Виникнення, періодизація та суспільний лад Стародавнього Єгипту

Держава і право Стародавнього Єгипту

Джерела та періодизація історії держави і права зарубіжних країн

До джерел історії держави і права зарубіжних країн належать:

• пам'ятки права певної епохи чи країни-закони, кодекси, конститу­
ції, інші офіційні документи (ЗакониХаммурапі (XVIII ст. до Р. X.);
Закони XII таблиць (V ст. до Р. X.); Закони Ману (І І ст. до Р. X. — І ст.)
тощо);

• історичні трактати, археологічні дані, що певною мірою роз­
кривають процеси виникнення та розвитку держави і права;

• конкретні наукові, публіцистичні дослідження вчених Англії,
Німеччини, Франції, Росії та інших країн, присвячені загальним
чи окремим проблемам держави та права різних країн світу.

Історія держави і права зарубіжних країн вивчає виникнення та розвиток державно-правових інститутів певних країн хронологічно в межах чотирьох основних періодів:

1) Стародавнього світу (IV тис. до Р. X. - V ст.);

2) Середніх віків (V ст. - середина XVII ст.);

3) Нового часу (середина XVII - початок XX століть);

4) Новітнього часу (ХХ-ХХІ століття).

ТЕМА 2

Вважається, що назва "Єгипет" має грецьке походження й колись означала одну з місцевих назв м. Мемфіс "Хеткаптах" ("Фортеця 14

духа Птаха") та вимовлялось як "Хікупта". Самі ж єгиптяни називали свою країну "Кемет" ("Чорна"), протиставляючи її таким чином "червоній" пустелі. Держава виникає навколо Нілу й бере початок від IV тис. до Р. X., коли розпочинається розпад родового ладу, виділення родової знаті, перетворення племінних вождів на царів. Формування класів вело до утворення примітивних державних утворень (номів). На середину IV тис. до Р. X. їх нараховувалося близько 40. Між ними часто виникали війни за землю, худобу, рабів. Під час цієї боротьби, що призводила до підкорення слабкіших номів сильнішим, утворю­ються два царства - Північне та Південне (Нижній і Верхній Єгипет), з центрами в Буто й Ієраконполі. Остаточно Єгипет був об'єднаний близько 3000 р. до Р. X. царем Півдня - Менесом, який захопив Нижній Єгипет і заснував фортецю Мемфіс, що стала згодом столицею Єгипту. Країна перетворилася на централізовану східну рабовласницьку деспотію, котра забезпечувала створення загальної для всієї держави системи іригаційних споруд. Єдність проявлялася в необмеженій владі царя-фараона, -проголошеного земним богом. Узвичаїлася періоди­зація історії Стародавнього Єгипту.

1. Період Раннього царства (3000-2800 рр. до Р. X.), характер­
ними рисами якого були:

- початкова стадія класового суспільства;

- подолання сепаратизму місцевих правителів;

— поява єдиної об'єднаної держави.

2. Період Стародавнього царства (2800-2250 рр. до Р. X.),
специфічними рисами якого були:

— влада правителя (фараона) стає абсолютною, а держава —
централізованою бюрократичною монархією. Фараонові стали
підвладними: служби іригації та зрошення, призначення і звільнення
посадових осіб, трудові й фінансові повинності, верховний суд, право
видавати закони, оголошувати війну;

- влада фараона починає обожнюватися, він проголошується
сином бога сонця Ра;

- майже вся стародавня номова знать стає придворною;

- уся країна й усе її населення розглядаються як особиста власність
фараона, хоча водночас формуються приватновласницькі відносини;
земля, як й інше майно, вже могла вільно відчужуватися;

-утворюється військо, укомплектоване з общинників й іноземців;

- значні витрати на утримання двору, початок будівництва
пірамід, які призводять до виснаження ресурсів країни, фінансової
кризи та поглиблення сепаратизму, посилення місцевої знаті, між­
усобних війн.

3. Період Першого розпаду Єгипту (2250-2050 рр. до Р. X.),
відмітними рисами якого були:

-розпаду ХХШ-ХХП століттях до Р. X. Єгипту на дрібні держави, що боролися між собою;

-занепад іригаційної системи, поширення приватної власності, розпад общини;

-розширення прошарку дрібних і середніх власників, які стають одноособовими власниками рабів;

- розвиток ремесла й торгівлі, а на їх основі й міст, зацікавлених
в об'єднанні країни;

-утворення передумов до об'єднання Єгипту та його об'єднання у 2050 р. за Ментухотепа І.

4. Період Середнього царства (2050-1700 рр. до Р. X.), специфіч­
ними рисами якого були:.

— слабкість центральної влади, що проявлялась у частій зміні
фараонів;

- міжусобні війни, що припинилися лише за Аменемхета III (1849-
1801 рр. до Р. X.), який придушив номархів і досягнув консолідації,
але згодом ситуація знову загострилася;

- посилення експлуатації трудящих мас, що спричинило відкрите
повстання в 1750 р. до Р. X.

5. Період Другого розпаду Єгипту (1700-1580 рр. до Р. X.),
характерними рисами якого були:

- смути та заворушення;

- подальше ослаблення центральної влади;

— підкорення Єгипту племенами гіксосів (володіли країною
близько 110 років);

- вигнання гіксосів з Єгипту фараоном Яхмосом І.

6. Період Нового царства ( 1580-1070 рр. до Р. X.), специфічними
рисами якого були:

— перетворення Єгипту на світову імперію;

- Єгипет стає великою різноплемінною державою;

- продовжується вдосконалення війська;

- посилення ролі храмів, що призвело до зіткнення інтересів
жерців і царської влади;

- релігійна реформа Ехнатона;

- загострення внутрішніх суперечностей, ослаблення Єгипту,
втрата його північних володінь;

—економічне, політичне та військове послаблення Єгипту внаслідок величезних пожертв храмам, будівництва палаців, фортець тощо;

— перехід влади за Рамсеса XII до рук верховного жерця Амона-
Херихора, що, фактично, означало розпад Єгипту.

7. Пізній період (ХІ-ІУ століття до Р. X.), визначальними рисами

якого були:

- продовжується розвиток соціально-економічних процесів,

які намітилися в період Нового царства;

- фараони, що правили в цей час, спиралися на знать, жерців

і загони найманців;

- підкорення Єгипту перським царем Камбісом і приєднання

до Перської імперії (525 р. до Р. X.);

- досягнення у 405 р. до Р. X. Єгиптом незалежності;

- підкорення Єгипту в 343 р. персами.

8. Греко-Римський період (332 р. до Р. X. - 395 р. Р. X.), котрий

характеризувався:

- завоюванням Єгипту в 332 р. до Р. X. Олександром Македонським;

- військовим послабленням Єгипту;

- перетворенням Єгипту в ЗО р. до Р. X. на провінцію Римської

імперії;

- розпадом Римської імперії (395 р.) і переходом Єгипту під владу

Східної Римської імперії (Візантії).

Суспільство Стародавнього Єгипту поділялося на дві основні групи: вільні та невільні (раби).

2.2. Державний лад Стародавнього Єгипту

У період своєї єдності Стародавній Єгипет за формою правління був централізованою монархією з надзвичайно широкою системою бюрократичного апарату. На чолі держави стояв фараон (від єгипет. "великий дім" - будинок). Саме в його руках була зосереджена вся верховна законодавча, виконавча та судова влада. Йому належали всі найвищі державні повноваження, він очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Протягом усієї історії Єгипту влада фараонів обожнювалася. Фараона називали "добрим богом," сином бога Ра (бога Сонця). Вважалося, що він ніколи не помирав, а лише "заходив за свій горизонт". Надприродне походження правителя та його влади мав підкреслювати і складний палацовий церемоніал. Не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя, а, побачивши його, повинні були падати "на свій живіт" і цілувати землю під його ногами. Вся окультурена земля номінальне пере­бувала у власності фараона, що становило економічну основу влади правителя. Він міг подарувати чи пожертвувати землю разом з рабами будь-кому. Фараон керував також зовнішньою торгівлею. За його наказом населення зганялося на громадські роботи (спорудження гребель, риття каналів та ін.), а також на роботу для задоволення

особистих потреб фараона (будівництва палаців і особливо царських гробниць).

Фараон управляв країною за допомогою величезного та складного бюрократичного апарату, який утворювали урядовці різних рангів і право­вого статусу. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуван­ням особистих потреб фараона. Особи, що обслуговували правителя, були одночасно й державними чиновниками. Центральною особою в царському дворі був дворецький - чаті (візир). Він очолював увесь державний апарат, охоплюючи й адміністративну, й судову владу. Чаті був правителем усіх царських скарбниць, усіх складів, сховищ, керівни­ком усіх державних і царських робіт. Під керівництвом чаті перебували галузеві відомства — будинки (будинок зброї - військове відомство; білий будинок - з переробки, зберігання, розподілу продуктів сільського господарства та ремесла; будинок царських скарбів; будинок громад­ських робіт; будинок життя — фіксував народження, шлюб і смерть). Високим державним чиновником був зберігач царської печатки, чи голов­ний скарбник. Чиновниками могли бути лише освічені люди.

Безпосередня реалізація основних державних функцій поклада­лася на місцевий апарат, який засновувався згідно з адміністративно-територіальним поділом. Верхнім і Нижнім царством керували намісники фараона. Увесь Єгипет поділявся на нами (області), на чолі яких стояли номархи. Останні мали значні повноваження: очолювали місцевий адміністративний апарат, відали збиранням податків, судом, формуванням ополчення.

Військо Єгипту складалося з добірних частин, які охороняли правителя ("супутники правителя"), і ополчення вільного населення. Армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішніх функцій держави (кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тис. осіб), але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій і посилення влади правителя.

Суд не був відокремлений від адміністраціїта перебував у підпорядку­ванні фараона. Фараон був верховним суддею; міг як сам розглядати будь-яку справу, так і розглядати скарги на рішення решти суддів, якими були всі посадові особи. Спочатку в Єгипті вищим судовим органом була "палата шести," котру очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни та сама розглядала важливі справи. До її складу належали вищі чиновники Єгипту. Пізніше виникає судова "колегія тридцяти суддів" із поважних громадян найбільших міст країни. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Крім державних судів, існували ще жрецькі та храмові суди, котрі судили жерців і залежне населення, що проживало на храмових землях. 18

2.3. Джерела, зміст і основні риси права Стародавнього Єгипту

Основним джерелом права в Стародавньому Єгипті був звичай, що поступово, в інтересах соціальної верхівки суспільства, перетворю­ється на звичаєве право. З розвитком держави більш активною стає нормо-творча діяльність фараонів, які видавали закони та розробляли збірники права. Зокрема, відомі своєрідні кодекси Сеті (XIV ст. до Р. X.), Бокхоріса (VIII ст. до Р. X.) та ін. Значну увагу право приділяло регулюванню відносин, пов'язаних із власністю. Основними об'єктами власності були: земля, раби, сільськогосподарські тварини й інвентар. Правовий статус земельних володінь був різним (державні, храмові, приватні, общинні). Фараон від свого імені надавав землі в безстрокове користування храмам, знаті, сільським общинам. Земля надавалася на умовах виконан­ня певних обов'язків (будівництво храмів, пірамід, палаців, каналів, сплати ренти тощо). Найбільшими були храмові та царські господарства. Земля храмів і царських вельмож могла продаватися, даруватися, переходити у спадок. Общинні землі такого статусу не мали.

Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, позики, майнового й особистого найму, поклажі, доручен­ня, оренди та ін. Особливо поширеним був договір купівлі-продажу. Продаватися могли різноманітні товари, зокрема землі та раби. Однак під час продажу землі необхідно було дотримуватися певних вимог: договір укладавсь у присутності свідків, імена яких, як і ціна, фіксувалися в особливому документі, де записувався й текст клятви, що проголошувалася при укладанні договору. Договір позики укладав­ся під відсотки, що були досить високими. Забезпечення цього виду договору гарантувалося заставою сім'ї, родичів або навіть мумії батьків боржника.

Шлюб оформлювався договором між чоловіком і дружиною в письмовій формі. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був по­дарунок нареченого сім'ї нареченої перед шлюбом. Майно дружини вважалося приданим і залишалося її власністю, але в разі потреби вона могла його передати в сім'ю. Жінка мала досить широку право­здатність (могла особисто укладати угоди, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством тощо). Розлучен­ня було вільним, але якщо воно відбувалося з ініціативи чоловіка, то все його майно переходило до старшого сина (майорат), який по­винен був розділити його між дітьми.

У тогочасному кримінальному праві виділяли кілька груп злочинів: державного характеру (змова, заколот, розголошення державної таємниці); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа); проти власності (крадіжка, грабіж, знищення

чужого майна); військові (за перехід воїнів на бік ворога, порушення військової дисципліни); проти релігії (порушення правил релігійних культів, чаклунство, виготовлення різноманітного зілля та напоїв для чарів); проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близь­кими родичами) й інші (наприклад, відступ від установлених правил лікування, винахід нового танцю чи складання нової пісні та ін.).

Покарання в Єгипті були суворими, їхньою основною метою було залякування. Дуже широко застосовувалася смертна кара, що здійснювалася через спалення чи посадження на палю. Високо­поставленим особам, засудженим до страти, надавалася можливість покінчити життя самогубством. Іноді страта замінювалася рабством. Тілесні покарання поділялися на болісні (побиття батогом, палицями) та калічницькі (відрізання рук, вух, носа, язика, кастрація тощо). Карали також важкими примусовими роботами (каторгою), тюрем­ним ув'язненням. Практикувалися грошові штрафи (скажімо, за крадіж­ку храмового майна — у розмірі сторазової вартості вкраденого), ганебні покарання (виставляння біля ганебного стовпа), перетворення вільної людини на залежного працівника та ін.

ТЕМА З

Дата добавления: 2014-10-23