Неправильно 4 страница

-гр а ма (діа, епі, кардіо тощо)

грам а тика

грамат и ст

грамат и чний

гр а мота

грамот і й, -я

гр а мотність

гр а мотний

грамоф о н, -а

грамоф о нний

-граф (авт о, еп і, пар а тощо)

граф а

граф и ти

граф е ма

гр а фіка

гр а фік

граф і т, -у

граф і ті

-гр а фія (гео, демо, моно, стено тощо)

граф о - (лог, м а н тощо)

Гр е ція

грек

грек и ня

гр е цький

Григ о рій і Гр и гір, -ора

григорі я нський і грегорі я нський (календар)

гриф, -а

гр и фель, -я

гриф о н, -а

демаг о гія

демаг о г

демагог і чний

дисгарм о нія

дисгармон і йний

дисгармон і чний

дисгармоніюв а ти

дисгармонув а ти

діагон а ль

діагон а левий

діагон а льний

діафр а гма

діафрагмув а ння

діафрагмув а ти

ег і да

его- (футур и зм, центр и зм тощо)

его ї зм, -у

его ї ст, -ка

егоїст и чність

егоїст и чний

егот и зм, -у

екзег е за

екзег е т

екзег е тика

екзегет и чний

екл о га (літ.)

ел е гія

елег і йний

елег і чний

ен е ргія

енерг е тик

енерг е тика

енергет и чний

енерг і йний

ен е рго- (б а за, є мний, мер е жа тощо)

ерг, -а

ергаст е рій, -ю

ергат и вний (лінгв.)

ерг о - (граф, метр, н о міка тощо)

єв а нгелія, (заст.)єв а нгеліє

єванг е лик

євангел і ст

євангел і чний

єв а нгельський

Євг е н, (жін.)Євг е нія

євг е ніка (біол.)

євген і ст, -ка

євген і чний

Євгр а ф

зиго- (г а мія, м о рфний, сп о ра тощо)

зиг о та (біол.)

ієр о гліф, -а

ієрогліф і чний

летарг і я

летарг і йний

летарг і чний

-л о г (діа, ката, моно, про тощо)

логар и тм, -а

логаритм і чний

логаритмув а ти

л о гіка

л о гік

лог і чність

лог і чний

-л о гія (архео, гідро, еко, зоо, спелео тощо)

м а гія

маг

маг і зм

м а гік

маг і чний

м а гма

магмат и чний

магнез и т, -у

магнез и товий

магн е зія

магнез і йний

магнет и зм, -у

магнет и т, -у

магнет и товий

магн е то

магнет о н, -а

м а гній, -ю

м а гнієвий

магн і т, -у

магн і тний

магн і тити

магніт о - (граф, лог, метр, ф о н тощо)

мега- (в а т, г е рц, л і т, т е рій, ф о н тощо)

мегало- (з а вр, кеф а лія, м а нія тощо)

метал у ргія

метал у рг

металург і йний

металург і чний

оліг а рхія

оліг а рх

олігарх і чний

оліго- (кл а з, тр о фний, френ і я тощо)

орг а зм, -у

о рган, -у

орган і зм, -у

орг а ніка

орган і чний

орг а н, -а (муз.)

орган і ст, -ка

орг а нний

організ а ція

організ а тор, -ка

організ а торський

організ о ваний

організув а ти

дезорганіз а ція

реорганіз а ція

органо- (ген е з, л о гія, пл а стика тощо)

о ргія

о ргійний

оргіяст и чний

патоген е з, -у

патог е нний

патол о гія

патолог і чний

пегмат и т, -у (геол.)

пегмат и товий

педаг о гія

педаг о г

педаг о гіка

педагог і чний

перг а мент, -у

перг а ментний

перг а ментовий

пергідр о ль, -ю

полігл о т, -ка

прогр а ма

програм і ст, -ка

прогр а мність

програм о вість

прогр а мний

програм о вий

програмув а ти

запрограм о ваний

сталагм і т, -у

сталагм і товий

сталагм о метр, -а

страт е гія

страт е г

стратег і чний

страт и г, -а

архістратиг

троглод и т, -а (антр.)

- у рг (драмат, демі тощо)

-ф а г (антропо, лото, хроно тощо)

фаго- (терап і я, ц и т тощо)

РОЗДУМИ Й КОМЕНТАРІ

Від попередніх розділів книжки цей від­різняється тим, що в ньому йдеться не про лексичні, фразеологічні, граматичні та стиліс­тичні особливості української літературної мо­ви, а про її роль у житті держави, у духовному відродженні нашого народу. Написані напри­кінці 80-х — на початку 90-х років статті від­бивають різні етапи становлення української мови як державної та функціонування її в незалежній Україні.

НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА Й ДЕРЖАВНА МОВА

Історично склалося так, що український народ упро­довж століть був розкиданий по різних державах, не маючи власної, яку втратив після занепаду Київської Русі. Та попри всі злигодні долі українці на своїх етнографічних теренах виробили спільний спосіб думання, спільні ідеали, спільні уявлення про добро і зло. А мова, як відомо, не лише засіб спілкування, а й спосіб відтворення в свідомості народу явищ навколишньої дійсності. Мова об'єднує в націю окремі розрізнені племена. В Євангелії від Івана читаємо: «Спочатку було Слово... Воно в Бога було споконвіку. Усе через нього постало». Народ може з об'єк­тивних чи суб'єктивних причин змінити місце мешкання, свою назву, втратити державність, але залишатися наро­дом, поки живе його оберіг — рідна мова.

Цю істину добре усвідомлювали й усвідомлюють давні та сучасні завойовники народів. Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених земель. Чим глибше заходив цей процес, тим довше трималися імперії. У колишньому Радянському Союзі за сім десятиліть кількість націй скоротилася вдвічі, бо їх планомірно й наполегливо перетворювали на «нову історичну спільність — радянський народ», який спіл­кувався російською мовою. І хоч та мова була дуже далека від літературних норм, хоч вона була збіднена лексично й граматично, зате відлучала неросійські народи від рідної мови, від материнської пісні, від заповітів батьків та дідів, позбавляла їх власної історії, історичної нам'яті. В одному із щоденникових записів Олександра Довженка за 1942 рік зазначено: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна». Можна додати, що таке саме було в усіх нібито рівноправних республіках на одній шостій Земної кулі.

Коли будь-який народ визволяється з-під колоніаль­ного ярма і творить чи відтворює власну державу, однією з найважливіших його проблем стає відродження занедба­ної рідної мови. Згадаймо, що духовне відродження на­родів Європи почалося тоді, коли вони в науці й культурі з мертвої латини перейшли на національні мови. Одна з найрозвиненіших країн сучасної Європи Італія в середині минулого століття мала неабиякі проблеми з мовою, бо тривалий час перебувала в залежності то від Франції, то від Австрії. Здобувши волю, керівники цієї країни висунули гасло: «Італію створено, тепер треба створити італійців». І одним із найдієвіших чинників цього творення стало впро­вадження в усі сфери життя італійської мови. Або зробимо екскурс в історію греків, сербів, болгар, чехів, поляків та інших народів. Тепер у їхніх великих і малих містах пану­ють грецька, сербська, болгарська, чеська, польська мови, витіснивши поширені колись мови завойовників.

Увесь світ сприймає це як норму, нікому й на думку не спадає звинувачувати народи та уряди цих країн у на­ціоналізмі чи в порушенні прав людини. Хоч свого часу керівники держав згаданих народів удавалися до вельми суворих заходів, аби відроджувані мови посіли належне місце на рідній землі. Скажімо, коли від Російської імперії відділилася Польща, Юзеф Пілсудський звільняв з війська зросійщених офіцерів, які відмовлялися користуватися польською мовою.

Історія України трагічна і водночас завжди залишає надію на те, що рано чи пізно наш народ посяде гідне місце в колі вільних народів світу. Від 1240 року, коли Київська Русь упала, не витримавши натиску монголів під проводом хана Батия, тобто сім з половиною століть, ми не мали своєї держави. Були окремі спалахи державності, була Козацька Республіка, був героїзм, були незліченні жертви, але були й чвари, незгоди, були зазіхання з боку близьких та далеких родичів і сусідів.

За сім з половиною століть чимало народів зійшло з історичного кону. А ми лишилися. У нашого народу ніколи не вмирало прагнення до волі, до побудови незалежної України.

Імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалект то польської, то російської. Однак і в Польщі, і в Австро-Угорщині українська мова мала певні можливості для розвитку. Найгірше було ставлення до нашої мови в Московській імперії. Ще Петро І наказав уніфікувати церковні книги, щоб у них «не було нічого малоросійського». А Катерина II, даючи вказівки генерал-прокуророві князеві В’яземському, зазначала: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія керуються наданими їм приві­леями... Сі провінції, а також Смоленську треба найделікатнішими способами привести до того, щоб вони зросійщилися».

Але «делікатні» способи зросійщення українського на­роду не давали належних наслідків. Тоді імперія пішла на рішучіші кроки. Уряд Олександра II 1863 року видав розпорядження про заборону друкування книжок україн­ською мовою. Під заборону потрапили наукові й навчальні видання, «книги початкового читання для народу». Українською мовою дозволялося друкувати тільки художні твори. Насправді ж цензура під різними приводами дуже обмежувала вихід у світ українськомовної художньої літератури. Тож після 1863 року видавничу справу в Наддніпрянській Україні майже повністю було припинено. Заборонне розпорядження 1863 року ввійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр», оскільки його автором був міністр внутрішніх справ П. Валуєв, що висловив своє ставлення до української мови так: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Проте й цього прихильникам «єдиної й неподільної» виявилося замало. Адже була Галичина, що входила до Австро-Угорської імперії, де духовне життя українців не зазнавало таких утисків, як у Росії. У Галичині діяла «Просвіта», що видавала українською мовою популярну літературу, шкільні підручники, літературно-наукові аль­манахи, «Народний календар», твори галицьких та наддніпрянських письменників, зокрема Тараса Шевчен­ка, Марка Вовчка, Степана Руданського. Ці видання пере­возили через кордон і поширювали в підмосковській Україні, не даючи згаснути вогникові української духов­ності.

І ось у 1876 році той самий Олександр II, перебуваючи в німецькому місті Емсі, підписує так званий Емський акт. Це була відповідь імператора на доповідну записку помічника піклувальника Київського навчального округу М. Юзефовича, де «викривався українофільський рух», що начебто являв собою «приховане зазіхання на державну цілісність Росії». Емський акт, доповнюючи й розширю­ючи Валуєвський циркуляр, забороняв привозити з-за кордону будь-які українські видання, видавати переклади українською мовою творів чужих авторів, показувати українськомовні театральні вистави.

У такий спосіб імперський уряд намагався зруйнувати душу українського народу. Царські чиновники всіх рангів спали й бачили Україну зросійщеною. Про одного такого чиновника-цензора писав Володимир Самійленко в оповіданні «Щасливий день пана Ямайського». Тому панові з перепою приверзлося, нібито «всі, навіть куховарки й покоївки говорили чистою московською вимовою, хоч і мішали деколи слова українські, але надавали їм фонетику московську. Так, на базарі він почув, як баба питала: «Почому черевєкі?» Далі чув, як один мужик питав у крамаря, чи торгує люльками. «Вєрно, жена роділа», подумав Ямайський і пішов далі так само веселий».

На відміну від інших завойованих земель Україна добровільно приєдналася до Московської держави у 1654 році, наївно сподіваючися на дружбу та любов єдинокров­ної і єдиновірної держави. За таку наївність від нас забрано дуже багато чого, створеного генієм наших предків — від Остромирової Євангелії до неповторних мозаїк висадже­ного в повітря більшовиками Золотоверхого Михайлів­ського Собору. Від нас забрали навіть ім'я Русь, перенісши його на Московщину.

Словом, дожовтнева Московська імперія завдала чимало кривд нашому народові, але, незважаючи ні на що, він розмовляв тоді рідною мовою на всіх своїх етнографіч­них теренах. Невід'ємною складовою частиною україн­ської нації почували себе й кубанські козаки. Коли, тікаю­чи від репресій радянського режиму, частина з них опи­нилася в еміграції, то ось які друковані видання виходили наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Празі: «Кубань», «Кубанські думки», «Кубанський край», «Хвилі Кубані», «Чорноморець».

Нова імперія під назвою Радянський Союз узяла до уваги цей прорахунок. Українську мову почали нищити більш продумано й систематично. Щодо неї застосовували політику батога й пряника. Українізацію 20-х років змінили репресії й терор 30-х. Після нетривалої хрущовської «відлиги» настала доба застою, коли сфери вживання української мови звузилися вкрай. Наприклад, на одному з творчих вечорів Платона Майбороди в Палаці культури «Україна» пісню «Ми підем, де трави похилі» оголошували так: «Пойдем, где склоненные травы» (співати, щоправда, дозволяли українською).

Унаслідок трагічної поразки Івана Мазепи під Полта­вою 1709 року ім'я України надовго зникло з мапи світу. Представники інших країн почали сприймати нашу Батьківщину в найкращому разі як екзотичну область Росії. Цьому сприяли, зокрема, працівники туристично-екскурсійних організацій. У буклетах і туристичних програмах зазначалося, що туристи в Києві можуть ознайо­митися з шедеврами давнього російського мистецтва, в Одесі можуть відвідати чудових російських лікарів, у Чер­касах напитися російського чаю. Майже всі екскурсії вели російською мовою, усе було російське — і Софія, й Печерська лавра, і старокиївські князі. Адже в іноземних мовах не розрізняють поняття руський і російський. Для англомовних усе те рашен, для німців руссіш, для греків росікос. Тож самі українці в особі своїх екскурсоводів примушували іноземців сповідувати теорії московських шовіністів.

Більшість людей, що перебували на керівних посадах, були або росіянами, або зросійщеними українцями. Усе це призвело до того, що багатьом українцям за роки більшовицького правління нав'язано сприймання довкілля крізь призму російської мови. Ще недавно багато хто з мешканців України, навчаючись у середній школі, був звільнений від вивчення української мови під найбезглуздішими приводами: то батьки боялися, щоб дитина не була перевантажена, то не хотіли, щоб атестат дитини був зіпсований низькою оцінкою з української мови, то «за станом здоров'я». А справжня причина була одна: в Україні можна було народитися, вирости, дістати середню чи вищу освіту, пропрацювати до пенсії, нарешті померти, не відчувши жодної потреби в українській мові.

Журналістів, як і інших фахівців з вищою освітою, готували так. Засвоївши абияк українську мову у вищій школі, пройшовши практику в російсько-українському друкованому органі чи в зросійщеному телерадіокомітеті, журналіст виходив на шлях власної творчості. Оскільки українська мова близька до російської, то багато хто з журналістів гадає, що треба лише надати російським сло­вам чудернацького звукового оформлення, як їхня думка набуде українського втілення. Але близькість двох згаданих мов тільки уявна, бо справжні українські фонетика, вимова, лексика, граматика вельми оригінальні, мають яскраво окреслені національні риси, які людина вбирає з молоком матері й розвиває протягом усього свідомого життя. Від журналістів, які не опанували цих істин, чуємо: гадання (замість ворожіння, бо гадання українською те саме, що й думання); краєугольний (замість наріжний) камінь; одержувати або отримувати освіту, перемогу, колір, хоч нормальною українською мовою одержують або отриму­ють гроші, книжки тощо, а освіту дістають, перемогу здобувають, кольору набувають. Деяким журналістам (тим, що сприймають світ через російську мову) видається, на­чебто власні назви типу Кельн, Ґете, Йоганнесбург, Гофман, Шредер тощо засвоєні українською мовою неправильно, і вони (ті журналісти) пропонують фонетичні «вдоскона­лення», вимовляючи Кьольн, Гьоте, Иоханнесбург, Хофман, Шрьодер і под. Навіть назву національної грошової одиниці засвоїли не всі, і замість гривня кажуть гривна або ще гір­ше — рубль. Що вдіяти, на жаль, синдром малороса-совка досі не покинув багатьох українців. А з таким синдромом важко повертати ім'я України у світ.

Чимало українських журналістів поза мікрофоном, екраном чи редакцією друкованого органу не користую­ться українською мовою, через що з їхніх вуст або з-під пера й вилітають вищеназвані та численні інші «перли». Створюється враження, що дехто з теле- й радіожурналістів України замість того, щоб заохочувати громадян нашої держави до поширення сфер уживання української мови, тільки й чекає, аби інтервйований заговорив російською мовою, щоб і самому негайно перейти на неї. Інакше чим можна пояснити те, що по телебаченню й радіо люди з колоритними українськими прізвищами виступають росій­ською мовою, часто кумедною (бо не можна ж жити на рідній землі й досконало вивчити мову, занесену з інших країв), аби тільки не українською. Приклад такі люди часто-густо беруть із журналістів.

Пригадую, як на початку 60-х років ми з колегою, перебуваючи в експедиції до південних областей України, відвідали редакцію газети «Запорізька правда». Одна з відповідальних працівниць редакції мало того, що на наші українськомовні запитання відповідала по-російському, так ще й якусь топонімічну статтю, надруковану в тій газеті, цитувала нам, на ходу перекладаючи запорізьким варіантом російської мови. З погляду журналістської та людської етики випадок явно клінічний і в будь-якій цивілізованій країні неможливий, але, на жаль, не пооди­нокий у діяльності українських працівників пера.

Нехтуючи українську мову, наші журналісти забувають, що то аж ніяк не їхня особиста справа. Адже шанобливе чи зневажливе ставлення до мови корінного народу громадян країни безвідносно до їхньої національної належ­ності свідчить про нормальну чи ненормальну обстановку в державі. Нормальні міжнаціональні стосунки можливі тільки тоді, коли приклад поваги до материнської мови подає сам корінний народ. Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя — усе це показники цивілізованості суспільства. Бо хіба можна сподіватися на створення привабливого образу України в світі, коли мовна ситуація в ній змінилася тільки на папері? Це пояснюється насамперед тим, що керівники тепе­рішньої незалежної України не дуже дбають про від­родження мови народу, який так необачно довірив їм свою долю. За таких умов місію відродження української мови мусить узяти на себе українська інтелігенція.

Працюючи за умов засилля на нашій землі московських засобів масової інформації, які безкарно й невпинно ведуть протиукраїнську пропаганду, відбиваючи шалений наступ на Україну різних зайшлих та місцевих антиукраїнців, сучасний український журналіст повинен бути націо­нально свідомим, гордим за свій давній народ, який усу­переч усім витівкам не дуже ласкавої долі зберіг єдину милозвучну мову, витворив чарівні пісні та невпинно йшов до незалежної соборної держави. Знати історію, звичаї, уподобання свого народу, його стосунки з іншими наро­дами світу, яких він ніколи не позбавляв ні рідної мови, ні рідної землі, ні національної самобутності. Пам'ятати про те, що в будь-якій ситуації він виступає від імені від­родженої України. Знати й любити українську мову, гово­рити нею так, аби всім, хто його слухає, захотілося навчи­тися нашої мови й користуватися її скарбами. Вивчати мови інших народів. Навчаючись чужого, ніколи не цура­тися свого. Залишатися неповторною українською осо­бистістю в широкому колі особистостей, що репрезентують решту народів світу.

ЗОРЯ НАШОЇ МОВИ

З-поміж численних питань, які ось уже не один рік обговорюються (завдяки започаткованій у квітні 1985 року добі гласності й демократизації) на сторінках нашої преси, одне з найважливіших — мовне питання. Дивного в цьому нічого немає. Віддаючи належне економічним, еколо­гічним, суспільно-політичним та іншим життєво важливим проблемам, люди з особливою гостротою відчули потребу в збереженні рідної мови — духовної основи нації. Про значення рідної мови в житті людини неодноразово ви­словлювалися в усі часи відомі й менш відомі представники різних народів світу. «Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ», — казав видатний вітчизня­ний педагог минулого століття К. Ушинський.

Багато років офіційна пропаганда твердила нам, що національне питання в нас розв'язане на найвищому рівні, що ми можемо бути прикладом у цій справі для інших країн світу. Події останніх років засвідчили, що до остаточного розв'язання нам ще ой як далеко. У перші роки радянської влади мови народів колишньої Російської імперії пере­жили період пишного розквіту. Яскравим прикладом може бути розвиток української мови в перше пожовтневе десятиріччя, коли наша мова зайняла міцні позиції не лише в художній літературі та публіцистиці, а і в науці, діловодстві, в усіх сферах життя.

Та 20-ті роки закінчилися. Почалася сталінщина. Українізацію (точніше її можна було б назвати дерусифікацією) зупинили, українське відродження, як і відрод­ження інших народів, розстріляли. Був короткий спалах українського ренесансу під час хрущовської відлиги, але в роки застою українську мову витіснили не тільки з науки, діловодства, виробництва, а й з вузів, шкіл, театрів. Такого не було навіть за часів культу. Всупереч пропагованим настановам на всебічний розвиток мов народів багатона­ціональної країни діячі брежнєвсько-сусловсько-маланчуківського ґатунку прискореними темпами здійснювали політику злиття мов (належних до різних мовних родин), оголошували всіх, хто чинив сиротив цій політиці, націоналістами й ворогами. Зречення рідної мови розціню­валося як найвищий прояв інтернаціоналізму.

Звичайно, знаходилися люди, які не боялись іти проти течії. Згадаймо «Собор» Олеся Гончара, вірші Ліни Кос­тенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Станіслава Тельнюка й інших. Згадаймо працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Проти перетворення природної багатоманітності в нудну однако­вість, проти злиття зірок у «величезний місячище» (Р. Гамзатов) виступали найкращі сини всіх братніх народів. Відомий російський письменник В. Солоухін у статті «Що нас споріднює» писав: «...хай живе Галія Ізмайлова, яка танцює по-узбецькому, Гоар Гаспарян, що співає по-вірменському, Расул Гамзатов, який пише по-аварському. Хай живе таджицький орнамент, казаська опера, естонська графіка, чукотська різьба по моржовій кості. Хай живе велика російська мова, але хай живе і милозвучна, ні з чим не зрівнянна українська мова» (Лит. газета, 1962, 6 лютого). А Р. Гамзатов категорично заявив:

Хтось, може, до чужої мови звикне
Й зазнає втіх. Та я в ній не співець.
І якщо завтра моя мова зникне,
То хай сьогодні прийде мій кінець.

Проте адміністративно-бюрократична машина працю­вала на повну потужність. Сфери функціонування національних мов звужувалися до упору, російська мова з мови міжнаціонального спілкування перетворювалася на основну мову не тільки в Росії, айв інших республіках, особливо в Україні та в Білорусі, де в багатьох великих містах не лишилося жодної школи з національною мовою викладання.

І ось нарешті — гласність. Заговорили про всі свої болі, в тому числі й про національні, мовні. Прийнято дуже багато постанов, рішень, ухвал щодо поширення сфери функціонування української мови. Але що зроблено? Навіть вивіски на новозбудованих об'єктах у Києві досі ігнорують українську мову. Скажімо, на розі вулиць Горького й Саксаганського відкрився «Магазин-салон киевского производственного объединения «Ювелирпром» «САМОЦВЕТЫ», де немає жодного українського слова. В деяких союзних республіках (закавказьких) національні мови давно мають статус державних, в інших (при­балтійських) вони набули такого статусу тепер. Неупереджено настроєні люди різних національностей, що живуть в Україні, дійшли одностайної думки — українську мову зведено до такого стану, що без державного захисту вона навряд чи посяде належне місце на своїй одвічній території. Те саме стосується й мови білоруської. «Адже надання статусу державної мови корінної нації в умовах України та Білорусії — це передусім державний захист наших калинових мов, які — будьмо відверті — опинилися на межі побутової говірки в селі, на кону деяких театрів та ще почасти у творчих спілках», — слушно зауважує Борис Олійник у статті «Національна гідність. І — надбання» (Правда Украины, 1989, 14 травня). Переважна більшість людей — за повернення українській мові її законних прав. Про це свідчать численні листи, що надходять до редакцій газет та журналів. Але є листи й протилежного спрямуван­ня: «Ось що, мої друзі. Я за національністю українець чистокровний і заявляю вам: ваше скиглення мені на­бридло... Вчіться жити в нових умовах перебудови» (Веч. Київ, 1989, 24 травня). «Дехто вимагає прийняття спе­ціального закону про обов'язкове вивчення української мови всіма, хто живе на території України. Лишається тільки побажати, щоб ухиляння від цього обов'язку роз­глядалось як карний злочин...» (Правда Украины, 1989, 12 травня). Чи хтось дозволив би цим дотепникам так зну­щатися з німецької мови в Німеччині або з угорської в Угорщині? Крім негативних емоцій проти української мови, в таких листах немає якихось поважних аргументів, але вони є яскравою ілюстрацією до відомої тези В. Леніна про те, що «зросійщені інородці завжди пересолюють щодо істинно російського настрою».

Є листи й з «аргументами». У січні 1988 року на сторінках «Вечірнього Києва» виступила кандидат біо­логічних наук І. Котенко зі статтею під претензійною назвою «Чи треба перекладати Пушкіна?» Немає потреби переказувати весь зміст цього допису, бо переважна більшість читачів, листи яких опубліковано, переконливо заперечила випади авторки проти української мови. Але не можу втриматися, щоб не згадати про два безапеляційні твердження Т. Котенко. Перше стосується теорії й прак­тики перекладання: «Будь-який переклад — це великі втрати в художньому плані...» Доводити потребу перекла­дати з інших мов — це все одно, що доводити потребу дихати, бо переклад існує стільки, скільки існують мови. До художнього перекладу з інших мов, серед них і з російської, вдавалися і вдаються найбільші світила нашого письменства. А те, що переклад не завжди втрачає в мистецькому плані, можна підтвердити безліччю при­кладів. Скажімо, текст чудового українського романсу «Коли розлучаються двоє» є перекладом вірша Г. Гейне. Щоб оцінювати пушкінського «Євгенія Онєгіна» в україн­ському відтворенні М. Рильського, варто було прочитати цей переклад або численні відгуки про нього (наприклад, К. Паустовського, Л. Собінова та ін.). І друге. Перелічивши кілька сфер, де справа може вестися й українською мовою, біолог із ступенем патетично вигукує: «А от наука — нізащо!» Такого публічного присуду ми не чули ні в роки сталінщини, ні в роки застійні. Міщанську плітку про те, що написані українською мовою наукові праці читатимуть лише знайомі автора, підтримують деякі однодумці Т. Ко­тенко. А Л. Харламова, яка, крім української та російської, володіє іноземними мовами, була особисто знайома з М. Рильським і П. Тичиною, малює ще страшнішу картину: «Перевести на українську мову науку й техніку. Легко сказати! Чи не виникнуть через переплутані в поспіху терміни і поняття (ми ж завжди поспішаємо) небезпечні технічні прорахунки, чи не гримне десь поряд з нами через погано зрозумілу інструкцію новий Чорнобиль? Чи не обернеться це подвійною роботою: писати-перекладати, чи не загальмує такий потрібний нам сьогодні науково-технічний прогрес?» (Веч. Київ, 1989, 4 квітня).

Бідна українська мова! Одні вимагають, щоб вона за­безпечувала населення ковбасою, другі бояться, що вона зробить їхніх дітей недоумками, треті припускають, що вона спричинює аварії на атомних станціях і перешкоджає технічному поступові. Справжнісінька українофобія, яка підігрівається окремими виступами в засобах масової інформації. Найприкріше те, що українофобами (на щастя, кількість їх мізерна!) виявляються оступеньовані філологи.

Дата добавления: 2014-10-31