Питання для дискусій. Питання для самодіагностики

Питання для самодіагностики

1. Якими головними рисами характеризується культурна ситуація початку ХХ століття?

2. Охарактеризуйте суперечності тоталітарних культур.

1. Якими є досягнення і недоліки реалістичного світобачення?

2. У чому полягала роль та місце української «діаспорної» культури ХХ століття в історії української культури? Назвіть найбільш знакові та впливові постаті цієї культури.

3. Сформулюйте ваше ставлення до інтерпретації спільної українсько-російської історії у підходах сучасних науковців двох країн.

Лекція №10. «Провідні тенденції розвитку сучасної української культури»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культурної ситуації в світі та в Україні у ХХ – початку ХХI століть, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

10.1. Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу.

10.2. Експансія «маскультури» та її вплив на сучасне українське суспільство.

10.3. Постмодерністська модель світу в світовій та українській інтерпретаціях.

10.4. Нове національне відродження в добу становлення незалежності України.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- визначати наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу;

- розуміти суть процесу експансії «маскультури» в сучасної культурі;

- розкривати специфіку проблеми культурного відчуження;

- відокремлювати поняття «елітарна культура» від «масової культури» та зрозуміти поляризацію їх відношень;

- характеризувати специфіку постмодерністської моделі світу в українській та світовій інтерпретаціях;

- аналізувати тенденції розвитку нового національного відродження в добу становлення незалежності України.

10.1. Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу

Глобальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, виявляють серйозні протиріччя в усіх сферах життя суспільства, підсилюючи взаємне протистояння загальносвітових тенденцій інтеграції та дезінтеграції, єдності й різноманіття. Сфера культури найчутливіша до таких проявів, адже від самого початку вона найбільш різноманітна й духовно вільна – кожен суб’єкт культури створює власний духовний світ, утверджує власний авторитет як визначальний принцип світобуття. У сфері культури одночасно є чинними різні логіки й різні правила гри, створені в різні часи й різними творцями. Від того вона є хранителем пам’яті суспільства, поваги до конкретного творця й результатів його творчості. Доки жива традиція розуміння культурного авторитету, вона зберігає й розвиває свій світ і таким чином уможливлює існування в суспільстві безлічі культурних традицій, які можуть розгорнутися, поширитися й стати загальновизнаними, або навпаки – замкнутися у сфері обраних і передаватися від покоління до покоління як «таємне знання».

«Культура завжди, – пише Ю. Лотман, – передбачає збереження попереднього досвіду. Більше того, одне з найважливіших визначень культури характеризує її як «негенетичну» пам’ять колективу. Культура є пам’ять. Тому вона завжди передбачає безперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства та людства. І тому, якщо говорити про культуру нашу, сучасну, можна навіть, не підозрюючи того, говорити й про величезний шлях, який ця культура пройшла. Шлях цей нараховує тисячоліття, крокує крізь кордони національних культур і занурює нас в одну культуру – культуру людства. У глобалізованому світі культура, так само як і її носії, мусить захищатися від нівелювання, а то й зникнення. Для цього вона виробляє особливі механізми захисту від зникнення, перш за все підтримуючи тенденції локалізації та ідентифікації.

Останні розглядає, наприклад, М. Кастельс у контексті формування ідентичності особи в умовах глобалізації, виділяючи два основні способи її ідентифікації: захисту, спрямованого на ізоляцію від негативної дії глобалізаційних процесів, і проекту, що передбачає адаптацію до нових, швидко змінюваних реалій. Розглянемо зміст і сутність цих механізмів більш детально й щодо культури як сфери суспільства. Кожне суспільство в ході своєї історії виробляє особливу символічну мову, свій код, які дозволяють ідентифікувати представника цього суспільства або цієї культурної традиції. В умовах постійного оновлення системи цінностей, заміни тради- ційних соціальних структур, сталих ідеалів, стрімкої зміни світу під впли- вом науково-технічного прогресу (типові сюжети сучасної цивілізації) культурна спільнота (етнос, субкультура тощо) як соціокультурна одиниця протиставляє цьому оновленню власні цінності та ідеали, що сягають корінням (для етносів) у глибину століть.

Особливого значення набувають локальні елементи культури: мова, релігійні вірування, історичні події, вожді-герої. Разом із тим, з метою адаптації до нових цивілізаційних реалій змінився сам характер культури, а відтак і її роль у загальноісторичному процесі. Усе більший сегмент у культурній сфері починає займати наука, але не як світоглядний орієнтир, а як підґрунтя для технічних та технологічних інновацій. При цьому вона більше не має на меті пошук істини, вона почасти стає механізмом, який цю істину виробляє.

Усе більшої ваги набувають стандарти раціональності та ефективності науки. В. Іноземцев у зв’язку із цим зазначає, що «наука та теоретичні знання стали в глобалізованому суспільстві безпосередньою виробничою силою. Відбувається певний суперечливий синтез наукової, підприємницької та політичної еліт, який формує ту спільність, яка називається «класом інтелектуалів». Діяльність його представників рухають мотиви, які властиві й науковій спільноті, і ті, які є головними в діяльності підприємницької та політичної еліт. Ще однією важливою ознакою культурних процесів у глобалізованому світі, яка набуває все більшої актуальності, є міфологізація дійсності, причому сучасний культурний міф має іншу природу, ніж у первісному суспільстві. Деякі вчені вбачають у сучасній міфотворчості необхідність компенсувати розірвану свідомість як індивідуального, так і соціального суб’єкта. Така компенсація, на їх думку, неможлива як абсолют, але можлива як часткове заповнення відсутності соціальної цілісності.

Міф виступає як вища форма систематизації буденного досвіду, масової свідомості. На цьому рівні опозиції між реальними потребами людини й неможливістю їх реалізації сприймаються як принципово нерозв’язні протиріччя, і дійсність набуває в очах суспільного суб’єкта невиправно суперечливого характеру. Людська свідомість вимушена відтепер миритися з історичною несправедливістю, якимось фатальним прокльоном роду людського. Типове для міфологічного мислення перебільшене узагальнення приво- дить до того, що ті або інші біди суспільства, завжди конкретні, по- роджені цим самим суспільством, трактуються на підставі закону Всесвіту, стверджуючи безсилля людини. І людина відмовляється від досягнення непереборних цілей і сприймає дійсність такою, як вона є. Осмислюючи цей феномен, німецький філософ Е. Кассірер спробував передбачити, які загрозливі для людини й суспільства наслідки може мати ці процеси. Людина, опиняючись під владою міфів, сама того не помічаючи, розлучається зі споконвічно властивим їй правом на реальне життя у реальному світі, передовіряючи відповідальність за нього міфологічному зразку поведінки й утрачаючи свою індивідуальну свободу. Це може стати загрозою для унікальної людської особи. Але, будучи однією з форм культурної символізації, міф разом із мовою, ритуальною практикою, релігією виступає потужним засобом міжкультурної комунікації або сучасного діалогу культур. Соціальне явище діалогу культур історично виникає як констатація факту їх взаємодії, зокрема конструктивної чи деструктивної взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних) або між субкультурами в межах чітко визначеного просторово-часового континууму? Важливо, що ця взаємодія відбувається за певними канонами й нормами, які засвоєні традиційними носіями культури взаємодії, які мають символічний, знаковий характер. Отже, у процесі глобалізації може сформуватися така знакова система, яка була би придатна для опису й вираження всіх реалій культури та повсякденності, які залучені до глобалізаційного процесу.

У такому разі, як було зазначено вище, виникає небезпека втрати різними культурами своєї індивідуальності, специфіки, а їх носії ризикують утратити свою самоідентичність та унікальність. Інша альтернатива – формування нового механізму діалогу культур у глобалізованому світі, тобто певна глобальна комунікація культур. Дослідники виділяють п’ять основних способів взаємодії культур, унаслідок яких або збагачується соціокультурний досвід людей і спільнот, або загострюються етнокультурні протиріччя, чим нерідко користуються політичні сили різного спрямування, організуючи протистояння прибічників інтеграції та диференціації.

Першим і найбільш поширеним процесом виступає акультурація, під час якої одна культурна система перебирає на себе властивості іншої культурної системи. На першому етапі цього процесу відбувається своєрідне набуття комунікативних здібностей до нової культури, а на завершальних етапах результатом акультурації може бути як сприйняття нових культурних елементів, так і заперечення нових впливів, що веде до захисту та ідеалізації власної оригінальної культури. Основними стратегіями акультурації виступають: асиміляція, сепарація, маргіналізація та інтеграція. Культурна експансія розширює сфери впливу домінуючої культури поза початкові межі функціонування або державні кордони. За своїм характером це процес односпрямований, контролюється «ззовні», має насильницький характер і не потребує узгодження дій та принципів із іншою культурою. Слід констатувати, що сьогодні культурна експансія виступає наслідком економічних та політичних експансійних дій, відбувається культурна та ідеологічна гомогенізація світу, до якої прагне не якась окрема країна, а об’єднана система різних національних секторів, що схильна до специфічної форми соціально-економічної організації.

Багатовекторним процесом взаємовпливу культур виступає культурна дифузія – взаємна проникність або запозичення культурних рис та комплексів із одного суспільства в інше. У процесі культурного запозичення між різними культурами, яке носить здебільшого вибірковий характер, може відбуватися обмін не тільки матеріальною культурою, але й науковими та технологічними ідеями, соціальними інститутами та організаціями, звичаями й традиціями, релігійними догмами й практиками, цінностями та нормами життя. Умовою культурної дифузії є готовність приймаючої сторони до сприйняття нових елементів. У рамках міжкультурної комунікації процеси культурної дифузії обумовлені, насамперед, взаємним історичним розвитком культур, що контактують між собою.

Конструктивної формою міжкультурної комунікації можна вважати ідею синтезу культур, що є об’єднанням культурно різних елементів: орієнтирів, цінностей, норм, типів поведінки, при якому виникає якісно інше утворення. Синтез має місце, коли соціокультурна система переймає та засвоює досвід інших суспільств у сферах, що є недостатньо розвинутими в ній самій, але при цьому зберігає власну, притаманну їй основу, яка дозволяє говорити про її самобутність, про здатність підтримання цілісності та стабільності. Таким чином, культура як складова частина й обов’язкова умова людської життєдіяльності виявляється найбільш чутливою до проявів процесів глобалізації та модернізації. Вона має більше, ніж інші сфери суспільства (політика, економіка тощо) різноманіття прояву, оскільки організована не на підставі певних законів функціонування, а за принципом духовного авторитету.

Це вможливлює не тільки одночасне співіснування різних культур- них традицій, але й сприяє їх взаєморозумінню, визнанню відмінностей, а освоєння культурних традицій різними народами сприяє збагаченню їх соціокультурного досвіду. Глобалізація несе для культури загрозу втрати різноманіття, унікальності. У процесі передачі духовних надбань із покоління в покоління культура виробляє чіткі механізми їх захисту, які можна охарактеризувати як локалізацію (спрямовану на збереження та підтримку національної мови, традицій, історії тощо) та проективність, або адаптацію, на потребу часу та цивілізації. Конкретними проявами такої адаптації, на думку авторів, є зміна культурних домінант, міфологізація дійсності, міжкультурна комунікація або діалог культур. Сутність останнього полягає в конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур у межах чітко визначеного просторово-часового континууму.

10.2. Експансія «маскультури» та її вплив на сучасне українське суспільство

Для ХХ століття характерна поява масової культури. Масова культура (від лат. Massa – ком, частка і cultura – оброблення, виховання) є сукупністю явищ культури XX – XXI ст., характерних для сучасного суспільства з його високим рівнем комунікаційно- інформаційних систем. Її виникненню сприяв розвиток засобів масової комунікації – газет, популярних журналів, радіо, кінематографу. Все це демократизувало культуру, відкрило масовій аудиторії доступ до неї і в той же час зумовило проникнення в культуру суто комерційних інтересів. Так, наприклад, перший концерт П. Чайковського у квітні 1881 року в Карнегі-хол слухали не більше двох тисяч людей; перший виступ в США рок-групи «Beatles» у лютому 1964 року у тій же залі завдяки телебаченню – 73 млн глядачів; зараз завдяки супутниковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися одразу кілька мільярдів людей.

Осмислення масової культури як граничного виявлення духовної несвободи, засобу відчуження й пригноблення людської особистості знаходить своє віддзеркалення в роботах О. Шпенглера, А. Швейцера, Е. Фромма, X. Ортеги-і-Гассета, М. Бердяєва та ін. Масова культура в працях цих вчених постає перед нами як дивовижний культурний феномен, що раніше не зустрічався в людській історії.

У цілому термін «масова культура» підкреслює доступність, поширеність художніх та культурних цінностей, легкість їх сприйняття, яка не потребує особливого художньо-естетичного смаку. «Масова культура» справляє величезний вплив на всю культуру. Їй властива тенденція до гомогенізації, тобто прагнення надавати культурним явищам однорідності. На відміну від елітарної культури, «масова культура» свідомо орієнтує поширювані нею духовні цінності на середній рівень масового споживача, бажання надати всім елементам культурної системи однорідності та абсолютної схожості – така характеристика змісту «масової культури». Масова культура доступна й зрозуміла людям різного віку, всім верствам населення незалежно від рівня освіти. Масова культура задовольняє попит сьогодення, реагує на будь-які нові події.

Основними літературними жанрами масової культури є детектив, триллер, фантастика, історичний роман, мелодрама, готичний роман, вестерн, комікси. Серед основних напрямів і проявів сучасної масової культури можна виділити такі:

- індустрія «субкультури дитинства» (універсалізація виховання дітей – на основі типових програм масова загальноосвітня школа стандартизує наукові, філософські й релігійні уявлення, історичний соціокультурний досвід);

- стрімкий розвиток засобів масової інформації, які формують суспільну думку в інтересах «замовника»;

- система державної ідеології й пропаганди, що формує політико-ідеологічні орієнтації населення, маніпулює його свідомістю й поведінкою в інтересах правлячих еліт;

- масова соціальна міфологія (націонал-шовінізм і «патріотизм», соціальна демагогія, квазірелігійні й паранаучні вчення, куміроманія та ін.), що спрощує складну систему ціннісних орієнтацій;

- масові політичні рухи, що втягують широкі прошарки людей у широкомасштабні політичні акції;

- система організації й стимулювання масового споживчого попиту, що формує в суспільній свідомості стандарти престижних інтересів і потреб;

- індустрія дозвілля (масова культура як одна з найприбутковіших галузей економіки, що навіть має свої особливі назви: «індустрія розваг», «комерційна культура», «поп-культура», «індустрія дозвілля» та ін.).

Таким чином, для масової культури характерне зведення елітарної культури до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов’язана з уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерційний успіх. Вона наголошує на «усереднений» рівень розвитку споживачів її культури, створює єдину «вихолощену» культуру, знищуючи традиційні цінності. Культурологи вже давно вказують на небезпеку такого становища. Зазначаючи, що під впливом маскультури формується нова, особлива порода людини – «людина масова», вчені попереджають про можливість «антропологічної катастрофи» у недалекому майбутньому суспільства. Що торкається українського культурного простору, також виділяється культура елітна (тобто призначена для вузького читацького кола), та масова (призначена для певного кого кола, яке й визначає читацькі пріоритети).

У сучасному українському масовокультурному літературному дискурсі панує строкатість, естетичне розмаїття, різнобарвна стилістична панорама. Сучасна література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем. Ця тенденція сприяє розвитку популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно- авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).

10.3. Постмодерністська модель світу в світовій та українській інтерпретаціях

З 1970-х років провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм – це широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. З одного боку, умонастрій постмодерну несе в собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого, – авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його в широку палітру сучасної культури. В естетичному відношенні модернізм і постмодернізм багато в чому єдині. Відмінність же виявляється в стилістиці. У малярстві – це монтажні «відео ефекти», «фото-арт», гіперреалізм. У архітектурі – це «міжнародний стиль», поп-архітектура. У музиці – «нова хвиля» року. На відміну від модернізму постмодернізм уникає таких жанрів, як готичний роман, мелодрама або реклама, він менш елітарний, менш зорієнтований на авангард і більш – на комерцію.

У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Розвиток цього феномену ще не завершений. Тому, очевидно, що терміном «постмодернізм» слід користуватися під час аналізу всіх значних явищ культури, що виникли після модернізму (звідси і назва) і внаслідок розвитку модер- нізму, однак суттєво відрізняються від останнього, водночас не входять повністю до контексту масової культури. У праці А. Тойнбі «Осягнення історії» постмодерн трактується як кінець західного панування в релігії та культурі.

Провідні західні політологи визначають його як символ постіндустріального суспільства, що знаходить вираз у тотальному конформізмі та естетичному еклектизмі. Більш-менш широкої популярності термін постмодернізму набув після виходу книги Ч. Дженкса «Мова постмодерністської архітектури» (1977). Автор визначив нову течію як відхід від екстремізму та нігілізму, часткове повернення до традицій. Не вступаючи в конфлікт із класикою, включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне – парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофовану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе – людину, природу, Всесвіт. Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси – релігійний, культурний, екологічний екуменізм. Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння – ігровий, естетський. Звідси риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у таку характерну сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуаль- на реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні).

У наш час «немає нічого живого та святого», що колись піддавалось модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Найхарактернішим представником сучасної світової постмодерністської філософської думки є роман «Ім’я троянди» італійця У. Еко, роман «Хазарський словник» серба М. Павича, твори «Роман» і «Норма» росіянина В. Сорокіна. Знаменитий садовий ансамбль «Маленька Спарта» (архітектор Ж. Фінлі) в іронічному синтезі японського саду каменів і європейського романтичного парку з павільйонами та руїнами створює в контексті загального екологізму союз моральності й розважальності, мистецтва й туризму.

У творах такого роду органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації. Одним з головних принципів постмодерну стала «культурна опосередкованість», або коротко-цитата. «Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані», – помітив філософ С. Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять політики. Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат складають культурний багаж сучасної людини. В американському студентському анекдоті розповідається про студента-філолога, який, уперше прочитавши шекспірівського «Гамлета» був розчарований: «Нічого особливого, набір відомих крилатих слів та виразів». У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва – концептуалізм (від англ. concept – ідея, задум). На думку представників концептуалізму, що вперше з’явився в США та Англії у 1967 pоці, важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб’єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлексії породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводячи їх пояснювальними текстами-цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом.

Характерною в цьому плані може бути творчість видатного американського художника Е. Воргола, якого відносять до лідерів поп-арту – течії, спорідненої із концептом. Виставка Е. Воргола, батьки якого були вихідцями з України, з великим успіхом пройшла в Києві у травні 2000 року Зображуючи «Знак Долара», тиражовані портрети Мерилін Монро, «Пляшки кока-коли», виставляючи в музейній залі піраміди консервних бляшанок супу «Кемпбелл», митець ніби іронізує над «священними коровами» – символами західної цивілізації. Світову славу у 80-90-х роках здобули твори російських концептуалістів: художників Е. Булатова, І. Кабакова, В. Комара та О. Меламіда, письменників Д. Пригова, Т. Кібірова.

Використовуючи символіку та прийоми соціалістичного реалізму, вони створюють своєрідну пародію на радянську дійсність. На картині Е. Булатова «Слава КПРС» – блакитне небо із хмарами закриває однойменне гасло. У картинах В. Комара і О. Меламіда «Сталін і музи», «Рональд Рейган у вигляді кентавра», виписаних у добротній класичній манері, за висловом одного з американських критиків, «продажний класицизм пародується як міжнародний символ культурного застою». Прийомами постмодернізму користувалися й інші численні угруповання та художники – нонконформісти, які не визнавали радянської дійсності (О. Рабін, А. Зверев, Г. Брускін, Д. Краснопєвцев, О. Целков). Іронією, пародією, цитатами були пронизані також окремі кращі твори радянської культури, зокрема такі культові фільми, як «Кавказька полонянка» та «Діамантова рука».

У 90-х роках XX ст. радянський нонконформізм, або «другий авангард», ще залишався однією з небагатьох «живих» течій світового постмодернізму, який на той час в основному вичерпав свій інтелектуальний і новаторський потенціал. Провідні сучасні майстри стали подібними до колишніх метрів академізму – вони добре знані та матеріально забезпечені, але виставки постмодерністського мистецтва в світі вже не збирають широкої публіки. Мистецтву, щоб воно було живим, потрібні конфлікт, щирість, емоція. Щодо розповсюдження постмодернізму у вітчизняному просторі, дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтичної, авангардної.

Для діяльності літературних гуртів «Бу-Ба-Бу», «Лу-Го-Сад», «Нова дегенерація», «Пропала грамота» характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю. Андруховича «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», книг О. Забужко профанують світ скоріше від неспроможності порозумітися одне з одним, їхнє плетиво словес – радше спосіб приховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу, як у спектаклі «Енеїда» в театрі ім. І. Франка в Києві. В цілому у постмодернізмі посилюється відчуття того, що «майбутнє було вчора»: з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії.

Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової «радісності тексту», прагнення до задоволення. Починається процес синтезування елітарної і масової культур. Невибагливий глядач фільму К. Тарантіно «Бульварне чтиво» буде в захопленні від погонь, стрілянини й комізму, елітарний буде смакувати інтертексти і гіпертексти. Нова галерея в Штутгарті (архітектор Дж. Стерлінг) є воднораз захоплюючим атракціоном для обивателя і складною кроскультурною цитатою для знавця (класицистських споруд, романської архітектури). Таким чином, культурний плюралізм, що сьогодні існує в світі, веде митця в основному шляхом гонитви за успіхом і грішми, призводить до атрофії творчості. Більшість видатних діячів культури називають це явище трагедією свободи творчості і ставлять справедливе запитання: а що ж далі? І тут слід прислухатися до слів Д. Лихачева: «Мистецтво на межі XXI століття не закінчується, воно вступає в перехідний період хаосу, а хаос завжди народжує нове». Таким чином, постмодернізм з одного боку, безперечно релятивізує звичні культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу кожного шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських цінностей.

Культурологічна освіта в цьому контексті може сприйматись як механізм опануванні цілісності світу й цілісності людини в ньому. Існують основні поняття постмодернізму: Абстракціонізм – художній світогляд, в якому декларується відмо- ва від відображення фігуративів. Абсурдизм – художній світогляд, який базується на екзистенціа- лістській ідеї безсенсовості людського буття. Авангардизм – загальна назва напрямів новітньої культури з прагненням до новаторства не лише у сфері художньої мови, а передовсім у сфері прагматики (реалізація «художньої анти поведінки»). Бріколаж – нашарування несумісних у реальності подій. Екзистенціалізм – філософський світогляд, який утверджує унікальність існування світу людської суб’єктивності. Експресіонізм – художній світогляд, який відображає ситуацію безвихідності самотньої людини у ворожому їй світі. Ентропія соціально-культурна – процес зниження рівня системно- ієрархічної впорядкованості, культурного комплексу будь-якого суспільства. Концептуалізм – художній світогляд, в якому дійсність замінюється її вербалізованою концепцією. Неоміфологізм – спосіб осмислення травмуючої дійсності на основі принципу антропоморфності міфологічного світосприймання в природі та суспільстві. Симулякр – ключове поняття постмодерністської естетики, яке замі- нило художній образ; знак відсутності дійсності, правдоподібна подоба, симуляція, що не має за собою реальності. Сюрреалізм – художній світогляд, який абсолютизує сферу підсвідомого. Холізм – філософія цілісності світу, людини та їх пізнання. Хронотоп – єдність просторових і часових параметрів.

10.4. Нове національне відродження в добу становлення незалежності

Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу. Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) і розбудова самостійної держави України створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 року Верховна Рада ухвалила «Основи законодавства про культуру», якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдружності до її економіки, історії, національно-політичного й національно-культурного відродження, міжнародних зв’язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний потенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав. Збереглося чимало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелектуальну еліту нації. Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні принципи. Піднесення української культури в умовах незалежності, просування її до європейського просвітницького рівня неминуче тому, що український народ протягом віків створив самобутні цінності, які щедро вкладає в світову скарбницю цивілізації.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісти і віросповідання, зберігаючі відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римськсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Религійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури. Концептуально засади реформи освіти в Україні визначені державною національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання й виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізованому рівню та її інтеграції у міжнародний світовий простір, а Верховною Радою України прийнято «Закон про освіту». Україна належить до країн з багатою історико-культурною спадщиною. На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з яких 57 206 – пам’ятки археології (у тому числі 418 – національного значення), 51 364 – пам’ятки історії (142 – національного значення), 5926 – пам’яток монументального мистецтва (44 – національного значення), 16 241 пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (3 541 – національного значення). Крім поділу пам’яток на об’єкти місцевого й національного значення найбільш відомі пам’ятки світового значення включаються до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На сьогодні в ньому є чотири українські пам’ятки, зокрема собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра, історична частина Львова та резиденцій митрополитів Буковини. До того ж, ще два українські об’єкти мають транскордонний статус – це Геодезична дуга Струве, що простяглася територією 10 держав, і букові праліси Карпат, які Україна ділить зі Словаччиною. Крим того, в Україні 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких надано статус національних. 1 399 населених пунктів та понад 8 тис. сіл мають більше 70 тис. об’єктів культурної спадщини, які ще потребують дослідження та постановки на облік.

Доволі представницьким є пласт рухомих пам’яток історико- культурної спадщини, що зберігається в музеях, бібліотеках, архівах. Потужним просвітницьким, культурним та естетичним потенціалом володіють музеї, мережа яких в Україні нараховує 437 закладів, у тому числі. 47 державних, 383 комунальні і сім приватних. Музейний фонд України налічує близько 11 млн історико-культурних пам’яток. Предмет писемності як об’єкт історико-культурної спадщини зосереджений у системі державних архівних установ. Національний архівний фонд України нараховує близько 60 млн одиниць зберігання. Разом з тим поточні суспільні негаразди негативно позначаються на розвитку вітчизняної культури. Вони продукують суттєві відмінності в ціннісних орієнтаціях, поглядах на минуле й майбутнє країни, на шляхи її подальшого розвитку.

Відбувається занепад масових культурних практик, таких, як читання книжок і періодики, відвідування театрів, кінотеатрів, музеїв тощо. Нові форми культурних практик та організації дозвілля через свою високу вартість стали сферою споживання здебільшого заможних верств населення, спостерігається зростання відмінностей у культурних практиках населення залежно від місця проживання. За статистичними даними, мешканці міст сьогодні витрачають на відвідування культурних закладів та відпочинок у 3,5 рази більше коштів, ніж селяни. Зберігається розрив у можливостях доступу до каналів телебачення, друкованих ЗМІ, Інтернету мешканців великих міст і сільсь- кої місцевості. Близько 70 % історичних пам’яток перебувають у незадовільному технічному стані, 10 % – в аварійному. Через брак експозиційних площ лише мала частка музейних фондів доступна для відвідувачів. Майже зникла без державної підтримки інфраструктурна база аматорства й самодіяльності, у незадовільному стані перебуває мережа будинків культури і технічної творчості. Триває скорочення чисельності учнів у школах естетичного виховання, незадовільним є стан матеріальної бази цих шкіл. Відбувається відплив за кордон талановитої мистецької молоді. Трансформаційні перетворення в суспільстві практично не торкнулись інституціональної структури культури, що негативно вплинуло на фінансову ситуацію галузі, особливо в її бюджетному секторі. Кошти, які виділялись державою, покривали лише необхідні поточні потреби соціально-культурних закладів.

Основні проблемні питання культурної діяльності (доступність, якість послуг, фінансування) залишаються складними. Невизначеними є питання удосконалення управління культурною діяльністю та її економічного механізму. Недостатнє врахування змін у споживацьких пріоритетах населення вело до звуження сфери культурної діяльності і свідчить про повільне пристосування закладів культури до нових умов функціонування. Технічне переоснащення і модернізація матеріально-технічної бази відбуваються вибірково й не підкріплюється відповідними програмними заходами. Низька конкурентоспроможність та недостатня популярність національних культурних індустрій зумовлює домінування в мовно- культурному просторі України зарубіжної культурної продукції. Ситуація ускладнюється слабким захистом авторських та суміжних прав, наявністю великого за обсягом «піратського» ринку культурної продукції. Записи українських виконавців становлять 15 – 20 % музичного ринку та радіоефіру.

Українська культура занадто повільними темпами інтегрується у європейський та світовий культурний простір. Сучасне національне мистецтво, література, культурні індустрії далі демонструють певну ізольованість від європейських тенденцій і практик. Кризові явища особливо виразно даються взнаки в книговидавничій справі. Упродовж першого десятиліття XXI ст. видання книг на одного громадянина України не перевищувало показник 1,2 примірники на рік, у той час, як у Німеччині цей показник становив дев’ять книг на рік, а в Російській Федерації – п’ять, тоді як мінімальний поріг самодостатньої культурної індустрії має становити не менше трьох-чотирьох видань на рік. Усе це спостерігається на фоні різкого скорочення мережі книжкової торгівлі та критичного зниження рівня поповнення фондів бібліотек. Стагнаційною залишається ситуація в кінематографічній індустрії та кінопрокаті, де не сформовані належні умови щодо залучення інвестицій, внаслідок чого кіновиробництво лишається на вкрай низькому рівні, тоді як наявний потенціал (кадровий склад кіностудій, підготовка кіномитців тощо) дає змогу знімати в Україні декілька десятків повнометражних картин на рік. Не налагодженим залишається масове виробництво телесеріалів, теленовел, пізнавальних телевізійних програм. Чималі проблеми існують у сфері музичних культурних індустрій. Брак коштів негативно позначається на театральній і музейній справах. Попри труднощі, нового якісною стану набула українська художня література. Популярними в Україні стали літературно-мистецькі свята, передусім такі з них, як міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій…», «Лесині джерела», міжнародний фестиваль сучасної поезії ім. Чичибабіна тощо.

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників і поетів зі світовим ім’ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олександра Олеся, Олени Теліги, Зіновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін. Творчість цих майстерів засвідчує, що сучасна українська література побудована на фундаменті вікових традицій і водночас – це якісно новий продукт сучасного глобалізованого світу. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється у спробі письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми.

Сучасну українську поезію створюють представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики: І. Драч (зб. «Антологія блискавки»), Б. Олійник (зб. «Трубить Трубіж», «Стою на землі», «Таємна вечеря»), І. Калинець (зб. «Слово триваюче», «Терновий колір любові», «Ці квіти нестерпні»), Д. Павличко (зб. «Ностальгія», «Золоте яблуко», «Рубаї», «Наперсток», «Засвідчую життя»). У тематиці й проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини і Всесвіту, на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою і суспільством: («Чорнобильська мадонна» І. Драча, «У РА НА» Ю. Тарнавського, «Сім» Б. Олійника). Поети «середнього покоління» активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують етику з гуцульською язичницькою міфологією: В. Базилевський (зб. «Украдене небо»), В. Голобородько (зб. «Слова у вишиваних сорочках», «Калина об Різдві»), В. Герасим’юк (зб. «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі»), І. Римарук (зб. «Нічні голоси», «Діва Обида. Видіння і відлуння»), В. Цибулько (зб. «Книга застережень 999»). Ці автори, переосмисливши багаті джерела Біблії, фольклору, утверджують новий естетичний ідеал, що виявляється у звільненні їхньої поезії від суспільної заангажованості, у зверненні до історичної пам’яті народу. Відбувається активний пошук нових жанрових форм і актуалізація «забутих», зокрема верлібру (з фр. «вільний вірш»). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості, про втрату національної самоідентифікації. Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами Оксани Забужко (зб. «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп»), Людмили Таран (зб. «Оборот душі», «Колекція коханок»), Любові Голоти (зб. «Жінки і птиці», «На чоловічий голос»), Ірини Жиленко (зб. «Вечірка у старій винарні», «Пори року»), Людмили Гнатюк («Миттєва слабість», «Незбагненна печаль», «Я перестала розуміти світ»).

Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектра української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують. Початок XXI ст. ознаменований активним створенням різних літе- ратурно-мистецьких гуртів (як і на початку XX ст.), які поставили собі за мету привернути увагу і шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю. Найвідоміші з них «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад» тощо. «Бу-Ба-Бу» (бурлеск, балаган, буфонада) – літературне угрупування, що об’єднує поетів Юрія Андруховича (зб. «Небо і площа», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини»), Віктора Неборака (зб. «Бурштиновий час», «Літаюча голова») та Олександра Ірванця (зб. «Тінь великого класика», «Вогнище на дощі»). Актуальність проблематики, неканонічність форми, метафоричність, вигадливість, іронічність – такі основні ознаки їхньої поезії. Творчість учасників таких об’єднань, передусім, розрахована на молодіжну читацьку аудиторію.

З інших мистецьких позицій осмислює сучасність молодше покоління поетів. Серед них найпомітніші Роман Скиба (зб. «Назвуть мене листопадом», «Хвороба росту»), Галина Крук (зб. «Місто метеликів»), Андрій Бондар (зб. «Весіння єресь», «Істина і мед»). Одним з найбільш інтригувальних митців останніх років називають Сергія Жадана (зб. «Рожевий дегенерат», «Генерал Юда», «Цитатник», «Пепсі», «The very verу best poems...»).

На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фолку до джазу. Популярність українських поп-виконавців – Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, Ані Лорак, Вєрки Сердючки – давно перетнула кордони України. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри» тощо. Виконавці з України достойно представляють Україну на конкурсах Євробачення: українська співачка Руслана синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення – 2004.

Розвивається українська рок-музика. Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музи- кантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х pp. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марія Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням зростання інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики – «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині. Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі, як «Піккардійська терція» та «Менсаунд». Представлено в Україні також і мистецтво джазу – міжнародні фестивалі джазової музики проходять різних містах країни, серед найвідоміших – «Jazz Bez» та «Jazz Koktebel».

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених переважно історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гетсиманський» за мотивами творів І. Багряного, «Пастка» (за І. Франком), телесеріал «Роксолана» тощо. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Подією у кіно мистецькому житті стала історико-пригодницька картина «Вогнем і мечем» за участі українських акторів (Б. Ступка, Р. Писанка та ін.). Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські («Схід-Захід») та інші картини.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язано з діяльністю таких яскравих, неординарних режисерів, як Р. Віктюк, Б. Жолдак. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробний ширпотреб масової культури.

Дата добавления: 2014-11-06