Тема 6. Українська культура у ХХ ст. 3 страница

Катерина Ющенко (1919-2001) – математик, засновниця наукової школи теоретичного програмування. Перші наукові дослідження в галузі теорії ймовірностей і математичної статистики проводила у Львівському відділі Інституту математики. З 1954 р. працювала в області обчислювальної математики, розробляла алгоритми для МЕСМ, у тому числі алгоритми вирішення завдань зовнішньої балістики для ракетно-космічних комплексів, розроблення планів виробництва і т. п. Є першим у СРСР доктором фізико-математичних наук, якій ця ступінь була присвоєна за роботи з програмування. Запропонувала один із перших у світовій практиці мов програмування – Адресну мову, конструкції якого увійшли до складу сучасних мов. Під її керівництвом і з безпосередньою участю була створена серія інструментально-технологічних комплексів. За роботи в цій галузі їй були присуджені дві Державні премії УСРС.

Микола Руденко (1920-2004) – письменник, поет, філософ. Учасник радянсько-німецької війни, під час якої був важко поранений. Автор поетичних і прозових творів «З походу» (1947), «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970); фантастичних романів «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічної катастрофи» (1962); поеми «Хрест» (1976) про голод 1933 р. У 1977 р. заарештований та засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Його твори були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу» та вилучені з продажу і бібліотек СРСР. Під тиском громадськості 1987 р. звільнений. У 1993 р. за роман «Орлова балка» присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка. Герой України (2000).

Віктор Глушков (1923-1982) – піонер комп’ютерної техніки, автор праць у галузі кібернетики, математики і обчислювальної техніки, ініціатор і організатор реалізації науково-дослідних програм створення проблемно-орієнтованих програмно-технічних комплексів для інформатизації, комп’ютеризації і автоматизації господарської і оборонної діяльності країни. Глава наукової школи кібернетики. Заснував і очолював (1957-1982) Обчислювальний центр у складі АН УРСР (з 1962 р. Інститут кібернетики), де працював над створенням обчислювальних машин для управляння виробничими процесами. При його участі було спроектовано та збудовано цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР машину широкого профілю «Дніпро» (1961). Під його керівництвом була укладена та видана українською мовою перша у світі «Енциклопедія кібернетики» (1973). За його ініціативи 1969 р. на базі Київського університету відкрито перший в СРСР факультет кібернетики. Дійсний член АН СРСР і АН УРСР. Почесний член багатьох іноземних академій.

Павло Загребельний (1924-2009) – письменник, сценарист, драматург, літературознавець. У творчості провідною тематикою було історичне минуле Батьківщини. Автор романів «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983). Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво», у центрі якого – Софія Київська, яка є незнищенним символом руської державності та духовності. Панорамність, історіософські роздуми про долю України – такі риси найновішого роману «Тисячолітній Миколай» (1994). За його сценаріями знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982). Один із двадцяти романів – «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два – «Первоміст» і «Смерть у Києві», Державною премією ім. Т. Шевченка. Герой України (2004).

Платон Костюк (1924-2010) – фізіолог, нейрофізіолог, біофізик, академік НАН України і Академії медичних наук України, директор Інституту фізіології ім. О. Богомольця НАН України, засновник Міжнародного центру молекулярної фізіології НАН України. Досліджував електрофізіологію нервових клітин, властивості клітинної мембрани й іонних каналів, роль кальцію у фізіології клітин. Створив наукову школу з молекулярної і клітинної фізіології. Герой України (2007).

Андрій М’ястківський (1924-2003) – поет, прозаїк. Писав поетичні та прозові книжки для дітей: «Киця прокидається», «Яблука для мами», «Кличемо горличку», «Ходімо по райдузі», «Острів зеленого селезня», «Куди пішов дощик», «Через вогонь», «Фет Фрумос і Котигорошка» та ін. Перша книжка віршів «Над Бугом – рікою» (1955). Збірки поезій: «Від землі» (1957), «Там, серед поля» (1958), «Обрії» (1959), «Тятива» (1963), «Літо вповні» (1969), «Переселення зірниць» (1972), «Таємниця вогню» (1976), «Руки над колосками» (1977), «Пізня райдуга» (1984), «Вечір дихає весною», «Зайченятко в ямку впало», «Зайчик місяця надгриз», «Котики – воркотики», «Паличка-стукалочка», «Сама в хаті», «Як весну я пам’ятаю» та ін. Герої творів – насамперед люди села, творці хліба; його лірика пройнята синовніми почуттями, особистими і громадянськими мотивами.

Сергій Параджанов (1924-1990) – кінорежисер, народний артист УРСР (1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991). Один із засновників українського поетичного кіно. Екранізація п’єси М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (Київ, 1964) принесла всесвітню славу і визнання (закордоном фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні»). Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Фільми, що були далекі від проголошеного «соціалістичного реалізму» і нелюбов до радянської влади призвели до арешту та ув’язнення терміном на 5 років. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар» та ін. У 1988 р. запрошений до Голландії, де його вшанували в числі 20 найкращих режисерів світу. 2004 р. був проголошений ЮНЕСКО роком С. Параджанова.

Ярослав Дашкевич (1926-2010) – історик, археограф. Автор понад 1700 наукових та публіцистичних праць. Завідувач бібліографічного відділу Львівської бібліотеки Академії наук УРСР (1944-1949). У 1949 р. заарештований, 1950 р. засуджений на десять років. Бібліограф відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР (1957-1966). Науковий співробітник, старший науковий співробітник, в. о. завідуючого відділом етнографії Музею етнографії та художніх промислів Академії наук УРСР (1967-1972). Викладач кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін історичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка (1995-2000). Основні теми наукових зацікавлень історія вірменської колонії в Україні, археографія, історіографія, джерелознавство історії України, спеціальні історичні дисципліни (геральдика, сфрагістика, символіка, генеалогія та ін.).

Левко Лук’яненко (1927) – письменник. Автор Акту про Незалежність України. Герой України (2005). У 1961 р. засуджений до розстрілу, яке замінено 15 роками позбавлення волі. У 1977 р. заарештований удруге, засуджено до 10 років. Автор книг: «Що далі?» (1989), «Сповідь у камері смертників» (1991), «За Україну, за її волю...» (1991), «Вірую в Бога і в Україну» (1991), «Не дам загинуть Україні!» (1994), «Народження нової ери» (1997), «На землі кленового листу» (1998), «З часів неволі» (2005) та ін.

Леонід Биков (1928-1979) – актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974). У числі найліпших ролей в кіно можна назвати Богатирьова («Дорога моя людина», 1958), Акішина («Добровольці», 1958), Альошки («Альошкова любов», 1960), Гаркуші («На семи вітрах», 1962). У співавторстві створив сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, через його «негероїчність». Після довгого очікування 1972 р. почав знімати «В бій ідуть лише, „старі“». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став його друг льотчик Тихон Верхомій. У 1977 р. зняв фільм – «Ати-бати, йшли солдати». У 1978 р. розпочав зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець», в якості автора сценарію, режисера та виконавця головної ролі інопланетянина Глоуза.

Раїса Бикова (1928-1999) – архітектор-реставратор, архітектор інституту «Укрпроектреставрація». Керувала роботами з реставрації всіх споруд ансамблю Видубицького монастиря (1967-1982), Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії (1950-1970), Ковнірівської дзвіниці та Галереї Дальніх печер Києво-Печерської лаври та ін. Брала участь в розробці архітектурно-будівельної частини проекту реабілітації Великої лаврської дзвіниці (1957-1963).

Костянтин Степанков (1928-2004) – актор. З 1968 р. актор Київської кіностудії ім. О. Довженка. З 1953 р., протягом 31 року, педагог і керівник майстерні Київського інституту ім. І. Карпенка-Карого. Ролі у фільмах: «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Дума про Ковпака» (1973-1976), «Весь світ в очах твоїх» (1977), «Легенда про княгиню Ольгу» (1984), «Пристрасть» (1998), «Як коваль щастя шукав» (Одеса, 1999) та ін.

Всеволод Нестайко (1930-2014) – письменник, класик сучасної української дитячої літератури. Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ 1956 р. У 1956-1987 рр. завідував редакцією у видавництві «Веселка». П’ятдесятирічний шлях у дитячій літературі засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п’єс. Для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій. Найпопулярніший твір – трилогія «Тореадори з Васюківки» («Пригоди Робінзона Кукурузо» (1964), «Незнайомець з 13-ї квартири» (1966), «Таємниця трьох невідомих» (1970)), якій 1979 р. рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури внесено до Особливого почесного списку Г. Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

Іван Дзюба (1931) – літературознавець, критик. Герой України (2001). Академік НАН України. Другий міністр культури України (1992-1994), голова Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка (1999-2001). Співголова головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Головний редактор журналу «Сучасність», член редколегій наукових часописів «Слово і час», «Київська старовина», «Євроатлантика» та ін. Автором близько 400 наукових праць: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), «У всякого своя доля» (1989), «Бо то не просто мова, звуки» (1990), «Застукали сердешну волю...» (1995), «Тарас Шевченко: Життя і творчість» (2008) та ін.

Анатолій Солов’яненко (1932-1999) – співак (лірико-драматичний тенор). У репертуарі – 17 оперних партій, багато арій, романсів, народних пісень. Народні українські пісні в його виконанні стали взірцем майстерності для всіх наступних співаків. Серед найкращих партій: Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (в однойменній опері Шарля Гуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін. Світові знавці оперного співу визнали, що виконання партії герцога в «Ріголетто» Дж. Верді було вершиною майстерності. Ніколи не був членом комуністичної партії і ніколи не заспівав жодної комуністичної пісні. Видатний українець, високоморальний і чесний, який досягнув найвищих світових вершин завдячуючи своєму таланту і труду. Заради української сцени він пожертвував спокусливими пропозиціями з Великого театру (Москва), не емігрував за кордон, хоча йому й обіцяли фантастичні гонорари. Герой України (2008).

Олександр Костюк (1933-2000) – мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (1988), академік НАН України (1998). Заступник директора, а з 1988 р. – директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. де у відділі кінознавства вийшли друком книжки: «Драматургія і режисура документального телефільму» (1982), «Мистецтво мультиплікації» (1982), «Сучасний пригодницький фільм» (1984), «Історія українського радянського кіно» (1986-1987) та ін. Головний редактор видання «Український біографічний кінодовідник» (2001).

Василь Симоненко (1935-1963) – поет, журналіст, шістдесятник. В умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963). Великої популярності набули самовидавці поезії, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х рр. Тематично вони становили сатиру на радянський лад, зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства, викриття жорстокостей радянської деспотії, за таврування російського великодержавного шовінізму тощо. Значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до Батьківщини («Лебеді материнства» («Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину»), «Україні» та ін.). Його творчість за глибиною страждання та щирості порівнюють з поезію Т. Шевченка. У 1962 р. разом з А. Горською і Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС в Биківні, про що було зроблено заяву до міської ради. У місті Смілі 1963 р. жорстоко побитий кагебістами, після чого невдовзі помер.

Микола Вінграновський (1936-2004) – письменник, режисер, актор, поет, сценарист. Автор книжок-віршів: «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990); повістей: «Первінка» (1971), «Сіроманець» (1977), «У глибині дощів» (1979), «Літо на Десні» (1983); нарису «Чотирнадцять столиць України» (1997); роману «Северин Наливайко» (1996). Збірки дитячої літератури: «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та ін. Найповніше видання доробку – «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник 10 художніх та документальних фільмів.

Іван Драч (1936) – поет, перекладач, кіносценарист, драматург. Член Спілки письменників України з 1962 р. Герой України (2006). Автор спогадів про С. Параджанова «Трагічна квітка» (1994), збірки кіноповістей «Іду до тебе» (1970), збірки статей і нотаток «Духовний меч» (1983). Автор сценаріїв фільмів: «Криниця для спраглих» (1964), «Камінний хрест» (1968), «Іду до тебе» (1971), «Пропала грамота» (1972), «Дід лівого крайнього» (1974), «І в звуках пам’ять відгукнеться» (1986), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1983), «Мама рідна, любима» (1986, у співавт.), «Вінчання зі смертю» (1992, у співавт.), «Таємниця Чингісхана» (2002, у співавт.) тощо.

Юрій Іллєнко (1936-2010) – кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» – всього 47 кіносценаріїв). Створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму було покладено зеківські оповідання С. Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи: Приз ФІПРЕССІ – міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» – незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю. Написав сценарій про друге пришестя Христа «Агн», монографію «Парадигма кіно» – перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки живописних і графічних творів, зняв проект «Молитва за гетьмана Мазепу», до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Російській Федерації заборонив міністр культури РФ М. Швидкой. В Україні фільм також було знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів. Після цього зробив заяву для преси: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».

Іван Марчук (1936) – живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка. У 1968-1984 рр. працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва. Доробок митця налічує більш ніж 4 000 творів і понад 100 персональних виставок. До 1988 р. Спілка художників офіційно не визнавала його творчість, хоча він мав понад 15 експозицій у різних містах СРСР (перші виставки 1979 і 1980 рр. у Москві). Лише 1988 р. його прийняли у члени Спілки художників УРСР. Є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема «пльонтанізму» (таку назву митець жартома дав своєму стилю – від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток). У 2006 р. Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла його до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії (нараховує 51 художника з усього світу). Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. У 2007 р. включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності» (72 місце).

В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) – публіцист, літературний критик. У 1967 р. підготував перший український документальний збірник «Лихо з розуму(Портрети двадцяти «злочинців»)», за що був ув’язнений того ж року, а 1968 р. удостоєний міжнародної журналістської премії (Великобританія). Засновник, головний редактор і видавець підпільного часопису «Український вісник» (Львів, 1970), в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку національного спротиву. Тричі ув’язнений за «антирадянську пропаганду» (1967-1969, 1972-1979, 1980-1988). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). У 1996 р. за збірки «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі, які були раніше інкриміновані як антирадянські, удостоєний Державної премії ім. Т. Шевченка. Герой України (2000).

Василь Стус (1938-1985) – поет, перекладач, прозаїк, літературознавець. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-70-х рр. Учасник акції протесту у вересні 1965 р. у кінотеатрі «Україна» в Києві, за що був виключений з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У 1970 р. у Брюсселі вийшла його збірка поезій «Зимові дерева», а через два роки був засуджений за «антирадянську агітацію». У 1980 р. отримав новий термін. У 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. Помер в ув’язненні. За власні переконання в необхідності української культурної автономії його творчість була заборонена радянською владою. Герой України (2005).

Леонід Танюк (1938) – режисер театру і кіно, професор Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України (1995), Народний артист України (2008), голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992); член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з 1995). Понад 50 вистав: «Маклена Граса», «Патетична соната» М. Куліша, «Ніж у сонці» за І. Драчем, «Матінка Кураж» за Б. Брехтом, «Месьє де Пурсоньяк» за Мольєром, «Принц і жебрак» за М. Твеном та ін.; режисер фільму «Десята симфонія», сценарист «Голод-33», автор серії телефільмів про Розстріляне Відродження. Автор понад 600 публікацій на теми культури, мистецтва, збірки поезій «Сповідь» (1968); книг: «Марьян Крушельницкий» (1974), «Хроніка опору» (1991), «Хто з’їв моє м’ясо?» (1994), «Монологи» (1994), «Як рубали фермерів під корінь» (1994), «Парастас» (1998), «Quo vadis, Україно?», «Кому закони не писані?»; упорядник і автор статей у книгах: «М. Куліш. Твори в 2-х т.» (1990), «Лесь Курбас. Статті і спогади» (1987), «В’ячеслав Чорновіл. Пульс української незалежності» (2000) та ін.

Валерій Лобановський (1939-2002) – видатний радянський та український футболіст і тренер. Багаторічний наставник «Динамо» (Київ), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків (1975 – перший в історії радянського футболу, 1986) і Суперкубок УЄФА (1975). Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віце-чемпіоном Європи (1988). Тренер збірної України у 2000-2001 рр. У 1975 р. британська Асоціація спортивних журналістів визнала найкращим спортивним тренером світу. Заслужений тренер СРСР та України. Герой України.

Іван Миколайчук (1941-1987) – кіноактор, кінорежисер, сценарист, «обличчя українського поетичного кінематографу». 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. «Я не знаю більш національного народного генія...» – казав С. Параджанов. У фільмі «Комісари» (1970) зіграв людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості – крім актора, став ще й сценаристом. У фільмі «Пропала грамота» (1972, на екранах з кінця 1980-х рр.) виконавець колоритної ролі козака Василя та співрежисер. Працював над музичним оформленням фільму – картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі», у створенні якого відіграв не останню роль. У фільмі дав нове життя звучанню бандури – в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Фільм «Білий птах з чорною ознакою» здобув Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, але сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах. У фільмі «Вавилон ХХ» за романом В. Земляка «Лебедина зграя», виступив сценаристом, режисером, актором і композитором. Картина здобула приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе (1980).

Валерій Марченко (1947-1984) – літературознавець, перекладач. У 1968-1973 рр. були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про М. Зерова, статті про творчість А. Кримського. 25 червня 1973 р. заарештований КДБ. 27 грудня 1973 р. «...за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...», засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Після звільнення жив у Києві. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом». 21 жовтня 1983 р. незважаючи на тяжку хворобу нирок заарештовано вдруге. 13-14 березня 1984 р. визнаний особливо небезпечним рецидивістом та засуджений до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. У Гамбурзі німецькою мовою вийшла книга про його життя і творчість – «Я не маю ні дому, ні вулиці».

Володимир Івасюк (1949-1979) – композитор, поет, співак. Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець. У 1970 р. – склав пісні «Червона рута» і «Водограй». «Червона рута» перемогла на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71». Пісня «Водограй» у виконанні ансамблю «Смерічка» у Москві перемогла в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» та на фестивалі «Пісня-72». У 1972 р. на Чернівецькому телебаченні відбулася прем’єра пісні «Балада про дві скрипки». З 1979 р. на творчість композитора фактично було накладено заборону. Герой України (2009).

Назарій Яремчук (1951-1995) – естрадний співак (тенор). Народний артист УРСР (1987). Відомий насамперед виконанням українських пісень – «Незрівняний світ краси», «Якщо мине любов», «Зачаруй», «А матіоли цвіт», «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Писанка», «Гей ви, козаченьки», «Я ще не все тобі сказав» та ін. Знявся в музичній стрічці «Червона рута» та ін.

Дата добавления: 2014-10-31