Рекомендації для адресанта й адресата

Етикетна поведінка у мовленні

Говорити можна про будь-що, але не з будь-ким, бо іноді неважко знайти аргумент, однак неможливо підібрати спосіб зробити його зрозумілим чи бодай цікавим для співрозмовника. До того ж ми не завжди обираємо собі комунікативних партнерів. Доволі часто обирають нас, і нам доводиться говорити на не нами вибрану тему. Проте в будь-якому випадку маємо залишатися в межах добропристойності, ввічливості, ґречності, не принижуючи ні чужої, ні власної гідності.

1. Бути у спілкуванні ввічливим і доброзичливим.

Уміти відчувати співрозмовника, його стан. Ставитися до нього позитивно, інформувати й переконувати, а не ображати, принижувати, «щипати», «кусати» тощо; спиратися на добро, а не на зло в ньому, шукати те, що об'єднує з ним, а не роз’єднує. Не виходити з себе, не зриватися на крик, сичання, не вживати образливих слів і виразів.

2. Не припускатися типових помилок у сприйнятті адресата.

Знання типових помилок у спілкуванні може допомогти мовцеві краще зрозуміти своїх співрозмовників і, відповідно, вносити корективи у власну мовленнєву поведінку. До найпоширеніших помилок належать:

Помилка нерівності– надмірна оцінка якостей співрозмовника, якщо в чомусь одному він досяг помітних успіхів, перевершив адресанта. «Ефект переваги» тисне на адресанта, сковує його, позбавляє впевненості, і все це негативно відбивається на його мовленні.

Помилка «естетичної виразності» – завищена позитивна оцінка всіх сторін особи (розумових та морально-вольових якостей), яка зовнішньо (за фізичними даними) приваблива для адресанта.

Помилка «ставлення до мене»– необ'єктивне оцінювання співрозмовника залежно від того, як він ставиться (позитивно, негативно, байдуже) до адресанта. Ця помилка спричиняє неадекватне ставлення до комунікативного партнера, відбивається на мовленнєвій стратегії і тактиці адресанта. Так, за негативного ставлення до партнера адресант розмовляє з ним неохоче, вибирає мовний матеріал з «мінусовою» конотацією, інтонації його мовлення холодні, вираз обличчя «суворий», на кожний доказ співрозмовника адресант намагається знайти контраргумент тощо.

Помилка впливу стереотипу – це необ'єктивне ставлення до співрозмовника як до представника певного соціального, етнічного, регіонального середовища тощо. Суть цієї помилки розкривається у фразах типу: Ти такий, як усі міліціонери (цигани, інтелігенти...). Не всі кури одної натури, – застерігає від такої помилки народна мудрість.

Помилка генералізації– це безпідставне узагальнення окремих випадків, вчинків тощо. Мовне вираження ця помилка знаходить у фразах на зразок: Ви завжди так говорите; Ти ніколи не дослухаєш до кінця; Ти вічно мене перебиваєш. За ними нерідко йде підвищення тону і збільшення сили голосу, говоріння одночасно з партнером, демонстративне припинення розмови тощо. Ясно, що вплив цієї, як і інших помилок, не сприяє ні ефективності, ні етикетності мовлення.

3. Не акцентувати своє Я.

Прикметою доброго тону є, зокрема, останнє місце, зарезервоване для себе, у фразах з переліченням осіб, напр.: У концерті взяли участь Ірина Білик, Іван Попович і я, а не У концерті взяли участь я, Ірина Білик й Іван Попович. У Європі жартують, що галантні французи буцімто висловлюються навіть так: Мій собака і я вчора були на полюванні.

Проте існує комунікативно важливий випадок, коли доводиться акцентувати своє Я. Йдеться про вираження почуттів, захист власних інтересів адресанта без тиску (осуду, образ) на адресата. Адресант наголошує на тому, що він хоче, що йому потрібно, а не що має чинити адресат. Така мовленнєва тактика дає можливість не спонукати адресата до захисної реакції, не викликати в нього почуття вини, потреби виправдовуватися тощо. Етикетна спрямованість такої мовленнєвої поведінки стає очевидною, якщо, наприклад, зіставити фразу Чому Ви завше мене перебиваєте? з таким пасажем: Якщо Винамагаєтесь мені щось казати, коли говорю я, то я не можу приділити увагу тому, що Ви мені говорите, бо я зосереджений на своїх думках і словах. Я був би Вам вдячний, якщо б Ви потерпіли, поки я договорю, звичайно ж, за винятком таких випадків, коли Ви вважаєте свої слова настільки важливими, що їх треба сказати відразу.

4. Бути уважним до адресата, налаштованим на нього.

Слідкувати за реакцією адресата на мовлення, апелювати до нього (Ви пересвідчилися, що...; Зверніть увагу на...; Ви готові погодитися з тим, що…), давати йому можливість вставляти свої репліки; коригувати або й міняти тему розмови, якщо вона не до душі адресатові.

Етикет мовлення вимагає уникати негативних оцінок адресата, всіляких епітетів і порівнянь, які можуть викликати небажані асоціації, образу, зіпсувати настрій. Наприклад, у розмові з людиною, кривою на ногу, недоречно говорити, що її аргументація кульгає, а з людиною із слабким зором, що вона не бачить сенсу в такій важливій пропозиції. Так само неделікатно і нетактовно, щось пояснюючи або доводячи, обирати співрозмовника за приклад жертви уявних прикрощів, нещасть тощо, напр.: Припустімо, твоя дружина потрапила в аварію; От якби ти, приміром, зламав ногу; Уявімо собі, що Вас укусив скажений собака.

5. Своєчасно реагувати на мовлення адресанта.

На запитання потрібно давати відповідь відразу або ж попросити від­термінувати її фразами типу: Дозвольте подумати (зосередитись; поміркувати); Я не готовий зараз дати відповідь; На жаль, не володію достатньою інформацією, щоб уже дати відповідь.

6. Брати до уваги статусні та рольові ознаки адресата.

Прикрою помилкою або й виявом недостатньої культури спілкування є незвернення уваги на вік, стать, професію, рівень освіченості, посаду, національність, віровизнання та інші прикмети співрозмовника, які визначають його соціально-мовленнєвий статус, а також його соціально-мовленнєву роль, у якій він «виступає» в конкретному комунікативному акті(покупець, ситуативний партнер тощо). Не можна на ту саму тему говорити
однаково з пенсіонером і підлітком, з фахівцем і необізнаною людиною, християнином і кришнаїтом тощо. Важливо це брати до уваги і тоді, коли адресатом є аудиторія, в якій можуть бути різні за статусом люди.

7. Зберігати дистанцію за несиметричності статусів і ролей комунікантів.

Несиметричність (неоднаковість) соціально-мовленнєвих статусів і ролей адресата й адресанта, а також третьої особи – дуже важливий чинник, який потрібно брати до уваги у комунікативній поведінці. Недотримання статусної і рольової дистанції між співрозмовниками здебільшого спричиняється до порушення норм мовленнєвого етикету, культури мовлення. Не може розмовляти підлеглий з начальником (учень з учителем, парафіянин із священиком, пацієнт із лікарем) так само, як із співрозмовником свого віку, статі, соціального становища. Саме з порушенням дистанції між спілкувальниками пов'язане вживання висловів на зразок: Ти (Ви) з ким розмовляєш(єте)?; Знай(те) своє місце! тощо.

8. Брати до уваги можливості сприйняття мовлення адресатом.

Недоречно, наприклад, у розмові з тими, хто недостатньо володіє мовою (малі діти, малоосвічені люди, іноземці), вживати невідому їм лексику і фраземіку, слова в переносному значенні, складні синтаксичні конструкції, говорити у пришвидшеному темпі, притишено тощо. Адресантмає вміти поставити себе на місце адресата, ввійти в його становище, не заговорювати його: можливо, адресатові важко сприймати мовлення або ніколи слухати.

9. Не перетворювати діалог на монолог.

Доросла людина в змозі втримувати без перерви увагу щонайбільше 20 хвилин. А багато людей неспроможні й на такий відрізок часу. Здебільшого перша «криза уваги» настає на 15-20-ій хвилині, друга – на 30-35-ій. Це треба пам'ятати всім «майстрам слова»: лекторам, «штатним промовцям», керівникам тощо. А головне – не забувати, що співрозмовник – це теж учасник спілкування, який має що сказати і переважно хоче це зробити.

10. Не перебивати адресанта «на півслові».

Найкраще місце для того, щоб «уклинитися», – це пауза після абзацу (мікротеми) або хоча б після висловлення.

Буває, що адресант не в змозі зупинитись і не дає співрозмовникові сказати бодай одне слово. Зробити спробу перетворити його монолог на діалог можна за допомогою формул: Дозвольте мені сказати декілька слів (перебити Вас; увернути слово); Я б хотів лишень зауважити, що...; Перепрошую, зупиніться на хвилинку і не забудьте, що маєте сказати, бо я мушу зауважити, що...

Говорити це бажано з привітною усмішкою і трохи заклопотаним виразом обличчя. У жодному разі не можна припиняти контакт різким відходом, з міною нетерплячки, з жестом, що виражає безнадію, тощо.

11. Вдало обирати тему, логічно розгортати текст, доречно використовувати мовний матеріал.

Бажано чітко усвідомлювати, про що Ви хочете говорити і з якою метою.

Розгортання тексту має здійснюватися за принципом логічної послідовності, коли наступне випливає з попереднього, підтеми між собою пов'язані, коли немає немотивованого вклинювання матеріалу однієї підтеми чи мікротеми в іншу, коли тези підкріплюються аргументами та фактами, а висновки закономірні й обґрунтовані.

Важливо також, щоб думка, оцінка, висловлена на початку розгортання теми, була такою ж і наприкінці діалогу чи монологу. Якщо вона виявилася помилковою, хибною, то краще це визнати, ніж відпиратись і виправдовуватися,
перекладаючи вину на співрозмовника: Ви мене неправильно зрозуміли!

Мовний матеріал для висвітлення теми потрібно добирати в такий спосіб, щоб він був максимально «прозорий», не заслоняв тему, привертаючи увагу до себе, а не до того, що за ним стоїть. Уникати багатослівності, «плетіння словес», нагромадження синонімів, метафор та інших надлишкових засобів виразності, надуживання термінами, професіоналізмами, цитуваннями тощо.

Нерідко партнери спілкування говорять «різними мовами». Стається це не лише тоді й тому, що комуніканти належать до різних соціальних статусів чи субетносів, керуються різними інтересами, мають неоднакові життєві орієнтації. Завжди можна знайти «спільну мову», якщо для початку домовитися про значення ключових для обговорюваної теми слів.

12. Належно аргументувати свої думки, твердження, оцінки.

Не тільки непереконливо, а й неетично звучать «аргументи» на зразок: Це я тобі (Вам) кажу! Відповідь запитанням на запитання є коректною тоді, коли існує потреба щось уточнити у запитанні, щось з'ясувати тощо. Коли ж ця «відповідь» є намаганням перекласти тягар доведення на співрозмовника або просто «викрутитися», така мовленнєва поведінка не відповідає стандартам етикетного спілкування.

13. Дотримуватися стильової тональності мовлення.

Сліддобирати мовний матеріал і будувати текст, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації й характерові його складових. Змішування мовного матеріалу з різних стилів доречне тільки як засіб мовленнєвої характеристики персонажа, створення сатиричного чи комічного ефекту в художніх творах, анекдотах, пародіях тощо. У наукових, офіційно-ділових текстах не рекомендовано уживати слова чи вирази стилю розмовного мовлення, просторічного звучання, а також діалектизми, жаргонізми, арготизми.

Стильова тональність виступу з доповіддю, лекцією тощо зобов'язує мовця дужевиважено застосовувати підвищення тону голосу, прискорення чи сповільнення темпу мовлення, зміну у тембру, щоб не виник дисонанс між тим, що і для кого говориться, та тим, як говориться.

14. Дотримуватися фізичних параметрів мовлення.

В усному мовленні потрібно пам'ятати про «пороги сприйняття»: надто швидке або надміру тихе вимовляння звуків не дозволяє адресатові (аудиторії) розпізнавати та «розшифровувати» слова, а з ними – цілі висловлення. Модуляція сили, висоти,тембру,темпу,тривалості пауз має бути спрямована на максимально ефективне сприйняття мовлення адресатом (аудиторією), але вона не повинна відвертати увагу від того, що говориться, вимушуючи адресата (аудиторію) аналізувати зовнішню (звукову) сторону мовлення.

У писемному мовленні некоректно одну людину називати повним ім'ям та прізвищем, другу - ініціалом імені та прізвищем, третю – тільки прізвищем.

15. Брати до уваги присутність третьої особи.

Якщо в комунікативному акті, крім адресанта й адресата, присутня 3-тя особа (особи), то не помічати її (їх), проводити розмову так, ніби її (їх) немає, – означає порушувати правила добропристойності. До того ж треба брати до уваги соціально-мовленнєвий статус і соціально-мовленнєву роль 3-ої особи (осіб) у цій комунікативній ситуації.

3-ій особі (особам) має бути адресовано певне число словесних звернень адресанта. Для цього використовуються такі формули: Цікаво було б знати думку нашого колеги (добродія Петренка, пані Катерини) з цього питання; Гадаю, що і наш колега на це пристане; А Ви, колего (добродію Петренко, пані Ольго), не хотіли б щось додати до наших міркувань?; А Ви (ви) що з цього приводу скажете?

Коли 3-тя особа (особи) не бажана як свідок розмови, то недоречно переходити на іноземну мову, вузький діалект, саморобний тощо. Найкраще знайти переконливий, добропристойний привід і позбутися присутності цієї особи (осіб), а якщо це неможливо, то не зачіпати тем, які становлять інтерес тільки для адресанта й адресата.

Дуже нечемно рухами голови й очей, мімікою, жестами сигналізувати адресантові, щоб він при ній «цього» не говорив. Краще, знайшовши переконливий привід, перервати адресанта і змінити тему розмови.

Неетично реагувати на мовлення адресанта так, щоб перед 3-ою особою він виглядав у непривабливому світлі: кидати іронічні репліки, ставити йому запитання, які б змушували його «обходити» їх, викручуватися, відповідати мовчанкою тощо. Нетактовно підморгувати чи кивати головою в бік адресанта, натякаючи 3-ій особі (особам): Послухайте, що він верзе!; Чуєте, куди гне!; Ото бачите, який він!

16. Виявляти максимальну увагу до мовлення адресанта.

Увагу до того, що адресант хоче сказати, чого не хоче сказати і чого не скаже, якщо йому не допомогти, а також до нього самого, зокрема до його почуттів, треба виявляти на всіх стадіях його мовлення. Для цього в розпорядженні адресанта є цілий арсенал вербальних і невербальних засобів. Увага до адресанта засвідчується:

– фразами, які заохочують до говоріння: Я Вас (уважно) слухаю; Говоріть, будь ласка!; То що Ви хочете сказати?;

– словами і короткими фразами, які підтверджують комунікативний контакт: Так!; Так-так!; Авжеж!; Певно, що так!; Можливо; Може, так. А може й ні;

– фразами, що заохочують до продовження мовлення: Ц е дуже цікаво –розповідайте! Продовжуйте, будь ласка!; Ви мене заінтригували! Розкажіть про це детальніше!; Мені приємно (про) це слухати тощо;

– перепитуванням, з'ясуванням незрозумілих для адресата місць, «білих плям» тощо: Перепрошую, я не зрозумів останнього слова (попередньої фрази). Повторіть, будь ласка!; Ви сказали:...? Я правильно Вас зрозумів: Ви маєте на увазі…;

– перефразовуванням висловлень адресанта, щоб він відчував, що його правильно розуміють, у разі потреби вносив певні корективи у своє мовлення або й сам краще усвідомлював свої думки й почуття;

– сприйманням не тільки раціональної, змістової, а й емоційної сторони мовлення адресанта: Ви цим занепокоєні?; Вас, я бачу, це хвилює (підбадьорює; стимулює; обурює) тощо;

– інтерпретуванням мовлення адресанта з метою з'ясувати головне чи якісь деталі. Вступними фразами до інтерпретування можуть бути формули типу: Отже, Ви говорите, що...;Якщо я Вас правильно зрозумів, то...;

– резюмуванням сказаного адресантом: із дотепер сказаного Вами випливає, що...; Головний зміст Ваших слів полягає в....; Якщо стисло викласти Ваші думки...;

– коректною формою зауважень, незгоди з позицією адресанта: Ви маєте рацію тому, що..., але...; Ви мали б (цілковиту) рацію, коли б...; З Вами можна було погодитися (у всьому), якби... (зауваження адресата
мають бути належно аргументовані).

Позитивну налаштованість на адресанта можна виражати також невербальними засобами. Велика роль у вираженні уваги належить поглядові, виразові обличчя, рухам голови, позі, менша – жестам і неканонічним звуковим знакам. Адресат має менше говорити і більше слухати.

Дата добавления: 2014-10-31