Риторика Стародавнього Риму

Риторика еллінської Греції

Із занепадом демократи в Афінах уповільнюється розвиток ри­торики, бо вона втрачає політичну основу. Певний час (близько трьох століть) риторика гідно тримається в Родосі. Родоський стиль риторики відзначається діловитістю змісту і красою форми. Най-видатнішим ритором Родосу був Молон (І ст. до н. е.), у якого вчився Цицерон.

З трьох різновидів красномовства — дорадчого, судового, епі-дейктичного — розквітає тільки похвальне, на догоду можновлад­цям. Шкільна риторика стає основою античної освіти, з обов'яз­ковою декламацією суазорій (вигаданих політичних промов) і кон-траверсій (вигаданих судових промов). Риторичні задачники, що містили промови з вигаданих карних справ, сприяли, вважають вчені, появі середньовічних новел.

Зміна політичної і соціальної ситуації в грецьких полісах викли­кала зміну риторичного ідеалу. Увага зосереджується не на силі переконань, а на красі слова, його пишності, вишуканості. Йде нова хвиля теоретичних і методичних (технічних) розробок риторики на потребу часу еллінізму. Найвищим досягненням цього періоду вважається система «знаходження» Гермагора, який звів багато­манітність судових казусів до логічної схеми видів і підвидів (ста­тусів). Проте основні ідеї давньогрецької класичної риторики в науці залишаються. В III ст. до н. е. в Пергамській бібліотеці, де збиралися тексти визначних ораторів, сформувався канон десяти античних ораторів: Антифонта, Андокіла, Лісія, Ісократа, Демосфе-на, Ісея, Лікурга, Гіперіда, Динарха, Есхіна.

Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, продовжуючи з II ст. до н. е. ^: духовну культуру Греції виробляв свій ораторський ідеал. Для і римської ментальності не характерний культ гарного слова, звуко-| вої гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї І могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенат-і ських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масо-1 вий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодав-1 ства, політики, влади — консулів і сенаторів. Політики сперечали-| ся між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси. А народ (плебс) ⁵ реагував тільки шумом і криком на сходках (коміціях).

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх, І високо оцінений Цицероном. Його промови є зразком римського! патетичного стилю, про що свідчить уривок виступу Гракха після '. вбивства прихильниками сенатської олігархії рідного брата і в пе­редчутті своєї трагічної смерті: «Куди, нещасний, подамся я? До кого звернуся? На Капітолій? Але він залитий кров'ю мого брата. Чи додому? Для того щоб побачити матір, нещасну, в сльозах і принижену?».

Цицерон згадував, що виголошене це було з таким виразом очей, таким голосом, що навіть вороги не могли утриматися від сліз.

Давньогрецька риторика служила богам, тому шукала краси й пишності, а вже потім — гармонії, добра й істинності. Давньо­римська ж мала пряме життєве призначення і йшла навпаки — від простоти і практичності до краси й пишності. Про це свідчить відо­мий афоризм Катона Старшого: «Тримайся суті справи — слова знайдуться». Грецьку риторику називали аттічною, римську — азіанською.

Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них — інвективність, тобто розвінчуваність. Інвектива зазвичай супроводжувалася іншою ознакою негації — грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. З розповіді Плутарха відомо, що одного разу, коли римляни домагалися хліба, Катон, аби відвернути їх від бунту, почав промову словами: «Важке завдання, громадяни, говорити зі шлунком, у якого немає вух».

Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афори­стичність: «Приватні злодії марнують життя в колодках і путах, громадські — у золоті й пурпурі» (Катон). Інші риторичні засо­би — нагромадження дієслів, метафори, антитези — органічно ввійшли в римську риторику. Проте основою її завжди були сумлін­но дібрані і згруповані факти.

Дата добавления: 2014-10-31