетьманства. Про вибори нового гетьмана у маніфесті не згадувалося нічого.

Дата добавления: 2014-01-11