Характерні ознаки олігополії

Термін “олігополія“ походить від грецьких слів “oligos” – нечисленний і “poleo” – продаю. В європейську лексику запроваджений англійським гуманістом і державним діячем Томасом Мором у всесвітньо відомому романі “ Утопія “ (1516 р.). Нині цей термін використовується економістами для означення певного типу будови ринку, при якому пропозиція представлена невеликою кількістю порівняно великих підприємств – продавців однорідної продукції або близьких субститутів. Припущень, на яких грунтується виокремлення олігополії як особливого типу будови ринку небагато і вони реалістичніші порівняно з припущеннями, що лежать в основі моделей досконалої конкуренції та монополії.

1. Незначна кількість продавців, яким протистоїть безліч дрібних покупців. Це означає, що покупці на олігополістичному ринку є ціноодержувачами, кожен з них переконаний, що його поведінка не впливає на ринкові ціни. З другого боку, самі олігополісти є “ ціношукачами ”, кожен з них розуміє, що його поведінка суттєво впливає на ціни, які можуть отримати за свою продукцію суперники.

Не можна конкретно сказати, скільки фірм повинно діяти на ринку, щоб його віднести до олігополії. Їх може бути три або десять, оскільки олігополія займає весь проміжок між чистою монополією та монополістичною конкуренцією.

2. Продукт, який виробляють олігополісти, може бути як однорідним (стандартним), так і неоднорідним (диференційованим).Типовими олігополістичними ринками є ринки сталі та автомобілів. Якщо у першому випадку виробляється стандартний продукт, то у другому він диференційований. В теорії зручніше розглянути цю велику кількість субститутів як однорідний агрегований продукт.

3. Можливості вступу у галузь (на ринок) нових виробників змінюються в широких межах: від повністю блокованого входу (як в моделі монополії) до абсолютно вільного (як в моделі досконалої конкуренції).

Високі бар’єри до вступу в галузь пов’язані, насамперед, з економією на масштабі виробництва (ефект масштабу), яка є найважливішою причиною широкого розповсюдження і тривалого збереження олігополістичних структур. В автомобільній промисловості США у 80 – ті роки ХХ століття, наприклад, мінімально ефективний обсяг виробництва становив 300 тис. автомобілів за рік. Оскільки багато підприємств виробляли не менше двох моделей одночасно, вартість такого заводу зазвичай перевищувала 3 млрд доларів. Такі великі інвестиції доступні далеко не всім фірмам, тому створюються об’єктивні передумови для збереження провідних позицій автомобільних заводів-гігантів. Перешкоди до входження в ринок можуть бути пов’язані з патентною монополією, як це відбувається в наукомістких галузях, які контролюються фірмами на зразок “ Ксерокс “, “ Кодак “, IBM та ін. Протягом всього терміну дії патенту (в США – 17 років) фірма надійно захищена від внутрішньої конкуренції.

Серед інших причин – монополія контролю над рідкісними джерелами сировини (наприклад, світовий ринок нафтопродуктів контролює картель ОПЕК), високі витрати на рекламу (як у виробництві сигарет, прохолоджувальних напоїв чи шоу – бізнесу). Є й інші бар’єри, що склалися природно або створені штучно. Перешкоди різні за міцністю і хоча немає таких, які не можна здолати, все ж вони виникають знову і знову.

4. Загальна взаємозалежність поведінки фірм на олігополістичному ринку. Олігополія виникає тоді, коли кількість фірм настільки мала, що кожна з них при формуванні своєї економічної політики змушена брати до уваги реакцію з боку конкурентів. Фірма – олігополіст не може не рахуватися з тим, що співвідношення між обраним нею рівнем ціни і обсягом продукції, яку вона зможе за цією ціною продати, залежить від поведінки її суперників, які, своєю чергою, залежать від прийнятого рішення. Тому олігополіст не може розглядати криву попиту на свою продукцію як задану.

Саме ця “незаданість“ функції попиту на продукцію олігополіста при прийнятті ним рішення щодо рівня цін та/чи обсягу виробництва і визначає особливості ринку, який має олігополістичну будову. Тому олігополіст повинен передбачати реакцію суперників на свої рішення та дії. Таким чином, загальна взаємозалежність фірм являє собою основну рису олігополістичних ринків. Результати суперництва на таких ринках великою мірою залежать від реакції суперників на дії один щодо одного, яка може суттєво відрізнятися. Тому й не існує єдиної, загальної моделі олігополії, як це є у випадку моделі досконалої конкуренції та монополії. Замість цього відомо, декілька моделей олігополії, які відрізняються характером намірів олігополістів та особливостями їх взаємовідносин.

Насамперед олігополістичні ринки розрізняють за тим, як діють виробники: незалежно один від одного, на свій страх і ризик, або, ж, навпаки, вони вступають у змову, яка може бути явною, (відкритою) чи таємною, (закритою). В першому випадку йдеться про некооперовану, в другому – про кооперовану олігополію.

Монополістична конкуренція - така ринкова структура, при якій багато продавців конкурують, щоб продати диференційований продукт на ринку, де можлива поява нових продуктів.

Основні риси ринку з монополістичною конкуренцією.

1. На ринку існує відносно велика кількість продавців, які пропонують схожу, але не ідентичну продукцію. Монополістична конкуренція суттєво відрізняється від досконалої конкуренції щодо кількості фірм. Їх може діяти на ринку декілька десятків, а не тисяч, як за умов досконалої конкуренції.

За наявності такої кількості фірм випливає декілька важливих ознак монополістичної конкуренції:

· кожна фірма володіє відносно невеликою частиною всього ринку, тому вона має дуже обмежений контроль над ринковою ціною;

· наявність порівняно великої кількості фірм робить неможливою їх таємну змову з метою обмеження обсягу виробництва і штучного підвищення цін;

· за умов значної кількості фірм немає відчуття взаємної залежності між ними; кожна фірма визначає свою політику, не враховуючи можливу реакцію з боку конкуруючих з нею фірм.

2. На ринку монополістичної конкуренції фірми пропонують різновиди певного товару (диференційований товар). Диференціація продукту може набувати різних форм:

· товари можуть розрізнятися за своїми фізичними чи якісними параметрами (диференціація за якістю). Адже відмінності за функціональними особливостями, матеріалами, дизайном і якістю роботи є надзвичайно важливими сторонами диференціації продукту. Персональні комп’ютери, наприклад, можуть розрізнятися за потужністю, програмним забезпечення тощо. Існує також багато конкуруючих підручників з економічної теорії, які відрізняються за змістом, структурою, викладенням і доступністю;

· важливими аспектами диференціації продукту є послуги та умови пов’язані з його реалізацією. В невеликій крамниці, наприклад, можуть надавати особливого значення якості обслуговування покупців, упаковуючи їх покупки та надаючи інші послуги. В супермаркеті покупці самі змушені пакувати свої покупки, але купують вони їх за нижчими цінами;

· продукти також можуть бути диференційовані на основі розміщення і доступності. Наприклад, бензозаправочні станції, що розташовані на великих автомагістралях, продають бензин за вищими цінами, ніж на бензоколонках, віддалених на декілька кілометрів.

Диференціація продукту може бути результатом уявних відмінностей, створених рекламою, упаковкою та використанням фірмових знаків і торгових марок. Якщо певна марка товару пов’язана з ім’ям якої-небудь знаменитості, то це може позитивно вплинути на попит на цей товар.

Одним з наслідків диференціації продукту є те, що, незважаючи на наявність відносно великої кількості фірм, виробники в умовах монополістичної конкуренції мають певний контроль над цінами на свою продукцію. Споживачі надають перевагу продукції певних продавців і платять за неї вищу ціну, щоб задовольнити свої потреби. Продавці та покупці більше не пов’язані стихійно, як це відбувається на ринку досконалої конкуренції.

3. В умовах монополістичної конкуренції економічне суперництво зосереджується не лише на цінах, але також на таких нецінових чинниках, як якість продукту, реклама і умови реалізації продукту. Оскільки продукти диференційовані, можна припустити, що з часом вони змінюватимуться і що риси диференціації продукту кожної фірми будуть сприятливі для реклами та інших форм стимулювання збуту. Багато фірм використовують торгові марки і фірмові знаки з метою переконати споживача в тому, що їх продукція краща, ніж у конкурентів.

4. На ринку монополістичної конкуренції є умови для вільного входу і виходу. Оскільки виробники на цьому ринку - це типово невеликі за розміром фірми (в абсолютному і відносному значеннях), то ефект масштабу і необхідний капітал невеликі. Проте порівняно з досконалою конкуренцією, можуть бути деякі додаткові фінансові перешкоди, викликані намаганням отримати продукт, що відрізняється від продукту конкурентів, і потребою його рекламування. Існуючі фірми можуть володіти патентами на свою продукцію і авторськими правами на свої фабричні знаки і торгові марки, що ускладнює їх копіювання новими фірмами.

Типовим прикладом монополістичної конкуренції є ринки безалкогольних напоїв, кондитерських виробів, товарів побутової хімії, ліків.

1.3. Ринкова інфраструктура

Сучасний ринок неможливий без розвинутої інфраструктури.

З економічної точки зору інфраструктура – це сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуговуванням суспільного виробництва. Існують виробнича і невиробнича (соціальна), а також ринкова інфраструктура. Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і суспільних інститутів (організацій, установ), що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових відносин і забезпечують їх ефективну взаємодію.

Основні функції ринкової інфраструктури полягають в тому, що вона через свої елементи здійснює правове і економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову підтримку, кредитування, включаючи лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань тощо; сприяє матеріально-технічному забезпеченню і реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили; створює необхідні умови для ділових контактів підприємців; здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування та ін.

Основними елементами ринкової інфраструктури є банки і біржі. Банки – це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємства, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

В економіці ринкового типу кредитно-банківська система представлена різноманітними банками, головним з яких являється емісійний (центральний банк).

Функції центрального банку:

· розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

· емісія готівкових грошей – монопольне право центрального банку;

· емісія безготівкових грошей;

· зберігання золотовалютних резервів країни;

· акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків.

Через центральний банк держава проводить грошово-кредитну політику. Він представляє фінансові інтереси в інших країнах.

Комерційний банк – найбільш універсальний тип банку, який займається широким колом операцій. Ці банки являють собою основу кредитної системи і успішно працюють за дотримання відповідних принципів: робота у межах реальних ресурсів, повна економічна самостійність і відповідальність, взаємодія з клієнтами на ринкових засадах, регулювання діяльності економічними методами і у межах закону.

Функції комерційних банків:

· ведення поточних рахунків (акумуляція безстрокових депозитів);

· акумуляція строкових депозитів вкладників;

· перерахування з одного рахунку на інший;

· розміщення акумульованих грошових засобів шляхом надання кредитів, купівлі-продажу цінних паперів;

· продукування кредитних грошей шляхом мультиплікації банківських депозитів та ін.

За способом формування статутного капіталу розрізняють комерційні банки без участі держави, з участю держави, з участю іноземного капіталу тощо.

Залежно від обсягу операцій, які виконують комерційні банки, їх поділяють на: універсальні (здійснюють усі операції) та спеціалізовані (виконують менший обсяг операцій, обслуговують певну галузь чи сферу економічної діяльності або групу клієнтів).

Інвестиційні банки спеціалізуються на фінансуванні і довгостроковому кредитуванні різноманітних підприємств і цілих галузей. Розрізняють фінансові інвестиції, які здійснюють шляхом купівлі банком цінних паперів, тобто вкладення грошей в цінні папери, і “реальні” інвестиції, що здійснюються шляхом вкладення капіталу в промисловість, будівництво, сільське господарство тощо, тобто в об’єкти виробничої і невиробничої сфери.

Іпотечні банки спеціалізуються на тому, що надають довгострокові позики під заставу нерухомості. Іпотечні банки, що являють природну частину банківської системи в економіці ринкового типу, ще чужі, незвичні для нашої економіки, в якій поки що не сформовані і не доведені до певної кондиції ні заставні, ні власницькі права.

Інноваційні банки, або фонди здійснюють кредитування (в основному венчурні, тобто зв’язані з певним ризиком) на всіх етапах і стадіях інноваційного процесу створення та впровадження різних нововведень і науково-технічних розробок.

Ощадні банки – це фінансово-кредитні установи для залучення вільних коштів населення, зберігання заощаджень, здійснення безготівкових розрахунків, надання населенню кредитів, проведення розрахунково-грошових операцій щодо обслуговування населення, включаючи операції з цінними паперами.

Залежно від форм власності існують такі види банків: державні, приватні, акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки.

Залежно від видів господарської діяльності банки бувають промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовнішньоторговельні (здійснюють операції з кредитуванням експорту та імпорту за зовнішньоторговельними розрахунками, гарантує й обліковує векселі з експортних кредитів, наданих комерційними банками).

Значну роль у світі відіграють міжнародні, міждержавні банки: Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Банк міжнародних розрахунків (БМР), Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) та ін.

Товарна біржа – одна із форм функціонування оптового ринку з купівлі-продажу товарів. У класичному розумінні, біржа – це по-перше, місце, де регулярно в один і той же час здійснюються торги певними товарами. По-друге, це об’єднання торговців або біржових посередників, які спільно оплачують витрати на організацію торгів, установлюють правила торгівлі, визначають санкції за їх порушення. Сенс такого об’єднання в тому, що воно дозволяє швидше і з меншими витратами продати і купити товар, полегшує і спрощує процес торгівлі. В результаті цього біржа – це особливий ціноутворюючий механізм.

Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власний розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках, печатку з власною назвою.

На біржі продаються і купуються не визначені партії товару, а біржові, що містять встановлену біржею кількість товару певного сорту, типу, марки. Продавець на біржі передає покупцеві не товар, а документ, який підтверджує право власності на товар. Таким документом є складське свідоцтво (варрант), яке засвідчує, що продавець здав товар на біржовий склад. За таким документом покупець може одержати товар з біржового складу.

На товарних біржах укладаються угоди.

Угода (операція) – домовленість про взаємну передачу прав та зобов’язань стосовно біржового товару, яка супроводжується передачею фінансового інструмента (банківських документів чи грошей) від однієї особи до іншої. Існують два основних види угод: угоди на реальний товар і термінові (ф’ючерсні угоди). Угоди на реальний товар завершуються переходом товару від продавця до покупця, тобто здаванням-прийняттям реального товару на одному із біржових складів. Угоди на реальний товар залежно від терміну поставки діляться на угоди з негайною поставкою і угоди з поставкою в майбутньому.

Угоди з негайною поставкою, як правило, називаються угодами на наявний товар (“кеш” або “спот”). Угоди на товар з поставкою в майбутньому звичайно називають угодами на строк, або форвард. Ці угоди передбачають поставку продавцем реального товару за ціною, яка зафіксована в контракті на момент його підписання, і в строк, обумовлений контрактом. Тривалість цього строку встановлює біржа.

Термінові (ф’ючерсні) угоди на відміну від угод на реальний товар не передбачають зобов’язання сторін поставити або прийняти реальний товар в строк, обумовлений контрактом, а передбачають купівлю і продаж прав на товар (паперові операції). Результатами таких угод є не передача реального товару, а виплата або одержання різниці між ціною в день його виконання. При операціях на строк одна сторона завжди виграє, а інша – програє. Для прискорення цих операцій і полегшення ліквідації контрактів, а також для спрощення розрахунків за ними, біржами розроблені повністю стандартизовані форми ф’ючерсних контрактів.

Укладаючи угоди на біржі, її учасники мають на меті: купівлю і продаж реального товару; здійснення спекулятивних операцій; хеджування (страхування від можливих змін). Угода на купівлю і продаж реального товару здійснюється виробниками з метою реалізації товарів, які вони випускають; споживачами – з метою забезпечення себе необхідними товарами, в основному сировиною; торговцями – з метою перепродажу товарів кінцевим споживачам. Ці угоди здійснюються як на наявний товар, так і на строк.

Розвинутий товарний обіг неможливий без широкого використання цінних паперів. Вони можуть виступати як засіб кредиту, так і засіб платежу, ефективно замінюючи готівку. Як один із важливих засобів мобілізації вільних грошових ресурсів цінні папери виконують і антиінфляційні функції, “знімаючи” на відповідний строк певну кількість готівки, що не забезпечена товарами і послугами. Ці та інші якості цінних паперів неминуче ведуть до їх великого розповсюдження в комерційному обігу. Тому ринок цінних паперів і фондові біржі, як його провідна ланка, займають важливе місце в країнах з розвиненою ринковою економікою.

Існують первинний і вторинний ринок цінних паперів.

На первинному ринку цінних паперів відбувається розміщення щойно випущених цінних паперів. Емітентами можуть бути: державні органи влади різних рівнів, підприємства, організації, іноземні юридичні особи.

Вторинний ринок цінних паперів забезпечує перепродаж раніше випущених цінних паперів через фондову біржу і позабіржовий оборот. Громадяни та юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені й за свій рахунок, є інвесторами.

В нашій економіці використовувалися лише деякі види цінних паперів (облігації, чеки, векселі для зовнішнього обігу), до того ж в чітко окреслених межах. Останнім часом почали з’являтися фондові біржі і в Україні, що свідчить про початок формування ринку цінних паперів.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також забезпечують інші права, що випливають з цих документів, іншим особам.

Акція – це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими.

Розрізняють номінальну ціну акцій і ринкову, або курсову, ціну. Номінальна ціна записується на акції при її випуску. Курс акцій – це ринкова ціна, за якою вона продається і купується в даний момент. У країнах з розвиненою ринковою економікою курс акцій та інших цінних паперів найбільших компаній визначається на фондовій біржі і публікується в біржових бюлетенях.

Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Випускаються облігації таких видів: облігації внутрішніх, державних і місцевих позик та облігації підприємств.

Казначейські зобов’язання України - це вид цінних паперів на пред’явника, що розповсюджуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фіксованого доходу. Випускаються такі види казначейських зобов’язань: довгострокові – від 5 до 10 років, середньострокові – від 1 до 5 років, короткострокові – до одного року.

Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. Доход за ощадними сертифікатами виплачується за пред’явленням їх для оплати в банк, що їх випустив.

Одним із цінних паперів є вексель.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Випускають такі види векселів: простий і переказний.

Ринок праці, як і ринок капіталів, товарів, цінних паперів тощо – складова частина ринкової економіки. На ньому, як пишуть експерти Міжнародної організації праці (МОП), “підприємці і трудящі разом ведуть переговори, колективні або індивідуальні відносно заробітної плати і умов праці”.

Біржі праці, то це установа, яка здійснює посередництво між трудящими і підприємцями при укладанні угоди купівлі-продажу робочої сили. біржа праці виконує посередницькі послуги при працевлаштуванні безробітних, а також осіб, що бажають поміняти роботу, вивчає попит і пропозицію робочої сили, надає інформацію про спеціалістів, які потрібні. Біржа праці веде облік безробітних і здійснює виплату їм допомоги по безробіттю.

Дата добавления: 2014-10-17