Тема 2. Основи теорії права

1. Місце і роль права в системі соціальних норм. Право і

мораль.

2. Поняття, ознаки, сутність і зміст права, його функції та

джерела права.

3. Система права і система законодавства.

4. Правові норми: поняття, ознаки та структура.

5. Правові відносини. Юридичні факти.

1. Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми. Кожне суспільство саме забезпечує певний порядок в цьому, використовує для впливу на поведінку людей різні засоби регулювання суспільних відносин. Таке регулювання та охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм.

Соціальні норми – це історично зумовлені загальні правила поведінки людей у суспільстві, є результатом свідомої вольової діяльності людини та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.Завдяки цим ознакам соціальні норми є важливим регулятором суспільних відносин, активно впливають на поведінку людей і визначають її напрями в різних життєвих обставинах.Усі соціальні норми мають спільну мету – регулювати поведінку людей, але розрізняються за способами їх утворення і забезпечення, за формами виразу, методами впливу на суспільні відносини.

Розрізняють такі основні види соціальних норм:

1. юридичні норми (норми права) – це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладення на них юридичних обов'язків.

2. моральні норми (норми моралі) – це правило поведінки, що ґрунтуються на існуючих у суспільстві уявленнях про честь, гідність, совість, добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне та забезпечується, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Норми моралі,зазвичай, незафіксовані документально, вони існують як моральні орієнтири у свідомості людей.

3. корпоративні норми (норми громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян) – це правила поведінки, що встановлюють для своїх членів громадські організації, які держава визнає або навіть надає їм обов'язкового характеру. Ця група соціальних норм знаходить свій вираз і закріплення в правових актах (статути, положення), що видаються відповідними об'єднаннями.

4. звичаї та традиції – це правила поведінки людей, соціальних груп, що склалися історично в суспільстві внаслідок багаторазового повторення та використання протягом тривалого часу в аналогічних ситуаціях, які закріпилися в свідомості й поведінці людини, стали внутрішньою потребою її психічної діяльності або передаються від покоління до покоління. Звичай – це стійки звички населення, наприклад, весілля, хрестини, відвідування в поминальні дні могил померлих. Традиції вказують на епізодичне правило, стиль поведінки, наприклад, вітання при зустрічі, поздоровлення зі святами, відзначення «Дня вчителя», «Дня медика» тощо. Звичаї та традиції відрізняються одне від одного ступенем загальності правила поведінки. Традиції вважаються більш загальними правилами ніж звичаї.

Виконання більшості соціальних норм забезпечується недержавними засобами: громадським осудом, санкціями з боку об'єднань громадян, церкви. Держава забезпечує тільки норми права.Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками та способами впливу на суспільні відносини.

Серед усіх соціальних норм найбільш поширеними і значущими для суспільства є норми права і норми моралі. Вони взаємодіють у процесі соціального регулювання, їх вимоги в більшості випадків збігаються: що забороняє або дозволяє право, те саме засуджує або заохочує мораль.

Водночас норми права і норми моралі мають відмінні ознаки:

– за походженням – норми права встановлюються, санкціонуються або визнаються державою, а моральні норми формуються у свідомості людей;

– за формою зовнішнього виразу – норми права закріплюються у спеціальних державних актах, а норми моралі, як правило, не мають письмової форми і виступають у формі суспільної думки;

– за сферою дії – норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які піддаються правовому впливу, а мораль може регулювати практично всі суспільні відносини;

- за ступенем деталізації – норми права є деталізованими правилами поведінки, а норми моралі не містять точних правил, мають більш абстрактний характер;

- за способом забезпечення – норми права забезпечуються примусовою силою держави, а моральні норми – силою громадського впливу (осудженням чи схваленням).

2. Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно формується в державно організованому суспільстві як особливий нормативний регулятор суспільних відносин. Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюються за допомогою соціальних норм, серед яких провідне місце посідає право.

Право – це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих і гарантованих державою норм, які встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин, виступають регулятором суспільних відносин та забезпечуються примусовою силою держави.В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави, тобто юридичне явище (право).Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто загальними й рівними можливостями для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій існують: права людини; права соціальних спільностей; права нації, народу; права людства.

Юридичне явище – це складна система, яка складається із загальнообов'язкових принципів, прав і норм поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечуються державою.

Право як соціальне явище становить єдність об'єктивного та суб'єктивного.

Об'єктивне право – це система загальнообов'язкових, формально визначених норм права, втілених у різних джерелах права і незалежних від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Застосування права до кожного конкретного випадку супроводжується переходом від об'єктивного до суб'єктивного права. Тобто, доки норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності, вона є об'єктивною. Коли ж ця норма торкається конкретної ситуації та реалізується в поведінці суб'єкта, то стає суб'єктивною.

Суб'єктивне право – це закріплена правовими засобами можливість конкретної особи вільно здійснювати певні дії в межах закону, вимагати дій від інших суб'єктів та звертатися до держави за захистом порушених прав.

Зміст суб’єктивного права зводиться до того, що відповідний суб’єкт може поводити себе певним чином, (право на свої дії), вимагати певної поведінки від інших (право на чужі дії), звертатись до держави за захистом.

Об'єктивне і суб'єктивне право тісно взаємозв'язані. На підставі об'єктивного права здобуваються суб'єктивні права та виникають правовідносини.

Праву притаманні такі ознаки:

– загальнообов'язковість, тобто дія норми права поширюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконуватися ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм;

– нормативність, тобто право складається з норм як загальнообов'язкових правил поведінки, що визначають права, обов'язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів;

– формальна визначеність, тобто зміст норм права чітко визначений і формально закріплений у тексті певного правового документа;

– системність, тобто право становить цілісну систему взаємопов'язаних, взаємоузгоджених і взаємодіючих норм, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, що включає інститути права, підгалузі права та галузі права;

– державна забезпеченість, тобто загальні правила, які визначаються державою як правові, підтримується державою та її органами. Право охороняється державним примусом;

– регулятивність, тобто право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна соціальна цінність;

– вираз міри свободи і справедливості, тобто право втілює основні права і свободи людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси не порушуючи прав і свобод іншихлюдей.

Крім того, воно встановлює баланс між поведінкою людини і її соціальним станом (справедливість). Для розуміння сутності та природи права слід брати до уваги багатогранність способу та форм вияву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу.

Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

– право існує в певних формах, що фіксують певні юридичні конструкції;

– право може існувати і поза інституційними формами свого виявлення (як ідеї, оцінки, зв'язки або діяльність суб'єктів, яка розкриває динамізм права);

– з формальної точки зору право виступає як регулятор, що обслуговує той чи інший соціальний інтерес.

У різні періоди історичного розвитку правової думки до розуміння права ставилися по-різному.

Можна визначити такі підходи до розуміння сутності права:

– класовий – право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу. Воля пануючого в економіці і політиці класу нав'язується як закон всьому суспільству;

– загальносоціальний – право розглядається як компроміс між різними класами, групами та соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.

Поряд з цим можна виділити також релігійний, національний, расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні релігійні, національні або расові інтереси будуть визначальними для організації державно-політичного життя суспільства та офіційно зафіксовані у системі законів та підзаконних нормативно-правових актів, інших формах права.

Таким чином, сутність права багатоаспектна і тому потребує використання різних форм і методів її пізнання залежно від історичних обставин, умов та цілей наукового дослідження.

З питанням про сутність права тісно пов'язано питання про його зміст. Якщо сутність права відповідає на питання про його найважливіші ознаки і властивості, то зміст права визначає, в чому конкретно ці ознаки і властивості знаходять свій об'єктивний вираз. Отже, через зміст права матеріалізується його сутність.

Зміст права – це сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це закріплені в правових нормах суб'єктивні права, юридичні обов'язки та заборони.

Розрізняють два види змісту права:соціально-політичний, в якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права; спеціально-юридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення (соціальний інститут, необхідний атрибут функціонування суспільства).

Роль права у житті суспільства відображається в його функціях.

Функція права – це основні напрями впливу права на суспільні відносини, що відображають його сутність і соціальне призначення у суспільстві, а також способи організації суспільних відносин. Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні функції права – це напрями взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми та змісту.

До загальносоціальних функцій права включають:

- гуманістичну – право охороняє та захищає права людства, нації, людини;

– організаторсько-управлінську – право забезпечує можливості окремих суб'єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем;

– виховну – право сприяє становленню людини як правослухняного члена громадянського суспільства, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

– інформаційну (комунікативну) – право інформує людей про волю законодавця;

– оціночно-орієнтаційну – поведінка людей оцінюється з точки зору законів держави, вказує на безконфліктні, соціально-допустимі шляхи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

– гносеологічну (пізнавальну) – право само виступає як джерело знань.

Спеціально-юридичні функції права – це напрями суто правового впливу на суспільні відносини.

До спеціально-юридичних функцій права належать:

– регулятивна – це функція, яка спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки суб'єктів в тих чи інших галузях права, наприклад, закріплення повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження майном, або забезпечення активної поведінки тих чи інших суб’єктів – покладання обов’язку сплачувати податки. Цією функцією здійснюється регулювання економічних, політичних, соціальних, культурних та інших суспільних відносин.

– охоронна – це функція, яка спрямована на захист відповідної системи суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів, наприклад, заборона розповсюдження наркотичних засобів, кримінальна відповідальність за крадіжку.

Правові норми, що регулюють поведінку учасників суспільних відносин, повинні бути відомими і вираженими у певних формах (джерелах).

Джерело права – це спосіб зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Розрізняють внутрішню та зовнішні форми (джерело) права. Під внутрішньою формою розуміють спосіб його структурної організації та взаємодії складових елементів у межах системи права, яка в свою чергу поділяється на галузі, підгалузі, інститути та окремі норми. Зовнішні форми іноді називають джерелом права, в яких воно забезпечує своє офіційне існування.

У правознавстві розділяють такі форми (джерело) права:

– правовий звичай – це історично обумовлене неписане стихійно сформоване стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, якому держава надала загальнообов'язкового значення і яке санкціонується й забезпечується державою;

–правовий (судовий, адміністративний) прецедент – це рішення судового або адміністративного органу з конкретної справи, яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому, ця форма поширена в США, Великобританії, де є система загального права;

– нормативний договір – це письмовий документ, у якому загальні правила поведінки встановлюються за домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

– нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ компетентних правотворчих органів держави, у якому закріплене правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою. Нормативно-правові акти є головною і найбільш завершеною формою сучасного права. У системі права України нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

За юридичною чинністю всі нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий органом законодавчої влади або всенародним референдумом, що регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення, має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів і особливий порядок прийняття.

За своєю юридичною силою закони поділяються на види:

– конституція – це основний, головний закон держави, який має найвищу юридичну силу і приймається в особливому порядку, і в якому регламентуються найважливіші з її точки зору суспільні відносини у сфері організації і функціонування органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина;

– конституційні закони – це закони, що вносять певні доповнення чи зміни до Конституції або скасовують її окремі норми;

– органічні закони – це закони, якими деталізуються норми Конституції й ухвалення яких передбачено в Конституції;

– кодекси – це нормативно-правові акти, в яких об'єднано і систематизовано правові норми, що регламентують відповідну сферу суспільних відносин. Кодекси, як правило, виступають основою певної галузі чи підгалузі законодавства;

– звичайні (поточні) закони – це всі інші закони, що регулюють різні суспільні відносини в державі й приймаються на основі та на виконання Конституції парламентом у межах його компетенції.

Органічні закони, кодекси та звичайні (поточні) закони мають однакову між собою юридичну силу.

Підзаконні акти – це нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на те компетентними правотворчими державними органами на підставі та у виконання законів.

Залежно від юридичної сили підзаконні акти поділяються на:

1) загальні – поширюються на всю територію та населення держави. До них, залежно від суб'єктів, що їх видали, відносяться: постанови Верховної Ради України;укази Президента України;постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України;акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генерального прокурора України, вищих судів України;

2) відомчі – поширюються на певну сферу суспільних відносин. До их відносяться:інструкції, вказівки, нормативні накази міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади із спеціальним статусом;

3) місцеві – мають чинність на території певної адміністративно-територіальної одиниці. До них відносяться:рішення і нормативні ухвали місцевих рад;рішення виконавчих комітетів місцевих рад;нормативні накази управлінь і відділів обласних державних адміністрацій;

4) локальні – регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюється на їх працівників. До них відносяться:нормативні накази, розпорядження і інструкції адміністрації державних підприємств, установ і організацій.

3. Правознавство розрізняє поняття «правова система» та «система права».

Система права, на відміну від правової системи, відображує не сукупність усіх правових явищ у їх взаємодії, а тільки внутрішню будову (форму), структуру права як системи правових норм.

Системна побудова права має велике значення, тому що дозволяє більш повно і точно тлумачити окремо взяту норму права і правильно застосувати її на практиці.

Система права – це внутрішня форма права, яка характеризується єдністю і узгодженістю всіх її норм та розподілу їх за галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

В основі розподілу права на групи лежать дві критерії – предмет та метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання – це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами.

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і способів за допомогою яких здійснюється вплив права на суспільні відносини певного виду.

Основним структурним елементом системи права є галузь права.

Галузь права – це сукупність правових норм, що регулюють якісну однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання. За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права, вони бувають основні та комплексні. До основних галузей права відносять такі: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, сімейне, фінансове, кримінальне право, процесуальні галузі права та інші. Чим більш розвинута система права, тим більше галузей містить вона в собі.

Галузь права, у свою чергу, складається з інститутів права.

Інститут права – це сукупність відокремлених взаємозв'язаних правових норм певної галузі права, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини.

Декілька однорідних інститутів права, що регулюють більш вузьку групу суспільних відносин, ніж галузь права, утворюють підгалузь права.

Підгалузь права – це складова частина галузі права, яка об'єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду.

Якщо система права – це внутрішня організація та побудова права, то система законодавства – це зовнішня форма виразу та закріплення нормативного матеріалу, сукупність правових джерел. Система права і система законодавства співвідносяться, як зміст і форма, тобто законодавство є основною формою вираження права. Право і законодавство взаємопов'язані, але не тотожні явища. Між ними існують деякі відмінності.

По-перше, первісним елементом побудови системи права виступає норма права, а первісним елементом побудови системи законодавства - нормативно-правовий акт.

По-друге, за обсягом система законодавства ширше, ніж система права, тому що змістовно включає в себе деякі ненормативні положення (програмні цілі, мотиви та причини прийняття документа, констатуючі положення).

По-третє, предмет системи права відрізняється більшим ступенем однорідності, ніж предмет системи законодавства.

По-четверте, галузі системи законодавства формуються лише за ознакою предмета правового регулювання і не мають єдиного методу.

По-п'яте, у системі права не враховується юридична сила правового матеріалу.

Система законодавства – це сукупність упорядкованих певним чином нормативно-правових актів держави, що є зовнішньою формою вираження права.

Розрізняють горизонтальну та вертикальну структуру системи законодавства.

Горизонтальна (галузева) структура законодавства передбачає поділ нормативно-правових актів за галузевою ознакою. Галузі законодавства – це великі об'єднання нормативно-правових актів, які характеризуються єдністю змісту та форми.

Вертикальна, тобто, субординаційна, ієрархічна) структура законодавства передбачає розташування нормативно-правових актів в залежності від юридичної чинності і місця суб'єкта законодавства в системі нормотворчих органів.

4. Особливим видом соціальних норм є норми права, які є первинним елементом системи права. Відмінність правових норм від усіх інших соціальних норм характеризують такі ознаки:

– державно-владна природа, тобто норми права або встановлюються державою (наприклад, шляхом прийняття закону), або санкціонуються (визнаються) нею (наприклад, шляхом ратифікації міжнародного договору). Крім того, виконання норм права забезпечується силою державного примусу;

– загальнообов'язковий характер, тобто норми права поширюються на всіх учасників суспільних відносин незалежно від їх волі і бажань;

– формальна визначеність, тобто у правовій нормі однозначно закріплюються права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у випадках порушень настанов норми;

– системність, тобто кожна правова норма має особливу структуру, вона нерозривно пов'язана з іншими, утворюючи цілісну систему національного чи міжнародного права.

Норми права – це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладення на них юридичних обов'язків, здійснення якого забезпечується державними примусовими заходами.

У юридичній науці переважає концепція тричленної структури правової норми, згідно з якої елементами норми є гіпотеза, диспозиція та санкція.

Гіпотеза – це складова частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, вказані в диспозиції цієї норми. В гіпотезі зазначаються обставини, за яких слід керуватись зазначеною нормою.

Диспозиція – це складова частина норми права, що визначає саме правило поведінки суб'єкта при наявності вказаних у гіпотезі обставин.

Санкція – це складова частина норми права, яка передбачає юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, вказаного у диспозиції. Ними можуть бути: майнова відповідальність, накладення штрафу, визнання певних дій недійсними, звільнення з роботи тощо.

Таким чином, всі елементи норми права логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему. Конструкція правової норми може бути представлена за такою схемою: «Якщо …, то …, інакше …», наприклад, якщо особа за договором позики одержала від іншої особи грошову суму, то боржник зобов’язаний повернути цю суму у визначений термін, інакше справа буде розглядатись в суді.

Визначають також інші види правових норм, наприклад, дефінітивні, які закріплюють юридичні поняття, соціальні, які поширюються на певну категорію осіб та виключні, які встановлюють винятки із загальних правил.

За ознакою класових та загальносуспільних інтересів усі правові норми можна поділити на три групи:

– правові норми, які вражають тільки інтереси економічно і політично пануючих у суспільстві груп населення;

– правові норми, які виражають інтереси абсолютної більшості населення країни, вони спрямовані на сприяння розвиткові різних галузей господарства, розвиток освіти і науки, забезпечення зайнятості населення, на організацію оборони країни, на запобігання епідеміям, стихійним лихам, на ліквідацію безробіття та злочинності тощо.

– правові норми, які спрямовані на захист соціально незахищених верств населення – допомога інвалідам, сиротам, справедливе пенсійне забезпечення, безкоштовна медична допомога, врегулювання цін на товари першої необхідності тощо.

5. Суспільні відносини регулюються різними нормами: релігійними, моральними, економічними та іншими відносинами.

Правові відносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Структуру правовідносин становлять такі елементи: суб'єкти; об'єкти; зміст правовідносин.

Суб'єкти правовідносин – це учасники правових відносин, які мають суб'єктивне право та здатні виконувати юридичні обов'язки. Суб'єктів правовідносин повинно бути як мінімум два. Один з них є правомочною особою (носієм права), інший – зобов'язаною особою (носієм обов'язку). До суб'єктів правовідносин належать:фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни чи піддані, особи без громадянства);юридичні особи (підприємства, організації та установи різних форм власності);державні та громадські організації; соціальні спільності (народ, нація, населення певного регіону, територіальні громади та інші).

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії. Правосуб'єктність – це складна юридична властивість, яка містить два елементи: правоздатність і дієздатність.

Правоздатність – це здатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, бути їх носієм.

Дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки.

Правоздатність і дієздатність, як правило, поєднується в одній особі. Правоздатність та дієздатність є абстрактними можливостями, оскільки особа може і не скористатись своїми правами, не набути обов'язків.

Об'єкти правовідносин – це певні матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

Інакше кажучи, об'єкти правовідносин – це те, на що спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів правових відносин.

Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:матеріальні блага (речі, кошти, цінності, земля, надра та інші матеріальні цінності);духовні блага (творча діяльність людини та її результати);дії суб'єктів правовідносин (будь-які юридично значимі вчинки людей);результат діяльності суб'єктів правовідносин (конкретні акти юридично значимої поведінки).

Суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників правовідносин складають зміст правовідносин. Зміст правовідносин має двоякий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст.

Юридичний зміст правовідносин – це зафіксовані у нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників.

Фактичний зміст правовідносин – це сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, в якій реалізується суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Тема 3. Основи правосвідомості та правової культури,

Дата добавления: 2014-10-31