Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях

Мислення людини нерозривно пов'язане з мовою, яка є зна­ряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який люди­на використовує в разі потреби. Узагальнюючи у слові свої знан­ня про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі то­го, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можливості, удосконалює мислення. Розумова діяльність органічно пов'язана з практикою. Прак­тика є джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задоволення. Навіть для наукових теоретичних про­блем пізнання, які не пов'язані безпосередньо з потребами прак­тики, вона є їх віддаленим джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мислення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впровадженню досягнень людсь­кої думки в різні сфери життя суспільства.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогно­зування розвитку подій, практичного оволодіння закономірнос­тями об'єктивної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини. Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формування її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.

Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання зако­номірностей об'єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно-історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожно­му акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромад­жений попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які були створені ними. До таких засобів насамперед належать мо­ва як знаряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнавальної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зумовлені також результатами пізнання дійсності, досягну­тими на попередньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Як за прибережною хвилею відчувається тиск цілого океану, слушно зауважував з цього приводу Д. Писарєв, так і за кожною думкою людини, якою б новою чи оригінальною вона не здавалася, стоїть досвід багатьох попередніх генерацій.

Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й фор­мується у процесі її власної активної пізнавальної діяльності, йо­го зміст і характер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство наявному етапі свого розвитку. Це дає підстави розглядати мислення як продукт суспільно-історичного розвитку. Суспільна природа мислення виявляється також у потребах суспільства, характері тих пізнавальних завдань, на розв'язання яких воно спрямоване.

2. Результати процесу мислення (думки) існують у формі суд­жень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження — це форма уявного відображення об'єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об'єк­тах. Наприклад: «Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам»; «Ця квітка — блакитна»; «Це вагомий доказ».

Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, виявляється й формується в реченні. Проте судження та речення не тотожні.

Судження — акт мислення, що відображує зв'язки, відносини речей, а речення — граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запи­тання, вигуки, сполучники, прийменники, не є судженнями («Агов!», «Ану!», «Хто це?»). Таким чином, між судженнями та реченнями існує складний зв'язок.

Кожне судження містить суб'єкт і предикат. Суб'єктом є предмет судження, про який йдеться і який відображується у свідомості людини. Предикат — це відображення відносин, оз­нак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: «Усі мета­ли при нагріванні розширюються» («усі метали» — це суб'єкт, а «при нагріванні розширюються» — предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так, кажучи «Кит — не риба», ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об'єктивній дійсності. Істинність суд­ження перевіряється практикою. Судження бувають одинични­ми («Київ — столиця України»), частковими («Деякі метали легші, ніж вода»), загальними («Усі люди смертні»). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суд­жень, називаються складними («У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові»). Залежно від того, стверджується чи за­перечується наявність певних ознак і відносин в об'єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Істинність знань або суджень можна з'ясувати шляхом роз­криття підстав, на яких вони ґрунтуються, порівнюючи їх з інши­ми судженнями, тобто розмірковуючи.

Міркування — це низка взаємопов'язаних суджень, спрямова­них на те, щоб з'ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У про­цесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одно­го або кількох суджень виводиться нове.

В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі кон­кретного, часткового робиться узагальнення. Наприклад: «Сріб­ло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні роз­ширюються; отже, метали при нагріванні розширюються». Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загаль­ного здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: «Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється».

Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об'єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об'єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у науковій та прак­тичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми. Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Поняття — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв'язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки.

Істотними є такі ознаки, які належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об'єкти від інших, тобто це властивості, без яких об'єкти не можуть існувати. Так, істотна ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засобом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними ознаками).

Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду. Він є переду­мовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.

Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідо­мляється іншим людям. За допомогою мови утворюються систе­ми понять, з яких складаються різні галузі наук.

Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не утворює поняття, воно є лише знаряддям утворення поняття. Поняття — елемент думки, слово — елемент мови. Немає понят­тя без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: «ве­чоріє», «так» — це слова, але не поняття.

Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, по­няття «єдність організму та середовища» виражене словосполу­ченням. Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різни­ми словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.

Обсяг поняття — це відображене в ньому коло об'єктів, а зміст поняття — відображена в ньому сукупність істотних оз­нак об'єктів.

Поняття з більшим обсягом ознак називаються родовими («меблі», «рослини») стосовно понять з меншим обсягом ознак («стіл», «дерево»), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються ка­тегоріями («рух», «кількість», «якість», «простір», «час»).

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбивають істотні ознаки одиничних об'єктів, називаються одиничними («країна», «місто», «письменник», «вчений»), а цілих класів предметів — загальними («елемент», «зброя»).

Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкрет­них поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв'язки між ними (наприклад, «меблі», «рослини», «тварини»). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокрем­лено від самих об'єктів («вага», «мужність», «хоробрість», «доб­ро», «зло» тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні віднос­ний, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.

Розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне, або абстрактне.

Наочно-дійове мислення характеризується тим, що розв'я­зання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Гене­тично це найбільш рання стадія розвитку мислення. Саме з цього починається розвиток мислення первісної людини у процесі за­родження трудової діяльності, коли розумовий та практичний її боки постають в органічній єдності, причому розумова діяльність ще не виокремилася з предметно-практичної як самостійна. З цього різновиду починається розвиток мислення і в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які ду­мають, діючи з предметами, і маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їх властивості.

Наочно-дійове мислення в розвиненому вигляді властиве й до­рослій людині. Особливо необхідне воно тоді, коли найефек­тивніший розв'язок завдання можливий саме у процесі практичної діяльності.

Наочно-образне мислення характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у пред­метах та явищах. Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати реальність. Великі можливості цьо­го різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві. Ілюстрацією цієї тези є різні напрями абстракціонізму та модернізму, де змістовне навантаження образів передається в адекватно сконструйованих митцем символах.

Словесно-логічне, або абстрактне, мислення здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосеред­нього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявлен­ням. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспіль­но-історичні, наукові категорії, є продуктами великої абстрагую­чої діяльності мислення, в яких не простежується їх безпосе­редній зв'язок з чуттєвою реальністю. Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні закономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв'язувати розу­мові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

Зазначені види мислення виявляються й перебувають у певно­му співвідношенні. У розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характе­ром їхньої діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами.

3. Результатом розумової діяльності є розуміння людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності. Розуміння — це склад­на аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на роз­криття внутрішньої сутності об'єктів, на усвідомлення зв'язків, відносин, залежностей, які в ній відображуються. Залежно від ха­рактеру пізнавального завдання та його змістовної структури ро­зуміння може виявлятись у співвіднесенні нового об'єкта з відо­мим як такого, що має з ним спільні ознаки, у з'ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад ро­зуміння факту, у розумінні підтексту мовного висловлювання, мотивів, змісту та значення вчинку тощо. Необхідна умова ро­зуміння будь-яких фактів — достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Як зауважив І. Сєченов, думку може засвоїти чи зрозуміти лише та людина, в якої вона входить ланкою до складу власного досвіду. Розуміння спирається на асоціативні зв'язки, що сфор­мувалися в попередньому досвіді, і являє собою актуалізацію цих зв'язків. Від їх багатства та різноманітності залежить успішне ро­зуміння. Відповідні асоціації є основою для продуктивного утво­рення нових асоціацій, замикання нових зв'язків та адекватного відображення причинної, логічної чи структурної сутності об'єкта розуміння.

Важливе значення для розуміння має поєднання слова з наоч­ними образами, особливо тоді, коли предметом розуміння є функціональні характеристики об'єктів. Наочні образи, так само як і практичні дії, не лише ілюструють те, що потрібно зрозуміти, а й допомагають розкриті суть того, що осмислюється.

Критерієм розуміння є сформульована у слові думка, яка відображує знання істотних ознак об'єкта чи явища. Вміння охарактеризувати словами те, що осмислюється, свідчить про правильне розуміння.

Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у зв'язку з розкриттям сутності об'єкта пізнання. При розумінні наукового тексту треба виокремити по­нятійний апарат, визначити його логічну структуру, скласти тези, зробити узагальнення. При вивченні механізмів і принципів їх роботи показником розуміння стає вміння вільно їх розбирати та складати. Надійним показником розуміння є зміст відповідей на нестандартні запитання щодо суті засвоєних знань, вміння варіювати формулювання думок, реконструювати текстову осно­ву змісту, передавати його у більш стислому чи розгорнутому ви­гляді. Свідченням розуміння вважається також уміння застосо­вувати на практиці сформульовані у словесній формі принципи, наводити оригінальні приклади, що ілюструють явище.

У навчальному процесі часто виникають ситуації, коли шлях до усвідомлення знань нерозривно пов'язаний з певними прак­тичними діями за інструкціями чи алгоритмами, наприклад при оволодінні принципами розв'язання математичних завдань, ор­фографічними правилами тощо.

Розумова діяльність людини, що спрямована на розуміння предметів та явищ об'єктивного світу, його закономірностей, по­требує урахування та дотримання в цьому процесі всіх психологічних умов, від яких залежить його продуктивність.

4. Розумова діяльність різних людей, що підлягає загальним пси­хологічним закономірностям, водночас характеризується індиві­дуальними особливостями. Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характером діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяль­ності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявляються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв'язувати їх, не вдаючись до допомо­ги інших людей. Самостійність мислення ґрунтується на враху­ванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших про­блем. Самостійність мислення тісно пов'язана з критичністю.

Критичність мислення виявляється у здатності суб'єкта пізнавальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об'єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зважує всі «за» і «проти», виявляючи тим самим само­критичне ставлення до власних дій. Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду люди­ни, багатства та глибини знань.

Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв'язан­ня аналогічних завдань. Гнучкість мислення розкривається в го­товності швидко переключатися з одного способу розв'язання за­вдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв'язання, зна­ходити нові, нестандартні способи дій за змінених умов.

Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за наша­руваннями неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса властива особистостям з глибоким розумом, які у простих, добре відомих фактах уміють помічати суперечності й на цій основі розкривати закономірності природи та суспільного життя.

Широта мислення виявляється у здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особис­тості, її інтелектуальної різнобічності.

Послідовність мислення виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обґрунту­ванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка суворо дотримується теми міркування, не відхиляється від неї, не «пере­стрибує» з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, ясність плану, відсутність супереч­ностей і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об'єктивність у висновках.

Швидкість мислення — це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прий­няти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості розумових навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових процесів. Швидкість мислення слід відрізня­ти від квапливості та похапливості, що їх демонструють деякі лю­ди, не продумуючи належно рішень, які вони приймають, не про­гнозуючи можливих наслідків наспіх прийнятих рішень.

Усі якості мислення людини формуються й розвиваються в діяльності. Змістовна й відповідно організована діяльність сприяє всебічному розвитку цінних якостей мислення особис­тості.

5. У далеке минуле відійшли дискусії про те, чи може машина (тобто комп'ютер) мислити. В наш час комп'ютер слушно вважається одним з адекватних засобів розв'язу­вання задач людиною. Однак у розвиток як психології, так і комп'ютерних наук «комп'ютерна метафора» внесла багато нового. «Комп'ютерна метафора» розглядає людину як канал передання інформації, а психічні процеси як такі, що реалізують інформаційний обмін з навколишнім сере­довищем.

Коли говорять про людину як канал передання інфор­мації, то передусім проводять аналогію між людською і комп'ютерною пам'яттю. В комп'ютері, як відомо, розріз­няють пам'ять активну й пасивну (пасивна пам'ять об'єм­ніша і містить як дані, так і програми їхньої обробки). Аналогічні риси почали знаходити в організації когнітивної сфери людини.

Сучасним варіантом «комп'ютерної метафори» є поняття «штучного інтелекту». Сфера досліджень штучного інтелек­ту характеризується спробами визначити, як система сприй­має, аналізує, передає та узагальнює інформацію, і за допо­могою цих даних досліджувати конкретні ситуації й зна­ходити розв'язування задач. До сфери штучного інтелекту належать такі випадки, коли обробка інформації не може бути виконана за допомогою чітких формалізованих, алго­ритмізованих методів. Ясно, що таких випадків в обробці інформації багато. Це розпізнавання образів, у тому числі ідентифікація букв та відображень, розуміння тексту, роз­пізнавання мови, доведення теореми, розв'язання задач, по­шук ігрових ходів, постановка медичного та технічного діаг­нозу, інші проблеми. В усіх цих випадках йдеться про за­дачі, для яких невідомий і не може бути створений алгоритм розв'язування, тобто послідовність дій, добре визначених і виконуваних формальною системою (роботом, верстатом із ЧПУ, комп'ютером безпосередньо) в обмежений (не дуже тривалий) час.

Сфери, які стосуються штучного інтелекту, характеризу­ються двома основними ознаками. По-перше, в них вико­ристовується інформація в символьній формі — букви, сло­ва, знаки, малюнки (на відміну від обробки даних у число­вій формі). По-друге, для штучного інтелекту необхідна на­явність вибору. Виконання розумової ефективної дії в умо­вах невизначеності або ж свобода вибору та дії є принци­повою ознакою інтелекту людини, і спроби моделювати ці особливості інтелекту людини в штучному інтелекті відо­бражають орієнтацію спеціалістів на дані психології та ін­ших наук про людину.

«Штучний інтелект» — це властивість комп'ютера одержувати деякі з тих резуль­татів, які породжує творча діяльність людини. Однак основ­ним напрямом подальшого розвитку комп'ютерних наук є наближення до «людського» процесу розв'язування, і це за­свідчує один із найсучасніших здобутків штучного інтелек­ту — експертні системи.

ЕС — це комп'ютерні програми, здатні виконувати най­різноманітніші функції, а саме: консультувати й давати по­рали, аналізувати й класифікувати, вчитися й навчати, про­водити пошук, обмінюватися інформацією, надаючи їй по­трібної форми, ідентифікувати Й інтерпретувати, здійсню­вати діагностику й тестування та ін., тобто розв'язувати ті задачі, вирішення яких неможливе без експерта-людини.

ЕС — інтелектуальні системи, тому що досягають семан­тичного рівня обробки інформації, тобто володіють знаннями про свої можливості й про те, до яких об'єктів і процесів вони можуть бути застосовані.

Лекція Увага та її розвиток

План

1. Поняття про увагу.

2. Різновиди і форми уваги.

3. Властивості уваги.

4. Розвиток уваги.

Література:

1.Максименко С.Д. Загальна психологія. Вид. 3- тє, перероб. та допов. Навч. по-

Сіб. – К.: ЦУЛ., 2008.- С.125-140.

2.Трофімов Ю.Л. Психологія. Підручник.- 3-тє вид.. стереотип.- К.: Либідь,2001.

- С.246-268.

Лекція

1. Особистість, перебуваючи у бадьорому стані, активно, по-дійовому ставиться до предметів та явищ навколишньої дійсності, до власнихпереживань: щось сприймає, запам'ятовує, пригадує, про щось думає. У таких випадках вона зосереджує свою свідомість на тому, що сприймає, запам'ятовує, переживає, тобто у цей час вона буває до чогось уважною.

Отже, увага — це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка вияв­ляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Уважно вслуховуючись або вдивляючись у щось, людина не чує, що її кличуть, не помічає перешкод на до­розі. Вибірковість уваги пояснюється гальмівною дією значущих для особистості об'єктів і переживань стосовно менш значущих, які у цей час на неї діють. За такого стану об'єкти уваги яскравіше відображаються в нашій свідомості.

Увага необхідна в усіх різновидах сенсорної, інтелектуальної та рухової діяльності. Побутує порівняння уваги з термометром, який дає можливість судити про переваги методів навчання та правильність його організації.

Увагу викликають не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об'єкти. Цю здатність називають уважністю. Вона є характерологічною влас­тивістю особистості, завдяки якій людина володіє власною ува­гою, а тому своєчасно й активно зосереджується, керує нею. Недо­статній розвиток уважності виявляється в розсіяності та відволі­канні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтри­мувати свою увагу у процесі діяльності внутрішніми засобами.

2. У психології розрізняють увагу мимовільну, довільну та післядовільну. Усі різновиди уваги тісно взаємопов'язані і за пев­них умов переходять один в одного.

Мимовільна увага виникає несподівано незалежно від свідо­мості, непередбачено за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналізатор організму. Мимовільна увага властива і людині, і тваринам, хоча її виникнення у людини якісно відрізняється від такої уваги у тварин. На відміну від тварин лю­дина може оволодівати власною мимовільною увагою, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зо­середження.

Мимовільна увага виникає тоді, коли сила сторонніх подраз­ників перевищує силу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження за певних умов, за певних обставин стають інтенсивнішими порівняно з тими, що домінують у цей момент. Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні об'єкти, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні ста­ни, прагнення — усе, що з якогось приводу хвилює людину. Най­частіше це трапляється тоді, коли людина стомлена, за несприятливих умов праці (спекотно, холодно, несвіже повітря у приміщенні) або коли діяльність, якою людина займається, ЇЇ не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов за­лежно від сили сторонніх подразників, що діють на людину, вона може виникати досить часто, заважаючи провідній діяльності.

Довільна увага — це свідомо спрямоване зосередження особис­тості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внут­рішній психічній діяльності. Основним компонентом довільної уваги є воля. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосереджу­вати свою свідомість на необхідній діяльності досить тривалий час.

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямо­ваність, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисципліна розумової діяльності, здатність боротися зі сто­ронніми відволіканнями.

У довільній увазі провідним є вибір об'єкта зосередження, за­собів дій, що супроводжується боротьбою мотивів. Усвідомлення процесу дій, кожного його етапу — головне, що викликає зосере­дження на кожному етапі діяльності й готує до зосередженості на наступному ЇЇ етапі. Цей динамічний бік довільної уваги потребує вміння розподіляти увагу між усією діяльністю — від початку до завершення та між окремими її етапами.

Основними збуджувачами довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності. Що віддаленіша мета і складніші умови та способи її досягнення, то менше приваблює людину сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості та волі, а отже, й довільної уваги. Така діяльність (а саме такою є навчальна і трудова діяльність) потре­бує належного її підтримання та керування.

Післядовільна увага, як свідчать досвід і спеціальні дослідження, настає в результаті свідомого зосередження на пред­метах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її вико­навця, і увага набирає ознак мимовільного зосередження. Тому післядовільну увагу називають ще вторинною мимовільною ува­гою. У ній напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишаючись на рівні довільної уваги. Хоча в після-довільній увазі мимовільність, свідоме зосередження на об'єкті діяльності та його окремих етапах і зменшується, проте цей різно­вид уваги, як і довільна увага, є свідомо контрольованим. Завдяки тому, що інтенсивність напруження в післядовільній увазі змен­шується, а інтерес до діяльності підвищується, вона стає три­валішою та продуктивнішою. Тому у процесі діяльності — на­вчальної, трудової — важливо засобами її організації та методами праці сприяти переходу уваги від довільної до післядовільної.

У навчальній діяльності дуже важливо сприяти появі в учнів післядовільної уваги. Навчання, як відомо, є важкою діяльністю й порівняно швидко стомлює, особливо тоді, коли зміст уроку не становить інтересу. Тому післядовільна увага на уроці сприяє успішному виконанню учнями навчальних завдань і зменшенню суб'єктивного відчуття втоми.

Залежно від змісту діяльності увага спрямовується або на зовнішні, безпосередньо дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є об'єктом відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність. У цьому зв'язку виокремлюють зовнішню, або сенсорну та рухову (моторну), увагу та внутрішню, інтелек­туальну, увагу. Розподіл уваги на зовнішню та внутрішню, зви­чайно, умовний, але ці форми прояву уваги мають певні особли­вості, на які треба зважати в організації й керуванні навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини.

Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні пред­метів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні у свідомості людини. Вона виявляється в активній установці, спрямуванні ор­ганів чуття на об'єкт сприймання і спостереження, у зосередженні на діючих органах тіла — руках, ногах, на їх напруженні. Зовнішня увага (сенсорна, рухова) яскраво виявляється у своєрідних рухах очей, голови, виразах обличчя, мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готовності виконувати ті чи інші трудові, на­вчальні, спортивні завдання. Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації ор­ганів чуття — зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також темпераменту, статичних і кінестетичних станів організму та його органів. Сен­сибілізація органів чуття сприяє чіткішому вибірковому сприйман­ню предметів та явищ, їх елементів. У зовнішній увазі виокремлю­ють зосередження на очікуваних предметах і явищах — сигналах для дій і рухів, як у трудових і спортивних діях. Увагу до очікува­них предметів та явищ називають пресенсорною та премоторною.

Внутрішня, або інтелектуальна, увага спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам'яті, уяви, мислення) та психічних органів і переживань. Вона яскраво ви­являється, наприклад, у розв'язанні завдань подумки, у пригаду­ванні, міркувавші подумки.

Здатність зосереджуватися на внутрішній, психічній діяль­ності має велике практичне значення. Таке зосередження пов'язане зі здатністю уявляти предмети та процес дії, подумки аналізувати їх. При цьому важливу роль відіграє внутрішнє мов­лення. Самосвідомість неможлива без зосередження на внутрішніх, суб'єктивних станах та індивідуальних особливостях психічної діяльності особистості.

Під час внутрішньої уваги чутливість органів чуття зни­жується, людина не помічає знайомих, не чує, що до неї зверта­ються, відволікається від виконуваної діяльності. Тому в будь-якій діяльності — трудовій, навчальній, спортивній — не реко­мендується одночасно завантажувати і зовнішню, і внутрішню увагу, наприклад загадувати учням розв'язати подумки завдання або пригадати формулу, дати, назви і водночас демонструвати за­соби унаочнення, сприймати написане на дошці, спостерігати ге­ографічну карту, стежити за дією приладу. Це потребує досить розвиненої здатності розподіляти увагу між зовнішньо та внутрішньо спрямованою діяльністю.

3. В увазі виокремлюють такі її характерні властивості: зосеред­женість, або концентрацію уваги, стійкість, переключення, розподіл та обсяг. Ці властивості є основною передумовою продуктивності праці, навчання, спортивної та іншої діяльності особистості. У різних видах діяльності ці властивості виявляються по-різному. Зосередження уваги — центральна її особливість. Вона вияв­ляється в мірі інтенсивності зосередження на об'єктах, що є пред­метом розумової або фізичної діяльності. Заглибившись, людина не помічає дії на неї сторонніх подразників, того, що відбувається навколо. Фізіологічним підґрунтям зосередженості є позитивна індукція нервових процесів збудження та гальмування.

Зосередженість, тобто концентрація уваги, залежить від змісту діяльності, міри інтересу до неї та насамперед від індивіду­альних особливостей людини: її вміння, звички зосереджуватися, підґрунтям чого є активність і стійкість збуджень у діючих ділян­ках кори великих півкуль головного мозку. І. Ньютон на запитан­ня, завдяки чому йому вдалося відкрити закон всесвітнього тяжіння, відповів, що завдяки тому, що він невпинно думав про це питання. Але при цьому важливу роль відіграють методи робо­ти, від яких значною мірою залежить підтримка інтенсивності збудження впродовж необхідного часу, наприклад протягом уро­ку у школі або протягом часу, що потрібний для виконання будь-якої іншої діяльності.

Зосередження уваги тісно пов'язане зі стійкістю уваги. Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об'єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою дії об'єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особис­тості — значущістю для неї діяльності, інтересом до неї. Сила ува­ги зменшується за несприятливих умов діяльності (галас, не­сприятлива температура, несвіже повітря) та залежно від міри втоми, стану здоров'я. Про силу уваги можна зробити висновок за частотою і тривалістю відволікань, які є мимовільними реагу­ваннями на різні випадкові подразники зовнішнього та внутрішнього походження. Стійкість уваги буває тривалішою за сприятливих умов діяльності, при усвідомленні важливості ви­конуваного завдання та терміновості його виконання, якщо ор­ганізації та методам праці властиві елементи, які активізують ро­зумову діяльність. Зосередженість уваги та її стійкість у процесі діяльності можуть порушуватися: сила і тривалість зменшують­ся, увага слабшає, людина відволікається від об'єкта діяльності. Відволікання настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги, про що вже йшлося. Несприят­ливі умови діяльності, важкі за змістом і способом виконання за­вдання, а також нецікаві, відсутність інтересу до змісту діяльності та вміння і навичок працювати прискорюють утому і відволікають увагу від об'єктів діяльності.

Особливо помітно відволікання уваги виявляється у розсіяних людей. Розсіяність — це негативна особливість ува­ги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слабкість збудження в ділянках ко­ри головного мозку. Люди, а особливо діти, яким властива слабкість уваги, постійно відволікаються, їхня увага швидко пе­реходить з предмета на предмет, не затримуючись на якомусь із них, їм важко зосередитися на чомусь одному більш-менш трива­лий час. Такі люди, переважно учні, потребують того, щоб їхню розумову діяльність підтримували засобами унаочнення, ак­тивізували збудженням інтересу до завдань, не затримували на одноманітному матеріалі та на одному різновиді сприймання — зоровому або слуховому. Чергування зорового, слухового та ру­хового різновидів сприймання сприяє подоланню розсіяності. Розсіяність виявляється і під час інтенсивного зосередження на чомусь. Але така розсіяність пояснюється глибиною зосереджен­ня, а не його слабкістю та поверховістю. Рівень зосередженості уваги у процесі праці та навчання коливається. Ці коливання ви­являються в періодичному зниженні та підвищенні зосередження. Відволікання уваги не слід плутати з її переключенням. Пере­ключення уваги — це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Фізіологічним підґрунтям переключення уваги є гальмування оптимального збудження в одних ділянках і виникнення його в інших.

Переключення уваги з одних об'єктів на інші вимагає належ­ного володіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами, які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності.

Переключення уваги відбувається з різною швидкістю. Це за­лежить від змісту діяльності та індивідуальних особливостей лю­дини. Існують різновиди діяльності, в яких швидкість переклю­чення є вирішальною: у праці, наприклад у пілотів, водіїв, опера­торів, особливо в аварійних ситуаціях. Люди зі збудливим типом нервової системи швидше переключають увагу, ніж із гальмівним.

Концентрація уваги може бути як вузькою, так і ширшою, ко­ли людина зосереджується не на одному, а на кількох об'єктах. За ширшої концентрації уваги відбувається її розподіл. Він вияв­ляється в тому, що людина одночасно виконує кілька різновидів діяльності. Можна, наприклад, слухати пояснення вчителя й за­нотовувати їх, виконувати певне завдання та слухати радіо. Пере­думова такого переключення полягає в тому, що одна дія — звич­на, виконується автоматично, а інша — за участю свідомості. При розподілі уваги одна діяльність пов'язана з осередком опти­мальної збудженості ділянки кори великих півкуль головного мозку, а інша, яка потребує меншої уваги, здійснюється ділянка­ми мозку з меншою збудливістю.

Здатність розподіляти увагу властива всім людям, але вона має індивідуальні особливості. Деяким людям важко зосереджу­ватися на двох різновидах діяльності, а дехто здатний одночасно виконувати кілька різновидів діяльності.

Увага людини різна за обсягом. Під обсягом уваги розуміють кількість об'єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою.

Широта обсягу уваги залежить від спорідненості сприймано­го матеріалу, а також від вікових особливостей людини.

Якщо матеріал, який сприймається, легко асоціюється, тобто взаємопов'язується, то обсяг уваги збільшується.

Особливості виявлення властивостей уваги залежать від ста­ну, інтенсивності, спрямованості та мотивації як пізнавальної, так і емоційно-вольової діяльності.

4. Увага в дітей з'являється досить рано. Мимовільна увага виникає в перші тижні життя. Це безумовно-рефлек­торна увага, що викликається подразниками, безпосередньо пов'язаними із задоволенням органічних потреб. Дитина реагує на зовнішні подразники тільки за їх різких змін: при переході від темряви до яскравого світла, зміні температури, раптових сильних звуках. Далі вона вже цікавиться предме­тами, особливо яскравими. Умовно-рефлекторні зв'язки ут­ворюються на першому році, коли дитина починає реагу­вати на голос матері. Розвиток уваги посилюється, коли дитина починає сидіти, ходити, говорити, гратися з предме­тами. Увага стає дедалі більш стійкою і керованою.

Велике значення для розвитку довільної уваги в дошкіль­ному віці мас гра. В грі виникає потреба домагатися певного результату й координувати свої дії відповідно до завдань, підпорядковувати їх певним правилам, підкорятися вимогам групи. Гра виробляє здатність навмисно зосереджувати ува­гу на певних предметах, переключати й розподіляти її відпо­відно до програми діяльності. З розвитком розумових дій виникає внутрішня увага.

Подальший розвиток уваги в дітей відбувається в шкіль­ний період. Навчальна робота школярів висуває нові вимо­ги, потребує уваги незалежно від того, приваблює їх пред­мет чи ні (рис. 36). Навчання збагачує досвід дитини, розвиває якості особистості, що дають змогу переходити до до­сконалої внутрішньої організації й регуляції своєї діяльнос­ті, виробляти вміння свідомо спрямовувати уважність до людей, що є важливою рисою особистості. В процесі шкіль­ного навчання роль уваги змінюється залежно від ступеня новизни і складності засвоюваного матеріалу. Добре засвоє­ний матеріал не вимагає напруження уваги. Зосередженість свідомості потрібна там, де виникають труднощі, і чим вони більші, тим більше напруження уваги необхідне. Звідси по­двійна функція уваги: коли робота нова й складна, то вима­гається довільна увага, яка б спрямовувала діяльність; коли ж робота засвоєна до автоматизму, то вимагається увага, яка б тільки контролювала правильність процесу виконання за­вдання.

Лекція Пам'ять та її види, індивідуальні особливості пам’яті

План

1. Природа пам’яті, поняття про пам'ять.

2. Різновиди пам’яті.

3. Запам’ятовування. Відтворення та забування.

4. Індивідуальні особливості пам’яті.

Література:

1.Максименко С.Д. Загальна психологія.Вид. 3-тє, перероб. та допов. Навч. посіб

- К.: ЦУЛ., 2008.- С.198-210.

Лекція

1. Враження, що їх одержує людина, відображуючи об'єктивну дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяль­ності, не зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у вигляді образів, уявлень про об'єкти та явища, що сприймалися раніше. У разі потреби набутий досвід може бути відтворений і використаний у діяльності.

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називається пам'яттю.

Пам'ять є підґрунтям психічного життя людини. Завдяки пам'яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять — неодмінна умова психічного роз­витку людини. Нові зрушення в її психіці завжди ґрунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих у пам'яті. Завдяки пам'яті зберігається цілісність «Я» особистості, усвідо­млюється єдність її минулого та сучасного. Без запасу уявлень пам'яті неможливими були б розумова діяльність, створення об­разів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам'яті людина, зауважував І. Сєченов, постійно пе­ребувала б у стані новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.

У пам'яті розрізняють такі основні процеси: запам'ятовуван­ня, зберігання, відтворення та забування.

Залежно від матеріалу, який запам'ятовується, виокремлю­ють пам'ять образну, словесно-логічну, емоційну та рухову.

За тривалістю утримання матеріалу, що запам'ятовується, пам'ять поділяють на короткочасну, довготривалу та оперативну.

2. За змістом залежно від того, що запам'ятовується і відтво­рюється, розрізняють чотири види пам'яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

Образна пам'ять виявляється в запам'ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв'язків і відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об'єк­ти при їх запам'ятовуванні, образна пам'ять буває зоровою, слу­ховою, дотиковою, нюховою тощо.

Фізіологічним підґрунтям образної пам'яті є тимчасові нер­пові зв'язки першосигнального характеру. Проте в ній бере участь і друга сигнальна система. Мова постає як засіб усвідом­лення людиною її чуттєвого досвіду.

Зміст словесно-логічної пам'яті — це думки, поняття, суд­ження, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв'язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки Не існують без мови, тому пам'ять на них і називається словесно-логічною. Цей вид пам'яті ґрунтується на спільній діяльності першої та другої сигнальних систем.

Словесно-логічна пам'ять є специфічно людською на відміну під образної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам.

Рухова пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні лю­диною рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балеринита ін. Вона є підґрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.

Емоційна пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні людиною емоцій та почуттів. Запам'ятовуються не самі емоції, а й предмети та явища, що їх викликають. Наприклад, переживання почуття ностальгії при спогадах про країну, в якій людина вирос­ла, але з якихось причин залишила її.

Залежно від характеру перебігу процесів пам'яті останнюподіляють на мимовільну та довільну. Про мимовільну пам'ять говорять тоді коли людина щось запам'ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам'ятати або відтворити. Коли людина ставить на меті щось запам'ятати або пригадати, йдеться про довільну пам'ять.

Мимовільна і довільна пам'ять — щаблі розвитку пам'яті лю­дини в онтогенезі. Пам'ять поділяють також на короткочасну, довготривалу та оперативну.

Короткочасною називають пам'ять, яка характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і не­тривалим зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні потреби діяльності й обмежена за обсягом.

Довготривала пам'ять виявляється у процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини.

Оперативною називають пам'ять, яка забезпечує запам'ятову­вання та відтворення оперативної інформації, потрібної для ви­користання в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам'яті проміжних числових результатів при виконанні склад­них обчислювальних дій). Виконавши свою функцію, така інфор­мація може забуватися.

3. Запам'ятовування — один з основних процесів пам'яті. Засадовими стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків. Чим складніший матеріал, тим складніші тим­часові зв'язки, які утворюють підґрунтя запам'ятовування.

Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває ми­мовільним і довільним.

Мимовільне запам'ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам'ятати. На мимовільне запам'ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість об'єктів. Усе, що емоційно сильно впливає на людину, запам'ятовується нею незалежно від наміру запам'ятати. Мимовільному запам'ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам'ято­вується значно легше й утримується у свідомості довше, ніж нецікаве. Мимовільні форми запам'ятовування відбуваються тоді, коли будь-яке явище постає контрастно на загальному тлі. Предмети, що схожі на вже відомі раніше, мимовільно запам'ято­вуються легше. Мимовільне запам'ятовування має велике зна­чення в житті людини. Воно сприяє збагаченню її життєвого досвіду. Велику роль мимовільне запам'ятовування відіграє і п навчальній діяльності.

Довільне запам'ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам'ятовування.

Умови успішного запам'ятовування:

• багаторазове розумно зорганізоване й систематичне повторен­ня, а не механічне, що визначається лише кількістю повто­рень;

• розподіл матеріалу на частини, виокремлення в ньому смис­лових одиниць;

• розуміння тощо.

Залежно від міри розуміння запам'ятовуваного матеріалу довільне запам'ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічним є таке запам'ятовування, яке здійснюється без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) запам'ятовування спирається на розу­міння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки тільки діючи з мате­ріалом, ми запам'ятовуємо його.

Умовами успішності довільного запам'ятовування є дійовий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його значущість, установка на запам'ятовування тощо.

Відтворення — один з основних процесів пам'яті. Воно є по-і і її піком міцності запам'ятовування і разом з тим наслідком цих процесів.

Засадовою стосовно відтворення є активізація раніше утворе­них тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль голо­вного мозку.

Найпростіша форма відтворення — впізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об'єктів. Впізнавання буває повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий об'єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре зна­йомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об'єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина мо­же переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речення, відповісти на запитання, або ми­-мовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.

Особливою формою довільного відтворення запам'ятованого матеріалу є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об'єктивні та суб'єктивні труднощі, пов'язані з неможливістю при­гадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес за­пам'ятовування об'єкта чи явища. Від уміння пригадувати зале­жить ефективність використання здобутих знань, розвинення па­м'яті як психічного процесу загалом. К. Ушинський одну з основ­них причин «поганої пам'яті» вбачав саме у лінощах пригадувати.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спога­ди — це локалізовані в часі та просторі відтворення образів мину­лого. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об'єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певно­го періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоція­ми, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

Усе, що людина запам'ятовує, з часом поступово забувається. Забування — процес, протилежний запам'ятовуванню. Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, змен­шується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає немож­ливим відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Забування — функція часу. Засадовим стосовно забування є писання тимчасових нервових зв'язків, що тривалий час не підкріплювалися. Якщо здобуті знання тривалий час не викорис­товуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є також недостатня міцність запам'ятовуван­ня. Щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.

Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути зу­мовлений ситуацією сильний імпульс пригадати, який індукує гальмування. Прикладом може бути стан студента на іспиті, коли він намагається одразу пригадати відповіді на запитання в білеті і через хвилювання не може цього зробити. Гальмування знімається переключенням думки на інші об'єкти.

Забування — процес поступовий. Засадовим стосовно нього є ослаблення і порушення раніше утворених умовних зв'язків. Чим менше вони закріплені, тим швидше згасають і спричинюють за­бування. Як свідчать проведені дослідження пам'яті (П. Зінченко, А. Смирнов та ін.), швидше забувається та інформація, якій належить другорядна роль у змісті запам'ятованого; тривалий час утримується інформація, що несе основне смислове навантажен­ня. Найвищі темпи забування спостерігаються одразу після за­учування матеріалу.

Для тривалого утримання в пам'яті інформації важливо з са­мого початку забезпечити міцне її запам'ятовування і закріплен­ня шляхом повторення в перші дні після того, як її було одержа­но. Важлива умова продуктивного запам'ятовування осмисленість, розуміння того, що є його предметом.

4. Кожна особистість має індивідуальні відмінності (особли­вості) пам'яті, які виявляються в різних сферах її мнемічної діяльності.

У процесах пам'яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності запам'ятовування та готовності до відтворення.

Швидкість запам'ятовування визначається кількістю повто­рень, необхідних людині для запам'ятовування нового матеріалу.

Точність запам'ятовування характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам'ятовувалося, і кількістю зроблених помилок.

Міцність запам'ятовування виявляється у тривалості збере­ження завченого матеріалу (або у повільності його забування).

Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені ти­пами вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасо­вих нервових зв'язків пов'язана із силою процесів забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування. При сильному, але недостатньо рухливому гальмуванні дифе­ренціація вражень відбувається повільно, що може позначатися на точності запам'ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички: акуратність, точність, відповідальність, то негативні про­яви, що зумовлюються типологічними особливостями нервової системи, можуть коригуватися. Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам'ятовується — образний, словесний чи однаково продуктивно як той, так і інший.

З огляду на викладене у психології розрізняють такі типи пам'яті: наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний, або проміжний. Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне — умовами життя та вимогами професійної діяльності.

Так, наочно-образний тип пам'яті частіше зустрічається у ху­дожників, письменників, музикантів, словесно-абстрактний — у вчених, філософів. Змішаний тип пам'яті зустрічається у лю­дей, у діяльності яких не спостерігаються помітні переваги наоч­но-образного чи словесно-абстрактного типу. Ураховувати інди­відуальні відмінності пам'яті важливо в навчальній роботі, щоб максимально продуктивно використовувати потенційні можли­вості кожного учня та всебічно розвивати пам'ять.

Лекція Уява і творчість. Формування творчої особистості.

План

1. Уява: зв'язок уяви з об’єктивною дійсністю.

2. Процес створення образів уяви.

3. Різновиди уяви.

4. Творче натхнення.

5. Психологічні проблеми навчання творчості. Творчі тренінги.

Література:

1.Максименко С.Д. Загальна психологія.Вид. 3-тє, перероб. та допов. Навч. посіб

- К.: ЦУЛ., 2008.- С.185-197.

2.Трофімов Ю.Л. Психолгія. Підручник.- 3-тє вид., стереотип.- К.: Либідь,2001.-

С.315-336.

Лекція

1. Відображаючи об'єктивну дійсність, людина не лише сприй­має те, що на неї діє в певний момент, чи уявляє те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і та­ких об'єктів, яких вона ще не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачення наслідків своїх дій та вчинків, програмування своєї діяльності тощо.

Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уя­ви як специфічно людської форми випереджального відображення дійсності. Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий резуль­тат своєї діяльності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до то­го, як виготовити певну річ, людина подумки створює її образ.

Дата добавления: 2014-10-22